93.Проблема спрямованості історії.

До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так, Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив, що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших. Тривалість життя культур близько тисячі років. Характер кожної з цих культур визначається колективною душею. Зрозуміти душу культури можна лише зсередини, зовні вона не доступна. У житті кожної культури О.Шпенглер знаходив два етапи - творчий і етап цивілізації, на останній і припадає занепад і загибель культури.

Дещо схожої думки дотримувався і Арнольд Тойнбі (1889-1975) у своєму 12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій. Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям тощо. У житті кожної цивілізації цей автор помічав уже чотири стадії розвитку: виникнення, зростання, надлом, розпад.

В епоху нового часу найбільш значним представником теорії історичного круговороту був раніше згадуваний Джамбатіста Віко, який вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії - «вік богів», «вік героїв», «вік людей». Послідовна зміна зазначених трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає «Вічною Ідеальною Історією» і, згідно з її планом (за яким стоїть «Божественне Провидіння»), «саме так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна минати надалі історія націй”.

Друга позиція найбільш виразно представлена Просвітництвом. Першим тут може бути названим Й.Г.Гердер, котрий безперечно визнавав закони розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного становища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Така доля уготована їй вже здатністю до прямоходіння, будовою мозку, тілесною конституцією, а від цього причинно-наслідковий ланцюжок веде до здатності до мови, розуму, соромливості і врешті-решт до утвердження правил істини і справедливості, що й перетворює людей у вірних помічників і братів відносно один одного. Все це завершується формуванням духу гуманності, досліджувати який є справжнім завданням філософії історії. Історія людства – це школа удосконалення на шляху прогресуючої гуманності. “Розум людський, - так завершує Гердер книгу “Ідеї до філософії історії людства”, - помножена солідарна діяльність людей невтримно й неухильно йдуть уперед і вбачають у цьому гарну прикмету, навіть якщо кращі плоди до часу й не визріють”.

94.Саморозуміння, його значення для життєвого успіху.

Саморозуміння суб'єкта є проблемою філософії людського буття. Вирішення питань щодо ролі людини в науці і людини як суб’єкта науки потребує розгортання комплексних досліджень науки. Внутрішній світ людини живе своїм життям, існує за своїми законами. Тому проблема самопізнання є актуальною в умовах сучасної науки в зв’язку з необхідністю комплексного вивчення і пізнання людини. Сучасна філософія й психологія характеризуються безліччю областей і напрямків у вивченні проблеми самопізнання й саморозуміння. Значною мірою, зміна змістів цих напрямків обумовлено еволюцією філософського знання: переходить від класичної парадигми до некласичної, а потім і до постнекласичної. Класична парадигма втілювалася в ідеї збагнення об'єктивних законів природи, пильній увазі вчених до проблеми детермінізму й пошуку причинно-наслідкових зв'язків. На некласичному етапі головним став облік суб'єктивності спостерігача. У цей період уважалося, що те, якої мир з'являється перед суб'єктом, залежить, насамперед, від суб'єктивності свідомості. І, нарешті, постнекласичне розуміння миру й людини у світі характеризувалося ростом рефлексії ціннісних і значеннєвих контекстів суб'єкта.

Таким чином, можна відзначити, що відбувається зсув з пізнавальної парадигми дослідження на екзистенціальну. Екзистенціальний підхід припускає цілісне розуміння буття людини. А також включення суб’єкта, що пізнає, в пізнаване. Саморозуміння спрямоване не на пошук суб'єкта нових знань про себе, а на осмислення, породження сенсу того, що людина дозналася про себе – того, що можна назвати особистісною правдою.

Отже, для більше плідного самопізнання необхідним фактором є наявність у суб'єкта внутрішньої волі, що допомагає одержати осмислений результат спостереження людиною своїх думок і почуттів, мотивів поводження. Внутрішня воля думки допомагає виявляти зміст вчинків: відповідати на питання про свій характер, відношення до себе, до інших людей.

Роблячи висновок, можна сказати, що саморозуміння є прихід до самого себе, що здійснюється за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності в розвитку особистості, що, у свою чергу, досягається шляхом знаходження індивідом внутрішньої волі. Таким чином результат саморозуміння є в чомусь не тотожним внутрішньої сутності індивіда, якщо розуміння цієї внутрішньої сутності досягається за допомогою знаходження волі. Міркуючи про незмінну присутність елемента ірраціональності в самопізнанні. Н. Бердяєв дійде висновку, що ірраціональність являє собою певну частину об’єктивності: «Я адже не вірю, не визнаю й по своєму безпосередньому почуттю, і по свідомому своєму світорозумінню, що «об’єктивність» є справжня реальність, першореальність. Об’єктивність є об’єктивація, тобто породження відомої спрямованості духу й суб’єкта». Таким чином, можна зробити висновок, що само розуміння і самопізнання відіграють важливу роль в науках про людину завдяки спробам проникнути в суб’єктивність з точки зору об’єктивності і впорядкувати це знання.