2. Гетьманування і. Мазепи: оцінки діяльності

Гетьман Іван Степанович Мазепа-Калединський відноситься до числа тих державних діячів і політиків, які залишили значний слід в історії України. Поряд з іменами Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Богдана Хмельницького ім’я Івана Мазепи належить до знакових осіб української історії. Доказом цього є хоча б те, що й через три століття його вчинки, діяльність викликають чи не найбільшу кількість оцінок, причому цілком протилежних.

І.Мазепа у статусі гетьмана перебував при владі в Лівобережній Україні - Гетьманщині протягом 1687–1709 років, тобто 22 роки. З них він очолював українську автономну державність у васальній залежності від російського царя 21 рік. І лише протягом 8 місяців, вийшовши з підпорядкування Петра І, він вважався правителем під протекторатом шведського короля Карла ХІІ. Саме ця різка зміна орієнтації викликає найбільшу розбіжність в оцінках державно-політичної діяльності гетьмана І.Мазепи та її наслідків для України [6, с. 187].

Оцінка політичного, державного діяча повинна мати науково-прагматичний характер, базуватись на тому, що корисного він зробив для власної країни, народу, які проблеми вирішив, які виклики часу подолав, і які наслідки в майбутньому мала його діяльність.

Оцінка діяльності гетьмана І.Мазепи, зокрема спроба державно-політичної переорієнтації, повинна бути звільнена від політичного суб’єктивізму та ідеологічної кон’юнктури, натомість має базуватись на принципах об’єктивності, історичності, враховувати основні тенденції розвитку тогочасної політики.

Головні чинники, без яких об’єктивна оцінка діяльності гетьмана І.Мазепи неможлива.

Перше. Метою Великої північної війни (1700–1721 р.) для правителів і країн коаліції було усунути шведське панування в південному та східному регіонах балтійського узбережжя і взяти під контроль власні “історичні території”, раніше захоплені Швецією. Для Швеції метою війни було зберегти і, можливо, розширити своє домінування навколо Балтійського моря, чи, як тоді казали, “шведського озера”. Як бачимо, ніякого відношення до України цілі воюючих країн не мали.

У зв’язку з цим постає стратегічне питання: чи можна було робити ставку і поєднувати долю України з долею країни, політичні інтереси якої не простягались в регіон існування України і до якої вона не мала ніякого відношення. Звідси випливає перший висновок - відсутність геополітичного мислення та помилкова геостратегічна переорієнтація гетьмана Мазепи.

Друге. Оцінку діяльності І.Мазепи неможливо дати без врахування військового чинника, оскільки події відбувались саме під час тривалого і широкомасштабного воєнного конфлікту.

В ході Північної війни Карл ХІІ застосував дуже активну військову стратегію і тактику, вироблену шведськими королями за попередній період війн. Особливістю шведської стратегії була виняткова в Європі думка про те, що військовий розгром ворога використовувався не для окупації території інших країн, а лише для примушування їх до миру. Це випливало з того, що шведи мали дуже боєздатну, але чисельно обмежену армію, яка не могла діяти довго і успішно у великому відриві від власних територій і баз. Ця армія була нездатна до виконання окупаційно-поліційних функцій над захопленими територіями. Звідси виходить наступне: шведський військовий чинник не міг розглядатись як постійний чи принаймні як чинник тривалого впливу на чужій території жодною із сторін конфлікту, в тому числі і самими шведами. А тому другий висновок: Мазепа не розумівся на військовій стратегії цієї війни, неправильно оцінював хід воєнних кампаній шведів і можливі наслідки союзу з Карлом ХІІ для України.

Третє. Світогляд і свідомість людей у період Середньовіччя та в часи переходу від феодалізму до капіталізму (16–18 століття) базувались на релігійних засадах.

Це в повній мірі стосується тогочасного населення України. Нагадаємо, що релігійна компліментарність України і Московії стала однією з головних причин державно-політичного союзу Богдана Хмельницького та Олексія Романова в 1654 році, що вже півстоліття визначав долю України.

Релігійна толерантність шведів не мала ні найменшого значення для українців: хороші чи погані шведи були чужими. Саме тому найбільшими противниками Мазепи (крім росіян) раптово стали українські церковники, яким він протягом 20 років свого правління чимало допомагав. Релігійно-церковний обряд анафемствування Мазепи здійснили добре йому знайомі українські церковники. Священики стали найактивнішими агітаторами народу проти Мазепи. І в цьому немає ніякої суперечності. Релігійна свідомість українців не могла розірватись. Народ (а тим більше церковники) не розумів і не хотів союзу з “чужими”.

Немає жодних підстав вважати, що гетьман хоч якось задумувався над цим вкрай важливим питанням, що для політика і державного керівника в ті часи було неприпустимо.

Четверте. Вражає вкрай складна і суперечлива польська політика І.Мазепи.

Будучи васально залежним від Петра І, гетьман Мазепа повинен був надавати військову допомогу польсько-литовському королю Августу ІІ. І це він робив протягом 1704–1708 років, ввівши українські війська на Київщину, Волинь і Галичину, ведучи бойові дії проти шведів та їхніх польсько-литовських союзників антикороля Станіслава Лещинського.

Одночасно Мазепа блокував антипольське повстання правобережного козацтва Семена Палія, а згодом, шляхом намови, усунув його з України, чим послабив українські позиції і зробив політичний реверанс полякам.

В той же час Мазепа розпочав таємні переговори з антикоролем Станіславом, метою яких був пошук дотичних у можливій переорієнтації гетьмана на користь Станіслава і Карла ХІІ та налагодження спільної боротьби проти росіян [12, с. 69-72].

Таким чином, підтримуючи стосунки з двома польськими таборами, Мазепа, начебто за кадром, залишав столітній(!!!) українсько-польський конфлікт і в той же час провокував сподівання на можливе розв’язання цього конфлікту на користь України (приєднання Правобережної України до Гетьманщини). Це була політична ілюзія, оскільки ні король Август ІІ, ні антикороль Станіслав, ні магнати і шляхта обох польських угрупувань не допускали думки про перехід Правобережної України від Польщі до Гетьманщини.

Тобто в обох польських таборах український гетьман не тільки не міг знайти політичного союзництва, а, навпаки, сприймався як, можливо, не головний, але традиційний ворог, якого потрібно в якийсь спосіб нейтралізувати. Звідси наступний висновок: Мазепа заплутався у своїй польській політиці, що була побудована не на політичній дійсності, а на ілюзіях, хоча саме ця політика прямо привела гетьмана до контакту з Карлом ХІІ.

П’яте. В ході Північної війни з Лівобережної України було мобілізовано значні військові ресурси, як людські, так і матеріальні.

Гетьман розривався між прагненням утримувати Правобережну Україну, контролювати Гетьманщину та допомагати Петру І в Росії і Литві (Білорусії). Мазепа як головнокомандувач українського війська не контролював його оперативно.

На восьмому році війни українське військо базувалось на старих козацьких засадах комплектування, ведення бойових дій, матеріально-технічного забезпечення. Мазепа, на відміну від Петра І, не зробив нічого для реорганізації війська, підвищення його боєздатності. Не дивно, що воно не могло ефективно воювати проти шведів. Не було жодних підстав сподіватись, що українське військо зможе ефективно протистояти російському.

Українське військо однозначно сприймало шведів як безпосереднього ворога у цій війні та поляків як історичного ворога. При всіх недоліках російського командування обурення старшин та козаків зосереджувалось навколо небажання вести війну “за чужі інтереси”, зазнаючи великих “втрат і принижень”. Однак ніколи протягом 1700–1707 років це обурення не переходило в думку про можливість ведення війни проти росіян. Сам гетьман, ведучи таємні переговори з Карлом ХІІ, не готував військо до можливої зміни військово-політичних дій морально.

Як наслідок, більшість українського війська після акту Мазепи не зрозуміла його і залишилась під командуванням Петра І і новообраного гетьмана І.Скоропадського. Зважаючи на вищесказане та наступне (шосте), можна з впевненістю говорити про відсутність на той час військово-полководницького таланту Мазепи.

Шосте. Після об’єднання з Карлом ХІІ гетьман І.Мазепа не взяв на себе ініціативу в розробці плану бойових дій на добре відомому йому оперативному просторі (Україні), залишивши це на волю Карла ХІІ і його генералів, які цього простору якраз і не знали. Натомість І.Мазепа зосередив увагу на мобілізації матеріальних ресурсів, зокрема продуктів харчування, худоби для утримання шведського війська, мимоволі перетворивши гетьманську владу з військово-політичного, державного чинника у службу тилового забезпечення шведів, які сприймались більшістю населення як чужинці. Це викликало обурення населення, яке не бажало віддавати харчі та худобу чужинцям, до чого спонукав людей гетьман.

І.Мазепа доклав чимало зусиль, щоб втягнути в союз зі шведами своїх соціальних і політичних антагоністів – запорожців. Здійснивши це, він поступився їм військовою і політичною ініціативою, визнавши запорожців як третю сторону в шведсько-українській домовленості (тристороння угода 26 березня 1709 року). Прихід запорожців дещо підсилив військовий чинник, але підірвав єдність управління і вніс притаманний запорожцям волюнтаризм. Після кількох незначних перемог над росіянами, запорожці не змогли налагодити бойову співпрацю зі шведами.

Перехід запорожців на бік шведів викликав наступ росіян на землі Запорожжя. Чомусь ні Мазепа, ні Гордієнко цього не передбачили. Коли ж у квітні 1709 року росіяни перейшли в наступ, виявилось, що запорожці не були готові до бойових дій і швидко зазнали поразок під Келебердою, Переволочною, де втратили всю флотилію, Старим і Новим Кодаком і в самій Запорозькій Січі. За 5 тижнів(!!!) було повністю втрачено власний оперативний простір і базу.

Що дав Мазепі союз із запорожцями? За наслідками розгрому під Переволочною і на Січі - не лише військову поразку і втрату запорозького тилу, але й безумовну зміну обстановки на всій Лівобережній і Південній Україні, виявив стратегічну військово-політичну перевагу російської сторони.

Сьоме. Як відомо, соціальна політика гетьмана Мазепи протягом всього його правління відповідала інтересам саме козацької старшини, якою він намагався замістити феодально-шляхетський клас, котрий на Лівобережжі був знищений в ході української революції і визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького. Йдучи назустріч класовим інтересам козацько-шляхетської старшини, гетьман Мазепа поступово урізав права широких народних мас і, перш за все, селян, збіднілих козаків, а універсалом 1701 року “обмежив”, тобто узаконив дводенну панщину, чим сприяв відновленню феодально-кріпосницьких порядків у краї. На це вказують М.Костомаров, М.Аркас, М.Грушевський, Д.Яворницький, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблин, С.Шелухин, Б.Крупницький, Д.Дорошенко, О.Субтельний, І.Крип’якевич, М.Брайчевський, В.Смолій, Н.Яковенко, Д.Бойко та інші історики. Такий курс призвів до того, що гетьман і його політика сприймались селянством, більшістю козацтва як “шляхетські”, тобто такі, що йшли врозріз з історичною традицією боротьби за волю, способом мислення козацтва, селянства, політикою Б.Хмельницького (“батька Хмеля”), пам’ять про якого жила в народі. Така соціальна політика робила Мазепу вкрай непопулярним серед народу.

Тому зовсім не дивно, що після акту Мазепи серед широких мас поширювались чутки про те, що гетьман - таємний “католик”, “поляк”, “хоче назад запродати Україну Польщі”, і народ не підтримав Мазепу. Більше того, переважна частина козацько-шляхетської старшини теж не підтримала його, продовживши службу Петру І. Звідси ще один висновок. Зважаючи на власний вік, виховання, суспільно-політичні симпатії, стиль життя і поведінки, методи керівництва, гетьман І.Мазепа являв собою тип політика-геронтократа, який шукав опору в минулому і не здійснював пошуків прогресивної моделі майбутнього, що забезпечила б йому суспільну підтримку.

Таким чином, бачимо цілий комплекс чинників, що не були враховані (чи враховані помилково) гетьманом І.Мазепою. Саме вони призвели до краху його політики [12, с. 69-72].

Підсумки.

Що дала Україні акція Мазепи? Лівобережна Україна залишилась під владою російського царя. Статус Гетьманщини було збережено, але Запорозька Січ ліквідована. Політичні і військові позиції російського царизму в Україні посилились. Правобережна Україна залишилась під владою Польщі. Причорномор’я продовжувало перебувати у складі Кримського ханства.

Україна як політичне утворення (державність) і етнічна спільнота (народ) набули авторитету політично ненадійних і непередбачуваних союзників. Серед української верхівки і народу утвердилась політично шкідлива традиція поділу на “проросійських” та “антиросійських”. Російський імперіалізм отримав нагоду звинувачувати українців у політичному “зрадництві”. Українська козацька старшина як суспільний стан послабила власні політичні позиції і підпорядкувалась російському царизму і дворянству. Запорозьке козацтво втратило військову могутність і роль соціального авангарду українського народу. Серед народу все більше почало поширюватись недовір’я до української верхівки, її соціального курсу, виплеканого Мазепою, політична дезорієнтація і відсторонення широких народних мас від політики. Боротьба за Україну стала сприйматись як справа не переможна (Б.Хмельницький), а програшна (І.Мазепа), а тому безнадійна.

Наслідки більш ніж сумнівні!

Зробивши спробу державно-політичної переорієнтації на Карла ХІІ, гетьман І.Мазепа зазнав цілковитої поразки. Політологи В.Танцюра і В.Петровський вважають, що “тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки” [11, с. 142].

Виходячи зі всього вищенаведеного, акт Мазепи не може вважатись як ретельно продумана, підготовлена і відповідальна політична дія. Навпаки, цю спробу можна оцінити як політично невмотивовану, організаційно непідготовлену, пропагандистськи незабезпечену, суб’єктивну і випадкову авантюру, що не мала об’єктивних шансів на успіх. А це, в свою чергу, не дає можливості говорити про державно-політичні таланти гетьмана І.Мазепи та позитивну оцінку найважливішої дії його життя в українській історії.

Українська історія знає чимало політичних, державних діячів, завдяки діяльності яких вітчизняні політичні, державницькі позиції посилювались, народ отримував позитивні імпульси для розвитку. Гетьман І.Мазепа, попри значний вплив на українську історію є фігурою більш ніж неоднозначною.