Практичне заняття 9. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ З ПОРУШЕННЯМИ ФУНКЦІЙ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ.

1. Причини рухових розладів. Здатність до самообслуговування і самостійного пересування.

2. Організація соціально-побутової реабілітації.

3. Модель житлового приміщення для соціально-побутової реабілітації інвалідів з порушенням функцій опорно-рухового апарату.

1. Причини рухових розладів. Здатність до самообслуговування і самостійного пересування.

Патологія опорно-рухового апарата є наслідком уродженого дефекту, наслідків травм, дегенеративно-дистрофічних змін у кістково-м'язовій системі. Відповідно до Міжнародної номенклатури порушень, обмежень життєдіяльності й соціальної недостатності рухові порушення представляються досить диференційовано.

Виділяються рухові розлади:

- внаслідок повного або часткової відсутності однієї або більш кінцівок, включаючи ампутації.

- внаслідок відсутності однієї або більш дистальних частин кінцівок

- у зв'язку з відсутністю або порушенням довільної рухливості чотирьох кінцівок

- внаслідок відсутності або порушення рухливості нижніх кінцівок

- у зв'язку з порушенням довільної рухливості верхньої й нижньої кінцівки на одній стороні

- внаслідок порушення м'язової сили нижніх кінцівок

- у зв'язку з порушенням рухових функцій однієї або обох нижніх кінцівок.

Наслідком цих порушень є обмеження життєдіяльності в сфері самообслуговування й пересування.

Здатність до самообслуговування– здатність самостійно задовольняти основні фізіологічні потреби, виконувати повсякденну побутову діяльність і навички особистої гігієни.

Здатність до самообслуговування включає:

- задоволення основних фізіологічних потреб, керування фізіологічними відправленнями.

- дотримання особистої гігієни.

- вдягання й роздягання верхнього одягу.

- приготування їжі

- виконання повсякденних побутових потреб

- користування постільною білизною

- прання, чищення, ремонт білизни, одягу

- користування побутовими пристосуваннями й приладами

- збирання приміщення

Параметрами при оцінці обмежень здатності до самообслуговування можуть бути:

- оцінка потреби в допоміжних засобах, можливості корекції здатності до самообслуговування за допомогою допоміжних засобів і адаптації житла;

- оцінка потреби в сторонній допомозі при задоволенні фізіологічних і побутових потреб;

- оцінка тимчасових інтервалів, через які виникає подібна потреба( 1 раз у добу): тривалі інтервали( 1 раз у добу), короткі( кілька раз у добу), постійна потреба.

Здатність до самостійного пересування– здатність самостійно пересуватися в просторі, долати перешкоди, зберігати рівновага тіла в рамках виконуваної побутовий, суспільної професійної діяльності.

Здатність до самостійного пересування включає:

- самостійне переміщення в просторі: ходьба на рівній місцевості в середньому темп (4-5 км/год на відстань, що відповідає середнім фізіологічним можливостям)

- подолання перешкод: підйом і спуск по сходах, ходьба по похилій площині (з кутом нахилу не більш 30 градусів)

- збереження рівноваги тіла при пересуванні, у спокої й при зміні положення тіла, можливість стояти, сидіти, вставати, сідати, зберігати прийняту позу й змінювати положення тіла (повороти, нахили тулуба вперед, у сторони)

- виконання складних видів пересування й переміщення : опускання на коліна й підйом, переміщення на колінах, повзання, збільшення темпу пересування

- користування особистим і суспільним транспортом

Параметрами при оцінці здатності до пересування можуть бути:

- відстань, на яку може пересуватися людей

- темп ходьби (у нормі 80-100 кроків у хвилину)

- коефіцієнт ритмічності ходьби (у нормі 0,94-1.0)

- тривалість подвійного кроку (у нормі 1-1.3 с.)

- швидкість пересування (у нормі 4-5 км/ч) - потреба й можливість використання допоміжних засобів)

Обоє виду обмежень життєдіяльності в інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарата взаємозалежні, хоча й можна говорити про перевагу обмежень здатності до самообслуговування при патології верхніх кінцівок, а про обмеження а про обмеження здатності до пересування – при ушкодженнях верхніх кінцівок. Разом з тим відомо, що інвалід з поразкою нижніх кінцівок внаслідок травми хребта має обмеження життєдіяльності не тільки в сфері здатності до пересування. У нього є у зв'язку із цим і обмеження здатності до самообслуговування. Якщо обмежити розгляд здатності інваліда до пересування в межах квартири, обмеженого житлового середовища, то тут можна говорити про здатність інваліда до переміщення в невеликому життєвому просторі.

2.Організація соціально-побутової реабілітації.

Проблеми здійснення самообслуговування й самостійного пересування вирішуються в ході соціально-побутової реабілітації. Організація соціально-побутової реабілітації пов'язана з рядом методичних підходів, які лежать в основі технології цієї форми реабілітації.

На етапі первинного огляду інваліда в бюро медико-соціальної експертизи фахівець із соціальної роботи з узгодження із клініцистом – експертом виявляє тип дефекту й пов'язані з ним обмеження життєдіяльності. Слідом за цим він вивчає потребу інваліда в пристосуваннях і допоміжних засобах для здійснення щодо незалежного існування в побуті.

На наступному етапі виявляється ситуація про наявність умов у житло інваліда для відносної побутової незалежності. У ході здійснення технології соціально-побутової реабілітації отримана фахівцем із соціальної роботи так звана соціальна інформація включається в індивідуальну програму реабілітації інваліда. Сам процес соціально-побутової реабілітації інвалідів повинен передбачати ряд послідовних значеннєвих технічних складових.

Здійснення соціально-побутової реабілітації повинне починатися із соціально-побутової орієнтації, у ході якої фахівець із соціальної роботи орієнтує інваліда в його можливостях до проживання в яких-небудь конкретних умовах, розкриває перспективу його можливостей до здійснення життєдіяльності, показує необхідність прикладення певних зусиль.

Здійснення соціально-побутової реабілітації інваліда з порушеннями функцій опорно-рухового апарата передбачає навчання його відновлення втрачених навичок по соціально-побутовому самообслуговуванню. Фахівцеві, що навчає інваліда соціально-побутовим навичкам, необхідно знати призначення пристосування й механізм його дії, уміти його використовувати. При цьому фахівець повинен знать особливості анатомічного дефекту, що лежить в основі інвалідності, фізіологічні функції окремих груп м'язів. Фахівець, що навчає інваліда, повинен користуватися медичними рекомендаціями, що враховують цілеспрямованість впливу пристосування на уражений суглоб (кінцівка, орган).

Важливої складової соціально-побутової реабілітації інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарата є соціально-побутова адаптація, яка являє собою процес пристосування інваліда до умов життєдіяльності за допомогою спеціальних допоміжних обладнань і пристосувань для стабілізації життя з наявним дефектом до нових умов. 3. Заключним етапом соціально-побутової реабілітації інваліда є соціально-побутове обладнання – проживання його у квартирі зі спеціально створеними побутовими умовами, які відповідають усім потребам інваліда.

При організації соціально-побутової реабілітації інвалідів з ураженням опорно-рухового апарата необхідно виходити з наступних принципових положень.  Передбачити можливість використання інвалідом повсякденного господарсько-побутового встаткування й кухонному начиння шляхом навчання (перенавчання).  Оснастити наявне встаткування, начиння елементарним спеціальними пристосуваннями (насадками, важелями) для використання його інвалідом.  Обладнати квартиру новими спеціальними адаптивними технічними засобами з урахуванням потреб інваліда, ґрунтовно пристосувати житлові умови до потреб інваліда з урахуванням типу дефекту.

Реалізація зазначених положень буде різнитися залежно від локалізації анатомічного дефекту (ушкодження верхніх або нижніх кінцівок). Разом з тим незалежно від локалізації ушкоджень необхідно передбачити послідовність технології соціально-побутової реабілітації. При здійсненні першого положення необхідна орієнтація не тільки інваліда, але й членів його родини на можливість пристосування ушкоджених кистей рук до користування повсякденним господарсько-побутовим устаткуванням і кухонним начинням. Фахівець із соціальної роботи повинен не тільки орієнтувати, але й навчити інваліда безпосередньо й опосередковано через залучення членів родини навичкам користування холодильником, плитою і т.д.