3.Концепт «праця» у творчості м.Стельмаха.
Михайло Стельмах – один із найвидатніших українських письменників, зацікавлення творчістю якого з плином часу зростає. Сьогодні спостерігаємо підвищену увагу до творчості відомих українських письменників з огляду на потребу дослідження їх мови в ракурсі нової лінгвістичної парадигми. Власне у межах сучасної наукової парадигми визріла необхідність розглянути і поезію М. Стельмаха, яка вивчена менше, ніж проза. Спроектувати таке дослідження доцільно саме на особливості концептуалізації світу в мовленні М. Стельмаха, що виводить на проблему з’ясування специфіки ідеостилю митця. Зазначена проблема порушена в дослідженнях С. Воркачова [1], К. Голобородька [2], В. Маслової [4], Л. Петрової [5] та ін.
Концепт розглядаємо як ментальну сутність, що має вербальне вираження і відображає культурно-національні уявлення людини. У науці існує численна кількість визначень поняття «концепт», проте жодне з них не є таким, що задовольнило б науковців різних напрямів. Концепти є компонентами нашої свідомості і наших знань про світ, вони предмет вивчення філософії, психології, когнітивної лінгвістики, лінгвокультурології та інших гуманітарних наук.
Концепт вивчають у його зв’язках з іншими компонентами концептуальної системи (концептосфери), що нині стало дуже продуктивним. Особливий інтерес у зв’язку з цим набуває дослідження концептосфер окремих талановитих письменників, до яких справедливо відносимо і М. Стельмаха. В. Гумбольдт писав, що «велика людина вкладає свою особистість у свої твори і цим продовжує своє буття навіть після свого життя» [3, 342], але талановиті письменники ще й формують та зміцнюють культуру свого народу.
Мета цієї наукової розвідки – дослідити концепт-образ майстер-ремісник у поезії Михайла Стельмаха у межах його поетичної концептосфери (концептуальної системи), що відображає людину. Під концептуальною системою розуміємо сукупність згустків понять, мотивів, образів, з яких, як мозаїка, складається світ. На сьогодні не виникає жодних сумнівів, що поетичне багатство визначаємо не тільки багатством лексики і граматики, але й багатством концептосфери письменника.
У творчості кожного видатного письменника є кілька десятків улюблених слів-образів, слів-мотивів, що, повторюючись, збагачуються, змінюються, у які автор вкладає індивідуальний смисл, що лише частково відповідає словниковому. Це і є концепти, що складають ядро творчості письменника.
М. Стельмах створює власний світ, він не завжди прозорий і зрозумілий, але завжди прекрасний і завжди привабливий. Макроконцепт людина у поезії М. Стельмаха став епіцентром, на який скерована його інтелектуальна та емоційна активність.
Своєрідна репрезентація індивідуально-авторських концептів є свідченням неповторності й оригінальності ідеостилю окремого письменника. У художньому тексті лінгвокультурологічні концепти набувають статусу концепту-образу, художнього концепту.
Те, що концепт праця поряд з концептами землероб, боєць, солдат є для поета ключовим, засвідчує й позицію М. Стельмаха щодо його близькості, спорідненості зі смислами, зафіксованими в цьому концепті: його рідня – це «майстри хороші, чесні, / Вуглярі і теслі, й дьогтярі...», «... серед них мої проходять весни / І розмови до зорі» [7, 14]. Концепти майстер, чесний, добропорядний містяться у мовній свідомості М. Стельмаха на одному рівні, утворюючи специфічний синонімічний ряд. Ці концепти важливі для розуміння людини у світоглядній концепції поета. Він любить спілкуватися саме з такими людьми (... І розмови до зорі), таких людей він відображає і у своїх текстах.
Оспівуючи концепт праця, М. Стельмах прославляє ремісників, зокрема у вірші «Римар» [7, 14-15].
Лексема римар уживається в сучасній українській мові рідко, у СУМ є при ній примітка «розмовне», те саме, що лимар – «майстер, який виготовляє ремінну збрую» [6, 485]. Очевидно, використавши у назві вірша найменш вживаний варіант зазначеної лексеми, автор хотів указати на те, що професія лимарів/римарів має добру і давню традицію в Україні, тим самим поет репрезентував концепт пам’ять. У вірші оспівується праця сучасного М. Стельмахові римаря, який трудиться з любов’ю (порівн.: Що й казать, шлея добряча, – / Каже римар сам собі...), дуже старанно (Знов лягають по реміні / Рівно зубчиками шви. // М’яко пада серед хати / На шлею шлея нова...), дбає про свій авторитет (Добре робиш, бородатий, – / Завтра скаже голова...), а працювати реміснику допомагає українська пісня, яку він залюбки співає (порівн.: Римар сам собі говорить, / Сам собі співа пісні: / «Запрягайте коні в шори, / Коні вороні...»).
Отже, у вірші «Римар» досить точно відтворено виробничий процес. Поет залишається вірним своєму ідеостилю, тому виразно простежуються елементи, які допомагають інтимузувати як цей, так й інші поетичні тексти, зокрема у названому вірші простежуємо розмовний характер оповіді, у якій репрезентовано автокомунікативний жанр похвали: Що й казать, шлея добряча, – / Каже римар сам собі...), використано пряму мову, діалог герой веде сам із собою, містяться звертання розмовного типу (субстантивований іменник бородатий), що, як відомо, не притаманно поезії.
Цю ж тему і ті самі мотиви знаходимо у вірші «Тесля» [7, 15-16]. Робота теслі, сумлінна, старанна, для людей залишається й у пісні. У питанні: Куди ж односить вечір синій / Його роботу і роки? знову відчуваємо прагнення поета створити у поезії ситуацію інтимності. Автор поезії сам відповідає на це запитання: І тільки пісня / Десною плистиме в село: / «Ой принесуть моє кохання, / А чи сідельце, чи весло». Плоди праці теслі залишаються людям на довгі роки, а це найголовніше для нього. У цьому вірші знову з’являється образ-концепт пісні, що в усі часи, у щасті та в недолі супроводжує українця – ремісника, землероба, поета. Під час війни, коли сіяч на фронті, коли жита димлять-палають в полі – / Вода жива всихає у річках, / І на столі дрібок останній солі / Тремтить в густих окривджених сльозах. // І у безводді смерть приходить рибі, тоді ... заливає-гасить пісню плач... (Вірш «Коли жита димлять-палають в полі» [7, 56-57]).
У поезії «Вугляр» [7, 12-13] М. Стельмах змальовує образ українського Івана Сусаніна, що завів ворога (у цьому разі поляків, керованих Пілсудським, про що сказано у тексті вірша – А чуєш, Марто, казано в Івана: Війною знов на нас іде поляк. // Пілсудський десь, як ворон, хоче крові!, ворог – це «ситий лях», «білополяки») у трясовиння, але сам залишився живим, повернувся до родини, до своєї роботи. Герой М. Стельмаха – великий патріот України, що палко любить свою землю, роботу, родину, дружину Марту, членів сім’ї – дочок та ненароджену дитину. За це все Іван може віддати своє життя, хоч він стверджує, що жить, їй-право, хочу на землі. Текст просякнутий оптимізмом, життєстверджувальною силою. У цьому поетичному тексті, як і в багатьох інших, спостерігаємо зв’язок із фольклором, народними традиціями.
У тексті знаходимо діалектизми, які пояснюються у примітках, зокрема: рагеля (рибальська снасть), майор (купа дров, прикритих землею, з якого випалюють вугілля), бугани (болотне зілля). Це експлікує наявний у тексті концепт «близький до народу», що позитивно характеризує героя. Щоб образ людини був зображеним правдиво, М. Стельмах, прагнучи створити достовірну життєву ситуацію, наблизити читача до себе, часто вводить у поетичні рядки пряму мову, що виявляється і в цьому поетичному тексті, порівн. звертання:
1) героя до дружини: Ну от, стара, щоб не журились дома, Приніс чимало виблиць, плиток, щук; А чуєш, Марто, казано в Івана: Війною знов на нас іде поляк. Пілсудський десь, як ворон, хоче крові!; Достань сорочку... Ну, от і плач. Неначе не малі...
2) героя до дочок: Агей, смоли подайте, вражі дочки!;
3) героя до дружини і дочок: Ну, от і плач... Неначе не малі. Агов, смоли подайте, вражі дочки, / Бо жить, їй-право, хочу на землі!
4) героя до ворогів: Корчами йдіть, панове: драговина вузеньку стежку топить щовесни;
5) ворогів до героя: Підводься, бидло, шлях нам показати!, Пшеклентий хлоп!
Тут знову застосовано прийом імітації усного мовлення, вжито улюблений для поета прийом діалогізації.
В усному мовленні, як відомо, активно функціонують дискурсивні слова, які також можна вважати формами прийому створення інтимізації. Їх у зазначеній поезії чимало, хоча взагалі вони рідко використовуються у поетичних текстах, порівн.: ну от, стара...; агей, смоли подайте, вражі дочки!; а чуєш, Марто...; ну, от і плач...; агов, смоли подайте... .
Поет змальовує зовнішність свого героя: міцний, в широких штанях, без сорочки...; вугляр підвівсь, мов дуб....Зазвичай в українському фольклорі позитивних героїв порівнюють з дубом, як символом сили і здоров’я. Він турботливий господар – ... вносить риби пах і дух дібров...; Ну от, стара, щоб не журились дома, / Приніс чимало виблиць, плиток, щук.... Але господар, як видно, думає не лише про матеріальне, про те, як нагодувати родину, – він приносить і дух дібров, що репрезентує концепт духовність.
Вугляр – ніжний чоловік і батько, порівн.: Цілує всіх, цілує сонну дочку.... Коли він веде ворога на погибель і не знає, чи залишиться живим, передусім думає про дружину: Не ляже Марта спати. / Вона така... Моя.... Концептуального значення у цьому фрагменті тексту набувають пунктуаційні знаки – крапки. Така незавершена інтонація виражає неможливість передати словами усе тепло, любов, ніжність, яку містить у своєму серці герой. Слова стають зайвими, зреалізовується моральна настанова, зафіксована у паремії українського народу: слово – серебро, мовчання – золото. Спостерігаємо вияв концепту мовчання. Тут маємо яскраве вираження прагматичного значення позитивної емоційної оцінки. У цей час він марить рідною хатою – вугіллям пахне бір, неначе хата (концептуалізується відчуття рідного запаху), думає про свою ще не народжену дитину: Отак життя пройшло, а не нажився... / Десь після Петра буде знов дитя. / І не покаже він йому Полісся... Як бачимо, вугляр мислить моральними категоріями українського народу, оскільки навіть час він вимірює за народним звичаєм, релігійними святами. Концепт час вербалізується висловом десь після Петра... Отже, герой – християнин. Подаючи таку інформацію, М. Стельмах дуже ризикував, оскільки у радянські часи не рекомендувалося мислити релігійними категоріями, але інакше важко було би бути правдивим у творчості.
Мовлення героя засвідчує, що воно має жартівливо-іронічний характер, що теж є характерною рисою українців. Свою дружину герой ніжно, відповідно до традиції усного українського народного мовлення називає стара, а дочок ніжно, але іронічно – вражі дочки.
Герой поезії шанує народні звичаї і традиції, а тому, коли йому загрожує небезпека, прощаючись із рідними,вклоняється порогові й землі...
М. Стельмах ідентифікує свого героя не лише за професією вугляра, тобто як людину, що випалює деревне вугілля, але й за національністю – як українця, конкретніше – за територіальним походженням – як поліщука, тобто жителя або уродженця Полісся (там, як відомо, болотиста місцевість), а це мотивує наявність таких смислів: близький до природи,терпеливий, обережний.
Образ-концепт вугляра репрезентований ще й такою низкою смислів: мужній, безстрашний, палкий, наполегливий,має справу з вогнем, а тому палає і гріє.
Для репрезентації ворога поет використовує полонізми, а також типові для польської шляхти лайливі звертання до українців, порівн.: Пшеклентий хлоп! – хтось тиче шаблю в спину...; Вночі у сні скрипить хатина вбога, / Припавши до вікна, не спить вугляр. / І раптом гомін, шум. Біля порога / Хтось важко гупає. У двері вдар. // Злітають двері з петель. Дзвонить хата. / Тремтить в руках у матері вугляк. / «Підводься, бидло, шлях нам показати!» – / Рушницю в груди тиче ситий лях...
Отже, М. Стельмах змальовує вугляра на тлі образу ворога, а це дає йому змогу яскравіше подати позитивний образ героя, максимально інтимізуючи текст, роблячи його зрозумілим і близьким типовому українському читачеві.
Висновки.
М. Стельмах – поет української культури з її фольклорною стихією, емоційністю, душевною відкритістю.Проблеми, яких торкається Михайло Стельмах, розв’язуються відповідно до ментальності українця, його душевного складу. Отже, поезія М. Стельмаха вступила в діалог з новою і старою культурою. При цьому важливо, що саме конкретна людина (а не абстрактний індивід чи суспільство в цілому) відображають власне сприйняття тих чи інших подій. Більшість смислів, які породжуються в поетичному мовленні М. Стельмаха, – індивідуальні за своєю природою: вони складають його концептосферу, що є частиною його ідеостилю. Важливо, що саме видатні представники конкретної культури здійснюють концептуалізацію світу, оскільки культура – це не лише соціальний продукт, але й індивідуальний.
М. Стельмах репрезентував себе у поезії як видатна індивідуальність. Поет добре усвідомлював, що зовнішній світ і душа людини – різноприродні сутності. Стельмах-лірик концептуалізує у своїй поезії все, чим була наповнена його душа: біль, радість, задоволення, надії, страждання, здійснюючи це через концепт праця.
Поетичне слово не передбачуване. Воно здатне вхопити і осягнути неосяжне. Воно дає змогу називати окремі образні ознаки, розширюючи мовний простір. Смисл слова у поета поглиблюється і ускладнюється, створюючи неповторні настрої, що залежать від стану його душі.
Поетичний текст часто розглядають як продовження життя самого поета. Унікальне світорозуміння і життя створює унікальну картину світу митця. М. Стельмах розвивається всередині конкретного культурного простору, він з дитинства засвоює досвід, накопичений українським народом, досвід світосприйняття і формує на його основі власні індивідуальні смисли, що згодом утворюють його індивідуально-авторську картину світу, яку необхідно вивчити комплексно і всебічно для побудови концептуарію української мови.
Список використаних джерел.
Література до першого розділу:
Красных В.В. «Свой» среди «чужих»: миф или реальность? – М.: Гнозис, 2003. – 375с.
Болдырев Н.Н. Концептуальное пространство когнитивной лингвистики // http://www.philol.msu.ru.
Маслова В.А. Когнитивная лингвистика: учебное пособие. – Минск: Тетра Систем, 2004 – 256с.
Апресян Ю.Д. Эмоциональная система. Образ человека по данным языка: попытка системного описания // Вопросы языкознания. – 1995. – № 1. – С. 37-65.
Воркачев С.Г. Счастье как лингвокультурный концепт. – М.: Гнозис, 2004. – 240с.
Попова З.Д., Стернин И.А. Очерки по когнитивной лингвистике. – Воронеж: Истоки, 2001. – 191 с.
Лихачев Д.С. Русская культура// http://www.den-za-dnem.ru.
Попова З.Д., Стернин И.А. Очерки по когнитивной лингвистике. – Воронеж: Истоки, 2001. – 191 с.
Степанов Ю.С. Константы: словарь русской культуры. – М.: Академический Проект, 2001. – 989с.
Апресян Ю.Д. Эмоциональная система. Образ человека по данным языка: попытка системного описания // Вопросы языкознания. – 1995. – № 1. – С. 37-65.
Философский энциклопедический словарь / Е.Ф.Губский и др. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 574с.
Петренко В.Ф. Психосемантика сознания. – М.: Изд. МГУ, 1988 – 207с.
Література до другого розділу:
http://www.br.com.ua/referats/Literatura/22268.htm.
Література до третього розділу:
Воркачев С.Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт: становление антропоцентрической парадигмы в языкознании // НДВШ. Филологические науки. – 2001. – № 1. – С. 64-72.
Голобородько К.Ю. Когнітивна лінгвістика: гносеологія вивчення ідеостилю // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. – 2003. – № 3 (59). – Березень. – С. 6-12.
Гумбольдт фон В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода. // Хрестоматия по истории языкознания ХІХ-ХХ веков. – М., 1985. – С.320-342.
Маслова В.А. Поэт и культура: Концептосфера Марины Цветаевой. – М., 2004.
Петрова Л.А. Лингвокогнитвные основы художественной картины мира. – Симферополь, 2006.
Словникукраїнської мови: В 11-ти томах. – К., 1979-1980. – Т. 4. – 7. Стельмах М. П. Твори: В 7- и т. – К., 1984. – Т. 7.