7. Українські землі під владою більшовиків

Більшовизм в Україні 1918-1921 рр. не був тоді природним фактором ні з ідеологічного, ні з організаційного погляду. Більшовизм в Україні постав як стихійний екстремізм люмпенізованих мас.

Більшовики вважалися ворогами української державності і незалежності. Вони сповідували країні ліві погляди, а в політиці не гребували демагогічними гаслами помноженими на силові, військові засоби досягнення своєї мети.

Більшовицько-українську боротьбу у зазначений період можна поділити на декілька етапів. Більшовики хотіли скинути українську національну владу і встановити владу рад у формі диктатури пролетаріату.

Перша спроба поширити радянську владу в Україні закінчилась невдачею. Це була агресія більшовицької Росії проти Центральної Ради (І українсько-більшовицька війна; ІІ українсько- більшовицька війна – це агресія проти Директорії УНР у грудні 1918 р.). Тоді у липні 1918 р. в Росії за вказівкою Москви було створено так звану Комуністичну партію (більшовиків) України. Вона була маріонеткою в руках більшовиків Росії. Тому КП(б)У взяла курс на приєднання України до Росії. Уже восени 1918 р. українські землі охопило полум'я широкомасштабної громадянської війни. У цей же час так звана Українська Реввійськрада під фактичним керівництвом Й. Сталіна готувала загони Червоної Армії до війни проти України. 28 листопада 1918 р. у Курську російські більшовики сформували маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Уже до 22 вересня 1918 р. росіяни створили напівлегально дві «українські» дивізії з метою вторгнення в Україну. Це була ІІ українсько-більшовицька війна тепер вже проти Директорії УНР.

До травня 1919 р. майже вся територія Лівобережної та Правобережної України контролювалися військами російської Червоної Армії. На окупованих землях більшовики проголошували радянську владу, комуністичні економічні порядки у формі так званого «воєнного комунізму». Наприклад, було ліквідовано товарно-грошові відносини, націоналізовано землі і усю промисловість.

Характерною ознакою «воєнного комунізму» на селі була продрозкладка. Це були диктаторські методи по вилученню хліба у селян. Такий грабунок викликав масові повстання проти радянської влади. Цікаво, що вказівку про запровадження продрозкладки було видано в Москві 19 лютого 1919 р. Можна зробити висновок, що КП(б)У була насправді антиукраїнською промосковською політичною силою в Україні. Хвиля антимосковських і антибільшовицьких виступів сягнула таких масштабів, що російські більшовики змушені були 12 квітня 1919 р. ввести продовольчу диктатуру, створити продармію з 5 тис. бійців і викликати з Росії 71 каральний продзагін з метою придушення українських повстанців. Проте планам більшовиків остаточно закріпитися в Україні завадив потужний наступ білогвардійських військ Денікіна 1919 р.

Уже наступного, 1920 р., керівництво російських більшовиків врахувало попередні помилки щодо захоплення українських земель. На VIII конференції РКП(б) в грудні 1919 р. В. Ленін виніс на розгляд делегатів «тези з українського питання». На їх основі було ухвалено рішення про визнання формальної незалежності України тільки за умови централізованого управління господарством і обороною з боку Москви, що робило українську незалежність фікцією. До того ж передбачалося ввести певні корективи в економічній та культурно-освітній сферах. Так почався третій етап захоплення більшовиками Україні.

Щоб заспокоїти село, 5 лютого 1920 р. був прийнятий комуністичний «Закон про землю», за яким майже всі землі поміщиків підлягали зрівняльному переділу серед селян. Цей закон не мав ефективних механізмів його втілення. У реальному житті він виявився недієздатним, тому що селяни за ним так і не отримали необхідних земельних наділів.

Розуміючи, що вони не користуються підтримкою в народі, більшовики ухвалили 26 травня 1920 р. дискримінаційний виборчий закон. За ним схема обрання депутатів виглядала так:

1 депутат – від 1 тис. червоноармійців;

1 депутат – від 10 тис. робітників;

1 депутат – від 50 тис. селян.

Фактично це означало відсутність легітимної радянської влади в Україні та існування надзвичайного стану.

Росія прагнула максимально сконцентрувати в своїх руках владу і важелі впливу на неї в Україні. Навіть промосковська політика КП(б)У не врятувала її від суттєвої реорганізації 1920 р. Під час так званих «чисток» (різновид політичних репресій) з лав КП(б)У за 1920-1921 рр. було виключено 42 500 чоловік, які на думку російських хазяїв, були не зовсім лояльними до московської влади в Україні.

У 1920 р. більшовики продовжували політику «воєнного комунізму» в Україні. За вказівкою комуністичної влади на селі діяли «комітети незаможних селян» (КНС). Вони фактично здійснювали контроль за діяльністю сільських Рад, були каральним, репресивним апаратом ВЧК Ф. Дзержинського на селі. За допомогою КНС примусовими методами більшовики відбирали у селян хліб. Через це, а також через економічну кризу селянство різко скоротило посівні площі. Крім того, починаючи з літа, по всій території України знову спалахнули масові антибільшовицькі повстання. 6 грудня 1920 р. голова Раднаркому РРСФР підписав постанову щодо ліквідації селянського повстанського руху в Україні. В Україну передислокували найбільш боєздатні з'єднання Червоної Армії. Для боротьби з повстанцями було навіть створено Внутрішній фронт на чолі з К. Ворошиловим, організовано 18 концтаборів примусової праці, де ув’язнювали українських повстанців та їх симпатиків. Проте, народне антибільшовицьке повстання в Україні палало аж до 1923 р. Його ще називали «Велика селянська війна». Вона переконала більшовиків в антикомуністичній природі українського селянства, яке було небезпечним для радянської влади. Лише в середині липня 1923 р. більша частина отаманів і повстанців припинила збройну боротьбу проти більшовиків. А з поразкою Української революції 1917-1920 рр. значна частина України опинилася під тоталітарною владою більшовиків