3.3. Демократичні перетворення у країнах Східної Європи у 80-90-роки хх ст. Україна і східноєвропейські країни

Революції кінця 1980-х – початку 1990-х рр. виявилися наслідком глибокої системної кризи у політичній, соціально-економічній, духовній сферах, яку переживали протягом свого існування країни Східної Європи. Комуністичні режими сприяли політичному і економічному банкрутству східноєвропейських країн. Події, які відбувалися в цей час, були за своїм характером революційними, народними, демократичними, антитоталітарними. Вони призвели до змін кардинального характеру суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в країнах Східної Європи, до глибоких змін на міжнародній арені, до змін геополітичних обставин у світі.

12 вересня 1989 року у Польщі до влади прийшов перший в усій післявоєнній Східній Європі некомуністичний кабінет Т. Мазовецького. 29 грудня 1989 р. польський парламент скасовує керівну роль комуністичної партії і відновлює колишню назву країни Республіка Польща. 9 грудня 1990 р. Леха Валенсу обрано президентом Польщі. 12 березня 1999 р. Польща офіційно стала членом НАТО, а в 2004 р. – членом Європейського Союзу. Було змінено назву ПНР на Польську Респуліку. Була проведена департизація армії.

У Німеччині наслідком масового антитоталітарного руху стало об’єднання ФРН та НДР, починаючи з падіння у листопаді 1989 року Берлінської стіни. 18 березня 1990 р., на перших за останні 40 років вільних виборах у НДР, громадяни країни віддають більшість голосів консервативній партії «Альянс в ім’я Німеччини» , здійснивши тим самим ще один важливий крок у процесі об’єднання країни. 12 квітня 1990 р. коаліційний уряд НДР висловився на підтримку возз’єднання з ФРН на основі статті 23 Конституції і членства країни в НАТО. 20 червня 1991 р. німецькі парламентарі проголосували за повернення Берліну статусу офіційної столиці.

23 жовтня 1989 р. нова конституція, прийнята парламентом Угорщини, офіційно проголосила Угорську Республіку як «вільну, демократичну, незалежну, правову державу», було відкрито шлях до багатопартійних виборів. 7 квітня 1990 р. у виборах перемогу здобув Угорський демократичний форум (правоцентристська партія). 12 березня 1999 р. Угорщина стала членом НАТО, з 2004 р. – членом ЄС.

Події у Болгарії, за умов відсутності масової опозиції існуючому режиму, загострилися на пленумі ЦК БКП. 10 листопада 1989 року почалися революційні перетворення: лідер компартії Т. Живков був знятий з посади секретаря ЦК БКП і голови державної ради. У квітні 1990 року Болгарська компартія змінила назву на Болгарську соціалістичну партію. 12 липня 1991 року була прийнята нова конституція. У жовтні 1991 року відбулися вибори у нові Народні збори Болгарії. У січні 1992 року на перших прямих президентських виборах, які відбулися відповідно до нової конституції, переміг Ж.Желєв, який до цього 1 серпня 1990 року вже вибирався президентом Болгарії. 29 березня 2004 р. країна стала членом НАТО, у 2007 р. – членом ЄС.

“Оксамитова революція” у Чехословаччині почалася з розгону владою студентської демонстрації у листопаді 1989 року. З 21 листопада у відповідь на дії поліції у Празі почалися масові виступи громадян. Виникли опозиційні організації – “Громадський форум” у чеських землях і “Суспільство проти насилля” у Словаччині. Поліція відступила, опозиційні організації сформували новий коаліційний уряд. Результатом революції стала втрата влади комуністами, 28-29 грудня 1989 року федеральні збори обрали президентом Чехословаччини письменника-дисидента Вацлава Гавела (останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії). 20 квітня 1990 р. країна отримала назву – Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). У червні 1991 р. відбулися переговори між керівниками Громадської демократичної партії та Руху за демократичну Словаччину, результатом яких стала взаємна домовленість про припинення існування федерації. 17 липня 1992 року Словацька національна рада проголосила суверенітет Словаччини. 31 грудня 1992 року ЧСФР припинила існування, замість неї з 1 січня 1993 року виникли Чеська Республіка і Словацька Республіка. Мирний процес розпаду федерації отримав назву – «Оксамитове розлучення». 12 березня 1999 р. Чехія стає членом НАТО, а 29 березня до альянсу були прийняті Словаччина і Словенія; у січні 2004 р. всі вони були включені до складу Європейського Союзу.

У 1989 р. влада в Румунії перейшла до рук Фронту національного спасіння, було створено тимчасовий парламент – Рада національної єдності. 20 грудня 1989 р. війська та поліція відкрили вогонь по багатотисячній антиурядовій демонстрації в містечку Тимішоара. Повстання охопило столицю Бухарест. Збройними силами Румунії був арештований президент Ніколае Чаушеску і 25 грудня – страчений. У травні 1990 року відбулися вибори, на яких перемогу здобув Фронт національного порятунку, лідер якого, Іон Ілієску, обирався президентом держави протягом трьох термінів. 12 грудня 2004 р. владу в країні очолив представник опозиційної коаліції «Справедливість і правда» Троян Бесеску. 29 березня 2004 р. Румунія стає членом НАТО, а з 1 січня 2007 р. – членом ЄС.

Особливо трагічно події розвивалися в Югославії, де революційні хвилювання мас сталися внаслідок намагання союзних республік відокремитися від центру. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія («Друга Югославія») після утворення в 1945 р. мала декілька назв: Демократична Федеративна Югославія (1945), Федеративна Народна Республіка Югославія (1946-1963). Консолідація республік Югославії була пов’язана з іменем Йосипа Броз Тито.

Йосип Броз Тито (1892-1980) – видатний державний діяч Республіки Югославія, президент Югославії з 1953 р., голова Президії СФРЮ з 1971 р., маршал (1943 р.). Виступав за проведення позаблокової політики, був одним із лідерів Руху неприєднання. У 1948 р. Тито ініціював вихід Югославії зі складу «соціалістичного блоку» та розрив міждержавних та міжпартійних зв’язків Югославії з СРСР. Розробив власну модель соціалістичного суспільства у країні. Багато зробив для післявоєнної відбудови та подальшого розвитку Югославії.

Відповідно до Конституції СФРЮ 1974 року суб’єктами федерації стали соціалістичні республіки Сербія, Македонія, Словенія, Хорватія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, два автономні краї Косово і Метохія та Воєводина. У 1990 р. в усіх республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори, перемогу на яких одержали націоналістичні сили. Розпад у січні 1990 р. Союзу комуністів Югославії став початком розпаду Великої Югославії.

Під час громадянської війни від Другої Югославії відокремилися чотири республіки. 25 червня 1991 р. парламенти Хорватії та Словенії проголосили незалежність своїх республік. Слідом за ними у тому ж році від федерації відокремились Македонія, а згодом Боснія та Герцеговина. Одночасно на території спочатку Боснії та Герцеговини, а потім автономного краю Косово з метою врегулювання міжетнічного конфлікту між сербами та албанцями були введені миротворчі сили ООН.

Тим часом Югославія, у складі якої залишалися дві республіки та два автономні краї, перетворилася у Третю (Малу) Югославію: у квітні 1992 р. Сербія та Чорногорія створили Союзу Республіку Югославію, з 4 лютого 2003 р. – Державний союз Сербія та Чорногорія, який проіснував до 2006 р. Після референдуму про незалежність Чорногорії 21 травня 2006 р. 55 відсотків населення країни проголосувало за вихід республіки з конфедерації; Чорногорія – 3 червня, а Сербія – 5 червня 2006 р. проголосили незалежність. Мала Югославія перестала існувати.

У 1998 р. загострився конфлікт у сербському краї Косово, пов’язаний з тим, що президент Слободан Мілошевич почав утиски косовських албанців і посилив вплив Сербії по всій федерації. Це призвело до гуманітарної катастрофи. Зокрема, у цей період понад мільйон біженців емігрували або були евакуйовані з краю. Це викликало незадоволення міжнародної спільноти. У 1999 р. почалися бомбардування Югославії з метою змусити С.Мілошевича припинити репресії проти албанців. На переговорах, що велись через міжнародних посередників, було запропоновано утворити албанську автономію Косова у межах Сербії. Миротворчий контингент НАТО увійшов до краю. Внаслідок президентських виборів у 2000 р. у Югославії до влади прийшла опозиція на чолі з Воїславом Коштуніцею. С. Мілошевич був заарештований та виданий Міжнародному трибуналу ООН як військовий злочинець. У січні 2009 р. незалежність Косова визнали 54 країни світу.

Таким чином, зміни демократичного характеру в Східній Європі після закінчення Другої світової війни зазнали поразки, через узурпацію влади комуністами в цьому регіоні, які отримували значну підтримку з боку СРСР. Ускладнення економічної і політичної ситуації в Радянському Союзі в середині 80-х років ХХ ст. змусило його значно скоротити воєнні витрати. Це призвело до виведення військ СРСР зі Східної Європи, та стало причиною повалення комуністичних режимів і зникнення з політичної мапи Європи соціалістичного табору. У всіх країнах внаслідок виборів до влади прийшли коаліційні уряди, які запровадили демократичні реформи.

Питання для самоконтролю:

1. Які зміни відбулися в країнах Східної Європи у післявоєнні роки?

2. У чому полягали демократичні перетворення 1945-1946 рр. в країнах регіону?

3. Охарактеризуйте причини наростання внутрішньої нестабільності в країнах Східної Європи у 50-80-х роках ХХ ст.

4. Назвіть загальні риси революцій у країнах Східної Європи кінця 1980-х – початку 1990-х років.

5. Як вплинуло проголошення самостійності незалежних держав у східноєвропейському регіоні на стан і розвиток сучасних міжнародних відносин світового співтовариства?

Тема 4

США Й КАНАДА ТА ЇХ ВПЛИВ НА СВІТОВИЙ РОЗВИТОК У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

В історії сучасного світу Сполучені Штати Америки посідають ключове місце, й особливо це стосується другої половини ХХ століття. Новітня доба в історії людства дуже тісно пов’язана із зовнішньополітичною діяльністю урядів США, із тією стратегією й геополітичними впливами, що їх обирали і здійснювали американські адміністрації впродовж 1945 – 2009 років.

Економічний, військовий, науково-технологічний, політичний потенціал цієї країни завжди дозволяв їй бути не просто високорозвиненою державою, а й визначальним регіональним та світовим суб’єктом міжнародних відносин.

На початку ХХІ століття США продовжують залишатися країною з найбільшим у світі обсягом ВВП, з третьою у світі чисельністю населення, з потужним військово-промисловим комплексом, з високими соціальними стандартами і якісною системою освіти, з усталеними демократичними традиціями і зрілим громадянським суспільством. Крім того, США і надалі зберігають за собою статус наддержави, яка має свої інтереси і зацікавленості в усіх куточках земної кулі й готова всіма засобами захищати і відстоювати власні державні пріоритети та цінності.

Інша країна Північної Америки – Канада – протягом зазначеного періоду також динамічно розвивалася, будучи зорієнтованою, передовсім, на внутрішні пріоритети й не маючи значних геополітичних амбіцій. Вийшовши у 1990-ті роки на перше місце в світі за індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП), маючи найвищі показники у якості життя, у громадській та екологічній безпеці, у рівні системи охорони здоров’я, освіченості населення, його політичної й культурної зрілості, ця країна стала однією з найпривабливіших для комфортного і заможного проживання, що не могло не спричинити різкого збільшення імміграційного потоку до неї. Маючи тісні економічні і політичні зв’язки із своїм південним сусідом – США – країна все ж засвідчила світові свою здатність до самостійної внутрішньої й зовнішньої політики, базованої на власних національних інтересах. Втім, суттєвим подразником у суспільному житті Канади став квебекський прецедент, спроби сепаратистсько налаштованих кіл відокремити цю франкомовну провінцію від федерації, фактично розколоти єдину канадську націю. Цей фактор нестабільності діє і в сучасних умовах, проте в цілому він не змінює головного – Канада і надалі залишається однією з провідних країн світу, особливо у соціально-економічній сфері, вона є членом впливової «Великої вісімки».

Основні поняття: національна безпека, доктрина «стримування комунізму», конфронтація, «холодна війна», військово-політичні блоки, карибська криза, біполярний світ, лібералізм і консерватизм, квебекська проблема, маккартизм, рейганоміка, розрядка міжнародної напруженості, міжнародний тероризм, глобалізація, міжнародне співробітництво, індекс розвитку людського потенціалу, транснаціональні корпорації, високі технології, інноваційний тип розвитку, світове лідерство.