7.1. Розпад колоніальної системи, створення та розвиток незалежних держав афро-азіатського та латиноамериканського континентів

Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У другій половині ХХ ст. колоніалізм вже майже повністю вичерпав себе. По-перше, економічно, адже європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозумілим, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут була зосереджена велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносіїв. Окрім того, не існувало необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у Європі. У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю європейського капіталу.

Другою причиною стали зміни в політичному устрої Західної Європи, загальний рух до демократії, що виявилося несумісними з існуванням колоній і залежних територій. Отже, європейським метрополіям стало невигідно утримувати колонії. Водночас в Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому, слід назвати прагнення місцевої національної буржуазії здобути домінуюче становище, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових партій та організацій. Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального панування й надання політичної незалежності народам, тривав кілька десятиліть. Його можна періодизувати наступним чином:

1-й етап (1945-1955 рр.) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Їхні колишні метрополії – Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в тривалій кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, який у жовтні 1945 р. проголосив незалежність, був знову окупований Францією і здобув свободу лише 1954 року разом із Камбоджею. Інакше вчинила Англія зі своїми колоніями в Азії, які вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1948 року – у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Загалом, протягом першого етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд. чол.

2-й етап (середина 50 – кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, прагнучи не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність отримали 7 країн Азії, 37 – Північної та Екваторіальної Африки. Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним територіям. Цей період було визнано „роком Африки”, коли одразу 17 країн стали незалежними. Лише у ситуації з Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити здобуттю ним незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела жорстоку колоніальну війну й лише 1962 року, завдяки підтримці світової громадськості та ООН, Алжир став незалежним.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 році впала остання з них – Португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. одинадцять країн Тропічної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських молодих держав зберегли тісні зв’язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у ПАР Президента Фредеріка де Клерка та його реформаторського уряду зумовив ліквідацію расистської системи апартеїду і надання в 1990 році незалежності Намібії – останній колонії в Африці.

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало питання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну модель, для якої типовими є ринкові відносини, приватне підприємство, конкуренція, державні інститути і політичні структури, що захищають як інтереси суспільства в цілому, так і окремої особи. Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався зміст функції монархій там, де вони збереглися.

Інша модель – комуністична. Її характерними рисами були: відсутність приватної власності, державна система економіки, диктатура прокомуністичних або прорадянських сил, колективна діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність яких була звичайною для афро-азіатських суспільств. Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнятними для країн, що визволилися від колоніалізму. Їх господарство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігало монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важко приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і конкуренції. Провідну роль у розвитку економіки брала на себе держава. Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на забезпечення потреб еліти бюрократії, військових і лише в останню чергу – нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились і дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша – нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга – нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і за допомогою держави ці дві групи країн здійснили структурну перебудову економіки і зайняли важливе місце в міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути отримали в Азії та Африці новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні, земляцькі, кастові, релігійні об'єднання, які використо­вуються лідерами для перерозподілу влади і національних багатств на користь окремих племен і народів. Глава держави сприймається як загальний благодійник і захисник. Дуже силь­ним є політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З комуністичної моделі запозичувались її суспільні ос­нови (однопартійність, авторитаризм, культ особи вождя та ін.). Економічні проблеми намічалось вирішувати через націоналіза­цію засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у сільському господарстві. Ця концепція на прак­тиці довела свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із США, і СРСР намагались нав'яза­ти незалежним державам Азії та Африки свою модель розвит­ку. При цьому вони прагнули вирішувати свої геополітичні, еко­номічні, ідеологічні проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній, скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу орієнтацію і одержували значну допомогу. Змагання двох систем закінчилось на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальним шляхом роз витку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу традиційних цивілізаційних основ і західних досягнень.

У 80-90-х рр. XX ст. у світі активізувався процес глобалізації –інтернаціоналізації і взаємозалежності в розвитку світової економіки. Капітали, товари, робоча сила, інформація та ідеї переміщуються з країни в країну, з регіону в регіон. Зростає вплив високорозвинутих держав і транснаціональних корпорацій, які посилюють свій контроль над світовим ринком і національним господарством окремих країн. Транснаціональні корпорації (ТНК), об'єднуючи фінанси, виробництво, торгівлю, швидко підкоряли собі світовий економічний простір і нині їм належить 40% світо­вих засобів виробництва. Так, щорічний рівень продажу про­дукції компанії «Дженерал моторс» у кінці 90-х років переви­щував валовий внутрішній продукт Індонезії, компанії «Ексон» – ВВП Південно-Африканської Республіки, у «Соні» він дорів­нював ВВП Єгипту і був більшим ВВП Нігерії. П'ять найбіль­ших транснаціональних корпорацій мали більші обсяги реалі­зації, ніж ВВП усіх країн Близького і Середнього Сходу і Північної Африки разом узятий. До позитивних наслідків діяль­ності ТНК належать: забезпечення зайнятості в багатьох краї­нах; сплата податків у національні бюджети, які можна спряму­вати на соціальні програми; поширення передових технологій; сприяння індустріалізації слаборозвинених країн; формування конкурентного середовища. Проте вони скеровують глобальний процес перекачування цінностей усіх видів - від матеріальних і валютних до інтелектуальних - у високорозвинені держави і продовжують збагачувати невелику групу країн-лідерів. На­прикінці XX ст. виник рух антиглобалістів, які виступають за перехід до більш справедливого світового економічного порядку і забезпечення достойного рівня життя всіх народів.

Країни, що визволилися від колоніальної залежності, ставили своєю метою виробити власну лінію в міжнародній і регіональній політиці. В 1961 р. виник Рух неприєднання, який бореться за загальний мир, співробітництво, не входження у військові блоки. Афро-азіатські та інші зацікавлені держави об'єдналися в «групу 77» (1964) для спільного вирішення економічних проблем. Нині в ній нараховується близько 130 членів. Були створені регіональні об'єднання: Ліга арабських держав (1945), Організація африканської єдності (1963), Асоціація держав Південно-Східної Азії – АСЕАН (1967), Асоціація регіональ­ного співробітництва країни – Південної Азії (1985), Форум Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (1989), Чорноморське економічне співробітництво (1992) та ін. Вони розробляють узгоджені програми економічного і культурного розвитку, спільні дії в зовнішній політиці. Так, Організація Ісламська конференція (1971) служить зміцненню мусульмансь­кої солідарності, розширенню міждержавної співпраці, ліквідації расової дискримінації і всіх форм колоніалізму, підтриманню міжнародної безпеки, збереженню святих місць.

Більшість міжнародних об'єднань на перший план висува­ють спільну економічну політику. Так, для членів Британської співдружності націй у взаємній торгівлі знижені або відмінені мита на товари, що ввозяться. Найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка передбачає відсутність тарифних і кількісних об­межень на товарообіг, створена Форумом Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва. На початку 90-х років країни - чле­ни Форуму контролювали 40% світової торгівлі і виробляли майже половину ВВП світу.

Країна	АЗІЯ	АФРИКА	ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА
Територія, площа	Найбільша частина світу, утворює разом з Європою материк Євразія. Загальна площа Азії – 43 534,6 тис км²	Другий за площею і населенням материк у світі, після Азії. З площею понад 30 300 000 км²	Регіон Південної Америки, площа якого становить 21 069 501 км²
Кількість країн	На території Азії до теперішнього часу повністю або частково розташовано 50 держав	Усього на території Африки станом на 2006 рік – 53 незалежні країни та 10 залежних територій.	Геополітично Латинська Америка поділяється на 20 незалежних держав і декілька залежних територій.
ВВП	5,8 трлн. доларів	2 трлн. 190 млрд. доларів	2,26 трлн. доларів
Населення	Негроїдна, європеоїдна і монголоїдна раси. Кількість складає 3981 млн. чол. (на 2007).	Негроїдна раса на південь від Сахари і європеоїдна в Північній Африці (араби) і ПАР (бура і англопівденно-африканці) Кількість складає понад 922 млн. чоловік (на 2005).	Американська гілка монголоїдної раси та європеоїдна і екваторіальна. Кількість складає 560,2 млн. чол.
Мова	Близько 40 % всього населення Азії розмовляє на мовах сино-тибетської і 30 % — на мовах індоєвропейської макросім'ї. Арабська, В'єтнамська, Іврит, Китайська, Корейська, Монгольська, Турецька, Хінді, Японська мови	Певної усталеної класифікації африканських мов немає, багато з них ще не вивчені. Але прийнято вважати за основні такі мовні сім'ї (сім): семіто-хамітську, банту, манде (мандинго), суданську, нілотську, малайсько-полінезійську, індоєвропейську. Найбільш поширені арабська, англійська, французька мова і африканські мови, що відрізняються великою різноманітністю.	Іспанська, Португальська, Французька, Кечуа, Аймара, Науатль, мови Майа, Гуарані, Італійська, Англійська, Голландська
Релігія	Крім світових релігій, буддизму, християнства і ісламу, поширені іудаїзм – в Ізраїлі; індуїзм, джайнізм, сикхізм – переважно в Індії; конфуціанство, даосизм – в Китаї; дзен-буддизм, синтоїзм - в Японії.	Крім традиційних, поширені світові релігії – іслам і християнство (католики, протестанти, православні, копти), що нерідко поєднуються з традиційними.	Не дивлячись на строкатий національно-етнічний склад, релігійний склад Латинської Америки одноманітний – католики.