1.2. Період Гетьманщини України

У 1686 році між Московською державою та Річчю Посполитою було укладено «Вічний мир». Ця угода стала актом остаточного міжнародного поділу України: Лівобережжя залишилося під владою російського царя, Правобережжя – польського короля. Січ підпорядковувалась безпосередньо цареві.

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного життя стала Гетьманщина Лівобережжя. Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити – Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Офіційна резиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини на початку XVIII ст. містилася в Батурині. Гетьманщина була відносно густо заселеним і добре розвиненим краєм [3, с. 153].

Вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали, починаючи з часів Галицько-Волинського князівства. Як частина Російської імперії, вона існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новим політичним середовищем. Тепер українці мали справу не з роздертою на фракції й занепадаючою польсько-шляхетською Річчю Посполитою. Після провалу польської та турецької альтернатив у період Руїни українці були вимушені змагатися з суворими правителями міцніючої Росії. Прагнучи монополізувати владу, царі за самою своєю сутністю виступали проти ідеї українського чи будь-якого іншого самоврядування.

Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до Законодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку XX ст. прецедент українського самоврядування.

1.3. Статус Слобожанщини

Слобідська Україна або Слобожанщина межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною.

Українська колонізація Слобідської України протягом XVII-XVIII ст. ішла кількома хвилями. Однією з хвиль була колонізація Слобідської України за Хмельниччини: переселення 1652 р. року козаків Чернігівського і Ніжинського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували місто Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 р. засновано місто Харків, 1662 р.– Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670-1680-их роках [6, с. 196].

Московський уряд довгий час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Але Слобідська Україна, на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи, а у XVIII ст. – військові губернатори.

Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономно, вона була. Географічне положення Слобожанщини між Московщиною й Кримським ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в суперечності східноевропейської політики того часу.

Від часів Петра І російський уряд почав чимраз більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. У 1732р. цариця Анна Іванівна скасувала автономію Слобідської України, але у 1743р. її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Нарешті, Катерина II маніфестом 1765р. ліквідувала козацький устрій і слобідські полки та ввела російські установи. Скасування полкового козацького устрою Слобідської України викликало велике невдоволення козацької старшини. Ізюмський полк, Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765 р. Але російські урядові репресії ліквідували цей рух опору. Слобідська Україна стала звичайною провінцією Російської Імперії, Слобідсько-Українською губернією з центром у Харкові.