Національно-визвольна війна під проводом б. Хмельницького(1648-1657 рр.)

Польські хроністи все попереднє десятиліття (1638-1648 рр.) назвали часом «золотого спокою»: сусідні держави були ослаблені й переживали кризу, козацтво, знекровлене безуспішними повстаннями, на якийсь час зневірилося в можливості збройної перемоги, та й польське військо постійно перебувало в Україні. Десятиліття перед війною принесли польській шляхті значне зростання економічного добробуту. Колонізація Лівобережжя, як перед тим Правобережжя Дніпра, зростання магнатських латифундій давало їхнім власникам величезні прибутки. Та процвітання Польщі супроводжувалося різким посиленням експлуатації широких мас, які порівняно з шляхтою були безправними й приниженими. Король не міг добитися виконання навіть ухвалених сеймом рішень, а шляхта вирішувала суперечки між собою з позиції сили. У сфері духовного життя, попри проголошений 1632 р. мир, католицька церква, де все більший вплив мали єзуїти, готувала новий наступ на православних і протестантів.

На межі XVI - XVІI ст., після ополячення та окатоличення українських аристократичних родів і значної частини колись православної шляхти, в Українi починає формуватися власний середній клас з дрібної шляхти, яка залишилась вірною православ’ю, а також козацької старшини, середнього міщанства і православного духовенства. Каталізатором процесу формування національної свідомості стала загроза втрати національної самобутності.

Це змушувало українське шляхетство, хоча й з великими труднощами, об’єднуватися в політичну націю. Немало представників української еліти продовжувало схилятися до польської культури, зміцнювалися позиції уніатської та католицької церков. Погіршувалося становище представників більшості соціальних верств українського суспільства у зв’язку з недієздатністю виконавчих та судових структур на місцях. Не припинялися напади шляхтичів на маєтності сусідів, збільшувались податки та повинності селянства (посполитих).

Козацтво, яке вважало себе майже шляхетним станом, оцінюючи свій внесок у перемогу Речі Посполитої в так званій Смоленській війні, вимагало збільшення реєстру, повернення колишніх та надання нових привілеїв. Узагалі права та привілеї реєстрового козацтва не скріплювались королівською клятвою, яка б гарантувала їхню незворотність. Натомість польська шляхта домоглася вигнання козацької делегації з сейму, на якому мали обирати короля.

Хвиля повстань у 1591-1638 рр. проти латифундистів змусила польську владу застосувати жорсткіший режим щодо козацької вольниці. Після поразки козацького повстання 1637-1638 рр. помітно ослабла політична активність запорожців. До цього спричинилися істотні обмеження козацького устрою i козацької демократії, але репресивні заходи проти козаків не зробили їх політично неактивними. Навпаки, у козацькому середовищі визрівали плани звільнення України від польсько-шляхетського панування, зростала увага до проблем політичного розвитку, в основі якого було неприйняття існуючого політичного режиму.

Очолив цей рух Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.) – видатний український політичний і державний діяч, полководець. Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із загоном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив його малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.

Встановивши зв’язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув’язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом Томаківкою, Хмельницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволених і готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму. У січні 1648 р. Б. Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорозького.

Отже, причинами повстання були:

1. посилення феодально-кріпосницького гніту з боку польських поміщиків, окремих старост та орендарів-євреїв;

2. утиски православ’я і переслідування православних в РП;

3. національний гніт українців;

4. погіршення становища реєстрового козацтва і міщан українського походження.

Рушійні сили повстання:

1. українське козацтво;

2. українське селянство;

3. частина української православної шляхти;

4. українське православне духовенство.

Характер війни – національно-визвольний, справедливий.

Український визвольний рух набув розмаху вже наприкінці лютого – початку березня 1648 р., охопивши південь Київщини й Брацлавщини.

Польський уряд добре розумів, чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом на Корсунь, а в універсалі до повстанців наказав видати йому Хмельницького й розійтися. В разі непокори Потоцький погрожував «усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати».

Б. Хмельницький, добре розуміючи, що лише українськими силами з польськими військами не впоратись, в лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про спільну боротьбу проти Польщі.

Бойові дії почалися в квітні. М. Потоцький зупинився між Корсунем і Чигирином і вислав проти Хмельницького свого сина Стефана Потоцького (біля 4 тис. вояків), до яких під Кодаком мали приєднатися реєстрові козаки. Услід за С. Потоцьким вирушив М. Потоцький з головним військом (5-6 тис. жовнірів).

Хмельницький вдало використав роз’єднаність польських військ, 26 квітня напав під Жовтими Водами на військо С. Потоцького, яке 6 травня 1648 р. було розгромлене. Основне польське військо було розгромлене 26 травня 1648 р. під Корсунем.

Перші перемоги козацького війська Хмельницький трохи пізніше назвав «іграшками». Насправді ж вони мали величезне значення для розгортання всенародного постання в усій Україні, виявили цілковитий занепад і безсилля польської адміністрації. Як пише козацький літописець Самовидець, в Україні на першу звістку про поразку поляків стали записуватися в козацькі полки і ті, хто про козацтво нічого не знав. Найактивнішими учасниками повстання були сільські й міські низи. Ненависть до панів, тамована десятиліттями, вибухнула на повну силу. Стихійне море вбивств, грабунків, нищення «всього що паном звалось», залило всю Україну. Польська шляхта, католицьке духовенство були вирізані або втекли в Польщу.

Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів – Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан – Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й 8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, споряджене в сліпучі шати, які так полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Миколай Остророг і 19-річний Александр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й «дитиною».

Б. Хмельницький повів своє військо назустріч полякам і зупинився під Пилявцями, де збудував укріплений табір. Загалом козацьке військо дещо перевищувало 100 тисяч.

23 вересня 1648 р. воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою польським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Тим часом у козацькому таборі після битви виникло дві концепції подальших дій. Частина старшини вважала, що слід зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясиром. Інші, в тому числі й Тугай-бей, радили йти на Львів. Хмельницький змушений був погодитися з міркуваннями свого грізного союзника, а також врахувати настрої мас.

Українсько-татарське військо пішло на Львів. У Хмельницького було достатньо сил, аби здобути його. Вже 5 жовтня 1648 р. козаки взяли Високий Замок, і місто було приречене. Але гетьман, не бажаючи віддавати Львів на пограбування татарам, обмежився викупом. Так само вчинив гетьман і під Замостям у жовтні 1648 р., де очікував виборів нового польського короля. Тим часом в усій Галичині спалахнуло повстання проти поляків.

Перебуваючи під Замостям, Б. Хмельницький активно впливав на передвиборну боротьбу в Польщі. Він підтримував кандидатуру Яна Казимира. Гетьман ще не позбувся ілюзій, що сильна королівська влада зможе вирішити українські проблеми. 14 листопада 1648 р. Б. Хмельницький уклав перемир’я з польським королем і пообіцяв повернутися в Україну.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана – кримським татарам – не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

1648 рік закінчився урочистим в’їздом гетьмана до Києва. Народ захоплено вітав вождя як «другого Мойсея, що визволив український народ від лядської неволі». В урочистій зустрічі Хмельницького брало участь численне духовенство на чолі з митрополитом Косовим, присутній був єрусалимський патріарх Паїсiй. Гетьмана вітали чужоземні посланці – від Молдавії, Туреччини, Семигороддя, Волощини.

Одним з головних наслідків І етапу національно-визвольної війни стало формування української козацької держави. Україна розірвала державно-правовий зв’язок з Польщею, який було політично й юридично оформлено Люблінською унією 1569 р.

На початку літа 1649 р. війна спалахнула з новою силою. Польські війська зосередилися в трьох місцях: одне під проводом Вишневецького, Фірлея і Лянцкоронського, стало на кордоні Галичини й Волині, друге, під проводом короля Яна ІІ Казимира, йшло їм на допомогу, третє з півночі — литовська армія Я. Радзивілла.

Гетьман пішов на Волинь і обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити з’єднання польських сил. 15 серпня 1649 р. Хмельницький вдарив на польське військо під Зборовом, 16 серпня бої відновилися, козаки прорвались у польський табір, і польські полководці вже думали про капітуляцію. Але кримський хан Іслам-Гірей, якому не вигідна була остаточна поразка поляків, у вирішальну хвилину зрадив Хмельницького, змусивши його почати переговори з королем. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівську угоду, за якою 40 тисяч козацького війська мало перебувати на території Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Ці землі переходили виключно під управління гетьмана і його адміністрації, яка складалася лише з православних українців. Сюди не мали права заходити коронні війська. Київський митрополит отримував місце в сенаті. Проголошувалася амністія для всіх учасників повстання, зокрема для шляхти. Скасовувалася Брестська унія 1596 р. Затвердити умови миру мав наступний сейм.

Хоч Зборівська угода не узагальнювала політичні задуми Хмельницького, однак вона визначала перспективи національно-державного будівництва. При цьому він враховував традиції козацького управління і зважав на гетьманський устрій України. Нову систему управління було названо Гетьманатом.

Зборiвський мирний договір, укладений у серпні 1649 р. Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром, виявився занадто крихким. Більшість польських аристократів і шляхти вважала його умови невигідними для Речі Посполитої, а селянські маси України – несправедливими щодо себе. Виграла від нього тільки частина козацтва, в основному старшинська. Адже генеральний писар одержував щорічну платню в 1000 злотих, генеральний обозний – 400, полковники – по 300, а рядові козаки – по 30 злотих (хлібина коштувала 1 грош). Крім того, старшина володіла ранговими маєтками, на яких працювали залежні селяни, які мріяли про козацький статус. Щедро нагороджений був гетьман. Але мир означав і втрату територій шести полків, зростання масового невдоволення, пограбування союзниками-татарами 70-ти населених пунктів Подільського воєводства.

Великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян. До того ж політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної християнської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хотіли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на підтримку московитів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на Москву, запропонувавши у 1650 р. похід на багатшу, менш захищену й легше доступну Молдавію. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте загибель Тимоша у 1653 р. під час оборони Сучави поклала кінець невдалій і надто дорогій молдавській кампанії.

У серпні 1650 р. в Польщі посилила свій вплив партія непримиренних на чолі з гетьманом М. Потоцьким, який повернувся з татарського полону. Потоцький очолив війська, мріючи помститися українським повстанцям за ганьбу, завдану йому під Корсунем. Почався набір найманців. Польське командування планувало розгромити козаків до весни 1651 р., щоб не дати Хмельницькому змогу зосередити і привести в бойову готовність свої війська.

Воєнні дії відновилися в лютому 1651 р. нападом козаків полковника Івана Богуна на поляків.

Вирішальна битва знову сталася на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. 18-30 червня 1651 р. тут зустрілися дві величезні армії. Польська армія налічувала 150-200 тисяч, армія Хмельницького мала 120-140 тисяч і 28 тисяч татар. 28 червня почалася битва, 30 червня – татарська орда не витримала масованого артилерійського обстрілу й несподівано почала відступати. При цьому заложником татар став Б. Хмельницький, який намагався їх зупинити. Попри зраду татар, українське військо зуміло замкнути табір і витримувало облогу та штурм поляків. Переговори, які вела козацька старшина з королем, не принесли результату. Розуміючи програшність своєї позиції, козацьке командування вирішило залишити укріплення й відходити оборонним табором на козацьку територію. Битва була програна.

Під час Берестецької битви почався наступ на Україну з півночі литовського війська. Я. Радзивілл зумів розгромити козацький заслін і захопити Чернігів та Київ. Центром концентрації українських військ стала Біла Церква. В середині вересня 1651 р. бої під Білою Церквою показали, що польська армія вже не в змозі подолати козаків, а козаки мали замало сил для наступу, до того ж ненадійні були татари, які могли перейти на бік Польщі. Все це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися миром 28 вересня 1651 р.

Білоцерківський мир, підписаний як «милість короля до своїх підданих», котрим передбачалося зменшити кількість реєстрових козаків до 20 тисяч; під владою гетьмана залишалась тільки Київщина, він втрачав право на здійснення зовнішньої політики; до своїх маєтків поверталися польські шляхтичі. Договір сейм не ратифікував, що дало змогу Б. Хмельницькому його порушувати. Незгодних з договором козаків та старшин, які нападали на польських дипломатів, гетьман карав досить жорстоко. Антигетьманська опозиція не заспокоювалась, до неї входили полковники: чернігівський С. Подобайло, миргородський М. Гладкий, вінницький І. Богун, корсунський Л. Мозиря.

На Лівобережжі з’явилися самозвані претенденти на гетьманську булаву. На Запорожжі підняв бунт М. Сулима, який хотів оголосити гетьманом Тимофія Хмельницького. Стративши кількох організаторів заворушень, гетьман Богдан Хмельницький у січні 1652 р. закінчив складання козацького реєстру.

Незадоволення народних мас труднощами війни проявлялося в масовому переселенні на Слобожанщину – під захист московської влади. Тисячам козаків та селянам Чернігівського, Ніжинського, Миргородського, Полтавського та інших лівобережних полків надавались там економічні привілеї та пільги.

Щоб пригасити незадоволення, вже наприкінці березня 1652 р. гетьман відновив війну з Польщею, розгромивши 23 травня 20-тисячне військо польських гетьманів М. Калиновського і З. Пшиємського під горою Батіг. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки страшного кровопролиття та руйнації починають даватися взнаки. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару.

Щоб забезпечити синові Тимофію молдовський трон, Б. Хмельницький направив у Молдову козацьке військо для боротьби з ворогами господаря Лупула. Похід закінчився восени 1653 р. поразкою козаків, загибеллю Тимофія, погіршенням відносин з Трансільванією i Валахiєю.

Загалом 1653 р. приніс Українi багато горя, соціальних потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошень в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. На початку червня 1653 р. було розкрито чергову змову проти Б. Хмельницького, її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах України становили щонайменше 40-50% населення. Лютували епідемії чуми й холери.

Наприкінці року виникла серйозна криза в українсько-кримських відносинах. Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Сталося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Берестейську битву 1651 р.

Події 1648-1653 рр. засвідчили, що українські козаки спроможні створити власну державу, зруйнувавши при цьому Польщу. Московський цар збагнув, що союзом з Військом Запорозьким можна відкрити собі шлях до Чорного моря, Балкан, Центральної Європи.

Гетьман вже навесні-влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств).

У свою чергу московський цар, втративши надію на здобуття польського престолу, в березні 1651 р. анулював «вічний мир» з Річчю Посполитою від 1634 р.