50-51. Філософія Епохи Відродження. Ренесансний гуманізм й антропоцентризм.

Відродження -філософ. і соціолог. навчання в епоху становл. раннього буржуазного сусп.-ва (в осн.в Італії)14-17вв.Епоха Відродження тісно повязана з великими географ. відкриттями, ростом промисл., торговельної справи, мореплавства, військового справи, матеріального вир-цтва, з розвитком природничих наук, медицини, математики, механіки.Все це вимагало звільн. розуму від схоластики й повороту від чисто логічної проблематики до природно-наукового пізнання миру й людини.

Особливості:

1)заперечення книжкової мудрості й схоластики, сперечань і вивчення самої природи;

2)відродження культури античності;

3)тісний зв'язок із природознавством;

4)дослідження проблем людини.

Для Відродження характерний погляд на природу як на розумне, одушевлене ціле, що підкоряється своїм законам. Основа цього - пантеїзм. Натуралістичний пантеїзм (Бруно): натхнення природи, наділення її божественними властивостями, розчинення бога в природі (світова душа, нескінченний розум) - немає бога над миром, а матерія є бог, живий й активний початок. Стихійна діалектика. Людина є частина природи, його любов до пізнання нескінченного й сила розуму піднімають його над миром.

Більшу роль у ф-фії епохи Відродження зіграли натурфілософські концепції (Бруно,Коперник),що свідчили про катастрофу схоластичних методів осмисл. природи.

Величезні соц.-економ. зміни знайшли своє відбиття в багатьох социолог. концепціях, для яких. було характерно розуміння сусп.-ва як суми ізольованих індивідів. Макиавелли - обґрунтування необхідності світської держави. Рушійна сила - людський егоїзм, якому треба приборкувати державою. У трактаті "Государ" дає поради правителям, застерігає від лестощів, всі засоби хороші в політичних цілях. При цьому твердження незалежності державних форм громадського життя від церкви, пошуки способів вираження народної волі. Крім того, у силу подання про розумну діяльність, народилися утопії - теорії ідеального суспільства (Мюнцер, Мор, Кампанелла).

Насамперед Відродження виявилася в етиці. Поновлення етичних навчань стоїцизму (Петрарка) і эпикуризма (Валла), спрямованих проти християнської моралі.

В боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури відродження виступають гуманістичні, антропоцентрические мотиви.

Антропоцентризм- погляд, згідно з яким, людина є центр вселеної й ціль всіх подій, що відбуваються у світі.

Гуманізм має своїм об'єктом цінність людини; презирство до земного єства заміняється визнанням творчих здатностей людини, розуму, прагненню до земного щастя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати пр самому себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про зміст і мету свого буття.

Два з половиною сторіччя Відродження знаменували собою розрив із середньовічною традицією й перехід до нового часу. Цей етап був закономірним і необхідним в історії філософської думки. Мислителями XIV-XVI ст. ст. була розроблена картина світу й людини, глибоко відмінна від середньовічної.

Гуманізм, що виник у середині XIY ст. спочатку в Італії, а потім поширився по всій католицькій Європі становив головний рух у духовному житті протягом XIY-XY ст. ст.

Ідеологія гуманізму стає філософською думкою епохи, відстоюючи в боротьбі зі схоластикою право бути філософією. Мова йшла про глибокий переворот у всій системі філософського знання. Новими стають характер філософствування, джерела філософії, стиль мислення, образ філософа, його місце в суспільстві.