15. Метафізика і діалектика – два методи філософського пізнання.

Свiтоглядова функцiя фiлософiї випливає з її гуманiстичного змiсту. В центрi уваги фiлософської думки постiйно знаходиться вiдношення "людина - свiт". В iсторiї розвитку фiлософської культури були перiоди, коли на перший план висувалась сама людина й нiбито в тiнь людську ховався свiт, в якому вона жила. Справа iнколи доходила до того, що сам свiт позбавлявся об'єктивного iснування. В такiй ситуацiї вiн уявлявся як самореалiзацiя Духу, або Божим промислом, або комплексом вiдчуттiв людини. Така гiперболiзацiя духовної складової буття не могла сприяти нi усвiдомленню сутностi природи, нi науковому уявленню про людську сутнiсть. Минуле фiлософської культури знає i прямо протилежнi перiоди. Були цiлi епохи, коли гуманiстичний характер фiлософської думки вимивався, мiсце людини в буттi визначалось об'єктивними законами природи, а сама людина ставала в ряд природних об'єктiв лише як складова частина природи. Найбiльш показовий в цьому вiдношеннi механiстичний матерiалiзм XVII-XVIII ст. , коли людину порiвнювали мало не з годинниковим механiзмом. Не дивлячись на крайнощi та перекоси в усвiдомленнi основного свого об'єкту пiзнання, фiлософiя на кожному етапi розвитку домагалась вагомих здобуткiв, але час вiд часу попадала в глухий кут через саме цю неадекватнiсть вiдображення двох частин вiдношення "людина-свiт". З одного боку цьому сприяли унiверсальнi типи фiлософствування "матерiалiзм" та "iдеалiзм". Але була i iнша причина, активно дiюча, хоча в запалi боротьби матерiалiзму та iдеалiзму на неї часто мало звертали увагу. Мова йде про два основнi методи фiлософського осягнення свiту, що отримали назви "дiалектика" й "метафiзика".

В радянськiй філ-кiй літ-рi дiалектику характеризують як вчення про ста-новлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як до плинної, мiнливої, пластичної структури.

Поняття дiалектики вживалось в фiлософiї майже вiд її виникнення. Та в рiзнi часи в це поняття вкладався рiзний змiст. В 5-му та на початку 4-го ст. до н.е. розв. старогрецької демократiї сформував мистецтво полiтичної дискусiї - дiалог. Сократ вже розглядає дiалог як мистецтво пошуку iстини методом зiткнення рiзних суджень. Платон розглядає дiалог як метод аналiзу та синтезу понять. Мистецтво вести дiалог фiлософи називають маєвтикою, а сам процес дiалогу - дiалектикою.

Дiалектика як мистецтво диспуту розвивалась i в середньовiчнiй фiлософiї. Вершиною середньовiчної дiалектики стали працi Абеляра. В добу середньовiччя мистецтво дiалогу культивувалось серед проповiдникiв релiгiї. З релiгiї мистецтво дiалогу увiйшло в європейську культуру, що плiдно вплинуло на фiлософськi, юридичнi, економiчнi та всякi iншi дискусiї. Не придушення, не духовне знищення опонента, а намагання в ходi боротьби протилежностей обрати вiрний, обгрунтований пiдхiд до складних проблем - така мета i призначення дiалектики творчого дiалогу.

З часом стало зрозумiло, що метод зiткн. думок i дiалектичного вирiш. протирiч може викор-тись не лише в ходi живого дiалогу. Виявилось, що дiалоги ведуть поколiння, епохи, культури, нацiї, полiтичнi, релiгiйнi традицiї i школи. Схема диспуту викор-ся людиною в процесi осмислення пит. чи проблеми. Особа нiби дискутує сама з собою, шукаючи iстину. Поступово мiцнiє уявлення, що мислення по своїй природi це дiалог. Людина, вдивляючись в оточуючу дiйснiсть, постiйно ставить пит.,шукає на них вiдповiдь, заперечує сама собi та й добирається до iстинностi певної точки зору.

Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. В її "полi зору" постiйно знаходиться людина з такою властивiстю, як можливiсть обирати варiанти дiй, а звiдси i варiанти розвитку.

Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна. Людина живе вiдразу в двох вимiрах, в двох свiтах. Один з них унiтарний свiт природи з його обов'язковою пiдпорядкованiстю певним законам i другий свiт плюралiстичного багатства можливостей вибору. При цьому на перших етапах людської iсторiї безперечно домiнує унiтарний спосiб життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно виявляє себе плюралiстичний свiт свободи.

Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого. З iншої сторони дiалектика i метафiзика як методи виникли з потреби вiдображення багатоварiантностi можливостей людської дiяльностi та розвитку з одного боку та стiйку часто однолiнiйну логiку розвитку власне природи та природного в людському з другого. Два методи в фiлософiї, постiйно взаємодiючи, сприяли становленню софiйної культури в iсторiї розвитку людської духовностi.