Міністерство освіти і науки України

Харківська державна академія дизайну і мистецтв

Кафедра українознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу «Історія України»

за темою:

«Соціально-політичний розвиток України в другій половині XVII–XVIII ст.»

викон. студ. денного відділення

Тихоновська Л.С.

перевір.к.і.н., доц.

Чадаєва К.Ю.

Харків - 2013

ЗМІСТ

ЗМІСТ 2

Вступ 3

1. Політична історія України періоду Гетьманщини та Руїни. 4

Статус Слобожанщини 4

1.1. Руїна 4

1.2. Період Гетьманщини України 7

1.3. Статус Слобожанщини 8

2. Гетьманування І. Мазепи: оцінки діяльності 9

3. Геополітичні зміни в Україні в другій половині XVIII ст. 17

Висновки 22

Список використаних джерел 24

Вступ

Політичне становище і суспільні відносини в Україні на початку другої половини XVII ст. були складними. Незважаючи на приєднання України до Росії, тривалий час не припинялися напади на Україну польських шляхтичів, кримських татар, турків. Багато разів вони вдиралися в українські землі, несучи руйнування і смерть. Почав наступ проти української державності російській царський уряд. Гетьмани і козацькі старшини намагалися забезпечити незалежне існування Української держави і шукали шляхи для досягнення цієї мети.

Після смерті Б. Хмельницького почалися козацько-старшинські міжусобиці, наслідком яких були перманентні громадянські війни в українському суспільстві. Їх результатом, в свою чергу, став розкол козацько-гетьманської держави на Лівобережну Гетьманщину (проіснувала до 80-х років ХУШ ст. і Правобережжя, де козацька державність практично припинила своє існування наприкінці 70-х років XVII ст.

Після усунення Самойловича (1687 р.) гетьманом на Коломацькій раді було обрано І. Мазепу, головною метою якого було об’єднання в межах однієї держави всіх українських земель. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. 

У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні вела до загибелі Української держави.

Полтавська катастрофа, за словами М. Грушевського, «дала царству Російському не тільки рішучу перемогу в Східній Європі, але пхнула його на стежку імперіалізму, екстенсивної політики, нових завоювань і прилучень на цілі. століття».

1. Політична історія України періоду Гетьманщини та Руїни. Статус Слобожанщини

1.1. Руїна

Визначне місце в історії України належить Богдану Хмельницькому, який очолив її народ на визвольну боротьбу проти пансько-шляхетського ладу і заклав основи нової держави. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави.

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України. Цей Період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом, дістав назву Руїна. Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни".

Головними причинами руїни були: відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті; глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих; перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії внаслідок внутрішніх чвар.

Ідея спадковості гетьманської влади, над реалізацією якої наполегливо працював Хмельницький в останній рік життя, не здобула належної підтримки як у середині країни, так і за її межами. До того ж, гетьманич Юрій був не в змозі керувати державою у такий надзвичайно складний час, про що свідчив бунт у козацькому таборі під Корсунем. Тому вибори гетьманом одного з найближчих соратників Богдана – Івана Виговського – стали закономірним актом, який вселяв упевненість у правонаступництві політики Української держави.

Період правління І.Виговського був дуже складним: погіршилося міжнародне і внутрішнє становище України, царські воєводи в українських містах поводилися свавільно, тривала війна розоряла народні маси, які в цій ситуації особливо гостро сприймали зростаюче посилення позицій козацької старшини, посилювалися суперечності між правобережними і лівобережними козацькими полками. І.Виговський на відміну від Б.Хмельницького, не зміг враховувати напруження ситуації й стати на захист покозачених і озброєних народних мас. Більше того, деструктивну позицію щодо молодої держави зайняла Запорозька Січ, яку Б.Хмельницький міг тримати в покорі. Почалася боротьба за гетьманську булаву.

Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Відразу після обрання його гетьманом, Виговський почав вести переговори про повернення України до складу Речі Посполитої. У 1658 р. підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське князівство” входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.Хмельницького. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки.

У 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю.Хмельницький розриває союз з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя – І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Правобережний гетьман Павло Тетеря дотримувався чіткої пропольської орієнтації. На Лівобережжі гетьман І. Брюховецький проводив виключно промосковську політику. Як влучно характеризує цей період О.Субтельний – „доба Руїни сягнула свого апогею” [3, с. 132].

Після зречення П. Тетері гетьманом Правобережної України став Петро Дорошенко — черкаський полковник. Він намагався зберегти Україну від хаосу і відновити її незалежність. Дорошенко зробив спробу захопити і Лівобережжя, скориставшись загальним незадоволенням мас політикою гетьмана І. Брюховецького. Після вбивства останнього, Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Але скориставшись його відсутністю на Правобережжі, запорожці проголосили гетьманом Петра Суховія, а поляки – Михайла Ханенка. Дорошенко вимушений був повернутися на Правобережжя, щоб приборкати конкурентів-самозванців. На Лівобережжі замість себе він залишив тимчасовим (наказним) гетьманом полковника Дем'яна Многогрішного. Невдовзі Лівобережжя зайняли російські війська і обставини змусили Многогрішного присягнути в 1669 році на вірність московському царю.