4. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського

Навесні 1918 р. в умовах іноземної окупації та поступової втрати ЦР популярності в народі активізувався рух проти соціалістичної влади України. Тоді в Києві було утворено Українську народну громаду, яка складалася з українських старшин, козаків. На одній з нарад німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з ЦР, підтримати іншу владу, яка і встановилася внаслідок перевороту.

Державний переворот 29 квітня 1918 р. відбувався майже безкровно. Свою діяльність гетьман П. Скоропадський почав з відмови від соціальної політики ЦР і обіцяв навести лад в країні. Нова влада в країні розглядалася як форма монархічної диктатури, що проводить тверду політику з обмеженим народним представництвом, принаймні на перший час. Гетьманату П. Скоропадському були притаманні атрибути національної традиції. За політичною суттю це був авторитарний режим консервативної частини населення без чіткої моделі побудови нової держави.

Декларована П. Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. «Грамоті до всього українського народу», де йдеться, перш за все, про захист інтересів власників і «Закон про тимчасовий державний устрій України». В останньому говорилося, що вся влада, зокрема й законодавча, зосереджується в руках гетьмана. Так гетьман мав право призначити голову Ради Міністрів, затверджував склад уряду, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандуючим. По суті перші гетьманські рішення встановлювали в Україні замість демократичної республіки свого роду конституційну монархію. Замість назви держави Українська Народна Республіка встановлено нову назву – Українська Держава.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві. Проте з перших днів йому протидіяли ті політичні сили, які свого часу представляли ЦР. Спроба відновити економіку на базі пріоритетності приватної власності прирекла суспільство на черговий виток класового протистояння.

Зауважимо, що зміна влади прямо не загрожувала українській державності. П. Скоропадський неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення і консолідації суспільства. Очевидно, населення країни очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці, й суспільному житті. Диктаторський характер влади можна пояснити тим, що у політично й соціально розбурханому суспільстві парламентаризм з неконтрольованою децентралізацією неминуче вів до загибелі української державності. Міцна виконавча влада на чолі з одноосібним правителем мала шанси зберегти національну державу. Часу на розбудову демократичних інститутів гетьман не мав, тому і поєднав в одній особі законодавчу й виконавчу влади.

Політичний курс консервативного уряду тоді підтримували десь 20-25 % населення України. Цим пояснюється той факт, що гетьманат спирався на військову присутність союзників, яка суттєво сприяла втіленню в життя планів П. Скоропадського. В Україні його підтримували об’єднання промисловців, торговців і фінансистів, а також праві партії.

Недостатня соціальна підтримка гетьманату в середині країни, існування потужної опозиції, несприятливі зовнішньополітичні чинники вимагали від П. Скоропадського вирішення проблеми забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Яснодержавного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила Колегії Верховних правителів країни. Вона складалася з трьох осіб. Голова Колегії призначався гетьманом.

Зі зміною політичного режиму в Україні влада опинилася в руках великих землевласників, промисловців і фінансистів. Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів. Вони відбирали у селян землю, надану їм ІІІ Універсалом ЦР, маєтки, заводи і фабрики, палаци. До того ж старі власники вимагали компенсації за збитки. Народні маси позбавлялися політичних прав і свобод. Було ліквідовано 8-годинний робочий день, встановлений ІІІ Універсалом ЦР. У селян відбиралися землі та інвентар. Жорстоко придушувалися будь-які прояви невдоволення.

Діяльність гетьманських установ і органів постійно перебувала під суворим доглядом німецько-австрійського окупаційного командування. Воно контролювало відправку до Німеччини зерна, м’яса, меду, цукру, масла, промислового устаткування. Така грабіжницька політика окупаційної влади та гетьманату викликала в народі все більше обурення і опір.

Після перевороту П. Скоропадський розпустив всі земельні комітети, а згодом і місцеві органи влади, які було успадковано від ЦР. Було звільнено також призначених ЦР міністрів і їх заступників. Решта чиновників залишалися на своїх посадах. Замість комісарів управлінські функції виконували старости, управління міських комісарів. Було поновлено посаду земельних начальників, а в селах – повітові й губернські ради. Тільки 5 вересня 1918 р. нарешті було видано закон про вибори в земства. За своїм статусом губернські старости повністю відповідали російським губернаторам, а вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі. Серед чиновництва доби гетьманату П. Скоропадського зустрічалося чимало царських російських управлінців, які ворожо ставилися до факту існування Української Держави і вважали це явище тимчасовим, бажаючи повернення імперських часів.

У процесі державотворення гетьман стикнувся з великими труднощами. Українські політичні партії, що сповідували соціалізм ворожо ставилися до нової влади. П. Скоропадський негативно ставився до державного апарату, що дістався йому від ЦР, і продовжував його перебудову навіть наприкінці свого правління. Так 30 листопада 1918 р. було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», який поновлював інститут колишніх земських начальників і утворював повітові і губернські ради у сільських справах. Системою місцевої адміністрації опікувалося міністерство внутрішніх справ.

У добу Української Держави вдалося здобути певних успіхів, перш за все, в зовнішньополітичній сфері. Україна встановила дипломатичні відносини з країнами Центрального блоку. Велися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть російські більшовики визнали українську державність і 12 червня 1918 р. у Києві підписали мирний договір. Втім Радянська Росія розгорнула справжню таємну підривну війну проти гетьманату. З травня по листопад 1918 р. у Києві перебувала чисельна делегація РСФСР, яка насправді шпигувала та проводила підривну діяльність. Через таємні бази в Курську, Брянську, Воронежі на територію України постачалася зброя, листівки, гроші, антигетьманська література. Підривна робота Росії підбурювала населення до збройних виступів проти П. Скоропадського, німецько-австрійських окупаційних військ й унеможливлювала встановлення правопорядку в країні.

В економіці відбулись зміни на краще. Відбудовувалися залізниці, мости, дороги. Вдалося налагодити фінансові справи. Цьому сприяли законодавчі акти гетьманського уряду. Зокрема, закон «Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями» захищав інтереси власників.

Гетьман провів важливі судові реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенат вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним за участю присяжних. Помітними були здобутки у галузі культури і освіти. Урочисто 6 жовтня 1918 р. у Києві було відкрито перший державний український університет, другий – у Кам'янці-Подольському. У вищих навчальних закладах працювали кафедри української мови, літератури, історії. Засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу, відкривалися гімназії, бібліотеки. Створену Українську Академію Наук урочисто відкрили 24 листопада 1918 р.

Значну увагу П. Скоропадський приділив військовому будівництву. Існувала ціла програма формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. Уже на весні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила план Генштабу з організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів. На листопад 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тис.

Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупаційних військ проти українського селянства вкрай загострювали внутрішньополітичну ситуацію в країні. Скрізь вибухали антигетьманські повстання. Наступ на революційні завоювання: закриття опозиційних газет, цензура, обмеження політичних свобод, – налаштували український демократичний політичний загал проти П. Скоропадського. В країні оформилася потужна опозиція в особі Українського національного союзу (УНС).

З поразкою Німеччини у Першій світовій війні становище гетьмана стало безпорадним. Антанта не визнавала Української Держави і воліла поновлення колишньої Росії. У цій патовій ситуації П. Скоропадський 14 листопада 1918 р. відправив у відставку прогерманський Кабінет Міністрів Ф. Лизогуба і підписав грамоту про федерацію з майбутнього небільшовицькою Росією. Новий уряд очолив С. Гербель, який мав антиукраїнські погляди.

Грамота про федерацію з Росією, новий уряд, в якому більшість складали неукраїнці, маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків, вільна діяльність проросійських антиукраїнських партій і організацій, а також сприяння організації білогвардійських загонів – усе це налаштувало широкі кола населення проти гетьмана і підняло його на повстання. Воно почалося 14 листопада 1918 р. Його очолила Директорія. Уже 18 листопада 1918 р. повстанці розбили гетьманські війська під Мотовилівкою, а 14 грудня армія Директорії здобула Київ. У цей день П. Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон. Так закінчився етап побудови національної держави на базі консервативної ідеології.