antoshkina_l_krasovska_g_sigeda_p_suhomlinov_o_sociolingvist

Сфера використання мови – це область позамовної діяльності, що характеризується відносною однорідністю комунікативних потреб, для задоволення яких мовці здійснюють певний відбір мовних засобів та правил їх сполучення один з одним

Унаслідок такого відбору мовних засобів і правил їх сполучення один з одним формується більш або менш стала (для даної мовної спільності) традиція, що співвідносить певну сферу людської діяльності з певним мовним кодом (субкодом) – самостійною мовою або підсистемою національної мови. Так, у середньовічній Європі латинська мова була комунікативним засобом, що використовувся під час служби Божої, а також у науці. Інші сфери діяльності обслуговувались відповідними національними мовами та їх підсистемами. У Росії роль культового комунікативного засобу довгий час належала церковнослов’янській мові.

Мови та їх підсистеми за сферами діяльності можуть розподілятись нежорстко: одна з мов або одна з підсистем переважає в даній сфері, але допускається використання елементів та інших мов (підсистем). Так, у родинному спілкуванні жителів сучасного села переважає місцевий діалект, він же використовується ними і при виконанні сільськогосподарських робіт. Однак, у сучасних умовах чистий діалект, як уже згадувалося,– рідкість. Він зберігається лише в деяких представників старшого покоління сільських жителів. У мовленні ж більшості він сильно “розбавлений” елементами літературної мови та просторіччя. Так, у Білорусії у сфері гуманітарної освіти використовується білоруська мова (це заохочується політикою держави, що офіційно проводиться), проте тут можна зустріти й елементи близькоспорідненої російської мови. У сфері виробництва, незважаючи на державну підтримку рідної мови, переважає російська мова (у спеціальній термінології, в технічній документації, в професійному спілкуванні фахівців). Використання білоруської, звісна річ, не забороняється.

4.2.1.2. Характеристика та визначення мовних сфер К.Фелєшком, У.Вайнрайхом та іншими дослідниками

Про значення теорії сфер (областей, царин) у розумінні К.Фелєшка і про показ сфер функціонування окремих мов через визначення елементів ситуаційного контексту (сім’я, сусідство, костьол, школа, установи) було вже сказано вище (див. пункт „2.1.2.7. Мова первинна і мова вторинна”).

К.Фелєшко зазначає, що „характеристика й дефініція мовних сфер (областей, царин) (по-польськи така одна сфера має назву domena – Автори.) закладає міцні підвалини знання соціокультурної динаміки багатомовної спільноти (спільності) в різні моменти її розвитку” [193, 119]. Окремі використовувані мови можуть знаходитись стосовноодна одної у функціональній залежності. Сфери вживання (використання) мови можна поділити на:

1) приватно-неофіційні: сім’я, сусідство;

1

2)приватно-офіційні: релігія;

3)державно-офіційні: шкільництво (система освіти), адміністрація (управління).

Сфери функціонування мови є окремими, але разом з тим залежними одна від одної соціолінгвістичними одиницями. Деякі критерії мають соціокультурний характер і регулюють мовні навики в окремих ситуаціях мовлення. За цими критеріями складаються сфери вживання мови, набір яких не є в соціолінгвістиці сталим (постійним, незмінним). У.Вайнрайх, услід за Шмідт-Рор, розрізняє дев’ять сфер уживання мови: сім’ю, місце дитячих ігор, школу, костьол, літературу, пресу, військо, суди, адміністрацію [22, 150]. А.Зєліньська у своїй роботі враховує додатково: працю та засоби масової інформації [235, 126]. З. Ґрень у сфері родина вирізняє: мову контактів з батьком і матір’ю, мову контактів з дідусем і бабусею, мову контактів з братами й сестрами, мову контактів з родичами [202, 222–237].

Визначення домінуючої мови відбувається за різними критеріями, з яких, у даному описі, важливим є географічно-демографічний характер, а саме:

а) щільність заселення групи; б) сільські центри та чисельність колективу, що послуговується

споконвіку однією мовою; в) культурна й етнічна приналежність групи; г) релігія даної групи;

д) вік (мову старших осіб і найменших дітей характеризує більша стійкість на чужі впливи) (див.: [22, 154–163]).

4.2.2.Комунікативна ситуація

4.2.2.1. 8-компонентна структура комунікативної ситуації

Комунікативна ситуація має певну структуру. Вона складається з наступних восьми компонентів: 1) мовець (адресант); 2) слухач (адресат); 3) стосунки між мовцем і слухачем та пов’язана з цим 4) тональність спілкування (офіційна, нейтральна, дружня); 5) мета; 6) засіб спілкування (мова або її підсистема – діалект (говір), стиль, а також парамовні засоби: жести, міміка); 7) спосіб спілкування (усний / письмовий, контактний / дистантний); 8) місце спілкування.

Ці компоненти є ситуативні змінні. Зміна будь-якої з них веде до зміни комунікативної ситуації і, отже, до варіювання засобів, використовуваних учасниками ситуації, та їх комунікативної поведінки в цілому.

Так, спілкування судді і свідка в залі судових засідань вирізняється більшою офіційністю використовуваних обома сторонами мовних засобів, аніж спілкування цих же осіб не під час судового засідання: змінюється лиш місце, проте всі інші ситуативні змінні зберігаються такими, якими й були перед тим. Звертання судді до свідка з метою з’ясування біографічних даних

1

з необхідністю передбачає спілкування у вигляді запитання-відповіді з відповідними синтаксичними властивостями діалогу (еліптичність висловлювань, повторення відповідаючим деяких елементів запитання тощо). Звертання судді до свідка з метою відтворити свідчення останнього на попередньому слідстві має передумовою переважання монологу судді та лише стверджувальну чи заперечуючу реакцію свідка (змінюється лише мета спілкування, тоді як усі інші ситуативні змінні зберігаються).

Виходячи зі службової ролі, суддя перестає знаходитись зі свідком у тих стосунках, які приписують їм обом певну мовну поведінку. Скажімо, у “транспортній” ситуації, якщо обидва їдуть в автобусі – при соціальних ролях “пасажир – пасажир” – їхнє мовлення, зрозуміло, є менш офіційним. Якщо ж суддя і свідок знайомі один з одним, то все ж таки сама обстановка судового засідання та їх ролі приписують (диктують) їм обом офіційну тональність спілкування; поза цією обстановкою, при “поверненні” до рольових стосунків “знайомий – знайомий” (або “приятель – приятель”) тональність спілкування може змінюватись на неофіційну, навіть фамільярну, з використанням засобів розмовної мови, просторіччя, жаргонів.

Спілкування судді зі свідком на прийомі у судді (поза судовим засіданням), коли спілкування є контактним і усним, допускає еліптовані форми мовлення; власноручні ж письмові свідчення свідка (дистантність і писемна форма спілкування) вимагають експліцитних, синтаксично завершених форм висловлювання.

В реальному спілкуванні ситуативні змінні взаємодіють одна з одною і кожна з них набуває певного значення разом з іншими. Наприклад, якщо змінюється місце спілкування, то це часто означає водночас і зміну його мети, а також відношень між комунікантами й самої тональності спілкування.

Контактність взаємодії мовця і слухаючого (слухача) зазвичай пов’язана з використанням усно-розмовних форм мовлення, а дистантність – писемного мовлення (пор., однак, спілкування по телефону) і т. ін.

4.2.2.2. Характеристика ситуативних змінних та їхня різна вага

Ситуативні змінні мають різну “вагу” з точки зору сили їх впливу на характер комунікативної ситуації. Більшу вагу мають ті змінні, котрі відбивають деяку лінгвістичну або соціальну заданість структури спілкування, меншу – змінні, що відповідають різноманітності (можна навіть сказати – розмаїттю) реальних комунікативних ситуацій. Число значень перших змінних є скінченним (навіть у математичному розумінні цього слова), значення других являють собою незамкнені множини.

Так, мета спілкування реалізується якимсь конкретним мовленнєвим актом, типи яких зчисленні (рос. исчислимы), з використанням певних функцій мови. Наприклад, повідомляючи що-небудь, мовець удається до мовленнєвого акту повідомлення і використовує при цьому мову в її

1

інформативній функції, можливо, в поєднанні з емотивною (це залежить від намірів мовця: чи хоче він просто поінформувати слухаючого про щось, чи ще й прокоментувати повідомлюване, даючи свої оцінки). Прохання, погроза, клятва (присягання), наказ, виправдання і такі інші інтенції мовця одягаються в форму відповідних мовленнєвих актів, які відрізняються один від одного як за цілями, так і за характером суміщення (поєднання) в них різних функцій мови.

Тональність на преший погляд видається такою ситуативною змінною, яка має недискретне значення. Однак у дійсності мовці не тільки добре відчувають різницю між офіційним, нейтральним та дружнім (фамільярним) спілкуванням, а й знають заздалегідь, яка тональність відповідає тим або тим комунікативним ситуаціям.

На відміну від цих змінних, місце спілкування не є наперед заданою змінною, і число значень цієї змінної навряд чи можна визнати скінченним. Вага цієї змінної є менша, ніж вага таких чинників спілкування, як мета, стосунки (відношення) між комунікантами, тональність спілкування та ін. Зміна місця комунікації далеко не завжди веде до зміни характеру мовленнєвої поведінки комунікантів: якщо стосунки між ними залишаються попередніми, то зміна чинника “місце” виявляється нерелевантною (пор., наприклад, спілкування вчителя і учня в класі і поза класом). Зміна місця спілкування найчастіше є значущою в поєднанні зі зміною якихось інших умов спілкування. Так, якщо внаслідок зміни місця посилюється залежність одного з комунікантів від іншого, то змінюється й характер мовленнєвої поведінки першого.

4.2.3. Мовне спілкування, мовна поведінка 4.2.3.1. Пояснення цих термінів

Перший термін є синонімом терміна мовна комунікація (рос. речевая коммуникация). Обидва синоніми означають двосторонній процес, взаємодію людей під час спілкування. На відміну від цього, в терміні мовна поведінка акцентовано односторонність процесу: ним означають ті властивості й особливості, якими вирізняються мовлення і мовленнєві реакції одного з учасників комунікативної ситуації – або мовця (адресанта), або слухаючого (адресата). Термін мовна поведінка є зручним при описанні монологічних форм мовлення, наприклад, комунікативних ситуацій лекції, виступу на зборах, мітингу тощо. Однак він не є достатнім при аналізі діалогу: в цьому випадку важливо виявити механізм взаємних мовленнєвих дій, а не тільки мовну поведінку (рос. речевое поведение) кожної зі сторін, що спілкуються.

Отже, поняття мовне спілкування (рос. речевое общение) включає в себе поняття мовна поведінка (про розмежування цих термінів див. також в книзі

[33]).

1

Особливо розглядаються правила взаємодії співрозмовників, коли мовець прагне до того, щоб навколишні або партнер по діалогу, що належить до даної соціальної або професійної групи, визнали його “своїм”, схвалили його мовну поведінку і правила преходу з одного коду на інший при зміні ситуації й соціальної ролі мовця.

Однак, перелічені правила – досить абстрактні. Вони є легко пристосовними до відносно простих комунікативних ситуацій, якими є етикетні мовленнєві акти (види привітань, поздоровлень, прощання тощо), а при описі більш складних і при цьому більш природних, реальних комунікативних ситуацій використання цих правил пов’язане з низкою неясностей та утруднень. Незрозуміло також, наскільки обов’язковими є ці правила. Якщо, наприклад, мовець, використовуючи сленг, дотримується літературної вимови, то чи означає це, що він будує своє мовлення “не за правилами”, відхиляючись від стандартів мовної поведінки? Чи завжди мовець має обирати ті форми спілкування, які прийнято в даному соціальному середовищі, тобто соціальні або професійно забарвлені, чи, може, його власна, притаманна йому манера мовної поведінки може забезпечити комунікативний успіх?

Попри всю умовність розглянутих правил ідея своєрідних соціолінгвістичних граматик, що містять правила соціально-мовної поведінки людей в різних ситуаціях, є дуже приваблива і заслуговує вивчення й розробки. Разом з тим ця ідея є надзвичайно важкою для реалізації: по-перше, немає таких граматик конкретних мов, які дозволяли б породжувати не тільки граматично правильні висловлювання, а й різні розмовні конструкції, що відхиляються від стандарту, прийнятого в кодифікованій мові; по-друге, немає вичерпного опису всіх форм соціальної поведінки членів мовної спільності.

4.2.4.Комунікативна компетенція носія мови

4.2.4.1.Зміст поняття “комунікативна компетенція” носія мови. Приклади непрямих мовленнєвих актів як ілюстрація характеру навиків спілкування, що входять до комунікативної компетенції мовця та водночас відрізняються від знання власне мови

У процесі мовної комунікації люди користуються засобами мови – її

словником і граматикою – для побудови висловлювань, які були б зрозумілі адресатові. Однак знання тільки словника і граматики не є достатнім для того, щоб спілкування даною мовою було успішним: слід знати ще й умови вживання тих або тих мовних одиниць та їх сполучень. Інакше кажучи, окрім власне граматики, носій мови має засвоїти “ситуативну граматику”, яка приписує використовувати мову не тільки у відповідності до змісту лексичних одиниць і правил їх поєднання в реченні, а й у залежності від характеру стосунків між мовцем і адресатом, від мети спілкування та від інших чинників, які в сукупності з мовними знаннями складають

1

(становлять) комунікативну компетенцію носія мови. (Поряд з цим терміном деякі вчені використовують термін соціолінгвістична компетенція.)

Характер навичок спілкування, що входять до комунікативної компетенції й відрізняються від знання власне мови, можна проілюструвати на прикладі так званих непрямих (мовних) мовленнєвих актів (рос. косвенных речевых актов). Непрямим називається такий мовленнєвий акт, форма якого не відповідає його значенню й меті. Наприклад, якщо сусід за обіднім столом звертається до вас з наступними словами: – Не могли б ви передати мені сіль?, то за формою це запитання, а по суті – прохання, і відповіддю на нього має бути ваша дія: ви передаєте сусідові сільницю. Якщо ж ви зрозумієте це прохання як запитання й відповісте стверджувально: Так або Можу, не виконуючи відповідної дії й очікуючи, коли ж співрозмовник дійсно, прямо попрохає вас передати йому сіль,– процес комунікації буде порушено: ви вчините не так, як очікував мовець і як прийнято реагувати на подібні запитання-прохання в аналогічних ситуаціях.

4.2.4.2. Відмінність між двома інтелектуальними категоріями – знанням та володінням. Правила та поведінницькі стратегії, які обіймає сфера комунікативної компетенції. Оцінка (і значення) цих правил і стратегій

Роман Якобсон звернув увагу на те, що в ролі слухаючого людина має більш високий рівень мовної компетенції, ніж у ролі мовця. Ця невідповідність віддзеркалює фундаментальну відмінність між двома інтелектуальними категоріями – знанням та володінням. Знання, наприклад, мови – може бути пасивним, тоді як володіння мовою з необхідністю передбачає наявність певних активних навиків у поводженні з мовними засобами.

До сфери комунікативної компетенції увіходять правила етикету (в російській мовній спільності вони торкаються, зокрема, вживання займенників ти і вы, у японській і корейській – різноманітних дієслівних форм ввічливості), правила спілкування дитини з дорослими й дорослих з дітьми, правила спілкування зі “своїм” і з “чужим”, з “вищим”, “нижчим” і рівним (за соціальним статусом), правила дотримання “соціальної дистанції” при значній асиметрії соціального статусу учасників комунікації, різноманітні поведінницькі (проте такі, що мають у мові своє вираження) стратегії, що керують реалізацією таких мовних (мовленнєвих) актів, як прохання, вимога, звинувачення, погроза, обіцянка та багато іншого.

Більша частина цих правил і стратегій – “неписана”: ще не створено ситуативні граматики, які б регламентували мовленнєву поведінку людини у відповідності до умов комунікативної ситуації. Разом з тим переважна більшість носіїв мови володіє правилами й стратегіями мовного спілкування в різноманітних життєвих обставинах, що забезпечує нормальну й ефективну взаємодію їх одне з одним.

1

Ми розглянули низку ключових соціолінгвістичних понять. Зрозуміло, що це не вичерпний їх список, однак у цілому він є достатнім для подальшого обговорення проблем, методів і напрямків сучасної соціолінгвістики. У процесі цього обговорення ми по мірі необхідності звертатимемось і до інших термінів та понять, щоразу вказуючи на той смисл, в якому вони вживаються.

Запитання та завдання

1.Щоназиваєтьсясфероювикористаннямови?Назвітькількатакихсфер.

2.ЯкК.Фелєшковизначаєйхарактеризуємовнусферу?

3.Які мовні сфери (царини, області) виділяють У.Вайнрайх та польські дослідники?

4.Як слід розуміти нежорсткість розподілу мов та їхніх підсистем за сферами діяльностілюдей?

5.З чого складається комунікативна ситуація? Як називаються компоненти її структури?

6.Охарактеризуйтеситуативнізміннітапокажітьзалежністьїхньої«ваги»відсили їхньоговпливунахарактеркомунікативноїситуації.

7.Щотакемовнеспілкування?Наведітьтермін-синонім.

8.Щоозначаєтермін «мовнаповедінка»?

9.Щотакемовний(мовленнєвий)акт?

10.Хтостворивтеоріюмовних(мовленнєвих)актів?

11.Охарактеризуйте спробу створення так званих «універсальних правил мовного спілкування».

12.Чому приваблива ідея створення своєрідних соціолінгвістичних граматик є важкоюдляїїреалізації?

13.Розкрийтезмістпоняття «комунікативнакомпетенція»носіямови.

14.Щоявляютьсобоюнепрямімовні(мовленнєві)акти іщосáмевониілюструють?

15.Чимвідрізняєтьсязнаннямовивідволодіннянею?

16.Які правила та поведінницькі стратегії обіймає сфера комунікативної компетенції?

1

знаходити однаковий смисл у зовні різних висловлювань; 3) вміти відрізняти правильні у мовному відношенні висловлювання від неправильних [8: 2].

У такій інтерпретації володіння мовою – це власне мовні вміння того, хто говорить: здатність до перифразування, вміння розрізняти багатозначність і омонімію, володіння синонімією та інтуітивна уява про норму. Ця інтерпретація є, по суті, більш докладною розробкою того, що

компетенції, Хомський виділяє мовне вживання (performance) – те, як використовують мову ті, хто говорить. Н.Хомський розрізняв потенційне знання мови, точніше граматики, яке й описував за допомогою породжуючих моделей, і процеси реальної мовної діяльності, що, на думку вченого, мала вивчати психологія.

Ідея Н.Хомського щодо розбудови висловлення на підставі певної системи правил, пов’язаних з розумовими операціями досить складної природи мала величезну кількість послідовників і критиків упродовж майже трьох десятиліть. Увагу дослідників привертав, крім структурнотрансформаційного, також психолінгвістичний аспект виявлення потенційного знання мови та його гносеологічні засади. Н.Хомський обстоював думку про вроджений характер цього виду знань, існування у свідомості дитини універсальних “глибинних” граматичних правил, що конкретизуються на поверхневому рівні у структурах опановуваної мови. У такий спосіб мовна компетенція виявляється фактом індивідуального світосприйняття і формування на підставі взаємодії вроджених знань та пасивно засвоюваного мовного матеріалу. Поза увагою залишається сфера соціалізації дитини, всі соціальні фактори, що зумовлюють становлення особистості як члена соціуму та впливають на спосіб її комунікативної діяльності.

Проте саме в американській соціолінгвістиці мовна компетенція почала розглядатись не як уроджена здатність, а як результат процесу соціалізації [170, 50–53]. Так, інший американський дослідник Делл Хаймс, розвиваючи ці ідеї Хомського, підкреслював, що компетенція – це не тільки володіння граматикою й словником, але й знання умов, ситуацій, у яких відбувається мовленнєвий акт; він показав, що знання мови передбачає не тільки володіння її граматикою та словником, а й чітке уявлення про те, в яких мовленнєвих умовах можуть і мають вживатися ті або інші слова та

1