10. Виникнення некласичних філософських вчень в XIX ст. Марксизм, філософія життя, екзистенціалізм, психоаналіз

Основним принципом був принцип тотожності мислення і буття, що застосовувався у всій раціоналістичній філософії. У ХХ ст. починає формуватися нова філософська парадигма, яка раціоналізмові протиставляє ірраціоналізм, об’єктивізму – суб’єктивізм, натуралістичному сцієнтизму – гуманізм, механістичному детермінізму – волюнтаристський гуманізм, механістичний унітарності буття – вітальний життєвий порив, “несвідомих потягів” тощо.

Філософська система марксизму-гуманістичний матеріалізм, для якого людина є людською природною істотою, а природа для людини є об’єктом вивчення (природознавство), об’єктом естетичної творчості (мистецтво), об’єктом практики. Людина, у марксизмі, ставиться до самої себе як до вільної універсальної істоти, свідомість і воля якої спрямовані на перетворення природи як додаток до себе. Тому не людина є частиною природи, а природа є частиною і продовженням людини. Якщо у філософії Відродження – людина є вершина природи; у філософії Нового часу – людина є частина природи; у Фейєрбаха людина є центр природи, то у Маркса – природа є частина людини.

Універсальність людини виражається у її свідомості (як у Гегеля, Фіхте), не у її природних якостях (як у Фейєрбаха), а її суспільній природі. Людина не частина природи, а навпаки, тому що людина зробила природу об’єктом своєї перетворюючої діяльності – процесу “олюднення природи”. У діалозі “людина – природа” абсолютно переважаюча роль належить людині; учасники цього діалогу – єдині діючі закони об’єктивного світу виключають будь-які сили надприродного світу (Бога, Духа). Практика як процес “олюднення” природи, який утверджує людину над природою – центральна категорія філософії марксизму.

У цьому духовна трагедія марксизму, який природу залишив без Бога, світ – без Духа, людину – без душі. Тому бездушна людина, бездуховною діяльністю привела до загибелі бездуховний світ, створений за його “безбожною” теорією.

Вважається, що основним надбанням марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдність і боротьба протилежностей, взаємоперехід кількості і якості, заперечення заперечення) були сформовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розумів діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. У марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов’язаних формах – об’єктивна і суб’єктивна. Перша з них – це діалектика розвитку самого об’єкта, тоді як суб’єктивна діалетика – це відтворення у свідомості людини діалектики об’єктивної.

Ділектика у марксизмі – це по суті діалог “людина – природа”, який взаємозбагачує учасників і гармонізує їх позиції. Гуманізація (олюднення) природи супроводжується натуралізацією (оприродненням) людини. Процеси гуманізації природи і натуралізації людини у їх діалектичному розвитку приведуть до світової гармонії – комунізму. У цьому – глибока теоретична трагедія Маркса, бо створене за його теорією бездуховне суспільство гуманізацію (олюднення) природи довело до екологічної катастрофи, а натуралізацію (оприроднення) людини – до деспотизму і тотального терору проти людей.

По Марксу праця, як практична діяльність людини по створенню предметів, яких не існує у природі, приводить до “відчуження” – перетворення в чужі для людини як предмети праці, так і саму працю. Речі і процес їх створення починають панувати над людиною, стають визначальними: відносини між людьми набувають форми відносин між речами. Активна (працююча) людина стає тим біднішою, чим більше речей створює, бо ці речі не належать їй – перше правило відчуження. Зростання вартості світу речей веде до знецінення людського світу – друге правило відчуження. З розвитком суспільства “відчуження” посилюється: чим більше людина підкорює природу, тим більше суспільство закабалює людину – в цьому парадокс системи “людина – природа” і основна формула “відчуження”.

Причиною “відчуження” є приватна власність. Відчуження праці в умовах панування приватної власності виражається у відношенні виробника до результатів своєї праці як до чужого предмету, який над ним панує, а також у відношенні самого процесу виробництва, як ворожого до людини, яка її здійснює. Тому приватна власність перетворює на товар не тільки результат і процес праці, а й самого виробника. Єдиним, реальним засобом знищення приватної власності і утворенням нового соціального ладу Маркс вважав революцію: замість диктатури приватної власності над трудящими – встановлення диктатури трудящих над приватною власністю і запровадження власності суспільної. В цьому – соціальна трагедія Маркса: встановлення суспільної власності і диктатури пролетаріату не тільки не зняли, а й посилили “відчуження” людини, бо суспільна власність стала власністю державного синовництва, а диктатура пролетаріату – владою державного чиновництва.

Світоглядна трагедія К.Маркса у тому, що з своєї теоретичної системи він усунув Божественний Дух і Людську Душу, а бездуховна і бездушна теорія не в змозі народити живої, суто людської практики. Така теорія гине від власної практики.

“Філософія життя” формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.), О.Шпенглер (1880-1936 рр.), Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) та ін.

У “філософії життя” центральною категорією є життя, як своєрідна культурно-історична реальність. Життя не можна зрозуміти через раціональне пізнання, його можна осягнути лише ірраціонально, інтуїтивно. Ніцше розуміє життя як прояв суб’єктивності, притаманний людині – як волю до влади (як жадобу до життя, що базується на біологічному інстинкті виживання). Різноманітні соціальні та моральні норми, інститути, реалії буття стримують реалізацію цієї волі, яка до того ж наштовхується на хаос, що виник в результаті моральних та соціальних регулятивів.

По Шопенгауеру реальний світ складається з двох частин –світу явищ (феноменів) та світу речей в собі (волі). Світ явищ (феноменів) є сукупністю чуттєво- інтуїтивних уявлень, де панує фізична, логічна і моральна необхідність і діє закон достатньої підстави, згідно з яким всяка істина мусить мати достатню підставу. Згідно цьому закону у світі феноменів виділяють 4 класи об’єктів: 1 клас – фізичні явища у часі, просторі та причинності. Такі об’єкти є результатом становлення; 2 клас – абстрактні об’єкти, виражені в судженнях. Такі об’єкти – результат пізнання; 3 клас – математичні виражені через простір і час. Такі об’єкти є виявом буття; 4 клас – емпіричні “Я”, виражені через волевиявлення. Такі об’єкти є результатом дії, або мотивації.

Світ речей в собі (Воля) є позамежовим (метафізичним) об’єктом, що знаходиться “поза явищами” (феноменами), не підпорядковується жодній причинності. Це Воля яка:

єдина, але прояви її множинні: гравітація, енергія, магнетизм, інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду; людські афекти (пристрасті і переживання- лють, гнів, страх, відчай, тривога і т.п.);

безособова сила, що є пізнаваною, коли виступає людським уявленням про річ в собі;

антропоморфна (людинотворча) сила, що, як воля до життя визначає і спрямовує через позасвідомі інстинкти прагнення людини до життя;

часово-просторовий процес, що поєднує емпіричну Волю як явище з позамежовою Волею як ноуменом;

світове явище (Світова Воля) як єдина первинна сила, що не визнає свідомості і причини, ірраціональна і вільна, а тому всемогутня і дика.

Соціальний світ – сфера Світової Волі по утвердженню життя через примус діяти в життєтворчому напрямі (народжувати, виживати, боротися), але без плану і без мети (ірраціонально). Головною рисою людського суспільства є песимізм, бо Воля завжди невдоволена – вона одна і тому змушена “пожирати” саму себе; звідси – страждання і тривоги людей. За примусом Волі вони знищують (і морально і фізично) самих себе. У процесі такого примусу Воля перетворює час в марноту і крах, простір – в сферу зіткнення і взаємознищення людських інтересів, причинність – в систему коливань між голодом бідних і пересиченістю багатих.

Єдиний напрям, в якому рухається суспільство регрес – бо Воля виявляє себе в різноманітних явищах, що конфліктують між собою, чим викликають потрясіння і страждання. Тому чим більше виявів Волі, тим менше щастя і більше бід. Внаслідок цього “людина людині – диявол” (навіть не вовк).

Воля своєю єдністю і єдиністю обумовлює ситуацію, при якій мучитель і мученик зливаються в одне, а всяке життя стає стражданням (хто страждає від нестатків, а хто – від надмірностей) жорстоких вироків. Безперспективність і безнадія – це одне майбутнє, яке чекає людство бо Воля перетворила людей в рабів (інструментарій) для реалізації самої себе. Тому для звільнення люди змушені спрямувати свою людську волю проти Світової Волі, виявом якої є їх індивідуальна воля, отже, проти самих себе. Виходити, щоб перестати бути рабами, потрібно знищити самих себе. Так реалізується безперспективність, формула якої: “Якщо будемо, то будемо рабами, а якщо не будемо рабами, то не будемо!”.

Нейтралізація Світової Волі і волі індивідуальної є єдиним способом послаблення тиску Світової волі на індивідуальну. Ця анігіляція Воль - взаємознищення двох явищ через їх перетворення в третє. Воля може “відпустити”, але не звільнити людину лише в момент естетичного споглядання людиною світу, бо естетичне переживання вільне від корисного інтересу по відношенню до інших мистецтв, а музикант – найвільніший із усіх митців.

Воля змушена “звільнити” людину, коли людина сама загасить в собі волю до життя, зречеться бажань, перейде до аскетизму, “знищивши” свою волю до життя, людина тим самим підриває загальну Волю. В цьому плані найвище стоїть чернецтво (пустельництво), а чернець – пустельник найвільніший і найшанованіший із людей. Ідеал – Ісус Христос.

Слідуючим представником “Філософія життя” є Ф.Ніцше – німецький філософ, поет. Головні твори- “Так говорив Заратустра”, “По ту сторону добра і зла”, “Генеалогія моралі”, “Воля до влади”, “Антихристиянин” та ін. В них викладені основні ідеї “філософії життя” – систему філософських поглядів на реальність, що не тотожна ні матерії, ні духу, а тому осягається тільки інтуїтивно. Її основні положення – відмова від блукань у порожньому просторі абсолютної думки” і звернення до внутрішнього духовного життя, бо життя є безпосереднім внутрішнім переживанням буття. Життя виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності, тобто, культури, науки, мистецтва, історії, релігії і має своїм змістом волю до влади. Важливою характеристикою життя є воля до влади, яка є індивідуальною самореалізацією людини. Важливий момент життя – творчість, яка є індивідуальною самореалізацією людини в її прагненні до влади (“воля до влади”).

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про “надлюдину”. Коли він вживає поняття “надлюдини”, то має на увазі не соціальний аспект життя. “Надлюдина” – це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці. “Надлюдина” у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. “Надлюдина” – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (“аристос” – найкращий), від людини з натовпу до “надлюдини” (супермена).

Важливим положенням філософії Ніцше є аналіз поняття “воля до влади”. “Воля до влади” – першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. “Волі до влади” властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення “волі до влади” – це “згасання волі до життя”; “воля до влади” заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання “волі до життя”; “воля до влади” не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при “волі до влади” перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а “середні”, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).

Аналізуючи мораль супермена, Ніцше твердить, що для “надлюдини” цінність життя і “воля до влади” співпадають. Нерівність людей явище природнє і нормальне бо люди є різними по прояву своїх життєвих потенцій і “волею до влади”. Сильна людина є вродженим аристократом,а тому не підлягає морально-груповим нормам суспільства, а діє за власними правилами, серед яких стриманість та поблажливість по відношенню до себе і до собі подібних і жорстокість і агресивність до відмінних від себе. “Надлюдина” відкидає християнські цінності, тому що вони схвалюють мораль рабів. Ніцше відкидає християнство, яке було завжди на боці слабшого, пригніченого, беззахисного. Це – мораль рабів – “Бог вмер”, бо віра в такого Бога не варта уваги; але віра в Бога мусить бути, тому – “Хай живе Бог”, але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів.

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людської життєдіяльності, він є незначною частиною нашої душі.

Основою людського життя, як і життя взагалі є воля, хотіння, прагнення найвищим виявом якої є “воля до влади”. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, самостверджує, самопереборює себе. “Воля до влади” це не влада над іншими, а влада над собою. Людське щастя Ніцше вбачає у почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: “Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття”.

Відмітна особливість “філософії життя” виражається у тому, що на противагу класичній традиції, яка розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядкуючим началом (механічними законами, розумом, Богом), її представники розглядають навколишній світ як хаотичний “потік життя”, активний життєвий універсум. Розум, свідомість виконує у житті другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів навколишнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають водночас і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів.

Позитивізм і неопозитивізм. Позитивізм (позитивус – позитивний, стверджуючий, протилежний негативному, заперечуючому) – філософська течія,що виникла у 30-х роках ХІХ ст., яка формує систему позитивного (безперечного, точного, стверджуючого) знання, що опирається виключно на факти і є корисним та зручним для використання, бо його зміст включає тільки безпосередньо дане.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на його думку, орієнтувалася на теологічні і “метафізичні” питання і тому ніколи не була науковою. Вона намагалася пояснити “внутрішню природу речей”, відшукати “перші і останні причини”, смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філософія не є науковою. Завдання полягає у тому, щоб створити нову “позитивну” філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень.

У другій половині ХІХ ст. розпочинається етап так званого “другого позитивізму”, творцями якого стали Е.Мах і Р.Авенаріус. На початку ХХ ст. виникає і набуває поширення “третій позитивізм”, або неопозитивізм. Представники: Моріц Шлік (1882-1936 рр.), Рудольф Карнап (1891-1970 рр.), Людвіг Вітгенштейн (1889-1951 рр.).

Головна увага звертається на відповідність логічних тверджень, висловлювань з реальними фактами. Якщо логічним висловлюванням відповідають факти – значить наші висловлювання наукові, істині; якщо – не ідповідають – значить ненаукові, неістинні. Методом порівняння висловлювань і фактичним, реальним буттям є “верифікація”. Суть принципу верифікації полягає у тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Факт – все те, що може стати предметом логічно мислячої свідомості. Основна ознака факту – фіксованість у мові. Критерієм істиності тверджень є відповідність даного твердження фактам. Якщо при цьому співставленні виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, “псевдотвердженням” і від нього потрібно відмовитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити протокольні твердження з фактами. Сам автор даного методу М. Шлік зазначав, що події, про які ми твердимо виникають і зникають, а твердження про них залишаються. Верифікувати можна тільки теперішні факти. Минулого і майбутнього верифікувати неможливо.

Психоаналіз (“психея – душа” і “аналіз – розчленування”) – загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань, які опираються на несвідомі психічні процеси і мотивації. У психоаналізі психіка визнається самостійним утворенням, незалежним від нейрофізіологічних процесів.

Родоначальником психоаналізу був австрійський лікар-невропатолог і психіатр, психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Основні положення пихоаналізу зводяться до того, що основу психіки складає “підсвідоме” і “свідоме”, “цензор”, яка утворилася під впливом суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях підсвідомі потяги обходять (порушують) заборони “цензора” і виступають у свідомості як сновидіння та інші психічні асоціації. Завдання психіатра – зняти конфліктне напруження між “підсвідомим” і “цензором”, вирішити проблеми психічної патології.

По Фрейду структура людської психіки включає три рівні: “Воно” (Id) – безособова, несвідома частина психічної системи людини, як “резервуар” психічної енергії, “киплячий котел” пристрастей, бажань, що вимагають негайного задоволення. Процес задоволення не визнає ніяких заборон реальності. Його основний принцип – негайне задоволення.

“Я” (Еgо) – посередник між зовнішнім світом і “Воно” (прагненням і задоволенням), формується як відтиск (відпечаток) зовнішнього світу на масі суб’єктивних пристрастей; гальмує ірраціональні потяги “Воно” за допомогою захисних механізмів. Основний принцип – виконання вимог реальності.

“Над Я” (Super Еgо) – контролер-посередник між “Я” і “Воно”, виступає як совість і внутрішня “цензура”, є джерелом моральних установок індивіда; у свідомості проявляється у формі імперативних вимог, а у психіці сприймається як почуття вини, страху, депресії, неповноцінності. Основний принцип – контроль за виконанням вимог реальності (принцип контролю).

Структуру людської психіки по Фрейду можна зобразити такою аналогією: “Я” – вершник, “Воно” – кінь, “над-Я” – іподром з його біговими доріжками і правилами їзди; кінь дає енергію, вершник управляє конем, хоча кінь в окремих ситуаціях і не слухає вершника, “несе” його всупереч командам і зусиллям вершника.

Захисними механізмами людської психіки виступають:

“витіснення” – активне забування неприйнятих для “Я” потягів;

“проекція” – несвідоме перенесення на зовнішній світ своїх внутрішніх потягів (відмова від своїх пристрастей як від чужих);

“регресія” – повернення до попередньої психічної стадії, яка була безконфліктною;

“амбівалентність потягів” (“амбівалентність” – дві сили, тут як суперечливе переживання) – заміна потягу на протилежний (несвідома любов – у свідому ненависть, неприкрита жорстокість – у надмірну доброту і т.п.);

“ідентифікація” (тотожність) – уподібнення індивіда об’єкту, який загрожує індивіду;

“інверсія” (перестановка) – повернення потягу, спрямованого на зовнішнє, на самого себе (незадоволення іншим – на критичну вимогливість до себе).

У психоаналітичній концепції несвідоме є центральним компонентом психіки, а свідоме – наслідком несвідомого, надбудова над свідомим. Несвідоме відіграє провідну роль у психічній діяльності людини, але людина здатна “усвідомити несвідоме” – “там, де було “Воно”, повинне бути “Я”. Тому “Я” , як совість і почуття вини, “розривається” між несвідомим “Воно” та соціально нормованим “над-Я”, щоб бути у злагоді з обома (перше – задовільнити, а друге – непорушити), має долю “нещасливої свідомості”, бо хоче, але не може примирити протилежності. Серцевина несвідомого – “лібідо” (потяг, пристрасть) – несвідомі прагнення, як правило, сексуального характеру, здатні до витіснення (забування неприйнятого) і до його перетворення в інші форми.

Чуттєві несвідомі прагнення можуть бути як біологічного, так і соціального характеру; серед них домінують “інстинкт життя” (ерос) та “інстинкт смерті” (Танатос). Особливість несвідомого – сублімація, піднесення, переорієнтація потягу (лібідо) з неприйнятних (низьких, аморальних) цілей на соціально-прийнятні цілі через перетворення енергії інстинктів в енергію морально позитивної дії. Таке походження мають релігійні обряди, творча і наукова діяльність. Людина не існує ізольовано від інших людей, а тому психологія особи є одночасно і соціальною психологією; механізм психічної взаємодії між індивідами аналогічний механізму соціально-культурних процесів суспільства. Причиною соціальних негараздів є індивід з його природною схильністю до агресії і деструктивізму (руйнування). У цьому – коріння негативних сторін розвитку культури і цивілізації,їх негативного впливу на людину; конформізм (уподібнення) думок і почуттів, афективність (бурхливі переживання – гнів, страх, жах, відчай) і спустошеність особи, почуття неспокою і тривоги.

Карл Юнг (1875-1961 рр.) швейцарський психолог і культуролог обгрунтовував положення про те, що у психіці людини окрім індивідуального несвідомого є більш глибокий пласт – колетивне несвідоме, яке виступає відображенням досвіду попередніх поколінь. Зміст колективного несвідомого складають загальнолюдські перешообрази – арехетипи (“архе” – начало, “типос” – образ), як символічні образи, які оформилися комплексно, наприклад образ матері – землі, героя, мудреця, що лежать в основі легенд і міфів в художній творчості. Архетипи недоступні чуттєвому сприйняттю. Центральну роль виконує архетип “самості” як потенціальному центру особи на відміну від “Еgо”; “Я” як центру свідомості. Архетипи є первісними формами колективного несвідомого, позачасовими схемами утворення думок і почуттів на основі міфологічних тем, колективною пам’яттю про історичне минуле.

Окрім архетипу “самості” існує архетип “персона” - символічний образ-маска, яку одягає людина, пристосовуючись до соціального середовища, щоб не порушувати його вимог. Якщо “Я” тотожне “Персоні” то особа стає безликою, відчуженою істотою, що грає задану суспільством роль.

Інтеграція багатоманітних аспектів змісту архетипів колективного несвідомого є процесом становлення особи, індивідуальності. Основне завдання психотерапії – відновлювати втрачені зв’язки між різними рівнями психіки. Досягається відновлення “Я” з допомогою обрядів, звичаїв, традицій, міфів, легенд, вірувань.

Еріх Фромм (1900-1980 рр.) німецько-американський психолог і соціолог – представник неофрейдизму. Розробляючи цілісну концепцію особи, він намагався вияснити механізм взаємодії психологічних і соціальних факторів в процесі її формування. Зв’язок між психікою індивіду із соціальними факторами виражає, по Фромму, страх. Страх подавляє і витісняє в підсвідоме ті риси, які несумісні із пануючими в суспільстві нормами. Типи соціального характеру співпадають з різними індивідуальними типами відчуженої особи людини. Він виділяє слідуючі типи соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний, ринковий. Учасне йому капіталістичне суспільство він розглядає як хворе, ірраціональне суспільство і на його місце пропонує здорове гуманістичне суспільство.

На його думку людина розпочинається там, де закінчується природа, а тому людина “завершує” природу і розпочинає суспільство, тобто перебуває на стику несвідомого і свідомого. Як носій подвійної суті природної і суспільної індивід приречений до дихотомії (“поділ надвоє”) людського існування. Як соціальна істота індивід прагне до свободи і незалежності, а як природна істота він прагне до безпеки (“втеча від свободи”), бо безпека досягається “протекторатом” когось або чогось в обмін на певну долю свободи, а то і всю свободу. Для вирішення даної дихотомії потрібно створити нове гуманістичне суспільство, в якому “гуманізм панування” доповнюється “гуманізмом управління”, який приходить на зміну “відчуженій бюрократії”.

Екзистенціалізм (“екзистенція” – існування) – філософська течія з кінця ХІХ ст. (як “філософія існування” на відміну від “філософії життя”) основною категорією має “екзистенцію” – існування – безпосередню цілісність людини, яка виражається у її внутрішніх переживаннях, але недоступна раціональному пізнанню. Якщо “життя”, як безпосереднє внутрішнє переживання буття суб’єктом, приходить до свого завершення, то “існування”, як переживання людиною своєї цілісності продовжується виходом людини в транцендентне, позамежове.

Основні положення екзистенціалізму:

- для людського існування характерне “знелюднення” людини у сучасному світі, що спричинене антигуманною суттю техногенної цивілізації, яка абсолютизує цінність наукового (раціонального) знання, що тільки фіксує і узагальнює, але не розкриває;

- людське існування зосереджується на зовнішньому світі, який ворожий окремій людині. Порятунок від знелюднення – застосування ірраціонального пізнання через екзистенціальний аналіз буття полягає в абстрагуванні від загального і зосередженні на неповторності й унікальності індивідуального буття.

Людське існування є подвійним буттям:

“буття у світі” – як закинутість людської неповторності і унікальної особистості у чужий їй світ; “співбуття” – як співіснування людської особистості з іншими людськими особистостями та речами чужого людині світу. У “співбутті” неповторні особистості “гасять” свою індивідуальність і стають сукупність “безликих одиниць, натовпом”, в якому виникає анонімна влада “іншого над кожним”, кожен втрачає своє власне існування, кожен уподібнюється кожному. Для звільнення від знеособленої анонімної влади, що панує у натовпі необхідно абстрагуватися від рутини повсякденного життя, яке “засмоктує”людину до натовпу і зосередитися в глибини власної свідомості, звідки звучить поклик долі.

Основною характеристикою людського існування є свобода і формується вона за слідуючою схемою: момент втрати свободи, коли матеріальний світ є постійною загрозою людського існування. Людина, щоб протистояти ворожому довкіллю (матеріальному світові), змушена пристосувати (уподібнювати) своє буття “буттю речей”. Таке уподібнення приводить до втрати людиною своєї індивідуальності, перетворює її в “річ серед речей”.

У момент здобуття свободи людина повертає собі індивідуальність через визначення і реалізацію унікальних і неповторних цілей. Реалізація цілей надає людині множину можливостей (набір варіантів, з яких можна вибирати потрібний при здійсненні задуманої програми). Множина можливостей ставить людину у ситуацію вибору, який є суттю свободи.

Історія і культура людства свідчить, що всі “здобутки” людської цивілізації є продуктом невдало вибраного шляху розвитку (схиляння перед розумом, який узагальнює, а також, підводячи одиничне під загальне, породжує репресивну культуру – нацизм, комунізм). На цьому шляху втрати від репресивної культури більші за вигоди науково-технічної цивілізації (екологія, мілітаризація, моральна деградація і т.п.). Тому потрібен бунт проти культури як головного гнобителя людства.

Сере́н К'є́ркегор (дан. Søren Kierkegaard; МФА: [ˈsœːɐn ˈkʰiɐ̯kəˌɡ̊ɒˀ](слухати^ді)) (5 травня 1813— 11 листопада 1855)— данський філософ і теолог, основоположник екзистенціалізму^[1]. Він писав на теми організованої релігії, християнства, моралі, етики, психології та філософії релігії мовою, сповненою метафор, іронії й гіпербол. Більшість із його філософських робіт присвячені розгляду питання про те, як людина живе як «одиничний індивід», зосереджуючи увагу більше на конкретній реальності людського життя, ніж на абстрактрому мисленні й підкреслюючи важливість особистого вибору й відданості^[2].

На противагу німецькій класичній філософії, яка прагнула до об'єктивності, К'єркегора цікавило суб'єктивне ставлення особистості до Ісуса Христа^[3], яке приходить із вірою^[4][5]. Значна частина його праць присвячена християнській любові. Водночас він надзвичайно критично ставився до організованої державної релігії, передусім доДанської Церкви.

На початку творчості К'єркегор публікувався під псевдонімами, викладаючи різні погляди на одну й ту ж тему й влаштовуючи діалог із самим собою^[6]. Його праці були написаніданськоюі за життя були мало відомі за межами Скандинавії. До початку 20 ст. з'явилися переклади різними європейськими мовами, і до середини століття його твори вже мали значний вплив на європейську філософію.

У 1843році вийшов друком найвагоміший твір К'єркеґора — двотомна етико-естетична робота «Або — або» на 838 сторінок. Протягом наступних дванадцяти років (аж до смерті) він опублікував більш як шість тисяч друкованих сторінок (п'ятнадцять томів «Зібрання творів»), а його рукописна спадщина становить майже десять тисяч сторінок (у тому числі «Щоденник», який він вів з1838році і до кінця життя), що заповнили двадцять друкованих томів. Це естетичні, етичні, релігійні (88 «Повчальних мовлень»), філософські твори.

Усе життя К'єркеґор почував себе нещасною людиною: його мучили меланхолія,іпохондрія, посилюваніпароксизмамитворчогонатхнення. Яких тільки відхилень не знайшли фахівці в данського філософа —шизофренія,епілепсія,Едипів комплекс,мазохізм,нарцисизм,несвідомий гомосексуалізміманіакально-депресивний психоз.

Всупереч нескінченним сумнівам, що мордували К'єркеґора, він не сумнівався лиш в одному — у власній геніальності. «Я чудово знаю, — стверджував він уже на початку своєї літературної кар'єри, — що на даний момент я найбільш обдарована голова з-поміж усієї молоді…». А через п'ять років: «Те, що я є письменником, безумовно робить честь Данії, це я твердо знаю…» І ще рік по тому: «О, після моєї смерті одного „страху й тремтіння“ буде досить, щоб моє ім'я стало безсмертним». Назва однієї із найкращих книг філософа — «Страх і тремтіння» — взята зіСтарого Завіту— вона присвячена розгляду філософсько-моральних проблем на матеріалі оповіді проАвраамайІсаака. Замислюючись надсенсом людського життя, К'єркеґор витворює вкрайпесимістичну картину, що відображала соціальну дійсність його часу.

Мартін Хайдеггер (1889-1976 рр.), німецький філософ, професор Марбурзького і Фрайбурзького університетів. У своїх творах обгрунтовує положення про те, що головним у пізнанні є споглядання, а тому методом пізнання є феноменологічний метод, як чисте споглядання феноменів трансцендентальної (позамежової) свідомості. Феномен безпосередньо вказує на себе самого, на свою суть, і тому пізнається ірраціонально на відміну від явища, яке є виявленням чогось, а не себе самого, і вказує на те, за чим “ховається” сутність яка пізнається раціонально.

Феноменологічний метод відрізняється від наукового тим, що науковий метод йде від явища до захованої за ним суті і розуміє істину як відповідність пізнання і реальності. Феноменологічний метод виходить з ірраціонального пізнання феноменів, а істину сприймає водночас як відкритість і прихованість буття, тобто істина стільки відкриває скільки і приховує буття. Цей метод ще називають герменевтичною (герменевтика – тлумачення текстів) феноменологією.

Суть людського буття – екзистенція – це не просто існування, а існування по відношенню до всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не пізнається за допомогою теоретичних абстракцій і категорій, як це мало місце у традиційній філософії.

Структура людського буття в його цілісності є “турбота” людини про своє буття, яка виступає в єдності його характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього). На думку Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого,нинішнього і майбутнього) дає можливість людині відрізнити справжнє буття від несправжнього.

Структура людського буття виражається екзистенціалами (характеристиками) якими є: “буття-у-світі” – перший екзистенціал буття – це модус минулого, коли людина існує не сама по собі, а співіснує з іншими людьми та речами світу, однак, сприймає їх ірраціонально.

“Забігання наперед” – другий екзистенціал буття – це модус майбутнього, за воїм виявом – це проект людей і речей, які є не тим, чим є, а тим, чим можуть бути. Тому людське буття завжди більше того, чим воно є, бо включає і те, чим може бути. Пізнається таке буття ірраціонально.

“Буття сущого” – третій екзистенціал буття – це є модус теперішнього, за своїм виявом – це відношення людини до речей як до своїх “підручних супутників”, які беруть від людини її тепло, а потім віддають його людині назад. Це – “приреченість речам”, бо людина змушена бути при них, не може обійтись без них.

Істинний чи неістинний, справжній чи несправжній спосіб людського існування залежить від того, який модус часу переважає у цьому існуванні. Якщо перевага віддається теперішньому, “бутті сущого” – то це неістинне, несправжнє існування для якого характерне панування над людиною світу речей. Останній заступає від людини її власну суть і людина пізнає себе по аналогії з іншими людьми і іншими речами. При цьому відбувається нівелювання індивідуальності, формується масове суспільство. Це – втеча людини від самої себе.

Істине (справжнє) буття – перевага моментів майбутнього, для якого характерна “спрямованість до смерті”, тобто усвідомлення людиною своєї кінечності і свободи, яка доступна лише перед “лицем смерті”. Тут людина “повертається до самої себе”, знову набуває індивідуальності: “страх смерті” відкриває людині її власну суть. Саму себе людина зможе осягнути тільки в надкритичній ситуації.

Карл Ясперс (1883-1969 рр.) – німецький філософ і психіатр, професор філософії Базельського і Гейдельберзького університетів.

Центральна категорія його філософських досліджень “екзистенція” – такий рівень людського буття, який недоступний раціональному пізнанню, і є джерелом пізнання самого себе. Вона необ’єктивована (тобто, не є об’єктом), а тому не може бути об’єктом знання раціонального, тому що наука має справу з об’єктом, тобто під буттям розуміє об’єкт, під мисленням – Дух. Для екзистенційної філософії предметом знання є не буття, а рівень буття, притому людський, а мислення не Дух, а – Божий Дух. Тільки таке буття є суто людським буттям, тому що під трансцендентним розуміє Бога, який наділяє екзистенцію здатністю бути незалежним джерелом життя у світі.

Трансценденція (існування Бога) надає екзистенції таких властивостей: історичності, тобто кінечності, смертності, зв’язку з іншими людьми та світом – тобто досвіду; у своєму бутті людина належить не самій собі, а трансцендентому, до якого вона наближається в “пограничній ситуації” (в страху, стражданні, в боротьбі, в смерті). Екзистенція тотожна з свободою, сама по собі є свобода. Досягається свобода за допомогою пізнання:

- без знання немає свободи; без знання немає закону, а без закону немає свободи. Тому свобода є синтезом пізнання і закону. Досягається свобода вибором варіанту із множини можливих і вибір цей підпорядкований Богу. Тому свобода є трансцендентною необхідністю.

У філософії Ясперса буття, “яким є ми самі” не тотожне суб’єкту і виступає в чотирьох способах людського існування: перший – наявне буття емпіричних людських “Я”; другий – свідомість взагалі; третій – дух; четвертий – екзистенція. Пізнаються вони ірраціонально (інтуїцією) за допомогою надрозумових засобів.

Жан-Поль Сартр (1905-1980 рр.) – французький філософ і письменник – розробляє вчення про буття, яке являється (тільки являється, а не існує, не було, чи може бути). В основі такого вчення – інтенціональний (цілеспрямований) аналіз форм проявів буття в людській діяльності. Таких форм є три:

“буття в собі” – прояви форм позбавлення свідомості, а тому абсолютно пасивних, нездатних до змін і розвитку. Основним принципом існування такого буття є абсолютна тотожність “А є А”. Ці форми існують поза часом – вони без минулого і майбутнього, без можливості і без дійсності. Це зовнішній щодо людини світ.

“Буття для себе”- безпосереднє буття свідомості як самосвідомості, яка існує самокритично, виступає джерелом життя і руху, а тому активна і цілеспрямована свідомість. Це буття, суттю якого є небуття, тобто заперечення буття, через це свідомість є джерелом заперечення в речах. Це буття, що виражає внутрішній світ людини.

“Буття для іншого” – сприйняття наділеним свідомістю індивідом буття через погляд-оцінку. Цей всепроникаючий погляд – оцінка дається Богом. Це – Божественний світ.

Всі зміни і розвиток у світі мають негативний характер, тобто їх джерелом є заперечення, що продукується “буттям для себе”. Здатність заперечувати належить людині, а не людству. Саме людина через заперечення приносить зміни у світі. Людина, стверджує Сартр, щодо своїх природно-біологічних соціальних, класових характеристик цілком подібна до інших людей. Її специфічність розкривається у неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, спрямованих у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр вбачає у її націленості на майбутнє. Однак оскільки майбутнє багатозначне, представлене множиною можливостей, то людина постійно перебуває у ситуації вибору. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору – теж є вибір, вибір не вибирати.

“Філософія свободи” – розуміння свободи як безумовного принципу, який ставить людину над необхідністю і причинністю. Свобода – це розрив причинної залежності і обумовленості, чим утворюється образ свободи – як можливість індивідуального вибору. Свобода гарантується вибором цілі і не потребує її досягнення. Його концепція свободи зводиться до того, що сутність людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, вона сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами, а ставленням людини до речей. Людина - вільна істота. Все залежить від того, ким (чим) вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Ж.-П.Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.

Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина – вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким тягарем. Вона не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію, або на Бога. Людина приречена на свободу. “Буття – в – свободі” викликає тривогу й почуття самотності, незахищеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі – смерть.

Філософія свободи Сартра трагедійна. Абсолютна свобода “пожирає саму себе”. Вона встановлює норми життя, які ж повинна подолати. Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас руйнує їх. Тому смерть – єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Сартр у цьому випадку, можливо і правий. Помиляється він у іншому – в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття не існує. Все у нашому житті пов’язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі. Її оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі об’єктивних умов життєдіяльності, які (хоче людина того чи ні) впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не іншій країні, в той, а не інший час? Хіба можна змінити ці обставини свідомістю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином обмежений. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, але чи залишається тоді людина людиною?

Отже, свобода людини – не абсолютна, вона історично, соціально, природно, антропологічно зумовлена. Вона відносна, як і все у світі. Вона існує у певній системі координат і йде “в одній упряжці” з необхідністю.

Філософія неотомізму – сучасна релігійна філософія представниками якої є Юзеф Бохенський, Густав Веттер, Жак Марітен, Етьєн Жільсон та ін. Вони модернізували вчення Фоми Аквінського.

У вченні про людину вони виходять з того, що первинні форми життя – рослинна душа і тваринна душа – є вже не матеріальним, але ще не духовним утворенням. Духовне начало присутнє тільки людині і тому людина виключається з процесу еволюції, що керована Богом і стосується лише рослинного і тваринного світу. Людина наділена душею від Бога, є наслідком безпосередньої Божественної творчості, а не еволюції. Вона – вершина природи не тому, що досягла найвищаї еволюційної точки, а тому що є творінням Бога. Дух непідвладний еволюції, бо він вічний, незмінний і єдиним носієм духовного в людині. Наявність духа і тіла в людині не є поєднанням двох субстанцій, а є субстанційною єдністю - одухотвореним тілом, або втіленим духом. Бог творив кожну людську душу індивідуально. Вона є кінечною в тілесному існуванні і безкінечною в духовному існуванні.

Пізнання є особливість і здатність людської душі, запорукою існування є однорідність суб’єкта і об’єкта – їх духовне начало. Душа як форма суб’єкта пізнає форму об’єкта, бо форма нематеріальна.

Пізнання здійснюється на трьох рівнях.

1. Чуттєве пізнання – початковий рівень. На цьому рівні суб’єкт з допомогою органів чуття пізнає одиничні, окремі сторони об’єкта. Результатом такого пізнання є одиничне у відчуттях. 2. Розумове пізнання – пізнання загального через подолання конкретної обмеженості одиничного. Основний недолік – хибність суджень при раціоналістичній ілюзії (переоцінці можливостей розуму). Результатом розумового пізнання є загальне в поняттях і категоріях. 3. Пізнання по аналогії – найвищий рівень пізнання абсолютного буття через пізнання об’єктів його творчості. На цьому рівні встановлюються норми і критерії істиності для чуттєвого і розумового пізнання. Пізнавальний засіб – відкровення віри.

Вчення про мораль у філософії неотомізму зводиться до визнання в людській душі двох якостей: розуму (здатність до пізнання) і волі (здатність приймати і здійснювати рішення). Душа має даровану Богом свободу волі (самостійно приймати і здійснювати рішення). Свобода волі дарована людині волею Божою. Смисл життя полягає в тому, щоб прожити його для Бога. Земні блага і цінності, як тлінні, мають не тільки заступити духовних і вічних цінностей, а й бути своєрідним засобом підготовки людини до вічного життя.

П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.) – теолог, палеонтолог і антрополог. Головна праця – “Феномен людини” – це спроба переосмислити теологію у дусі теорії еволюції. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразовий акт творення людини Богом, він пропагує ідею тривалої еволюції людини з неорганічного світу, рушійною силою якої є божественна духовна сила.

Т.Шарден розкриває включення людини в процес еволюції через феномен свідомості. Людина – унікальний феномен – визначений Богом не є завершенням еволюції, а засобом постійного самовдосконалення світу. Людські страждання – стимул активної участі людини у вдосконаленні буття, символом якого є вчення, дії і страждання сина Божого і Людського Ісуса Христа. У своєму відношенні до світу: споглядання, мислення і матеріальна діяльність – що спрямовані на зміну реального стану речей і процесів. Споглядання, мислення і матеріальна діяльність застосовуються не тільки для її єднання з матеріальним світом, а, головне, для виходу за власне “Я”, для прилучення, злиття з Христом, пристосування себе до Нього через самовдосконалення.

Розвиваючи теорію космогенезу, Тейяр виділяє в ньому три етапи: 1) “Переджиття” – на якому формується літосфера (“літос” – камінь, твердий); де відбувається формування хімічних елементів, Галактик, оболонки Землі – виникає середовище і умови для утворення складних молекул і найпростіших форм життя. 2) “Життя” – на якому формується “біосфера”, виникають всі форми організмів – від найпростіших до людини. 3)”Мисленням” (як феномен людини) – на якому формується “ноосфера” (“ноос” – розум) як духовна оболонка Землі, де формування людини переходить у формування людства, а потім до єднання людських душ у позаісторичному космічному бутті Ісуса Христа. В результаті появляється можливість виходу в “наджиття”, до “Точки Омега” як духовного центру “Універсуму”.

Космогенез – це Христогенез, а еволюція світу і людства – їх повернення до Бога. Космогенез виявляє єдину субстанцію, з якої виник світ – “тканину Універсуму”, яка одухотворена, несе в собі дух, душу (феномен людини) поза природно-біологічним та просторово-часовим потоком. По Шардену духовне життя розчинене у світі, присутнє в кожній точці Універсуму.

Космогенез визначає два види енергії, як рушійної сили, що не тільки дала імпульс еволюції, а й залишається її постійним джерелом. Це тангенціальна – фізична енергія, яка пов’язує однорідні елементи у цілісність, без їх змін. У цьому процесі діє закон збереження енергії і принцип ірнтропії (розсіювання енергії через її перетворення в теплову і наступний рівномірний розподіл тепла між тілами). Тому фізична енергія спадає у процесі еволюції за законом етропії. Радіальна енергія (“радіус” – промінь) йде у вигляді променя, духовної енергії, яка поширюється на всі елементи світу і спрямовує їх рух “вперед і вверх”, тобто, забезпечує їх поступальний розвиток. У цьому процесі закон збереження енергії і принцип ентропії не тільки не діють, а й переходять у свою протилежність. Духовна енергія не тільки не спадає, не розсіюється в процесі еволюції, а зростає, нагромаджується – аж до концентрації в “точці Омега” в завершенні еволюції – Ісус Христос. Завершальним етапом космогенезу є людське суспільство, коли здійснюється об’єднання окремих свідомостей у колективну, створює єдиний організм держави, нації, цивілізації через форми колективної пам’яті, форми спілкування між людьми через науку, культуру, мораль. Навколо Землі формується мислительна оболонка – “ноосфера”. Як сфера розуму, Духа. Завдяки ноосфері здійснюється об’єднання людей, їх духовне оновлення, яке неможливе на грунті матеріальної спільності. Тільки через науку і релігію, знання і віру можливе об’єднання людей. Духовне зближення людства завершиться злиттям душ в “точці Омега”.

“Точка Омега” Космічний Вселенський Христос має такі характеристики: вона рушійна сила і мета еволюції; першодвигун Всесвіту; персоніфікований Універсум або Універсальна Персона. Вона наділена духовною енергією суть якої – любов (навіть у найменшому зародку – молекулі – вона проявляється як притягання). Діяльне відношення людини до світу осмислюється у сфері моралі. Найвищою моральною рисою є не смирення, не покірність, а активна співучасть у творенні світу. Звідси – і висока моральна відповідальність за свої дії.