Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія Укр._Семінар 1.docx
Скачиваний:
9
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
81.73 Кб
Скачать

Війни за "за галицьку спадщину". Данило Галицький

         Помираючи, Роман лишив двох малолітніх синів – чотирирічного Данила і дворічного Василька. Його вдова, княгиня Анна (гіпотетично – дочка візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела), заручившись підтримкою угорського короля Ендре ІІ Арпада, була визнана боярами реґентшею при малолітньомуДанила, але втримати владу не змогла. Восени 1205 – навесні 1206 р. удільний белзький князь Олександр Всеволодович, племінник Романа, за допомогою краківського князя Лешка Білого зайняв місто Володимир, а в Галичі утвердилися сини Ігоря Чернігівського (героя "Слова о полку Ігоревім") Володимир, Роман і Святослав, котрі по матері доводилися онуками Ярославу Осмомислу, тобто могли законно претендувати на галицьку спадщину. Княгині Анні довелося утікатив Ляхи спершу з Галича, а далі й з Володимира. Відтак Данилове дитинство пройшло при дворі його дядька, угорського короля, а самій Анні з Василькомвдалося через деякий час повернутися на Волинь, щоправда не до Володимира, а до провінційного Белза.

         Брати Ігоревичі, осівши в Галицькому князівстві, швидко увійшли в конфлікт зі свавільними галицькими боярами. Про гостроту протистояння свідчить те, що, подавляючи якусь змову, чернігівці ризикнули вдатися до репресій, під час яких за неясних обставин було вбито 500 бояр, а інші розбіглися – утекли до Угорщини. Саме тут під королівською протекцією мешкав малий Данило, тож галичани оголосили королеві про бажання повернути його на княжий стіл. Протягом 1210 р. з'єднані сили угорців і місцевої знаті взяли з боями Перемишль, Звенигород і Галич, і дев'ятилітній Данило був урочисто посаджений на престол, проте ненадовго: в сум'яттях заколоту 1213 р. один з наймогутніших галицьких боярВолодислав Кормильчич в'їхав у Галич і вокняжився, і сів на столі, а Данила відвезли до матері на Волинь. Князем на Русі міг бути тільки син князя, тож цей ексцес став прологом до нової колотнечі, в підсумку якої Ендре ІІ передав галицьке княжіння своєму п'ятирічному синові Коломану [Кальману]. За санкцією папи Кальман у 1217 р. був офіційно коронований на Королівство Галицьке. Опорою ж малолітнього короля мали стати проугорськи настроєні бояри на чолі з одним з найбагатших людей Галичини Судиславом.

         Такий поворот подій здався небажаним краківському князю Лешкові Білому, котрий, як уже згадувалося, взяв під свій контроль розчленовану на дрібні уділиВолинь. Намагаючись позбутися надто сильного сусіда, Лешко звернувся до свого двоюрідного брата (по Олені Ростиславні), одного зі смоленських Мономаховичів Мстислава Удатного [Удалого]*, який у той час княжив у Новгороді: "Ти брат мені єси. Піди і сядь у Галич!" Використавши перебування Ендре ІІ у хрестовому поході, Мстислав 1219 р. вибив угорців з Галича.

         У цих перипетіях безпосередні спадкоємці Романа Мстиславича, Данило іВасилько, ролі ще не відігравали. Лешко Білий, який розпоряджався Волинню, помістив їх матір спершу в Белзі, пізніше в Бересті, а з 1213 р. – у маленькому Кам'янці над р. Горинню. Проте ні Романова вдова, ні юні княжичі не втрачали надії повернути ба´тьківщину. Як каже літописець, вони, на Володимир приглядаючись, говорили: "Чи сяк, чи так, а буде Володимир наш з Божою поміччю". Певності додавало й те, що волинська знать, на відміну від галицької, залишалася вірною Романовичам, а Лешко Білий повівся стосовно племінників лояльно: у 1215 р., коли Данилові виповнилося 14 років, Лешко змусив Олександра Всеволодовича Белзького повернути княжичу батьківський стіл у Володимирі.

          Впродовж наступних 15 років брати "збирали" батькову спадщину, діючи в тісній злагоді між собою і витримавши кілька воєн, до яких були втягнуті краківські, київські, чернігівські та пінські князі, аж врешті зуміли підпорядкувати собі втрачені уділи.

          Коли в Галичі вокняжився Мстислав УдатнийДанило спробував увійти з ним у союз, одружившись 1219 р. на старшій Мстиславовій дочці Анні. Проте багато користі це не принесло, тим більше, що Мстислав за порадою могутнього галицького боярина Судислава у 1222 р. пошлюбив свою дочку Марію з молодшим сином Ендре ІІ королевичем Ендре, і тоді ж передав йому в держання Перемишль. Це підштовхнуло до нових конфліктів, тож врешті Мстислав, остаточно заплутавшись і не почуваючи себе в Галичині впевнено, 1227 р. виїхав звідси назавжди. Від'їжджаючи, він заповідав галицький стіл не Данилові, а молодшому зятю – королевичу Ендре. Городяни, вороже настроєні протиіноплемінника, закликали 1230 р. на княжіння Данила. Після тривалих боїв, в яких союзниками волинців виступали загони мазовецького правителя Конрада іполовці, місто вдалося здобути. Проте до закінчення війни було ще далеко. Тривожний проміжок 1230-1245 рр. літописець характеризує як наповнениймногими заколотами, і великими обманами, і незчисленними битвами. Остаточна розв'язка цього виснажливого суперництва припала вже на післябатиєві часи. 17 серпня 1245 р. під м. Ярославом на р. Сян відбулася вирішальна битва, до якої виявилися втягнутими всі найближчі сусіди: угорці, половці, литовці (прислані Міндовґом), поляки. Ця битва, виграна Романовичами, підсумувавши сорокалітню боротьбу "за галицьку спадщину", стала ніби стартовою відміткою, з якої розпочиналося фінальне століття у житті княжої Русі – вже не Київської, а Галицько-Волинської

*            *

*

          Героєм-творцем Галицько-Волинської держави був, без сумніву, Данило Галицький, настільки ідеальний володар і правитель в очах літописця. Літопис наділяє його повним комплексом княжих чеснот: він не тільки мудрий і відважний, але й вродливий, пишний, щедрий. Втім, цей ореол вмотивований: Даниловівдалося здійснити два головні завдання правителя – встановити внутрішний мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. На довгі часи зійшли у тінь свавільні галицькі бояри, перетворені на слухняних васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці (хоча без певних міжособистісних тертів не обходилося, проте навіть за наступників Данила вони залагоджувалися без взаємних воєн). Серед зовнішніх проблем найскладнішою залишалася монгольська, проте завдяки дипломатичним зусиллям Данила Галицько-Волинському князівству пощастило досягнути м'якшої форми залежності відЗолотої Орди, ніж на Київщині та Чернігівщині. Так, володарі Галичини і Волиніпісля поїздки Данила 1245 р. на поклін у Сарай вважалися федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили.

          Віддалене від Орди географічно і досить благополучне в економічному відношенні, Галицько-Волинське князівство приваблювало біженців з інших теренів Русі. Цьому сприяла і протекційна політика Данила, котрий, як оповідає літописець про розбудову Холма, закладеного 1237 р.,

став прикликати приходнів – німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар – сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.

          Наслідком економічної стабілізації стало те, що у 1250-х роках (з очевидним прицілом на можливі конфлікти з Ордою) розгорнулися масштабні фортифікаційні роботи, зокрема – були перебудовані й укріплені Володимирський та Кременецький замки і ряд інших фортець.

          Проте хани пильно стежили за "благонадійністю" своїх окраїнних васалів, організовуючи на випадок підозри каральні акції. Саме так обернулися події 1258-1259 рр., коли темник Бурундай, простуючи із силою великою через володінняДанила на Литву, наказав розібрати щойно збудовані міські укріплення. Сил для масштабної війни з монголами не вистачало, тож восени 1259 р. під особистим наглядом Бурундая було розкопано і спалено фортецю у Володимирі, розібрано укріплення Луцька, Крем'янця, Львова та ряду інших замків.

          Це зайвий раз показало, що в о´порі Золотій Орді сподіватися на власні сили чи на допомогу руських князів, заклопотаних власними проблемами, не доводилося. Відтак уже за княжіння Данила почалася помітна переорієнтація зовнішніх контактів Галицько-Волинського князівства. Його партнерами (чи противниками) віднині стають західні сусіди: угорські королі, краківські, мазовецькі і силезькі князі, австрійські правителі, а також литовські володарі, чия щойно створена держава енергійно виступила на історичну арену. Тоді ж, із середини ХІІІ ст., Галичина і Волинь вперше стали об'єктом зацікавлень Римської курії. Безпосередньо руських справ торкалися сім папських послань травня 1246 р., у тому числі адресованих безпосередньо найсвітлішому королю Русі –Данилові Галицькому: папа пропонував опіку Святого Престолу і переговори про з'єднання Руської церкви з Римом з метою організації спільної боротьби проти монголів. На початку 1247 р. до Ліона, де перебував Іннокентій ІV, вирушило руське посольство, а відповіддю на нього стала серія листів Курії серпня-вересня 1247 р., в яких папа визнавав суверенність прав галицько-волинських князів, а якби дійшло до з'єднанння церков – підтверджував згоду на збереження особливостей Грецького обряду і слов'янської літургії (очевидно, це висувалося серед умов порозуміння).

          Як відомо, плани Римської курії щодо створення всеєвропейської коаліції для війни з монголами реалізувати не вдалося, тож і проект поєднання церков втратив в очах Данила політичний інтерес і в життя запроваджений не був. Проте наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста коронація галицько-волинського правителя, який цим самим неначе приймався під опіку папи, як і решта володарів християнської Європи. Сталося це в Дорогичині в грудні 1253 р. (пізніша легендарна традиція перенесе цю подію до Києва), а королівські регалії –вінець, скипетр, і корону вручив Данилові посланець Іннокентія ІV, абат бенедиктинського монастиря з сицілійського міста Мессіни Опізо.

          Заглядаючи наперед, залишається додати, що титул король Русі [rex Russiae]* востаннє вживав онук Данила Юрій Львович (помер 1308). Юрійові синиЛев та Андрій як співправителі Галичини і Волині іменувались відповідно dux Galiciae і dux Ladimiriae **, тобто князями, а не королями. Врешті, саме в ці часи, згідно з усталеним формуляром латинського акта сусідніх ЧехіїУгорщини таПольщі, у руській княжій титулатурі вперше з'являється формула Dei gratia [з ласки Божої]

 

  

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.