8 Лекція Філософія марксизму та неомарксизму

Додаткову репресію можна усунути шляхом руйнування значної частини репресивних обмежень і вивільнення сексуальності, за допомогою самосублімації сексуальності і сублімації потягу до смерті. Завдяки цьому сформується нова організація суспільства, заснована на еротичних, але не сексуальних зв’язках індивідів. А для цього слід не стримувати прогрес відчуження. Якщо людство не може позбутися необхідної механічної праці, необхідно завершити її відчуження, цілком її автоматизувати. І тоді кількісні зміни, а саме: скорочення робочого часу - приведе через вивільнення сублімованої сексуальної енергії до якісної трансформації сексуальності у Ерос.

Маркузе наголошує на необхідності Великої Відмови як відмови від репресивної цивілізації та її цінностей. Але Велика Відмова залишається у нього лише гаслом, що не дає ніякої програми конкретних дій. В праці ж “Одномірна людина” (1964) ми вже взагалі не бачимо і тіні оптимізму, а тільки безрадісну констатацію тотального контролю індустріальної цивілізації над людиною. Формується модель одномірного мислення і одномірної поведінки внаслідок панування технологічної раціональності. Одномірна людина – це людина, яка орієнтується на деформовані сучасним капіталізмом потреби, це людина-конформіст, що втратила критичне ставлення до дійсності. Одномірна людина – це особливий тип особистості, коли влада всезагального проникає і на рівень несвідомого, визначаючи систему вітальних потреб. Така людина не відчуває відчудження, а задовольняється одномірним існуванням і сприймає його як свободу.

Третьою течією діалектико-гуманістичного напрямку неомарксизму є екзистенціальний марксизм, що склався у Франції в 50-60-х роках під впливом Ж.-П. Сартра, особливо його праці “Критика діалектичного розуму”. Варіанти екзистенціального марксизму представлені також в працях Моріса Мерло-Понті (1908-1961) “Гуманізм і терор” (1947) та “Пригоди діалектики” (1955), а також у працях філософів, що об’єднались навколо журналів “Socialism on barbaric” (К. Косторіадіс, К. Лефор) та “Arguments” (К. Акселіос, Е. Морен, Ф. Шатле).

Ці філософи намагалися розвинути гуманістичну концепцію К. Маркса за допомогою екзистенціалістського розуміння сутності та існування людини, негативної діалектики Адорно, елементів феноменології та “філософії життя”. Їх основна проблематика концентрується навколо проблем людської суб’єктивності, відчуження, відтворення цілісності людини, переосмислених через призму реалій сучасності.

Так, Костас Акселіос, наприклад, переосмислюючи марксистську філософію під кутом зору негативної діалектики Адорно та глобальних проблем сучасності, констатує, що філософія К. Маркса значно глибша, ніж звичайно гадають, що вона ще не вичерпала свого потенціалу і потребує глибокого вивчення та осмислення.

Свою концепцію Акселіос називає філософією солідарності, яка покликана розробити концепцію планетарного мислення. Філософія солідарності має вийти за межі конфронтації матеріалізму та ідеалізму, засновуючись на загальнолюдських характеристиках культури як органічної цілісності духовного і матеріального. Філософія Акселіоса орієнтована на осмислення нових контурів реальності, місця і ролі людини в сучасному світі і має метою забезпечення людської безпеки та солідарності. Свої погляди філософ викладає у таких працях: “До планетарного мислення майбутнього”, “Відкрита систематика”, “Про проблематичну етику”. Себе Акселіос вважає представником постмарксизму.

Орієнтуючись на негативну діалектику Адорно: на принцип нетотожності мислення і буття, самоцінність одиничного, констеляцію протилежностей, Акселіос намагається поглибити її через пошук шляхів виходу із кризи, через аналіз конкретного світу людського життя, телосу історії та смислу життя, пріоритету загально людських цінностей. Засобом подолання відчуження у сфері духовної реальності і культури Акселіос вважає плюралізм. Отже, діалектика як засіб самоформування і самоутвердження людини в сучасній культурі має бути переосмислена і перебудована на засадах плюралізму з врахуванням поліваріантності способів самореалізації і самоутвердження людини, яка б стимулювала відносини солідарності і дружби. А для цього, на думку Акселіоса, слід змінити вихідні засади діалектики.

Класична діалектика орієнтувалась на логіку, теоретичне мислення. на науку, на принципи, закладені Платоном. В сучасних умовах така діалектика є недостатньою. Вона нездатна допомогти вирішити нагальні проблеми сучасності і адекватно зорієнтувати людину у сфері культури. Адекватна реаліям сучасності діалектика має бути цілісною духовністю, органічним і гармонійним поєднанням мислення і чуттєвості у єдину цілісність. Уособленням такої цілісності, на думку Акселіоса, є фігура не Платона, а Геракліта, який був поетом у мисленні. У нього мистецтво мислення і логіка мислення співпадали. Він був мудрецем, а не просто мислителем. Сучасна епоха потребує саме такої діалектики; потрібні структури мислення, які б знову об’єднали логіку і поезію, Істину, Добро і Красу у Мудрість.

Проміжну, об’єднуючу позицію щодо фрейдомарксизму та екзистенціального неомарксизму займає концепція Еріха Фромма (1900-1980). У своїй філософській концепції Фромм прагнув органічно поєднати основні ідеї неофрейдизму, неомарксизму та екзистенціалізму, точніше, переосмислити неомарксизм, соціальну філософію неомарксизму та неофрейдизм через принципи екзистенціалізму. Фромм хотів з’ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в якості активних сил суспільного розвитку, розкрити психологічний механізм розвитку суспільства. Він був твердо переконаним, що критерієм прогресивності чи регресивності суспільства має бути самопочуття людини: вдоволеність чи невдоволеність її життєвою ситуацією. Фромм вважав, що людська психіка - і свідоме, і несвідоме в ній - визначається екзистенціальними дихотоміями людського існування, які обумовлені протиріччями між буттям “закинутої” у світ, у певний простір і час не за власною волею людини і тим, що вона може долати фатальність цієї “закинутості”, виходячи за межі своєї біологічної природи, виділяючись із тваринного світу завдяки здатності усвідомлювати себе, інших людей, минуле і майбутнє.

Основними із екзистенціальних дихотомій, на думку Фромма є:

1.Одночасова сила і слабкість людини: вона є частиною природи, підпорядкована силам природи, її законам і обмежена у своїх природних здатностях забезпечити своє біологічне виживання і водночас усвідомлює всю свою обмеженість, недосконалість, слабкість.

2.Усвідомлюючи свою біологічну недосконалість, людина перетворює природу у відповідності до своїх потреб, виступаючи водночас і частиною природи, і суб’єктом свободи. Отже, друга дихотомія – це природа і свобода.

3.Третя дихотомія обумовлена тим, що, не маючи таких досконалих інстинктів як тварини, людина виробляє здатність самостійно приймати рішення. Проте, стикаючись з альтернативними можливостями, вона далеко не завжди здатна зробити правильний вибір. А це викликає у неї тривогу, стурбованість, чи вірним є її рішення. Отже, платою людини за свободу та усвідомлення її є невпевненість, стурбованість, тривога. Тому третьою екзистенціальною дихотомією є свобода - невпевненість, свобода-тривога.

4.Будучи “закинутою” у цей світ у випадковому місці і часі і “виключеною” з нього знову ж таки випадково, людина усвідомлює неминучість своєї смерті. І це усвідомлення глибоко впливає на її життя, породжуючи нову екзистенціальну дихотомію. Отже, четвертою екзистенціальною дихотомією є дихотомія між життям і смертю.

5.Кожна людина є носієм певних здібностей і потенцій, але внаслідок короткочасності свого існування вона не здатна реалізувати всі свої потенції і у повній мірі. Це породжує нову, п’яту екзистенціальну дихотомію – між можливістю бути багато чим і неможливістю реалізувати це у повній мірі, між багатством можливості і частинною їх реалізацією у дійсність.

6. Шоста дихотомія – це дихотомія між належністю людини до певної соціальної групи, до певної соціальної спільності: до сім’ї, нації, ласу, соціальної верстви - і усвідомлення себе водночас представником людства, представником людського роду.

7. І, нарешті, сьома екзистенціальна дихотомія полягає в тому, що, виділившись із природи, людина намагається знову досягти гармонії з нею, а, ідентифікуючи себе з навколишнім буттям, вона водночас прагне зберегти свою унікальність і неповторність як людини.

Із цих основних екзистенціальних дихотомій Е. Фромм виводить фундаментальні психічні потреби людини, які підносить до статусу вічних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. До них належать: прагнення до щастя, прагнення до свободи та прагнення належати до якоїсь спільності. Виходячи з цього, Фромм обгрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб в своєму історичному розвитку реалізується різними способами в залежності від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і водночас постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні екзистенціальні ситуації, обумовлені соціокультурними обставинами, Фромм вводить поняття “соціальний характер” як взаємозв’язок психічної сфери людини і соціально-економічної структури суспільства. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства і водночас є активним психологічним фактором суспільного розвитку, який сприяє зміцненню (або руйнуванню) функціонуючого суспільства.

Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний (або сприймаючий), експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний. Соціальний характер у Фромма виконує функцію посередника між економічним базисом, соціальною структурою суспільства та надбудовою, ідеями та ідеалами суспільства. Функція соціального характеру полягає в оформленні енергії членів суспільства таким чином, щоб при виборі способу поведінки їм не потрібно було б кожного разу свідомо приймати рішення чи слід дотримуватись соціальних зразків, чи ні. Потрібно, щоб людям хотілося діяти так, як того вимагають обставини суспільного життя, і водночас, щоб вони задовільнялись своїми діями у відповідності з вимогами даної культури. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати і спрямовувати людську енергію в даному суспільстві для забезпечення його функціонування і відтворення. До того часу, підкреслює Фромм, доки об’єктивні умови в суспільстві і в культурі залишаються незмінними, соціальний характер виконує переважно стабілізуючу роль. Коли ж умови змінюються таким чином, що перестають відповідати функціонуючому соціальному характеру, виникає розрив, внаслідок якого соціальний характер із фактору стабілізації перетворюється у фактор дезінтеграції, “із цементуючого розчину на динаміт”.

В основі кожного соціального характеру лежать певні психологічні механізми, через які індивіди вирішують проблеми людського існування. До них належать мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм і любов. При дії мазохістського та садистського механізму, за Фроммом, людина набуває ілюзії власної ідентичності, добровільно підкоряючись кому-небудь, або ж пануючи над ким-небудь. Деструктивізм – це ідентифікація через руйнування, а конформізм – через відмову від власного “Я” і розчинення у масі.

Але єдино адекватним способом вирішення проблем людського існування, на думку Фромма, є любов. У праці “Мистецтво любити” він наголошує, що любов засновується на таких елементах як турбота, відповідальність, повага та знання. Любов – це стурбованість життям, зацікавленість у житті, утвердження його як буття, а не володіння. Любити – це перш за все віддавати, а не брати, і при цьому, віддаючи, відчувати могутність своєї життєвої сили і переживати величезну радість, що ти поділився з іншим тим, що є в тобі живим та життєдайним. Любов реалізується і розкривається через буття, через реалізацію в життєдіяльності принципу “бути”, тобто виразити себе найяскравіше і віддати іншому найцінніше, що в тебе є, і в максимальній мірі. Любов – це завжди взаємореалізація, взаєморозкриття, взаємопізнання, взаємозбагачення через єднання і в єднанні при збереженні своєї самості. Любов є всеохоплюючою духовною активністю. Якщо я дійсно когось люблю, я люблю весь світ, люблю життя. А необхідною умовою формування здатності любити є переорієнтація усієї людської життєдіяльності від принципу “мати”, “володіти”, на культивування принципу “бути”.

Звичайно ж ці психологічні механізми вирішення проблем людського існування не існують ізольовано один від одного, хоча і відповідають в переважній мірі певним соціальним характерам, домінуючим у певний історичний період, в певних суспільствах. Так, садизм і мазохізм домінують в рецептивному та в експлуататорському соціальних характерах, які формуються і функціонують переважно в традиційних добуржуазних суспільствах. Деструктивізм та конформізм домінують у нагромаджувальному та ринковому соціальних характерах, характерних для різних етапів розвитку індустріального суспільства. Механізм любові найбільш відповідає продуктивному соціальному характеру, формування і функціонування якого Фромм пов’язує з майбутнім людства.

У книзі “Мати чи бути” Е.Фромм аналізує суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру – некрофільної та біофільної. Він наголошує на дегуманізуючому впливі сучасного суспільства на людину, культивуванні ним некрофільної орієнтації характеру. Людина з некрофільною орієнтацією характеру відчуває потяг до всього неживого, механічного, намагаючись перетворити всі життєві процеси, всі почуття та переживання в механізм та речі. Характерною для неї установою є установка на силу, порядок, владу, володіння. Некрофіл вступає у відносини з річчю, квіткою чи іншою людиною лише тоді, коли він ними володіє, коли ж він втрачає володіння, він втрачає і контакт із світом. Він скоріше втратить своє життя, ніж володіння. Біофільна орієнтація виражає тенденцію до збереження життя, до інтеграції та об’єднання. Біофіл бажає формувати, діяти продуктивно, впливати через любов, розум, приклад, а не за допомогою сили. Він вважає добром усе, що служить життю, розвитку, має метою підтримку всього живого і того, що служить життю.

Е.Фромм вважав, що суперечність між біофільною та некрофільною орієнтаціями характеру є найфундаментальнішою суперечністю в людині. Ця суперечність визначає такі самоорієнтації характеру та способи існування як володіння і буття, перевага однієї з них обумовлює все життя людини, все, що вона думає, переживає, здійснює. При існуванні згідно з принципом “мати”, володіти, ставлення людини до світу виражається у прагненні зробити його об’єктом володіння, перетворити все і всіх у свою власність, сприймати всіх як речі, як уречевлене, а не живе, тобто через омертвіння живого, некрофільно. При існуванні згідно з принципом “бути”, людина за найвищу цінність вважає життя і самореалізацію усіх своїх здібностей і потенцій через єднання із світом, через свою відкритість світу та іншім людям, самоутвердження через продуктивну діяльність і любов.

Будучи переконаним, що багатство не робить людину щасливою, Е.Фромм закликає до формування суспільства на засадах принципу “бути”, до зміни способу буття і формування нової людини, людини з продуктивним соціальним характером, яка б вирішувала проблеми свого існування на принципах любові, в структурі характеру якої переважали б такі якості: 1) готовність відмовитись від усіх форм володіння задля того, щоб у повній мірі бути; 2) відчуття себе на своєму місці у сфері свого буття, а не володіння; 3) визнання всебічного розвитку людини, свого та своїх ближніх вищою метою життя; 4) самоідентифікація і самоутвердження на засадах любові; 5) відмова від підкорення будь-кого і будь-кому; 6) відчуття і переживання свого єднання з життям, відкритість йому і всіляка його підтримка; 7) відмова від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу і жити в гармонії з нею.

Соціальний характер, який змушує людей діяти так, як цього потребує суспільство – це, на думку Фромма, тільки одна лінія зв’язку соціальної структури з ідеями та ідеалами суспільства. Друга лінія такого зв’язку проявляється у тому, що кожне суспільство визначає також і те, які думки та почуття можна припустити до усвідомлення, а які залишити у сфері несвідомого, або витіснити у сферу несвідомого.

У суспільній свідомості те ж саме, що на рівні індивідуального несвідомого описав Фрейд, а саме: більша частина того, що усвідомлюється, не є реальним, не існує в дійсності, а більша частина існуючого – не усвідомлюється. Цю ж особливість свідомості підкреслює і К.Маркс, дійшовши аналогічних висновків, за що їхні концепції свідомості дістали назву “філософії підозри”. К. Маркс, як і З. Фрейд, підкреслює Фромм, вважав, що свідомість у значній мірі є хибною, визначається факторами, які діють ніби за спиною людини. В теорії Фрейда це біологічні фактори, у Маркса – соціально-економічні і класові сили та інтереси, які визначають суспільне буття людини, а через нього і її свідомість. Метою було подолання ілюзій і повне звільнення людини від таких умов, що породжують ці ілюзії.

Якими ж є механізми витіснення і породження ілюзій?

До факторів, за допомогою яких суспільство забезпечує витіснення певних думок і переживань у несвідоме, Фромм відносить такі: по-перше, категоріальну структуру суспільної свідомості і культури даного суспільства; по-друге, мову, її словниковий запас, синтаксис, граматику, кореневі закінчення слів; по-третє, логіку, що спрямовує мислення людей у даній культурі (наприклад, логіка Аристотеля, яка визначала мислення людей традиційного суспільства, і парадоксальна логіка, що визначає мислення людей сучасного, індустріального суспільства); по-четверте, різноманітні соціальні табу, що оголошують деякі ідеї та почуття непристойними, небезпечними, забороненими.

Чим менше суспільство виражає інтереси усіх своїх членів, тим значнішим буде витіснення і влада суспільного несвідомого. На місці витісненого відразу ж виникають вигадки, домисли, оскільки прогалини, що виникають внаслідок того, що завдяки витісненню ми багато чого не помічаємо в дійсності, мають бути заповненими, щоб ми мали цілісну картину світу. Ці прогалини заповнюються різноманітними ідеологемами. Батьки, школа, церква, кіно, телебачення, преса від самого дитинства нав’язують людям ці специфічні ідеологічні кліше, звільнитися від яких надзвичайно важко.

Чому ж люди витісняють у несвідоме те, що за інших обставин вони б усвідомили?

Головною причиною цього, на думку Фромма, є страх: 1) страх суспільного покарання; 2) страх виглядати невдахою в очах інших; 3) страх остракізму, ізоляції від своєї соціальної спільності; 4) страх втрати самоідентифікації. Для людини, оскільки вона людина, почуття ізоляції та самотності є близькими до божевілля. Їй необхідно підтримувати стосунки з іншими людьми, щоб бути при здоровому глузді. Тому вона і закриває очі на те, що вважає істиною більшість. Внаслідок цього більшість людей того чи іншого суспільства вважає дійсністю загальновизнані у даному суспільстві ідеологічні кліше, а все те, що не вкладається у ці кліше, витісняється із свідомого у несвідоме. Все це могло б привести до досить песимістичного висновку, що кожне суспільство може деформувати людину. Але слід пам’ятати і враховувати, підкреслює Фромм, що кожна людина, крім того, що вона є членом певного суспільства, певної спільності, вона є також представником людства, представником людського роду. Тому людина боїться не тільки ізоляції від своєї соціальної спільності, а і ізоляції від людства, яке представлене в ній самій її совістю та розумом. Перспектива виявитись зовсім знелюдненою, ізольованою від загальнолюдського лякає навіть тоді, коли в суспільстві панують нелюдські норми поведінки. Можливість діяти за велінням совісті, на думку Фромма, залежить від того, наскільки людина подолала обмеженість свого суспільства, своєї соціальної групи і усвідомила себе представником людства.

Людина, за Фроммом, може самоідентифікуватись у повній мірі тільки тоді, коли зможе сприймати інших людей як своїх ближніх. До того ж часу, доки людина сприймає інших людей як чужих (інша країна, інша нація, інша соціальна група), вона залишається чужою і для самої себе. Коли ж вона відкриває ближнього, бачить в інший людині саму себе, вона тим самим відкриває для себе і себе саму, переживає себе як людину, усвідомлюючи, що таке людяність, що таке універсальна людина.

У праці “З полону ілюзій: як я зіткнувся з Марксом і Фрейдом” Фромм писав: “Я вірю, що кожна людина репрезентує усе людство. Ми відрізняємося за розумом, здоров’ям, здібностями та здатностями. І все ж ми всі єдині. Всі ми прозріли разом з Буддою, усіх нас розіп’яли на хресті з Ісусом Христом, і всі ми убивали разом з Чінгізханом, Сталіним, Гітлером. Всі ми, святі і грішники, але жоден не має права влади над іншим і не суддя йому.

Я вірю, що людина може осягнути досвід цілісної універсальної людини, тільки реалізуючи свою індивідуальність. Життєве завдання людини парадоксально поєднує реалізацію індивідуальності і водночас вихід за її межі, досягнення універсальності.

Я вірю, що становлення єдиного світу почнеться тільки з появою Нової людини, яка вийде із архаїчних зв’язків землі і крові, відчує себе сином людства, громадянином світу, відданим усьому людському роду і життю, а не деякій їх частині; людини, яка любить свою країну тому, що любить усе людство; людини, чиї погляди не спотворені відданістю своєму племені, нації, класу.

Я вірю у свободу, у право людини бути собою, обстоювати свої права. Але свобода – це дещо значно більше за відсутність насильства та гноблення, більше, ніж “свобода від”… Свобода – це “свобода для”, свобода стати самостійним, свобода бути багато чим, а не багато мати чи споживати, використовувати речі та людей.

Я вірю, що ні західний капіталізм, ні радянський чи китайській комунізм не зможуть вирішити проблем майбутнього. Всі вони породжені бюрократією, яка перетворює людей у речі.

Людина повинна поставити сили природи і суспільства під свідомий і розумний контроль, але не під контроль бюрократії, що управляє і речами, і людьми, а під контроль свободних, вільно асоційованих працівників, які управляють речами, підпорядковують їх для людини і людині, яка є мірою усіх речей.

Вибирати доведеться не між капіталізмом та комунізмом, а між бюрократизмом і гуманізмом для створення необхідних умов, щоб вищою метою функціонування суспільства було розгортання усіх людських здібностей і потенцій, реалізація продуктивного, життєтворчого начала в людині, бо саме людина, людяність є ідеальною мірою не тільки для людини, але і для історії”.

Розглядаючи роль соціального характеру та суспільного несвідомого в історичному процесі, Фромм наголошує, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним соціальним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, біофільна орієнтація характеру, любов як механізм вирішення проблем людського існування, орієнтація на буття як спосіб існування, втілення принципу “бути”, а не “мати” чи “споживати”.

Ще однією течією діалектико-гуманістичного напрямку неомарксизму є група “Праксіс”, що склалася навколо югославського журналу “Праксіс”, який виходив у Загребі з 50-х р.р. Основні представники: Гайо Петрович, П. Враніцкий, Д. Голіч, М. Кангрга, Р. Супек, М. Маркович, С. Стоянович.

Теоретики групи “Праксіс” поклали в основу своєї філософії категорію “практика”, яка фіксує фундаментальне відношення між суб’єктом і об’єктом.

Вони заперечували діалектику природи в її незалежному від людини існуванні. Оточуюча людину природа, з їх точки зору, є “олюдненою”, перетвореною людською практикою природою. Людина “олюднює” природу і створює культуру як світ свого буття. І природа виступає внаслідок цього опредметненням сутнісних сил людини. Саме в практиці, а не в природі самій по собі, і функціонує діалектика, поза діяльністю людини діалектики немає.

Останнім часом представники групи “Праксіс” намагаються переосмислити марксистську філософію через призму глобальних проблем сучасності.

Так, Светозар Стоянович у статті “Від марксизму до постмарксизму” наголошує, що надто оптимістична концепція Маркса про сутність людини потребує перегляду. Маркс вважав, що потенціал добра (творчості, спілкування, свободи) належить людській сутності, а потенціал зла (деструктивності, егоїзму, несвободи) притаманні тільки людському існуванню. Стоянович вважає, що людській сутності притаманні обидва ці протилежні потенціали. Іншими словами, ми тут маємо справу з внутрішнім протиріччям людської сутності, а не із зовнішнім протиріччям між сутністю та існуванням людини.

Ще одна важлива проблема, на яку звертає увагу Стоянович, пов’язана з тим, що Маркс у свій час говорив про два царства: царство необхідності, яким є матеріальне виробництво, та царство Свободи, яке має розвинутися на основі першого, але лежить вже поза сферою матеріального виробництва.

Стоянович на основі аналізу сучасної історичної і духовної ситуації висуває ідею, що суспільно-історична онтологія має бути доповнена ще і третім царством – царством фатальної, створеної руками людини випадковості. А принцип випадковості, наголошує Стоянович, має бути доповнений принципом діяльної надії, втіленої у надкатегоричному імперативі нової планетарної етики, що покладає як вищу мету цінність виживання людства.

Нова історична ситуація 20 ст. поставила людство на край безодні: людство може випадково здійснити абсолютне зло – випадкове знищення усього людського роду. Існує, наголошує Стоянович, реальна можливість завершити цикл людської випадковості: від біологічної випадковості виникнення людини до випадковості її зникнення, самознищення завдяки її власним творчим силам.

Для запобігання самознищення людства Стоянович наголошує на необхідності об’єднання зусиль постмарксистської філософії, до якої він себе зараховує, з релігією та релігійною філософією. Проте, саму релігію, на його думку, слід переосмислити і реформувати. Людство потребує постхристиянства, яке було б стурбоване не першим, а останнім гріхом. Воно потребує нової заповіді, яка б не допустила самогубства людського роду.

З другого боку, і атеїсти мали б замислитись над тим, чи дає поняття світу без Бога хоч найменший шанс уникнути самоапокаліпсису.

Особливе місце в діалектико-гуманістичному напрямку неомарксизму займає “Філософія надії” Ернста Блоха (1885-1977). Завдання філософії, на його думку, полягає в тому, щоб описати рух світу до досконалості. Вихідний стан світу, за Блохом, характеризується нероздільністю суб’єкта і об’єкта, духу і матерії. Тут діє деяка спонукальна сила – нестаток, голод, що призводить до їх постійної зміни. Тому відбувається розділення суб’єкта та об’єкта, які, проте, все ж багатоманітно опосередковують один одного. А остаточною метою є їх іманентне воз’єднання. Людина незмінно прагне, спрямована до кращого, виходячи за межі вже досягнутого, і має реалізувати не тільки свою дійсну сутність, але і остаточну мету всього сущого. Якщо ця мета досягнута, то остаточним результатом розвитку світу і людства є “Все”, або досконала повнота буття. Проте, існує також можливість повного руйнування, або “ніщо” як кінця світового процесу.