13. Проблема походження та існування людини. Світ людського буття

По сьогодні вчені не дійшли єдиного варіанта розуміння виникнення людини. Є різні погляди на проблему антропогенезу. Найбільш відомі версії — це релігійна (теологічна), наукова (еволюційна) і космічна (уфологічно-інопланетна).

Натуралістична концепція трактування походження людини пов'язана з ім'ям Ч. Дарвіна і теорією еволюції. Головним аргументом думки, що людина є результатом природного відбору, є генетичне співпадіння людини і шимпанзе й археологічні здобутки, що доводять паралельність розвитку онтогенезу (індивідуального розвитку людини) і філогенезу (розвитку роду homo).

Але суто природничо-наукова концепція походження феномену людськості таких відповідей не дає.

Натомість їх пропонують засновані на ній трудові теорії походження людини, зокрема марксистська теорія, яка виникла в середині XIX ст. «Трудова теорія» стверджує, що визначальним чинником антропогенезу є праця, проте вона не може відповісти на питання, що підштовхнуло мавп працювати? Чому археологами знайдені стоянки зі знаряддями праці та без соціальних характеристик?

Згідно з космічною версією людина не божественна і не природна сутність, а космічна, адже має космічну свідомість.

Цікавою є думка Тейяр де Шардена, який припустив, що в космосі, в процесі концентрації через взаємодію молекул, клітин і психіки на стадії ноосфери виникла людина. Космічний процес еволюції, як «дрейфування в бік надсвідомості», запрограмований «точкою Омега» (Христом), визначає сутність і призначення людини.

Традиційно виділяють два підходи до трактування людини:

• —натуралістичний;

• —супранатуралістичний.

Перший відкидає з характеристик людини все надприродне. Другий поєднує природне в людині з надприродним.

Онтологія (від грец. «ontos» — «буття», «суте») — вчення про буття, розділ філософії, що вивчає фундаментальні принципи буття та його найзагальніші категорії, за допомогою яких відбувається осягнення дійсності. Закономірності світу розкриваються при цьому через осмислення його цілісності, тобто складного зв'язку тієї універсальної єдності, що включає в себе різноманітну конкретність речей, процесів, станів, систем світу, що існують разом зі своїми властивостями й особливостями.

Філософська наука, яка дає змогу осмислити природу як ціле, як певну сутність і водночас цілком реальний об'єкт, має назву філософія природи, або натурфілософія. Майже в кожному навчальному виданні з філософії, зазначено, що «в історії філософської думки природа була одним із перших об'єктів осмислення».

 

Філософія природи вивчає витоки навколишнього середовища, способи і рівні його існування, що задають відповідні шляхи їхнього пізнання. Важливими питаннями у цій галузі філософського знання є: виникнення життя, походження людини, особливості історичного процесу. У зв'язку зі змінами в навколишньому середовищі, спричиненими практичною діяльністю людини (див. попередню тему «Праксеологія»), до філософії природи входять також питання екологічних проблем і їхнього вирішення. Окремо слід згадати також той факт, що саме філософія природи є основою наукової картини світу, іншими словами — інтеграції і систематизації конкретно-наукових знань про природні явища.

В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію в XIX ст. Гегель.

Альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання знаходить свій вияв:

а) у розумінні зв'язків предметів та явищ. Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізиці притаманні роз'єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в метафізиці відображаються лише безпосередні, зовнішньо очевидні взаємозв'язки, тоді як глибинні, внутрішні зв'язки залишаються поза увагою;

б) у розумінні спрямованості розвитку. Діалектика вбачає джерело руху і розвитку у внутрішній суперечності речей і явищ, у єдності та протидії протилежностей. Метафізика заперечує внутрішнє джерело розвитку - саморозвиток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає в якомусь зовнішньому поштовху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами;

в) у розумінні характеру розвитку, "механізму" переходу від старої до нової якості. З точки зору діалектики таким "механізмом" є єдність поступового, кількісного і стрибкоподібного, якісного розвитку. Метафізика розглядає розвиток або як "стрибок" якості, або тільки як просте, кількісне зростання того самого, тільки як зменшення або збільшення, як повторення тих самих станів;

г) у розумінні спрямованості розвитку. Розвиток сутнього відбувається по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається за аналогією за спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі. Метафізика і тут займає односторонню позицію, абсолютизуючи або всезагальне піднесення, або всезагальний занепад, регрес, або круговий, застійний характер усякого розвитку, таким чином фактично заперечуючи його.

д) У розумінні методу пізнання. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість.

Отже, метафізика- це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ та предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення об'єктів без їх якісної зміни.

Хочеться ще раз підкреслити, що метафізика як метод пізнання є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його початку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або становлять її деякі елементи. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку, метод пізнання, що посідають певне місце в розвитку філософії.

Екзистенціальна філософіяна перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. (Кєркегор,Сартр,Хайдегер)

Простір та палестинці час – основні форми існування матерії. У цих формах перебувають що існують об'єкти, які можуть існувати інакше як і просторі та у часі.

Проблемою простору й часу багато хто займається науки. Як філософських категорій простір та палестинці час розглядаються, по-перше, як об'єктивні властивості реального світу, що відобразяться нашою свідомістю, і, по-друге, як атрибут и матерії.

Простір – це "форма існування матерії, що характеризується такими властивостями як протяжність, структурність, співіснування і їхню взаємодію. Простір - це, передусім, взаємне розташування речей і процесів друг біля друга, їх протяжність і певний порядок взаємозв'язку. Воно тривимірно і можна зупинити". ^[1]

Час – це "форма існування матерії, якою виражено тривалість буття й послідовність зміни станів всіх матеріальних систем і процесів у світі. До основним властивостями часу ставляться тривалість, зміна, розвиток. Час одномірне і незворотно" ^[2].

Проблема взаємовідносини категорій матерії, простору й часу у двох основних концепціях - субстанціональної (від латів.substantia - те, що є основою; сутність; Демокріт, Епікур, Ньютон) і реляційної (від латів.relatio – ставлення; Аристотель, Ляйбніц, Ейнштейн).

Метою даної роботи є підставою: дати порівняльну характеристикусубстанциальной і реляційної концепцій простору й часу.