Типи етнічних меншин

національні – ті, які мають свої національні держави за межами проживання;

регіональні– ті, які проживають на теренах іншої національної держави і ніколи не мали своєї власної

емігрантські – тимчасово проживають на теренах тієї чи іншої держави

Колонізовані – нащадки давнього населення завойованих територій

нові національні меншини – утворилися без урахування етнічної специфіки внаслідок поділу під час формування нової держави

·;

Схема 59

Типи етнічних контактів

співіснування (етноси не змішуються, а запозичують один в одного технічні нововведення)

Асиміляція

(поглинання сильнішим етносом слабшого)

злиття етносів

і утворення на цьому ґрунті нового

Метисизація

(збереження нащадками звичаїв обох батьків)

Суспільно­му розвитку людства притаманні процеси спаду, затримки, тобто регресивні тенденції та процеси самооновлення – прог­ресивні тенденції. Національне відродження і є саме процесом самооновлення, самозбереження певного етнічного організ­му.

Схема 60

Типи національного відродження

Перший тип – це процес мовного, релігійного, історичного, державно­го, культурного відродження пригнічених народів

Другий тип– це відроджен­ня держав імперського типу.

Україні сьогодні характерний перший тип національного відродження. Він виявляє такі тенденції:

– трансформація тоталітарного суспільства в демократич­не;

– невідповідність національної еліти вимогам часу. Лівими політичними силами ведеться пропаганда за відновлення або формування прототи­пу організаційної структури, що мала місце за радянської доби;

– необхідність виховання нової української людини з ви­соким рівнем національної свідомості. Одним з аспектів цієї проблеми є подолання вихованої століттями рабської звички нашої меншовартості у власних очах;

– складність міжнаціональних стосунків, які є наслідком колоніальної політики комуністичного тоталітарного режиму;

– інтенсивний процес інтернаціоналізації економічних відносин;

– зміна механічної солідарності індивідуальною конкуренцією;

– маргіналізація суспільства, що призвела до формування суперечливих типів поведінки індивідів на різних рівнях функціонування суспільства;

– неспроможність реалізувати молоддю своєї соціальної функції;

– порушення функціонального призначення соціальних структур, які опосередковують відношення між елітою і масами;

– необхідність формування нових соціально-політичних реалій.

7.2.. Релігія як соціальне явище

Релігія як форма суспільної свідомості має стародавню історію. Певні вірування використовувало ще первіснообщинне суспільство. У період античності й до епохи Відродження у працях філософів та вчених релігія розглядалась з погляду гносеології або психології, в ній не виділялися соціальні аспекти. Починаючи з XVII—XVIII ст. вчені все частіше розглядають релігію у зв’язку з соціальними та історичними умовами, з боротьбою прогресивної буржуазії проти феодалізму та його ідеології. Голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677) вперше сформулював так звану теорію обману, за якою релігія визначалася як результат обману в інтересах монархії та духовенства, а також неосвіченості людей.

Соціальні корені релігії частково були розкриті французьким просвітником К. Вольпеєм, який пояснив виникнення та існування релігії страхом не тільки перед грізними силами природи, а й перед правителями, гнобителями народу. Причини релігії він шукав у соціально-політичному середовищі та у формах правління. Філософію обману поділяли П. Гольбах, Ж. Ламетрі та інші вчені. З позицій соціології релігія розглядається в працях Г. Гегеля, Л. Фейербаха, К. Маркса та Ф. Енгельса.

У становленні й розвиткові соціології важливу роль виконали позитивістські погляди О. Конта, який розкриває важливу роль релігії у суспільстві, поділяючи її на два види: суспільну та приватну. Суть релігії він вбачав у служінні на благо людства, його єдності. Релігія, на думку О. Конта, зосереджує в собі всі прагнення людської природи — діяльність, любов і думку, керує політикою, мистецтвом, філософією. Г. Спенсер, розвиваючи ідеї О. Конта, виділяє соціальні функ­ції релігії, вбачає в ній принцип соціальної безперервності, що гаран­тує відповідну ідентичність суспільства.

Що ж таке релігія? У чому полягає її сутність і зміст?

Наука переконливо свідчить про те, що релігія є продуктом історичного розвитку людства, і її корені слід шукати в умовах матеріального життя людей різних історичних епох. Соціальні корені релігії — це ті суспільні, матеріальні й духовно-культурні умови життя людей, які породжують різні вірування і релігію та сприяють її подальшому розвитку. У первісному суспільстві рівень розвитку продуктивних сил і культури дуже низький, тому люди відчували своє безсилля перед грізними силами природи і зверталися до якоїсь непізнаної надприродної сили. Недостатність або відсутність знань не дозволяли людині, суспільству пізнавати й усвідомлювати об’єктивну сутність різних явищ і процесів. Якщо на етапі абстрактного мислення сам процес пізнання роздвоюється, виникає можливість перетворення абстрактного поняття у фантазію (в кінцевому підсумку — в Бога). Фантастичні уявлення відриваються від життя і створюється підґрунтя для релігії. Отже, визнається надприродне джерело релігії — Бог. Інший підхід до аналізу коренів релігії — суб’єктивно-іде­алістичний — пропонує російський філософ Микола Бердяєв, який стверджує, що людина за своєю природою — істота релігійна, і душа людини не терпить порожнечі, тому їй притаманний релігійний досвід. Однак такий підхід уже давно спростований палеонтологічними та археологічними дослідженнями, які переконливо доводять, що майже мільйон років тому була безрелігійна епоха, коли ніяких прикмет релігійного культу не існувало. Отже, релігійне почуття неє вродженим, а благопридбаним, і його корені слід шукати не в природі самої людини, а в умовах її існування.

Сучасні американські соціологи Лео Шнайдер і Томас О’Діа включають у визначення релігії віру в реальність надприродного, як дещо надемпіричне, трансцендентальне, сакральне.

Узагальнюючи основні підходи до аналізу суті й змісту релігії, можна сформулювати таке її визначення: релігія — це форма суспільної свідомості, специфічний світогляд; концептуальне бачення світу і спосіб його пізнання, що засновані на трансцендентальних, фантастичних почуттях та уявленнях (див. схему 64).

Релігія як соціальне явище має свою структуру, кожен елемент якої виконує свою роль. Структуру релігії, за визначенням Георгія Плеханова, складають три основні частини: уявлення, настрої, дії (див. схему 65).

Схема 61

Сутність релігії
Релігія — це:	Засновані на трансцендентальних, фантастичних почуттях та уявленнях
1) форма суспільної свідомості;
2) специфічний світогляд;
3) концептуальне бачення світу;
4) спосіб пізнання світу

Схема 62

До структури релігії дехто з учених відносить і релігійні організації та заклади. Однак це не можна вважати обґрунтованим, оскільки церква не може розглядатися як частина релігії. Скажімо, християнська релігія єдина, а церков і різних сект — велика кількість. Церква — це не тільки орган відправлення культу, а й соціальний інститут зі своєю ієрархічною організацією і функціями, в тому числі владними.

Релігія як форма суспільної свідомості і специфічний світогляд виконує свої, притаманні лише їй, функції (див. схему 63).

Схема 63

Функції релігії
Ілюзорно-ком- пенсаторська	Компенсує недостатність знань, знімає з віруючих тягар їхніх турбот, моральних переживань, несе розраду («Відкриття твої — розрада моя»)
Комунікативна	Забезпечує систему спілкування віруючих у різних формах, насамперед у церквах і під час молитов
Світоглядна	Формує за допомогою церкви релігійний світогляд
Регулятивна, або етична	Виробляє єдині для релігійної системи норми, принципи як регулятори життєдіяльності віруючих

На сучасному етапі світового суспільного розвитку існує велика кількість релігій, однак найчисленнішими за кількістю віруючих і найвпливовішими у більшості країн є три світові релігії: буддизм, християнство та іслам.

Буддизм — найстаріша світова релігія — виник у VI ст. до н. е. як реакція небрахманських шарів давньоіндійського населення на брахманізм. В основі буддизму лежить вчення про «чотири благородні істини».

Перша з них стверджує, що будь-яке існування є страждання (дукха). Друга істина полягає в тому, що причина страждання закладена в самій людині: це її потяг до життя, насолод, влади, багатства тощо. Третя істина проголошує, що спинити страждання можна, для цього необхідно звільнитися від потягу до життя, досягти такого стану, за якого будь-яке сильне почуття відсутнє, будь-яке бажання пригнічене. Четверта благородна істина полягає у вказуванні благородного середнього шляху, що складається з восьми сходинок:

1. Праведне знання (чотири благородних стани).

2. Праведне прагнення.

3. Праведна мова (утвердження правди).

4. Праведна поведінка.

5. Праведний спосіб життя.

6. Праведні зусилля.

7. Праведна концентрація (самоаналіз).

8. Праведна техніка медитації (раджа-йога).

Праведна поведінка (четверта сходинка) включає в себе п’ять заборон: вбивства, крадіжки, обману, блуду та пияцтва.

Таким чином, буддизм — це система моральних норм життя і поведінки людей, їхніх взаємовідносин.

Християнство виникло в І ст. н. е. і стало однією з найпоширеніших і найбільш розвинутих релігійних систем сучасного світу. Сутність християнства — це віра в єдиного Бога, який постає у трьох іпостасях: Бога-Отця, Бога-Сина, Бога — Духа Святого (Свята Трійця). Священною книгою християн є Святе Письмо — Біблія, що складається з двох частин: Старого і Нового Завітів. Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт складається з 27 книг. Християнство — єдина релігія, але поділена на численні церкви, віросповідання, секти. Уп­равляють християнською церквою п’ять патріархів: Папа Римський, архієпископ Константинопольський, Папа Олександрійський, архієпископ Єрусалимський, патріарх Антіохійський.

Головним змістом християнської релігії є Десять заповідей Божих:

1. Я — Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім мене.

2. Не роби собі ідола або чогось схожого до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або в водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.

3. Не призивай надаремно імені Господа Бога твого.

4. Пам’ятай день святий, щоб святкувати його: шість днів працюй і роби в них усю працю свою, а день сьомий — свято Господу Богу твоєму.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі.

6. Не вбивай.

7. Не чини перелюбу.

8. Не кради.

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані поля його, ні слуги його, ні вола його, ні осла його, ні всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

та дві головні заповіді Божі:

1. Возлюби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душою своєю, і всією мислію своєю.

2. Возлюби ближнього свого, як самого себе [Мф., 22, 37, 39].

Основний зміст християнства багато в чому збігається з буддизмом, заповіді якого також являють собою моральні норми життя і поведінки людей, якраз у цьому полягає їхня соціальна сутність і роль у суспільстві.

Іслам — виник у VI ст. н. е. у Південній Аравії. Як рух ханіфів — пророків-проповідників, що закликали відмовитися від язичництва на користь єдиного бога. Їхні проповіді тривалий час не мали успіху, і тільки Мухаммедові вдалося переконати багатьох в існуванні єдиного Бога — Аллаха, якому й потрібно молитися щоденно. Мухаммед став великим і головним пророком в історії ісламу.

Іслам складається з двох частин:

1. теорії — релігійно-філософського вчення іман, тобто віри в істинність ісламу, в його догмати, які також є моральними нормами поведінки;

2. релігійної практики дин, тобто культів, обрядів тощо.

Основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк Його»). Вважається, що Аллах — єдиний, всемогутній. Він — творець Всесвіту, землі і неба, всіх форм життя. В нього немає ні сина, ні дочки, керує світом один. За непослух, невіру Бог може покарати як за життя, так і після смерті.

Другий догмат ісламу вимагає вшанування пророка Мухаммеда.

Третій — віра в предковічність Корану.

Коран — це священна книга, котра є основним мусульманським законодавством як релігійним, так і громадянським, тобто основним регулятором життєдіяльності і поведінки людей.

Таким чином, соціальна сутність будь-якої релігії полягає у визначенні моральних норм життя і поведінки людей від імені Бога, в організації дотримання цих норм і виконання їх віруючими в повсякденній діяльності і взаємодії.