1.3. Соціальна політика стосовно дітей та молоді
Аналізуючи двадцятирічний досвід формування та реалізації державної молодіжної політики в Україні часів незалежності, можна виділити чотири основних періоди:
1991 – 1996 рр. – період виокремлення та зміцнення «молодіжного сектору» державного управління та публічної політики;
1996 – 2004 рр. – період розширення молодіжної складової соціально – гуманітарної політики та поступового її входження до інтегрованої державної політики стосовно сім’ї, дітей та молоді в Україні;
2005 – 2009рр. – період «інерційного» підходу до державної молодіжної політики та її поступового поглинання сімейно – дитячою політикою;
з 2010р. – період вдосконалення державного управління у сфері державної молодіжної політики та пошуку інноваційних підходів до її реформування.
Період виокремлення та зміцнення «молодіжного сектору» державного управління та публічної політики (серпень 1991 р. – липень 1996р.) характеризується тим, що інститути державної молодіжної політики створювалися як на базі запропонованих ще в радянські часи підходів, так і на основі нової парадигми переходу від ресурсної та патерналістської державної підтримки молоді до концепції участі молоді як активного суб’єкта державної молодіжної політики. Варто відзначити, що центральний орган виконавчої влади у сфері державного сприяння соціальному становленню та розвитку молоді та перші молодіжні законопроекти з’явилися ще до проголошення державної незалежності України. Найважливішими надбаннями цього періоду слід вважати ухвалення Парламентом України Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992р. та Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993р.
У 1991 – 1996 рр. було створено мережу структурних підрозділів з питань молодіжної політики в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також мережу центрів соціальних служб для молоді. В державному та місцевих бюджетах з’явилися окремі статті витрат на фінансування молодіжних заходів. З 1995 р. стали проводитися парламентські слухання про становище молоді в Україні. Таким чином, було закладено традицію підготовки доповідей Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні.
Початок другого періоду, змістом якого стало розширення молодіжної складової соціально – гуманітарної політики та групове її входження до інтегрованої державної політики стосовно сім’ї, дітей та молоді в Україні, характеризує створення Міністерства України у справах сім’ї та молоді. Відбулося об’єднання на загальнодержавному рівні центральних органів виконавчої влади у сфері соціального становлення та розвитку молоді, державної політики стосовно дітей.
Близькість двох напрямів державної політики та їх спільне визначення спостерігається в багатьох країнах – членах Ради Європи та Європейського Союзу. Об’єднання сімейної та молодіжної політики сприяло тому, що молодіжна проблематика поступово відходила від центру до периферії першочергових пріоритетів владних структур. Проте інтеграційна спрямованість соціально – гуманітарної політики влади не припинила процес молодіжного законотворення. Верховною Радою України були ухвалені закони України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (1998р.) та «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (2001 р.). У 2004 році було прийнято Закон України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу та професійно – технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю». Розпочалися дискусії щодо необхідності розробки Молодіжного кодексу України. Однак все обмежилося прийняттям нової редакції Закону України « Про сприяння соціальному становленню та розвитку в Україні».
В Україні з’явилися перші загальнодержавні молодіжні програми :
20 березня 1998 р. Уряд ухвалив своєю постановою «Комплексні заходи Кабінету Міністрів України щодо реалізації державної молодіжної політики в Україні»; 18 листопада 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 – 2008 роки».
У Державному бюджеті з’явився окремий рядок на фінансування програм молодіжних організацій. У 2001 р. в Україні було запроваджено державне молодіжне житлове кредитування, у 2003 р. – освітнє кредитування.
Наприкінці 1990 – х на початку 2000 – х рр. почалося реформування центральних органів виконавчої влади з питань молодіжної політики. Так, з 1999р. по 2004 р. подібні рішення приймалися чотири рази: 13 березня 1999р. ліквідовано Міністерство України у справах сім’ї та молоді, 31 травня 2000р. створено Державний комітет молодіжної політики, спорту та туризму України, 15 квітня 2002 р. – Державний комітет у справах сім’ї та молоді,
6 лютого 2004 р. – створено міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді.
Особливої уваги заслуговує досвід діяльності Державного департаменту з питань молодіжної політики у складі Державного комітету України у справах сім’ї та молоді. Його було створено відповідно до урядової постанови від 28 березня 2002 р. та ліквідовано рішення Кабінету Міністрів України від 8 травня 2003 р. Це був єдиний випадок, коли молодіжне відомство отримало статус урядового органу державного управління та права юридичної особи.
Період «інерційного» підходу до державної молодіжної політики та її поступового поглинання сімейно – дитячою політикою в Україні (2005 – 2009 рр.) формально характеризувався визнанням важливості цього напряму державної політики, але фактично спостерігалися як недостатня увага до збереження позитивних надбань попередніх періодів, так і зменшення результативності діяльності органів влади у зазначеній сфері.
Безумовно, що у той час відбулися позитивні зрушення. Так, в Україні було проведено восьму конференцію міністрів європейських країн з питань молоді (10 – 11 жовтня 2008 р.). Прийнятий у Києві підсумковий документ «Майбутнє молодіжної політики Ради Європи: порядок денний 2020» визначив стратегію Ради Європи у сфері державної молодіжної політики більш ніж на десятиріччя уперед. У 2009 р. Кабінет Міністрів України ухвалив «Державну цільову соціальну програму «Молодь України» на 2009 – 2015 роки», в основу якої було покладено євроінтеграційні підходи.
Однак проявився застій у розвитку молодіжного законодавства. Нові законопроекти з’являлися час від часу, але до їх прийняття справа не доходила. Проявилася затримка у питанні вдосконалення засад молодіжної політики в Україні стали замінятися проблематикою більш широкого соціального спектру, а їх періодичність не забезпечувалася. Залишилася нереалізованою можливість створення в Україні третього Молодіжного Центру Ради Європи на зразок подібних закладів, які діють у Страсбурзі та Будапешті. Припинила свою діяльність Національна Рада з питань молодіжної політики при Президентові України. Рішення щодо створення Національної Ради з питань становлення та розвитку молоді в Україні (листопад 2009 р.) так і не було реалізовано.
Початком нового періоду у розвитку державної молодіжної політики можна вважати появу програми економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Фактичні зрушення почалися з прийняттям Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010р., згідно з яким ліквідувалося Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту та створювалися Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України та Державна служба у справах молоді. На практиці реалізовувався підхід, згідно з яким питання державної молодіжної політики відокремлювалися від таких складових соціальної політики, як державна допомога сім’ям, соціальна робота з дітьми, забезпечення гендерної рівності.
До основних проблем, які необхідно розв’язати на сучасному етапі, належать питання щодо подолання розриву між задекларованими підходами у сфері державної молодіжної політики та фактичним станом її реалізації. З одного боку, українське молодіжне законодавство можна назвати таким, що має всі підстави вважати одним з найкращих у Європі. Однак практика реалізації державної молодіжної політики характеризується тим, що задекларовані в законодавстві положення знаходять втілення у вигляді обмежених «пілотних проектів», а не реальних можливостей для всіх або переважної більшості молодих громадян. До того ж, законодавство з питань соціального становлення та розвитку молоді в Україні потребує своєї модернізації, зокрема у контексті євроінтеграційних процесів.
У соціальній політиці можна виокремити два взаємообумовлених, взаємодіючих елемента науково-пізнавальний і практично-організаційний.
Науково-пізнавальний елемент - виступає як результат аналізу і осмислення назрілих у суспільстві потреб, тенденцій розвитку соціальних процесів, як узагальнений результат і оцінка попереднього курсу соціальної політики держави. Він відображає рівень громадської думки і настрої, ступінь соціальної стійкості різних верств населення. Весь цей аналітичний матеріал дає можливість органам державного управління виробити концепцію соціальної політики, сформулювати її головні завдання та напрямки [15; С. 84].
Практично-організаційний елемент - пов'язаний з безпосереднім здійсненням концептуальних положень, стратегічних завдань соціальної політики. І тут велике значення набуває різнобічна організаторська діяльність органів державного управління системою соціальних служб та робота з населенням, підпорядкована завданням соціальної політики держави. Всебічно зважена, науково обгрунтована соціальна політика держави, співзвучна з інтересами народу, складає найважливішу основу змісту соціальної роботи, забезпечуючи їй цілеспрямованість, а організаторам впевненість у практичних кроках.
Організаторська робота - це розпорядча діяльність управлінських органів щодо раціонального розподілу праці при вирішенні поставленої задачі, з оптимального використання сил і засобів, способів стимулювання для якісного і своєчасного виконання завдання. Організаторська робота з реалізації соціальної політики є організаційним рівнем соціальної роботи і включає в себе: глибоке з'ясування, які випливають із змісту соціальної політики, завдань і всебічний аналіз і оцінку умов для їх вирішення; підбір і розстановку кадрів, створення або зміна організаційних структур в інтересах вирішення поставлених завдань; доведення до виконавців завдання, визначення їх функцій, повноважень і відповідальності, ресурсів і засобів, що є в розпорядженні, для роз'яснення змісту і соціальної значущості якісного та своєчасного виконання завдань, способів стимулювання праці; координацію зусиль і дій структурних підрозділів та конкретних виконавців, забезпечення цілеспрямованості їх діяльності; проведення ходу виконання завдань по етапах і в цілому, оцінку діяльності виконавців, витяг уроків та формулювання висновків для подальшої діяльності [15; С.85].
Науково-пізнавальна сторона, характеризуючи перш за все рівень наукової обгрунтованості соціальної політики, формулює цілі і загальне зміст розвитку соціальної сфери, її інфраструктури, визначає спрямованість, стратегію організаторської роботи в цьому напрямку, а отже, виконує важливу методологічну функцію щодо соціальної роботи у суспільстві.
У той же час методологічна функція науково-пізнавального компонента соціальної політики не означає однобічності її впливу на характер і зміст організаторської та соціальної роботи в суспільстві.
Соціальна робота з її розгалуженою структурою органів управління в різних регіонах суспільства і великою мережею центрів соціальної допомоги населенню надає зворотне і активний вплив на соціальну політику, оскільки відіграє роль зворотного інформаційного зв'язку в системі управління соціальними процесами. Вбираючи в себе практично-організаційний аспект соціальної політики держави, вона забезпечує реалізм останньої, перевіряє її життєвість. Така діалектика взаємодії соціальної політики і соціальної роботи.
Соціальна робота представляє собою форму, спосіб соціальної політики. З іншого боку, соціальна політика розкривається в соціальній роботі. Однак єдність соціальної політики та соціальної роботи не означає їх збігу, тотожності. Соціальна робота за своїм змістом об'ємніший соціальної політики, динамічніше, різноманітнішою, в той час як соціальна політика зберігає більшу стійкість, виступаючи визначальною стороною щодо соціальної роботи [23; С. 182].
Мета соціальної політики - це регулювання і узгодження інтересів для стійкого і збалансованого розвитку суспільства, тобто досягнення соціального миру або суспільної злагоди. Підкреслюємо це, так як узгодження інтересів, з нашої точки зору, є набагато більш важливою метою, ніж інтереси будь-який, найповажнішої або найперспективнішою, соціально-вікової групи.
Оскільки більшість дослідників сьогодні погоджуються, що соціальна політика (рівень цілепокладання) визначає нову область соціальної теорії і практики, соціальну роботу та її характер (технологічний рівень), то не можна не відзначити, що обидва наведених визначення соціальної політики говорять про якісь інтегративних потреби суспільства, а не про допомоги яких-небудь соціальним групам. Не можна обійти увагою те, що таке розуміння соціальної політики та соціальної роботи є як в науковій літературі, так і в громадській думці.
Так, Австрійська академія соціальної роботи зазначає, що «в кожному суспільстві можуть зустрічатися потреби і конфлікти, які люди не можуть самостійно подолати. Соціальні проблеми обумовлюються як індивідуальними, так і суспільними причинами. У зв'язку з цим суспільство несе зобов'язання надати відповідну допомогу. Однією зі специфічних форм такої пропозиції є соціальна робота »[8; С.22].
Таке розуміння дозволяє позначити основну функцію соціальної роботи як «компенсуючу» (дефіцитну). І. А. Григор 'єва вважає [3; С.37], що компенсує функція є одна з можливих проекцій соціальної інтеграції, тому визначення Австрійської академії зовсім не суперечить, а як би входить в більш широкі попередні визначення. З іншого боку, «компенсує» розуміння робить соціальну політику і соціальну роботу «маргінальними» соціологічними дисциплінами населення, або «населення групи ризику». Залишається незрозумілим, яка наука або теорія займається розвитком «нормальних» груп населення.
У дусі відновлювально-нормалізаційного підходу, який явно займає лідируючі позиції, починаючи з 1970-х років, переважно здається інтегративний підхід. Крім того, інтегративне розуміння соціальної політики робить акцент на двох принципах: профілактиці соціальних ризиків і активізації людських ресурсів. Підкреслимо, що важливість допомоги жертвам соціальних ризиків цим не заперечується, але «на чільне місце» ставиться їх профілактика, так само як і участь клієнта у вирішенні власних проблем.
Виділення «компенсуючого» і «інтегруючого» розуміння соціальної роботи близьке за змістом до сформованого в англомовній літературі поділу на резидуальної та інституційну системи соціальної політики (а також системи соціального захисту чи соціального забезпечення, так як ці поняття більшість авторів вважає дуже близькими) [2; С.38].
Резидуальних та інституційну системи можна описати таким чином.
Резидуальная система - проблеми індивідів, груп і населення вирішується завдяки участі сім'ї, родичів і сусідів звернення за допомогою до державних служб вважається «аномальним» допомога надається після перевірки обставин і ступеня нездатності вирішити проблему самостійно допомогу тимчасова і мінімальна отримання допомоги принижує, пов'язане з втратою соціального статусу.
Інституційна система - проблеми вирішуються відповідно до встановлених законами, нормами і правилами таке звернення вважається «нормальним» допомога носить по можливості превентивний, профілактичний характер допомогу, адекватна проблеми і потребам допомога носить універсальний характер, кожен може її отримати, не втрачаючи самоповаги.
З цього порівняння помітно, що резидуальная соціальна політика може нести дезінтеграційний «заряд», що видно на прикладі США і Німеччини, хоча США будують соціальну політику на ліберальних принципах, а Німеччина - на консервативних (страхових). Універсальна можливість отримання допомоги забезпечує інституційній системі солідарно-інтегруючий характер.
Тому в США в останнє десятиліття зроблена спроба зміни стратегії соціальної політики в масштабах держави. Було узгоджено перехід від welfare (добробуту на основі посібників) до workfare (добробуту на основі зайнятості), коли отримання посібників означало певні зобов'язання в плані зайнятості (може бути, в громадському секторі) або відпрацювань посібників [25; С.129].
Перші закони про відпрацювання посібників були прийняті ще в 1984 році та їх застосування показало, що відпрацювання знижують ступінь залежності і стимулюють пошуки роботи. Звичайно, ефективність даної «революції» в соціальній політиці залежить від макроекономічних факторів, від наявності робочих місць на ринку праці. Але навіть якщо доводиться задовольнятися громадськими роботами (як в даний момент, коли в США економічний спад) «зворотність» посібників через відпрацювання сприяє зниженню соціального утриманства.
Важливим аспектом поновлення соціальної політики в сучасній Росії є той факт, що тут виникла і розвивається соціальна робота як професійна практика, що вимагає підготовки в рамках вищої освіти, як наукова і навчальна дисципліна. Її твердження супроводжується серйозною конкуренцією за символічні та матеріальні ресурси, але сам факт такої конкуренції діє позитивно на зміцнення професійної ідентичності. І хоча соціальна робота все більшою мірою визнається і розпізнається як агент вирішення соціальних проблем, все ще в наявності недолік символічний системи образів нової професії. У самій практиці соціальної роботи - чи то в соціальних службах, школах або інтернатах - модель рефлексивної практики поки ще лише починає прокладати собі дорогу серед моделей професіоналізму [13; С.67].
Дуже важливим фактором розвитку державної соціальної служби є розширення практики взаємодії з місцевим співтовариством, залучення волонтерів, громадських організацій, співпрацю і обмін досвідом з неурядовими сервісами, участь в аналізі власної професійної діяльності, обговорення нових підходів до соціальних проблем, побудова партнерських відносин з клієнтами.
Розвиваються і поступово стають реальністю альтернативні форми і програми соціальної політики в Росії. Тут мається на увазі і різноманіття недержавних соціальних сервісів, груп захисту прав, організацій самодопомоги, а також локалізація соціальної політики, посилення ролі місцевих органів самоврядування, бізнес-груп.
Практичні кроки і дії в галузі соціальної роботи складаються із сукупності зусиль окремих особистостей, наділених поряд із загальними та неповторно індивідуальними рисами, якостями. Як соціальна практика соціальна робота не є простою сумою дій індивідуумів. Це взаємозалежне, незбиране системне утворення, виявляючи себе на іншому рівні, ніж персональна практика соціального працівника. Завдяки органічному поєднанню системності та індивідуальності, диференційованості соціальна робота доповнює, розцвічує соціальну політику держави, збагачуючи суспільство гуманістичними, духовно-моральними цінностями.
Як показує досвід, успіх у соціальній роботі у вирішальній мірі залежить від соціальної орієнтованості кадрів - це узагальнюючий показник, що характеризує злитість соціально-політичного мислення з навичками безпосереднього, практичного управління соціальними процесами на всіх рівнях - від федерального до трудових колективів. Вона припускає, що працівники органів державного управління пройняті високим почуттям відповідальності за реалізацію соціальної політики держави, за утвердження принципу соціальної справедливості в суспільному житті [25; с.130].
Крім того, найважливішою стороною соціальної орієнтованості кадрів є розуміння ними необхідності рішучого повороту до інтересів і потреб людини, до розвитку соціальної сфери, її інфраструктури.
Соціальна орієнтованість є професійним якістю соціального працівника, вона виробляється в процесі практичної діяльності, шляхом уточнення і розвитку теоретичних положень на практиці, в конкретних життєвих обставинах і припускає: широкий соціально-політичний кругозір і соціальну спрямованість мислення як сутнісної характеристики їх політичної культури; навички соціально- політичного аналізу ситуації і вміння на його основі здійснювати обгрунтований вибір найбільш ефективних засобів реалізації соціальної політики, форм і методів соціальної роботи з різними категоріями населення; вміння прогнозувати і передбачати варіанти розвитку соціальних процесів і враховувати їх у практичній діяльності; комунікабельність і навички роботи з людьми, здатність приводити в дію і активізувати внутрішні резерви фізичного, інтелектуального, психологічного та морального потенціалу людини.
Муніципальна влада, отримавши в своє розпорядження відомчі соціальні сервіси - житло, дошкільні, медичні, освітні установи, значно розширили свій вплив на місцеві процеси. Не завжди діяльність громадських організацій називається соціальною роботою, тому що, по-перше, у свідомості багатьох соціальна робота сприймається виключно як турбота держави і муніципальних сервісів, а по-друге, через відсутність такої традиції в Росії відбулося деяке зміщення понять [6; С. 74].
Справа в тому, що соціальні працівники у багатьох фахівців, навіть зайнятих у соціальній сфері, в державних і недержавних організаціях, асоціюються з доставкою додому продуктів, найпростішими операціями по догляду за літніми людьми. В ідеальному вигляді соціальна робота як професійна, заснована на теоретичних знаннях і навичках освоєних, допомога людям у чистому вигляді практично не існує в сучасній Росії, хоча професіоналізм співробітників служб зростає завдяки накопичується практично досвіду, участі у семінарах та конференціях.
Зростання регіональних соціальних програм, на жаль, сильно обмежений убогістю обласних та муніципальних бюджетів, недостатнім розвитком законодавчої бази і недоліком професійних акторів - соціальних працівників, економістів, журналістів, соціальних менеджерів, адміністраторів, експертів з управління. Удосконалення вищої освіти в зазначених областях дозволяє сподіватися, що ці труднощі будуть подолані.
У недержавних службах, особливо тих, які мають грантове фінансування і розгалужену мережу контактів з аналогічними російськими і міжнародними організаціями, проблема професіоналізму працівників вирішується досить ефективно в силу невеликого розміру організації, низькій плинності кадрів, успішної практики залучення волонтерів, відкритості інтелектуальним дебатів та високої зацікавленості у підвищення кваліфікації. Проблеми рівності, партнерства, прав людини, ненасильства, а й дискримінації міцно входять в риторику і повсякденну діяльність кризових центрів, які, на відміну від муніципальних та державних служб, відчувають труднощі через відсутність стабільної бюджетної підтримки з боку держави [12; С. 55].
Найважливішою відмінністю будь-якого російського неурядового сервісу від західноєвропейського є те, що за кордоном всі ці організації мають не менше 50% фінансування від місцевого або державного бюджету. Для вітчизняних недержавних організацій така підтримка була б не просто привілеєм, а необхідною умовою виживання і ефективної роботи.
Жінки становлять сьогодні основний кадровий резерв як державних, так і недержавних сервісних організацій, шкіл та інтернатів, складаючи переважна більшість рядових працівників і лише злегка поступаючись місця чоловікам на рівні середнього менеджменту та директорату установ. Аналогічна ситуація в чиновницькому апараті, де в числі керівників соціальної сфери муніципального та обласного рівня переважають чоловіки, а позиції рядових клерків і начальників відділів в основному займають жінки.
Безумовно помітні тенденції гуманізації державних сервісів. Компетенція працівників цих сервісів поступово розширюється не тільки в сфері практичних методів соціальної допомоги та рівня юридичної грамотності, але й з питань прав людини. Відбувається реформування соціальної допомоги літнім, розвивається соціальне та медико-соціальне обслуговування старшого покоління за місцем проживання.
Будинки-інтернати для престарілих також піддаються трансформації, але в умовах неадекватного фінансування важко очікувати, що філософія цих установ у найближчому майбутньому трансформується від «змісту престарілих» до «спільноті пенсіонерів» (за аналогією з retirement community в США). Тут важливо задіяти механізми, які заохочували б самоврядування і активність літніх людей у розвитку такої спільноти, а також соціальну відповідальність і соціальне участь бізнесу, зокрема тендери соціальних проектів, крім того, важливо відродити волонтерський участь школярів у соціальній допомозі. Потребує оптимізації не тільки міжвідомча і міжсекторну взаємодію, але й співпрацю навіть у рамках одного відомства, наприклад, у системі реабілітації дітей-інвалідів [8; С.55].
У цілому, визначення інвалідності на рівні обласного управління і в практиці установ поступово змінюється від індивідуально-патологічної, медікалістской моделі до соціальної, і хоча на цьому шляху ще багато що належить зробити, тут досягнуто значущий прогрес у порівнянні з серединою 1990-х років.
Сьогодні є свідоцтва того, що соціальні сервіси поступово набувають нового бачення своєї місії в суспільстві, орієнтоване на толерантність, активну позицію в інтересах клієнтів, знання і дотримання міжнародних регламентам прав людини, визнання світових стандартів якості обслуговування. Практика соціальної роботи в Росії поки не включає аспект соціальних змін в ім'я соціальної справедливості.
Системи заходів, що розробляються з метою реалізації концептуальних програмних документів, створюються на основі затвердженого бюджету області, який недостатньо враховує пріоритети соціальної сфери, тим самим виникає зазор між риторикою і практикою втілення соціальної політики вже на рівні планування. Репресивний підхід, який наполегливо відтворюється в ряді напрямків соціальної політики (наприклад, в аспектах профілактики наркозалежності, ВІЛ-інфекції, СНІДу) вносить внесок у криміналізацію і Медикалізація соціальних проблем.
Висновки по третьому розділі:
Соціальна політика і соціальна робота тісно взаємопов'язані. Цей взаємозв'язок носить діалектичний характер, багато в чому нагадуючи співвідношення філософських категорій сутності і явища.
Важливим аспектом поновлення соціальної політики в сучасній Росії є той факт, що тут виникла і розвивається соціальна робота як професійна практика, що вимагає підготовки в рамках вищої освіти, як наукова і навчальна дисципліна
Головним чинником, що сприяє захисту інтересів людини, її прав і свобод, є соціальна політика держави. Головне завдання соціальної політики полягає в гармонізації суспільних відносин шляхом вироблення і реалізації організаційно-економічних, науково-технічних і морально правових аспектів їх регулювання.
Висновок
Сьогодні вже не викликає сумніву теза про те, що соціальна робота є і найважливішим інструментом соціальної політики, і індикатором її ефективності.
Соціальна робота, що розглядається як професійна діяльність, не тільки допомагає людині, що опинилася в складній життєвій ситуації, але і переслідує головну мету - гармонізацію соціальних відносин у суспільстві. З одного боку, фахівці з соціальної роботи виявляють потребують допомоги і, застосовуючи різні методики, допомагають їм адаптуватися в соціумі, з іншого - соціальна робота ведеться в різних установах соціального обслуговування населення, які інтенсивно розвиваються в усіх регіонах Росії і в основному є тим місцем , де відбувається реалізація соціальної політики та визначається її ефективність.
Соціальна робота знаходиться в діалектичному взаємозв'язку з соціальною політикою держави. Вона залежить від економічних, політичних, духовних процесів у суспільстві, дослідження яких становить методологічну основу концепції соціальної роботи і представляє безперечний інтерес для соціальної практики.
У спеціальній літературі до закономірностей соціальної роботи відносять взаємозв'язок соціальної політики держави і змісту соціальної роботи в суспільстві, а також - взаємозв'язок між цілями соціального розвитку і рівнем розвитку соціальної роботи.
Однак уміння адаптуватися до швидких соціальних змін у більшості російських громадян поки не сформувалася. У зв'язку з «старінням» соціуму, розвитком соціальної апатії у частини населення все більша кількість людей перестає брати участь в житті суспільства. Сучасні фахівці вважають протиріччя між формується установкою на особисту відповідальність за свій добробут і слабкою соціальною позицією більшості громадян, які потребують державне соціальне забезпечення, головним протиріччям сучасної соціальної політики.
Необхідно побудова її нової, цілісної концепції, що поєднує в собі конструктивну і захисну функції: створення можливостей для реалізації здібностей громадян, для прояву їх соціальної активності - і доступність основних життєвих благ для більшості населення, з гарантією необхідного рівня соціального захисту.
Форми реалізації соціальної політики повинні включати як підтримку мінімальних соціальних стандартів і державних гарантій для соціально слабкої частини населення, так і використання ринкових механізмів для забезпечення можливості самореалізації та саморозвитку соціально сильних індивідів.
Крім того, вчені вважають за необхідне перенесення акцентів у соціальній політиці з соціального захисту та соціального обслуговування на соціальне проектування майбутнього стану суспільства та його соціальних підстав.
Фахівці припускають, що подання про соціальну політику як про політику підтримки лише лише людей і груп, що знаходяться у важкій життєвій ситуації, зміниться в міру збільшення ресурсів і подолання економічних труднощів у російському суспільстві. Лише в цьому випадку об'єктна сфера соціальної політики зможе розширитися.
1. Баркер Р. Словник соціальної роботи / Р. Баркер. - М., 1994. - 134 с.
2. Григор'єва І.О. Соціальна політика: основні поняття / / Журнал досліджень соціальної політики. - 2003. - Т. 1. - № 1. - С. 29-44.
3. Гуслякова Л. Г. Соціальна робота в структурі соціальних наук / / Російський журнал соціальної роботи / Л.Г. Гуслякова. - 1996. - № 1. - С.17-22.
4. Кадомцева С. Соціальна політика і населення / С. Кадомцева / / Економіст. - 2006. - № 7. - С. 48-58.
5. Квіроз Т. Соціальна політика та соціальна робота: орієнтири на майбутнє / Т. Крівороз / / Бюлетень наукової інформації. - 1993. - № 5. - С. 5.
6. Кілків В.В. Взаємозв'язок соціальної політики і соціальної роботи / В. В. Колко, І. М. Лавриненко. - М.: Інститут молоді, 1999. - 210 с.
7. Ларіонов І.К. Соціальна теорія: Загальні засади та особливості Росії / І. К. Ларіонов. - М., 2008. - 456 с.
8. Мошняга В. П. Міжнародний досвід соціальної політики та соціальної роботи: Курс лекцій / В. П. Мошняга. - М.: Изд. Московського гуманіт. ун-ту, 2006. - 132 с.
9. Нікітін В. О. Стан та проблеми розвитку теорії соціальної роботи в Росії / В. А. Нікітін / / Знання. Розуміння. Вміння. - 2006. - № 4. - С. 19-23.
10. Павленок П. Д. Теорія, історія та методика соціальної роботи: Учеб. посібник / П. Д. Павленок. - 3-е вид. - М.: ІТК «Дашков і Ко», 2005. - 345 с.
11. Парамонов В. В. Соціальна політика: Учеб. посібник / В. В. Парамонов. - М.: Изд-во РУДН, 2006. - 114 с.
12. Романов П.В. Соціальні зміни та соціальна політика / П.В. Романов / П. В. Романов / / Журнал досліджень соціальної політики. - 2003. - № 1. - С. 45-67.
13. Смирнов С. М. Соціальна політика: Учеб. посібник / С. Н. Смирнов, Т. Ю. Сидорина. - М.: Изд. будинок ГУ ВШЕ, 2004. - 432 с.
14. Соціальна політика: Учеб. для вузів / Ріс. акад. держ. служби; За заг. ред. Н. А. Волгіна. - М.: Іспит, 2006. - 734 с.
15. Соціальна політика і соціальна робота в змінюється Росії / Під ред. Е.Ярской-Смирнової, П. Романова. - М.: ИНИОН, 2002. - 456 с.
16. Соціальна робота: Учеб. посібник / За ред. В. І. Курбатова и др. - Ростов на Дону. - 5-е вид., 2006 .- 480 с.
17. Соціальна робота: теорія і практика: Учеб. посібник / За ред. Є.І. Холостовой, А.С. Сорвіно. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 334 с.
18. Довідковий посібник з соціальної роботи / За ред. А.М. Панова, Є.І. Холостовой. - М, 1997 .- 175 с.
19. Теорія і методика соціальної роботи / За ред. І. Г. Зайнишева. - М., 1994. - Т. 1. - 575 с.
20. Теорія і методологія соціальної роботи / За ред. С.І. Григор'єва. - М. 1994. - Т.1. - 356 с. С. 9-20, 50-63.
21. Топчій Л.В. Сучасні проблеми розвитку теорії / Л. В. Топчій / / Соціальна робота. - 2007. - № 1. - С. 62-64.
22. Фірсов М.В., Теорія соціальної роботи / М. В. Фірсов, Є.Г. Студьонова .- М., 2005. - 432 с.
23. Холостова Є.І. Соціальна політика та соціальна робота: Учеб. посібник / Є. І. Холостова. - 2-е вид. - М.: Дашков і Кo, 2008. - 216 с.
24. Холостова Є. І. Соціальна робота: теоретико-методологічні аспекти / Є. І. Холостова / / Соціальна робота. - 1994. - Вип. 6. - С. 33-37.
25. Шипунова Т.В. Соціальна політика і соціальна робота в змінюється Росії / Т. В. Шипунова, І.А. Григор'єва / / Журнал досліджень соціальної політики. - 2003. - Т. 1. - № 1. - С. 129-133.
Соціальна робота є прямим відображенням суті соціальної політики, яка охоплює численні і різноманітні аспекти життя. Безперечно, що соціальна політика, як наукова галузь і навчальна дисципліна, є передумовою розгортання соціальної роботи, оскільки науковці вбачають у соціальній політиці перш за все, регулятор соціальних процесів, перетворень. Проте, щоб соціальна робота, як практичний прояв соціальної політики, стала конкретною проблемою і набула соціально значущої та державної ваги, в державі потрібне соціальне замовлення.
Різні науковці по-різному тлумачать поняття "соціальна політика" як базове поняття стосовно соціальної роботи. Так, скажімо, А. Райкевич зазначає, що соціальна політика – це цілеспрямована діяльність держави та інших суб'єктів у галузі формування умов життя населення та міжособистісних відносин [5, 7]. По-іншому розуміє соціальну політику Я. Роснер, який вбачає серед завдань соціальної політики і таку, як "перебудову соціальної структури суспільства". Водночас він наголошує на тому, що метою соціальної політики має бути задоволення потреб особистості, і цьому повинні підпорядковуватись усі інші заходи соціальної політики [5, 17].
Російські вчені (В. Афанасьєв, Ю. Волков, С. Шаталін) вважали, що до сфери соціальної політики варто відносити такі питання, як забезпечення матеріального добробуту народу, підвищення його культури, громадської свідомості й активності, поглиблення демократії та прогресивний розвиток соціальної структури суспільства [2, 396].
Український соціолог О. Якуба також пов'язує можливість вирішення соціальних проблем із зміною стратифікаційної структури українського суспільства, оскільки це дозволяє уточнити чимало позицій, які відображають зміст соціальної політики [6, 145].
Виходячи з висловлених міркувань, можна стверджувати, що соціальна політика як регулятор має такі складові: суб'єкти, які розробляють і впроваджують соціальні програми; об'єкти, які підлягають регулюванню, корекції; канали, засоби впливу суб'єктів на об'єкти [7, 12].
Глибоке наукове вивчення результатів соціальної роботи дозволяє говорити про позитивні чи негативні тенденції соціальної політики, її "больові точки" і розробляються оптимальні шляхи їх усунення. При цьому однією із умов успішної реалізації соціальної політики є функціонування її структурно-функціональної моделі, яка включає кілька важливих компонентів:
об'єкт соціальної політики і соціального управління (соціальна сфера і соціальні процеси);
функції управління;
методи управління;
ресурси на соціальні потреби;
суб'єкти управління;
системи інформаційно-аналітичного забезпечення.
Безумовно, для грамотного вирішення завдань соціального характеру на різних рівнях необхідне чітке визначення об'єктів і суб'єктів соціальної політики, а інтегрована якість соціальної сфери полягає у забезпеченні сприятливих умов для розвитку особистості, її соціального самопочуття в різних організаціях, достатньо повної реалізації творчих можливостей і здібностей, які в кінцевому результаті справляють позитивний вплив на ефективність інших видів діяльності особистості.
Досягнення збалансованості у соціальній сфері, зняття соціальної деформації і своєчасне розв'язання соціальних конфліктів – це і є змістом соціальної політики як на рівні держави, так і на рівні регіонів. Тому в її організації органи управління різних рівнів повинні мати вплив на хід соціальних процесів згідно з окресленими цілями. Звичайно, у працівників, котрі працюють у соціальній сфері, може з'явитися запитання: які умови необхідні для отримання оптимального результату, досягнення соціальної стабільності, збалансованості всіх елементів соціальної сфери, а отже, забезпечення гідного життя громадян у різних регіонах. Таких складових є кілька:
наявність ресурсів на соціальні потреби;
надійність концепції соціального захисту і підтримки населення, соціального управління (системи соціального управління);
налагодженість інформаційно-аналітичної системи управління соціальними процесами, коли функція соціального управління фіксується, уточнення в результаті соціальної діагностики, виявлення "больових точок" і застосовується вся сукупність методів самоуправління (прогностичних, соціально-технологічних, адміністративно-правових, соціологічних тощо).
всі суб'єкти соціального управління рівномірно розподіляють функції управління між відповідальними органами; адекватно реагують на соціальні процеси за допомогою сукупності методів управління; головні управління координують роботу відповідно до досягнень соціальних цілей.
Побудова моделі і визначення "білих плям" у соціальній політиці, базується на системі показників, які слід класифікувати за сферами життєдіяльності об'єкта соціальної роботи.
Перша сфера – виробничо-технологічна:
надійність технологічних систем (суб'єктивні показники);
надійність технологічних рішень (суб'єктивні показники);
надійність економічного становища підприємства, установи, соціального інституту (суб'єктивні показники);
надійність управління відповідною структурою (суб'єктивні показники).
Друга сфера – професійно-трудова:
професійна надійність (кваліфікація, стаж роботи за спеціалізацією, виступають як суб'єктивні показники);
задоволення працею (суб'єктивні показники).
Третя сфера – соціально-побутова:
соціально-побутове влаштування (здоров'я, пільги тощо – це об'єктивні показники);
задоволення соціально-побутовим аспектом життя (суб'єктивні показники).
Четверта сфера – соціально-політична:
державна підтримка підприємства, установ тощо (об'єктивний показник);
можливість колективу приймати рішення (суб'єктивний показник);
громадська думка з приводу стану і перспектив розвитку організації (суб'єктивний показник).
П'ята сфера – культурно-духовна:
культурно-освітній рівень (суб'єктивний показник).
Шоста сфера – морально-психологічна:
виявленість, надійність на майбутнє (суб'єктивний показник);
високий професіоналізм і готовність виконувати технологічні вимоги у будь-яких ситуаціях;
психологічна стійкість особистості до різних соціальних аномалій.
Сьома сфера – соціальна:
єдність колективу, згуртованість;
чисельність мікрогруп;
спів падання нормативної і реальної соціальних структур у мікросоціумі.
Сьогодні, як стверджують соціологи, прокладає собі дорогу теорія "природного права" на розвиток і реалізацію людиною своїх здібностей до творчого мислення і творчої діяльності. Безперечно, кожна людина реалізує те, що в ній закладено природою, і не більше, а якщо закладено більше, то це стає не лише її особистим надбанням, але й благом для всіх у процесі досить різноманітного й універсального в умовах інформаційної цивілізації людського спілкування[4].
Смисл соціального соціуму полягає у забезпеченні сприятливих умов для розвитку особистості, остання ж реалізує свої життєві сили через соціальну організацію, соціальне середовище.
Сама держава делегує своїм соціальним інститутам, організаціям, окремим особистостям ряд функцій по управлінню і розпорядженню власними справами, скорочує методи політичного тиску і розширює сферу правового, духовно-культурного, інтелектуально-інформаційного впливу на громадян.
Останнє десятиліття XX ст. ознаменувалися змінами, що вражають своїми масштабами, драматизмом, непередбаченістю та глибокими суперечностями: розпад СРСР та економічний розлад на його території, поглиблення соціальної кризи у капіталістичних країнах, зникнення формальних причин для гонки озброєння і глобальне скорочення соціальних програм, процес стирання кордонів і водночас вибух крайнього націоналізму в різних куточках планети.
У цей історичний відрізок часу особливого значення у політиці країн різного рівня розвитку і державного устрою набуває соціальна політика. Серед традиційних складових соціальної політики значне місце відводиться соціальній роботі.
Ми зробили спробу проаналізувати особливості розвитку соціальних служб для молоді і характер соціальної роботи як нової професії в Україні, виявити взаємозв'язки між соціальною роботою і соціальною політикою, визначити роль соціальної роботи у формуванні соціальної політики, а соціальної політики в реалізації соціальної роботи.
Існує думка, що соціальна робота – це просто сучасний варіант релігійної благодійності, яка своїм корінням сягає до середніх віків. Насправді, благодійність і соціальну роботу об'єднує лише спільна альтруїстична установка людини. За всіма іншими параметрами – цілями, методами і структурою, пов'язаними із спеціальною підготовкою працівників-виконавців, вони істотно різняться. Соціальна робота – це якісний ривок уперед.
Сучасний соціальний працівник бачить своє завдання в тому, щоб людина, якій він допомагає, мала змогу обходитися без цієї допомоги і без соціального працівника, що і є показником професійного успіху. Процес, за допомогою якого цього досягають, називають по-різному: реабілітацією, нормалізацією, реадаптацією.
Головне завдання соціальної роботи й полягає в тому, щоб повернути "клієнту" здатність діяти самостійно в певних соціальних умовах.
Позиція соціальних працівників як спеціалістів-професіоналів передбачає об'єктивність і неупередженість, проте вони рідко залишаються байдужими, постійно стикаючись з потужним зарядом людських страждань. Здебільшого, виступаючи від імені держави, соціальні працівники представляють деперсонолізовану владу, але разом з тим вони часто захищають інтереси і права найменш захищених верств населення.
Головною проблемою формування соціальної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства є переоцінка матеріального чинника. Безумовно, в країні з глибокою економічною кризою важко говорити про його переоцінку. Проте сподіватися на вирішення соціальних проблем тільки шляхом матеріальних дотацій також не раціонально. Сьогодні соціальна робота в Україні перебуває на тому етапі, який західні країни пройшли кілька десятиліть тому. Коли в соціальній роботі відсутній індивідуальний підхід до об'єкту, активно розпочалося наукове обґрунтування соціальної роботи, головний аспект уваги наукової роботи сконцентровано на соціальній педагогіці, яка, безумовно, ні в якому разі не може замінити соціальну роботу в цілому.
Основний закон України, який гарантує здійснення соціальної політики щодо захисту, допомоги та підтримки дітей, молоді, жінок, сім'ї, є Конституція України, вона, зокрема, проголошує6 людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
В цьому і проявляється найвища гуманістична цінність соціально-педагогічної роботи, зокрема і соціальної політики в цілому.
В останні роки все частіше постає питання про обумовленість соціальної роботи соціальною політикою держави, оскільки зміст і спрямованість останньої служить не лише змістовою, але й організаційною основою соціальної роботи, виконуючи водночас надзвичайно важливу методичну функцію стосовно до останньої.
Спираючись на законодавчу базу і підзаконні нормативно-правові акти, різні структури органів державного управління, соціальна політика прагне створити передумови для адаптації людини до умов життєдіяльності, які постійно змінюються у часі і просторі.
Без сумніву, соціальна політика не може бути оформлена гарними гаслами і деклараціями, вона перш за все, має врахувати інтереси і потреби соціальних, професійних, національних, різновікових і різностатевих груп населення. І чим глибше будуть, вивчені і усвідомлені життєві потреби населення, умови й можливості їх реалізації, тим точніше і повніше вони будуть представлені у завданнях соціальної політики, а отже, більш успішно вирішуватись у практиці. Тобто, можна сказати,що соціальна політика (як методологія) і соціальна робота (як практика) – це дві взаємообумовлені, взаємодіючі сторони, які включають науково-пізнавальний і практично-організаційний компоненти [5, 48 - 49].
Науково-пізнавальний компонент соціальної політики виступає як результат аналізу й осмислення потреб, які з'явилися у суспільстві, тенденцій розвитку соціальних процесів як узагальненою результату й оцінки попереднього етапу соціальної політики. Це дає змогу органам державного управління виробити концепцію соціальної політики і формулювати її головні завдання й напрямки, які проявляються у соціальній роботі.
Практично-організаційний компонент соціальної політики держави пов'язаний безпосередньо з реалізацією концептуальних положень і стратегічних завдань. Саме названий компонент дозволяє глибоко усвідомити зміст соціальної політики й умови її реалізації; підбір і розстановку кадрів для вирішення окреслених завдань; визначення функцій виконавців, їх повноважень і відповідальності, наявність ресурсів і засобів4 координація зусиль і дії у реалізації завдань; поетапне виконання завдань.
Водночас слід зазначити, що, у свою чергу, соціальна робота з її розгалуженою структурою органів управління у різних регіонах, з широкою мережею центрів соціальної допомоги населенню здійснює досить активний вплив на соціальну політику. Вбираючи в себе практично-організаційний компонент соціальної політики держави, вона забезпечує реальність останньої, перевіряє її життєздатність. У цьому і проявляється діалектика взаємодії соціальної політики і соціальної роботи, хоча соціальна робота за своїм змістом значно багатша за соціальну політику, більш динамічна, рухливіша, і в той же час вона періодично визнає більшу стійкість і визначальний характер соціальної політики [4, 8 – 20].
Література.
1. Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации. – М.: Прогресс, 1994.
2. Волков Ю.Е. Достижения и задачи социальной политики. Социальная политика. – М.: Прогресс, 1977.
3. Григорьев С.И., Иванов В.Н. и др. Социальные технологии. – Барнаул: АГУ, 1999.
4. Капська А.И. Соціальна робота. – К., 2005.
5. Социальная политика / Сост. и ред. А. Райкевич. – М.: Прогресс, 1977.
6. Якуба О.О. Зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства та соціальна політика // Соціальна політика в Україні та сучасна стратегія адаптації населення. Зб. Статей. – К.: НТФ "Студцентр", 1998.
7. Яременко О.О. Соціальна політика як регулятор взаємовідносин соціальних структур і соціальних інститутів // Український соціум: Соціологічні дослідження та моніторинг соціальної політики. - К., 2002.