Етнофілософська традиція в Україні: історія та перспективи розвитку

Етнічне відродження в Україні, поява на європейському просторі молодої української держави спричинили необхідність дослідження етнічного буття. Становлення державності та процеси націотворення ставлять нагальні питання рефлексії щодо філософсько-світоглядного змісту феномену національного. Національна ідея спирається на першовитоки народу, відтворює його прагнення до відновлення генетичної пам’яті, глибоке пізнання власної історії, усвідомлення історичних коренів, джерел душі, її морального здоров`я, почуття господаря. Разом з тим національна ідея стає конструктивною, діючою, коли органічно пов`язується з державотворенням. Надзвичайно гострою є потреба у сприйнятті українським етносом соціально-політичних інновацій для ствердження себе як повноправного суб’єкта історичного розвитку.

Виникнення та становлення етнофілософської традиції в Україні пов’язується з романтизмом. У формуванні світоглядної основи романтизму вирішальну роль відіграла німецька ідеалістична філософія. За нею світ (універсум) є живою динамічною цілісністю, що перебуває в постійному русі й змінах, у боротьбі суперечностей, які в синтезі виступають як його багатство. Романтизм знімає протиставлення суб’єкта та об’єкту, характерне для філософії XVII - XVIII ст., і намагається знайти у філософії етносу ланку між ідеальним світом народу й реальним світом об’єктів. Тим самим сформулювали принцип автономності етносу. Успадкувавши культурологічні ідеї Віко, Руссо, руссоїстську антропологію з її культом природи, «природної людини» й почуття, романтизм відкрив самобутній «дух народу» (Фіхте), своєрідність, призначення й місце кожного народу у розвитку світової історії (Г. Гердер, Шеллінг, Г. Гегель).

Для романтиків історія – не вияв розвитку єдиної для всього людства раціоналістично сконструйованої ідеї, а часова зміна окремих національних організмів, самобутніх культур, що залежать від географічних умов, історичного минулого та складу «душі народу». Кожна національна культура розглядається як самоцінне явище, як складова частина світового багатства. Ідея народу стала тією призмою, крізь яку і в усі наступні часи переломлювалися політичні, суспільно-економічні та культурно-національні проблеми.

У соціально-історичному плані романтизм відзначився прагненням по-своєму зрозуміти характер світового розвитку, що виявився непідвладним розумові. Так, Німеччина кінця XVIII - XIX ст. становила собою розпорошену на багато держав територію, різні німецькі землі вели самостійну, інколи зовсім протилежну політичну діяльність. У цей період нагальні проблеми німецького народу глибоко осмислювалися Фіхте та Гегелем. Вони закликали до створення міцної німецької держави. Для Гегеля держава є самоцінною, вона є вищою стадією розвитку об’єктивного духу: сильна держава – сильний народ, сильна країна. Фіхте державу ставить у залежність від народу, держава є засобом, не має самостійного значення. Головне змінити відносини всередині суспільства, перетворити народ на націю, тоді держава стане дійсним важелем історичного розвитку і постане сильною одиницею європейської політики.

Для виходу з кризи, за Гегелем, потрібно відшукати серед німецьких земель одну, яка б змогла б стати об’єднуючою силою. Критерієм вибору повинен бути оптимальний, міцний, державний устрій (Гегель віддавав перевагу сильній мілітаристській пруській монархії). Фіхте – «антипрусак». Фіхте стверджував, що нація вимагає народного самоусвідомлення за допомогою вищих взірців власної культури. Такий культурний взірець не може запропонувати Прусія. Фіхте надає перевагу Саксонії, яка завжди славилася наукою і культурою. Критерієм для вибору землі, навколо якої повинен згуртуватися німецький народ, була її культурна цінність, а не державний устрій, бо змінити відносини всередині німецького суспільства можна тільки на ідеологічному рівні, свідомо сприймаючи вищі культурні здобутки німецького народу. Потрібно сформувати націю, де кожен переймається проблемами власного народу й усвідомлює свою відмінність і цінність як представника певного народу.

Як суспільно-історичне явище український романтизм, проявляючи тенденції спільні для розвитку європейського романтизму, великою мірою був зумовлений своєрідними умовами суспільно-політичного і культурного життя України. Національна романтика є тим історичним аргументом, що має довести право нації на самостійне існування в нових історичних обставинах.

Україна лише в її теперішньому становищі отримала можливість вибору: міцну державу з сильним виконавчим апаратом управління з примітивною ідеологією економічної та політичної сили або міцне суспільство, яке пишається своєю культурою, тобто має міцне культурно-ідеологічне підґрунтя для національного самоусвідомлення.

У XIX ст. в Україні, як і в інших поневолених слов’янських країнах, домінантою романтизму був національно-визвольний рух, боротьба за національне самовизначення, звернення до національної мови, до історичного минулого, народних витоків культури у взаємодії із загальноєвропейськими соціально-філософськими ідеями. Тут особливо плідно наслідували й розвивали культурологічні ідеї Г. Гердера, якого, за словами І. Франка, справедливо можна назвати батьком слов’янофільства.

На початку ХІХ ст. в Україну проникають ідеї німецької ідеалістичної філософії. В Україні з’являються друком «Яснейшее изложение, в чем состоит существенная сила новейшей философии» Фіхте (Харків, 1813 р.), «Введение в умозрительную физику» Шеллінга (Одеса, 1834 р.), набуває поширення філософське вчення Гегеля. Слід за цим виходять в світ праці вчених, що працювали в Україні: «Кантово основание для метафизики нравов» Я. Рубана (Миколаїв, 1803 р.). Кілька років у Харківському університеті філософію читав Й. Шад, який перший зробив переклад творів Фіхте російською мовою (1801 р.). Філософські ідеї Й. Шада, які відзначилися оригінальністю, справили вплив на харківських романтиків (О. Гевлича, І. Рижського, Т. Осиповського та ін.).

Організуючою константою українського романтизму, яка забезпечувала синтез і кореляцію усіх його складників і течій, стала ідея народу, вивчення його минулого, розуміння його сучасного та майбутнього. У трансформації українського романтизму можна виділити наступні етапи: передромантичний, фольклорний, історіографічний та неоромантичний.

Однією з найважливіших передумов передромантизму і романтизму в українській літературі є прагненням Г. Сковороди до метафоричного універсалізму, до побудови всеосяжної гармонії у картині буття (висування на перше місце цінності «природного життя», заклик іти за велінням серця, обробляти свою душевну ниву). Певне відношення до передромантичних віянь мала і творча практика І. Котляревського. Це проявлялося не тільки у творенні оригінальних чи у творчій переробці народних пісень у «Наталці Полтавці», а й у поемі «Енеїда». Так, у третій, п’ятій і шостій частинах «Енеїди» І. Котляревський дає зрозуміти читачам, що його поема («казка») не є суто художнім вимислом, створеним за правилами поетики, а правдивою розповіддю про національну дійсність з точки зору власних уявлень про неї. Правдивість художнього вимислу може забезпечити не наслідування Вергілія, поетичне мислення якого належить дуже давній епосі, а уявлення, які склалися на грунті національному.

Передромантична стихія її проявляється насамперед у відображенні природного, не обмеженого ніякими офіційними правилами, плину народного життя з його безпосереднім виявом чуттєвого першовитоку, його відкритістю й нескінченністю. Багатство «місцевого колориту», тісне поєднання міфу й історично-конкретного, яке міфологією не знімається, а поглиблюється, свідчило про появу нового типу художнього узагальнення, близького до передромантизму.

У другій половині XVIII ст. передромантична історіографія (йдеться насамперед про «Історію русів») виступає в Україні як опозиційна до ідеї просвітительської «освіченої монархії», певною мірою передхоплюючи погляди майбутніх декабристів про знищення в Росії абсолютизму і встановлення республіканських принципів народовладдя, що беруть свій початок у суспільних формах народного самоуправління типу вічової новгородської, псковської та запорозької вольниці.

Шляхом міфологізації та сакралізації історичних начал українського народу як носія «з божої волі» духу демократизму і свободи автор «Історії русів», вдаючись до історичного есхатологізму, звертаючись до апокрифічних легенд і нерідко ймовірних промов історичних діячів, створює своєрідний національний міф та намагається обґрунтувати месіанську роль України щодо інших країн і народів.

Передромантичне звернення до національної традиції, висування на перше місце її «природних» основ, своєрідна реабілітація середньовічних поглядів близькі до системи поглядів Руссо, діячів «Бурі і натиску» (висування на перше місце «природного начала», принцип народного суверенітету) та багато в чому передхоплюють романтичну концепцію народу, викладену в «Книзі народу польського і польського пілігримства» А. Міцкевича.

Для романтиків фольклор уособлює народний дух, національні особливості як прояв багатства універсуму. В цьому вони слідували Г. Гердерові, який замінив універсальність античного мистецтва універсальністю національної народної поезії. Перші спроби теоретичного осмислення українського фольклору як безпосереднього вияву «природи» і національного характеру належать саме романтикам. У Харківському імператорському університеті на філософському факультеті (етико-філологічне відділення) працював гурток І. Срезневського. Літературна атмосфера, захоплення народною поезією і насамперед діяльність справили великий вплив на пробудження романтичного світобачення. Так, «Запорожская старина» І. Срезневського містила ідеологізовані в романтичному дусі літературні збірки українських дум та історичних пісень. В українській літературі романтичний герой, як правило, пов’язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність; «світова туга» набуває характеру національної туги за минулою славою і волею України. Контакт із народною поезією сприяв становленню романтичного мислення. Творчість літературного гуртка І. Срезневського та Л. Боровиковського підготовила підґрунтя для якісно нового етапу в історії українського романтизму – історіографічного.

Етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда за історичним минулим певної групи та акцентує ідею «коріння». Етнос, світосприйняття етнічної групи виробляється за допомогою символів спільного минулого – міфів, легенд, святинь, емблем. Наприкінці 30-х початку 40-х років ХІХ ст. у літературу приходить нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров), яке приносить нові ідеї, зміст, нову проблематику. Відмінною рисою діяльності цього покоління стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє українського культури. Для М. Костомарова, наприклад, минуле України не екзотика, не матеріал для балад і легенд, як це ми бачимо у Л. Боровиковського, а живі літописи, з яких поет намагається зрозуміти «дух» епохи.

Національність стає для романтиків культурно-історичним фактом. Історичне минуле в романтичній концепції двосвітності дедалі виразніше окреслюється як ідеал, оптимальна антитеза безславній сучасності. Таким чином, утвердження цінностей героїчного минулого об’єктивно означало утвердження права України на національне відродження, пробуджувало почуття національної самосвідомості як найбільш етичної цінності, тугу за ідеалом суспільно активної людини, за сильними непересічними характерами – на противагу душевній млявості сучасників, позбавлених ідеалів і героїчного духу предків. У М. Гоголя народ – вічна, позачасова субстанція, не обмежена життям одного покоління.

Для романтичного світобачення характерним є двосвітність, протиставлення історичного минулого сучасності, яке проявлене у А. Метлинського, М. Маркевича, Т. Шевченка, М. Костомарова. Витоки цієї двосвітності, поляризації сущого й ідеалу генетично пов’язані з рисами української народної поезії, що складалася у часи середньовіччя.

Новим якісним етапом в українському романтизмі стала творчість Т. Шевченка. Він ставить собі за мету «оживлення» самого духу національно-визвольних рухів. Поет-філософ проектує на дійсність, шукає в минулому уроки для сучасності й надії на майбутнє. Романтична концепція нерозривності минулого, сучасного і майбутнього створює ефект присутності минулого в сучасному і робить природним послання: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам...» Минуле для Т. Шевченка – не мертва «домовина України». Це – невмираюча енергія народу, що передається від покоління до покоління, запорука нового, вільного життя в майбутньому.

Наступний період неоромантизму (Л. Українка, А. Кримський, О. Олесь та ін.) здійснює пошук гармонії безпосередньо у сфері існуючого соціуму. Отже, романтизм відіграв велику роль у формуванні національної свідомості.

Втім, романтичний підхід до аналізу національного виявляє обмеженість в сучасних умовах. Нахил до романтизму може позбавляти почуття дійсності (не ототожнює націю із державністю). Український народ в силу різних причин довгий час був вимушений пристосовуватися до життя в багатоетнічних імперіях і упродовж тривалого історичного часу був заблокований проблемою власного етнічного й культурного виживання. О. Забужко пропонує метафору зупинення українського життя в часі з історичної, культурної, суспільної недіяльності українського народу. Вона відзначає неповноту теоретичного самоусвідомлення української культури як об’єктивізації буття українців. Для О. Забужко українська нація – це нація, яка на певному історичному витку випала з європейської історії, тому що не могла забезпечити свій суверенітет державно.

В умовах глобалізації національне самовизначення потребує узгодження принципів національної безпеки, забезпечення глобальних та регіональних інтересів, пов’язаних з миром і гарантіями стабільності. Перспективними сьогодні уявляються концептуальні розробки самоорганізації нації через державу, що реалізує національні інтереси. Сучасний етнофілософський аналіз чинників державотворення трансформує романтичний світоглядний досвід.