Економіка срср у 1950-1985 рр.

Рік	Сталь (млн. тон)	Вугілля (млн. тон)	Експорт (млн. крб.)	Автомобілі (тис. штук)
1950	27,3	261	1,6	65
1960	65,3	509	5,0	139
1970	116,0	624	11,5	344
1980	148,0	716	49,6	1327
1985	155,0	726	72,7	1332

*Атлас. Історія Світу. – Київ, 2008. – С. 149

5.2. «Перебудова» і розпад срср. Загострення національних проблем, активізація національних рухів

У березні 1985 року, після смерті К. Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. Горбачов. Зважаючи на становище у СРСР та настрої населення, необхідно було реформувати громадсько-політичне і соціально-економічне життя. Він розпочав процес змін, який отримав у історії назву «перебудова». Планувалося реформувати всі сфери життя: політичну, економічну, ідеологічну, культурну, тоталітарну сутність суспільства та сприяти його демократичному розвитку.

Михайло Сергійович Горбачов (нар. 2 березня 1931) – президент СРСР у 1990-1991 рр. Генеральний секретар ЦК КПРС у 1985-1991 рр. У 1966-1968 рр.– перший секретар Ставропольського міськкому КПРС. У 1968-1970 рр.– другий секретар, з квітня 1970 р. – перший секретар Ставропольського райкому КПРС. У 1978-1985 рр. – секретар ЦК КПРС. Голова Президії ВР СРСР у 1989-1990 рр. Член Політбюро ЦК КПРС у 1980-1991 рр. Отримав Нобелівську премію миру у 1990 р.

З метою реформування економіки на XXVII з’їзді КПРС був прийнятий курс на прискорення соціально-економічного розвитку, ініціатором якого був М. Горбачов. Економічні зміни повинні були ґрунтуватися на адміністративних методах, впровадженні досягнень науково-технічного прогресу у сфери життя, людській відповідальності, боротьбі з пияцтвом, «нетрудовими прибутками» тощо. Зміни, які у своєму розвитку мали три періоди, привели до того, що на кінець економічних реформ на 1990 рік була ухвалена програма, яка передбачала жорсткий державний контроль у процесі переходу до ринку. Проти неї виступали ліві сили, які були незадоволені методами, оскільки вони викликали негативні соціальні явища, такі як інфляцію, розкрадання державної власності.

Необхідність проведення політичних реформ зумовили процес демократизації суспільства. З 1987 році за ініціативи М. Горбачова розпочався курс «гласності і демократизації». Завдяки цьому розпочалося формування демократичного суспільства, свобода слова, думки, багатопартійності.

Ще на початку реформ їх метою було закріплення керівної ролі КПРС, пожвавлення діяльності Рад, запровадження принципу поділу влади. У 1988 році було запроваджено З’їзди народних депутатів і республіканські з’їзди, – нові органи законодавчої влади. Вже у 1989 році відбувся перший З’їзд рад, на якому розпочалося формування парламентської опозиції. Було утворено постійно діючий парламент – Верховну Раду СРСР, якому звітувала Рада Міністрів СРСР. Запроваджувалася посада Президента СРСР, і у березні 1990 року ним було обрано М. Горбачова.

У 1990 році організаційно оформився розкол у республіканських компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської демократії, інша займала комуністичні позиції. У липні 1990 року відбувся XXVIII з'їзд КПРС, який проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу і перед нею постало завдання або перетворитися у партію парламентського типу, або вдатись до силових заходів і відновити колишнє становище. Завдяки повазі до вищих партійних діячів Горбачов провів пропозицію про формування Політбюро ЦК КПРС з числа перших секретарів республіканських парторганізацій. Внаслідок такої реорганізації Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з «державної партії» у державу в державі, зі своїми лініями зв'язку, мережею інформаторів, значними матеріальними привілеями тощо. За рік після XXVIII з'їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн. осіб. Влітку 1991 року частиною членів КП РСФРР була створена нова партія – Демократична партія комуністів Росії на чолі з О. Руцьким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали О. Яковлев, Е. Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 році перейшли до рішучих дій. Розгортання демократичних процесів, послаблення ідеологічного тиску на суспільство, панування партократії, неврахування національних проблем вивело на передній план у політичній боротьбі права націй. Але в умовах, коли повага прав людини не була внутрішнім переконанням більшості населення, ідея суверенітету і незалежності могла наповнюватись як демократичними так і національними гаслами. На порядок денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету союзних республік. Найбільш гостро ця проблема постала під час виборів 1990 року, коли активізувалися національні рухи і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Прибалтика, Грузія, Вірменія, Молдова).

На той час політичні партії у республіках остаточно визначилися із завданнями щодо національного питання і розпочали послідовно відстоювати ідею надання суверенітету республікам Радянського Союзу. Серед них: український «Народний Рух», «Демократичний вибір Росії», Народні фронти у Прибалтиці, Білорусі, Молдові. Відбулася активізація простого населення СРСР у формі мітингів, референдумів.

11 березня 1990 року Верховна Рада Литви оголосила про відновлення державного суверенітету Литви. В цей час З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. За умов, коли 2/3 населення республіки виступало за таке рішення, встановлювався перехідний період, який би мав забезпечити мирний вихід із складу Союзу. Тому дії Литви викликали негативну реакцію в Москві, яка звернулася до неї про негайне скасування прийнятого документу. На негативну реакцію Литви було припинене постачання нафти, сировини і деяких видів промислової продукції, що привело до загострення становища. У зв’язку із ситуацією, що склалася, Литва призупинила свої дії щодо прийняття рішень на період ведення переговорів, а Рада Міністрів СРСР відновила постачання. Та, незважаючи на це, Литва поклала початок «революції суверенітетів». У листопаді 1990 року Верховною Радою ЕРСР було проголошено державний суверенітет Естонії. Ця подія стала початком розпаду СРСР.

До березня 1991 року ситуація у СРСР ще більше загострилась. Шахтарі у безстроковому страйкові вимагали відставки М. Горбачова, Верховної Ради СРСР, розпуску З'їзду народних депутатів СРСР, передачу влади тимчасово в руки Ради Федерації. Проведення референдуму про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосували за Союз, не зупинило його розпад. Наслідки референдуму були двоякі. До питань про збереження Союзу Верховні Ради республік додали питання, чи схвалюють громадяни декларації про державний суверенітет. І більшість теж була за. У референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова. У відповідь на це, М. Горбачов запропонував новий варіант. Наприкінці квітня 1991 року у Ново-Огарьові він підписав угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект нового договору декілька раз змінювався. Головним у цій угоді було те, що через 6 місяців повинні були бути проведені вибори у нові союзні органи. Ця угода діяла з травня по липень 1991 року. Основне питання, що вирішувалося, це яким буде союз – федерацією чи конфедерацією. Найбільш непримириму позицію займали Росія і Україна.

19-21 серпня 1991 року у Москві відбулася спроба державного перевороту з метою усунення від влади М. Горбачова. У радянських республіках було введено надзвичайний стан. Після придушення перевороту події набули революційного характеру. Була заборонена діяльність КПРС, оголошено про реформи КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу. Але головне було те, що про свою незалежність оголосили Азербайджан, Киргизія, Латвія, Молдавія, Узбекистан, Естонія, які розпочали створення власних армій. 5 вересня 1991 року V З’їзд рад народних депутатів СРСР передав свої повноваження Державній Раді і Верховній Раді СРСР. 9 вересня на засіданні Державної Ради було визнано незалежність Литви, Латвії та Естонії.

На той час робилися спроби з боку М. Горбачова щодо збереження Радянського Союзу. 18 жовтня 1991 року між Вірменією, Білоруссю, Казахстаном, Узбекистаном, Росією був підписаний Договір про економічне співтовариство. 14 листопада 1991 року Росія, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан у Ново-Огарьові висловили бажання щодо створення нового державного утворення – Союзу Суверенних Держав (ССД). Цей договір планувалося підписати до кінця 1991 року. Але цього не відбулось, оскільки підпис під договором поставив лише М. Горбачов. Формальним приводом до відтягування підписання було посилання на необхідність проведення парламентської процедури, але фактично всі очікували результатів референдуму на Україні.

1 грудня 1991 року в Україні було проведено референдум. Позитивно проголосували понад 90,92 відсотків виборців. Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.