Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Додатки до лекцій ІУ (нова).doc
Скачиваний:
30
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
711.17 Кб
Скачать

150

Етнічні меншини в українському соціумі

Права людини означають рівність основних прав для кожного члена суспільства та відсутність правових обмежень на основі його раси, релігії й статі.

Права людини віддзеркалюють взаємини держави й індивіда, тоді як права національних меншин є груповими правами. Проте в міжнародних угодах, конституціях та законодавствах права надаються індивідуальним членам групи, а не національним групам. Водночас реалізація прав національних меншин носить колективний характер.

Права національних меншин часто розглядають як особливі права, інколи навіть прирівнюють їх до привілеїв, що не є виправданим. Міжнародне правосуддя зазначає, що спеціальні права національних меншин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, не юридичної). Термін «спеціальні» означає, що певна категорія прав надається національним чи етнічним групам з метою захисту їхньої культури, віросповідання, мови тощо.

Права національних меншин є водночас правами людини, адже тільки правовий режим, що гарантує як основні права для всіх, так і спеціальні права, адресовані національним меншинам, здатний створити справедливі умови для всіх груп, в тому числі й етнічних.

Обидві групи потрібні для розвитку національних меншин і не є протилежними: захист прав національних меншин не буде ефективним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки. Певний обсяг гарантування однієї гpупи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи прав.

Концепція етнонаціональної політики життедіяльності має врешті-решт забезпечити життєдіяльність української нації титульної української нації з тим, щоб, по-перше, відобразити «стихію національних інтересів в логіці загально визначених положень юриспруденції» (К. Реннер); по-друге – подбати всіма силами про те, щоб від летаргічного сну, в якому «тримали» український народ московські імперські шовіністичні заборони, «перейти якнайшвидше до діяльного, міцного життя національного, коли можемо жити, а не підпадати процеси розкладу й умирання»(М. Грушевський).

Вагомість політико-правового забезпечення життєдіяльності українського етносу викликана тим, що сама етнополітика, на жаль, розуміється поки що переважно як налагодження життя етнічних меншин. Маємо сприяти створенню механізму відбудови основних компонентів етнічної системи, забезпечувати собі тотожність у просторі і часі. Слід подбати про те, щоб ознаки української ідентичності відігравали б функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, важливої складової українського соціуму.

Необхідно сприяти «усвідомленню себе, етносу як нації і як дійової особи історії і сучасного світу» (Р. Шпорлюк). Це – діяльність спрямована на реалізацію національних потреб, втілення в життя принципу самовизначення націй. Це – реалізація на практиці національного виміру, етнополітичних устремлінь, збільшення поля української незалежності, своєрідної української емансипації і відстоювання загальноукраїнського, загальнонаціонального інтересу. Йдеться про необхідність «перебудови економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби зв'язати перебудову з національним будівництвом, так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою» (М. Грушевський).

Невідкладним є всебічне сприяння консолідаційним пропесам в середовищі української нації, перетворення її на суспільний, дійсно етно-соціальний організм у середовищі українського соціуму; вироблення чи закріплення самобутнього стереотипу не тільки поведінки, але й світосприймання і світоосмислення, створення ефективної системи відтворення всіх рівнів суспільності – індивідуальної, колективної, етнічної, національної; подолання комплексу меншовартості, вторинності. База для цього – українська «стихія» – «народ, народне море, вічно юне, вічно обновлюване, повне безкінечного багатого дорогоцінного змісту» (М. Грушевський).

Нагальним є також перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, маючи на увазі і концептуальну сутність – концентрацію національного «духу» в площині саморозвитку, самореалізації етносу, з одного боку, формування державницької волі народу, розбудову самої держави, культури – з іншого.

Ще у ХІХ ст. видатний філософ Й. Гердер висловив пророче припущення: «Я вірю, є всі підстави вірити, що Україна стане новою Елладою. Її м'який, щедрий клімат, багата природа, обдарованість та музикальність народу, історія трaгiчна та героїчна, дають підстави вважати, що із розрізнених частин зароджується велика нація».

А. К. Гавлічек-Боровський у 1843 р., зважаючи на нищення української мови й самого народу, стверджував: «Доки не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій».

Поки ще фактично ігнорується той факт, що між українською нацією та етнічними меншинами існують досить значні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури в умовах єдиної національно-державної спільноти. Як реальний факт існує і в Україні нерівність у політичній, економічній, культурній сферах та життєдіяльності стосовно тиx чи інших етносів.

Відбуваються різні зміни в чисельності багатьох національностей, різке збільшення чисельності одних (кримські татари, грузини, вірмени, азербайджанці, цигани та ін.), помітне зменшення чисельності в першу чергy українців та поляків, чехів, словаків та ін. Є підстави сподіватися, що західні області (за винятком, можливо, Закарпаття) стануть за складом населення ще більш українськими, в той час як центральні, південні й східні – поліетнічними. Це може привести до різкого протистояння окремих регіонів, де негативну роль почне відігравати й етнонаціональний фактор.

Важливою стає й проблема міграції в Україну біженців, народів, що були репресовані свого часу (кримські татари, німці та ін.), а також населення територій, де відбуваються збройні сутички: Ічкерія, Карабах, Абхазія, Осетія.

Коли завершується етап мобілізації етнічної групи, коли від мовних, культурних або релігійних питань етноси переходять до проблем соціально-економічного становища групи, настає етап «політизації етнічності», тобто переведення усвідомлених групою проблем у політичні програми, гасла.

Ентогрупа вже не може задовольнитися суто культурницькою і просвітницькою роботою, як їй пропонується, а вимагає реальної участі у розподілі влади, матеріальних цінностей, багатств. Це загрожує спокою в Україні. Етноси в Україні є неоднорідні. Існує титульний етнос, а також домінуючі народи-етноси, які роблять свій внесок у матеріально-речовий та економіко-культурний базис політико-державного життя народу. Є також рецесивні народи-етноси (гaгaузи, серби, ассірійці, курди, цигани та ін.).

Щодо мови в Україні запроваджується варіант, коли мовам національних меншин не надається офіційного статусу ні на національному, ні на регіональному рівнях, але їх застосування гарантується Основним законом (Конституцією). Мовна політика має враховувати демосковизацію, дерусифікацію. Тут має бути відведене особливе місце українській мові. Суттєва суперечність між дійсним її поширенням та статусом українців як більшості у своїй країні і на своїй землі може привести до серйозних конфліктів. Слід проводити політику, спрямовану на те, щоб українська мова в повній мірі вживалася на всій території України. За Конституцією єдиною державною мовою є українська. Згадуються слова Т. Шевченка, написані 1847 р.: «На москалів не зважайте, нехай вони собі пишуть по своєму, а ми по своєму. У них народ і слово, і у нас народ і слово». Перед розробкою етнонаціональної політики слід було б обговорити питання щодо вирішення мовної політики в Україні: юридичне закріплення державного, національного й офіційного статусу українській мові, як тій, що дає назву народові, землі, державі і є мовою переважної більшості основних eтнiчних груп.

Захист національних меншин в українському середовищі має бути адекватним захисту українців в інонаціональному середовищі. Це має бути гeнеральною лінією в державній етнонаціональній політиці України. У представників національних меншин є свої держави поза межами України. Українці мають лише Україну.

При розробці етнонаціональної концепції слід керуватися тим, що основою розв'язання національних питань є послідовне та повсюдне додержання прав людини: політичних, громадянських, соціальних, економічних, культурних, національних. Це передбачає органічне, гармонійне поєднання індивідуальних прав з колективними правами.

В Європі спостерігається загальний процес автономізації малих етнічних груп чи областей, що історично склалися всередині окремих держав як певна реакція на централізацію й бюрократизацію управління. Разом з тим, концепція має будуватися таким чином, щоб, долаючи недооцінку національного фактора, національного буття етносів, не відкидають загальні інтереси суспільства, не роблячи нічого на шкоду загальнонаціональним інтересам.

Держава повинна забезпечити право на вільний національний (eтнiчний) розвиток всіх етносів України, замість декларації права на «самовизначення включно до виділення та утворення самостійної держави». Таке твердження базується на врахуванні світового досвіду регулювання міжетнічних відносин, розв'язання національного питання через створення національної держави.

Концепція державної етнонаціональної політики має реалізовувати чи не головне завдання держави – сприяти кожному з неукраїнських народів посісти в процесі етнонаціонального пробудження те місце, яке б найбільш відповідало об'єктивним потребам тієї чи іншої етнічної меншини і одночасно слугувало б зміцненню самої української державнocтi. Йдеться, по-перше, про забезпечення конкретно-історичного підходу в етнонаціональній політиці, по-друге, про поєднання множиннocті та інтеграції як найбільш раціонального варіанту державної політики, що відобразив би об'єктивні тенденції в розвитку етнічних меншин, з одного боку, а також зміцнення української державнocтi, з іншого.

Пропонується інший підхід до розв'язання етнічних проблем, більш обґрунтований та перспективний, за рахунок врахування диференційованого підходу до різних за своїм статусом етносів (субетносів) та введення універсального (загального) поняття «забезпечення національних прав люлини» (в національному законодавстві – «національних прав громадян»). Переваги такого підходу дають змогy: 1) уникнути відтворення імперської моделі міжнаціональних відносин; 2) узгодити «права нації» та «права людини»; 3) уникнути міжнаціонального (міжетнічного) тертя в українському суспільстві.

Зрештою, національні права відносяться до прав колективних. Це означає, що вони не є правами окремих груп і цим докорінно відрізняються від прав націй, при реалізації яких та чи інша етнічна спільнота користується особливими правами, які не поширюються на окремі категорії людей. У той же час національні права не належать до індивідуальних прав, як політичні, громадянські тощо. Пов'язано це з тим, що окремі люди можуть реалізовувати свої національні права не індивідуально, а лише як члени певного колективу.

До національних прав також належать: право на етнічну ідентичність, на збереження, відтворення й розвиток своєї національної самобутності, національно-культурного середовища. Це право передбачає можливість вільного користування рідною мовою, розвиток національної культури, традиційних релігій, виховання та освіта рідною мовою в дусі національних традицій, збереження середовища та традиційного способу життєдіяльності. Це право необхідно розглядати як фундаментальне право людини.

Право на вільну національну самоідентнфікацію передбачає вільний вибір національної належності або ж визнаття себе особою без національності.

Національність громадян деяких країн в державних документах не фіксується. Проте це не виключає можливості складання національних кадастрів (реєстрів), в які на добровільній основі може бути внесена та чи інша особа з правом вільного виключення з них згідно з його ініціативою. Подібні кадастри складаються з метою ведення статистичного обліку національних потреб або ж для правозахисної діяльності.

Право народу (нації) на самовизначення. Всі народи користуються цим правом у відповідності з міжнародними пактами про права людини. Це означає, що кожна особа має право вільно встановлювати свій політичний статус і вільно забезпечувати свій економічний, соціальний та культурний розвиток. При цьому передбачається, що в основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як правило, кожний етнос, з яким ідентифікується та чи інша територія. Практична реалізація права народу на самовизначення, природньо, призводить до зміни територіальних кордонів держав, яке у міжнародному законодавстві розроблено найслабкіше.

Право на національно-територіальну автономію. Цим правом користуються етноси, які з різних причин не можуть створити свою державність. а також народи (субетноси), що компактно мешкають за межами своїх державних утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-територіальних одиниць з відповідними органами місцевого самоврядування. Останні з урахуванням місцевих особливостей в рамках існуючих у державі законів розpoбляють та реалізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Слід водночас зазначити, що право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держави, особливо унітарної.

Право на культурно-національну автономію. Її доцільність очевидна в тих випадках, коли національність, яка компактно мешкає не складає більшості населення того чи іншого регіону. а також у містах. У такій ситуації національно-культурні потреби субетносів забезпечуються через діяльність національних громад як сукупності національно-культурних товариств, центрів, асоціацій або ж спеціально обраних органів культурного самоврядування.

Наголос слід зробити на праві на національно-персональну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не можуть створити свою державність. а також народи (субетноси), що компактно проживають за межами своїх державних утворень.

Право на захист від дискримінації за національною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в будь-яких правах через свою національну приналежність. Як окрема людина, так і весь народ у випадку дискримінаційних дій, включаючи геноцид, має право на повну та всебічну реабілітацію, а також ліквідацію наслідків цих дій. Заходи тимчасового характеру, спрямовані на ліквідацію штучно створених диспропорцій економічного, соціального та культурного розвитку таких народів припиняються по досягненні поставленої мети і не мають характеру дискримінації по відношенню до інших етносів.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.