Розділ 1 теоретичні основи використання ігрових прийомів при навчанні фонетики молодших школярів

1.1 Психолого-педагогічне обґрунтування доцільності використання ігрових прийомів на уроках іноземної мови

Вивчення англійської мови із психологічної точки зору – це складний процес формування у корі головного мозку нової мовної системи, що починає співіснувати і постійно взаємодіяти з виробленою системою рідної мови, випробовуючи на собі її інтерферуючий вплив.

У молодшому шкільному віці діти допитливі, їм цікаво все нове, і нова отримана інформація залишається у голові на довгі роки. Коли дитині цікаво, вона легко концентрує увагу і виконує дані їй завдання, особливо, якщо вони несуть ігровий характер.

Ігрові прийоми допомагають дітям стати творчими особистостями, вчать творчо ставитися до будь-якої справи. Творчо ставитися до справи – значить виконувати її якісно, на більш високому рівні. Творчість – це постійне вдосконалювання й прогрес у будь-якій діяльності. Ігрові прийоми приносять дітям і дорослим радість творчості. Без радості творчості наше життя перетворюється у нудьгу й рутину. Творча людина завжди чимсь захоплена. Від творчих можливостей людини залежить її життєвий рівень.

Багато видатних педагогів звертали увагу на ефективність використання ігрових прийомів у процесі навчання, у яких проявляються найбільш повно й часом зненацька здатності особистості.

Ігровий прийом – організований прийом, що вимагає напруги емоційних і розумових сил та завжди припускає ухвалення рішення – як діяти, що сказати, яким чином перемогти. Бажання вирішити ці питання загострює розумову діяльність учнів. А якщо учень при цьому говорить іноземною мовою, це відкриває багато навчальних можливостей. Більше того, слабкий у мовній підготовці учень може стати першим у грі: спритність і кмітливість тут є більш важливим, чим знання предмета. Почуття рівності, атмосфера захопленості й радості, відчуття посильності завдань – все це дає можливість перебороти незручність, що заважає вільно вживати слова чужої мови, і позитивно позначається на результатах навчання.

Німецький психолог К. Гросс, першим наприкінці XIX ст. зробив спробу систематичного вивчення ігрових прийомів, називаючи їх споконвічною школою поведінки [19]. Для нього, якими б зовнішніми або внутрішніми факторами ігрові прийоми не мотивувалися, їх зміст полягає в тому, щоб стати для дітей школою життя.

Непомітно засвоюється мовний матеріал, а разом із цим виникає почуття задоволення. О. Леонтьєв експериментально довів, що в цілому немає підстав бачити в наявності або відсутності здатностей до іноземної мови пояснення й тим більше, виправдання успішності або неуспішності оволодіння іноземною мовою [18]. Будь-яка нормальна дитина може й повинна опанувати іноземну мову і вільно користуватися нею у спілкуванні. Видатний дослідник ігрового прийому Д. Ельконін вважає, що ігровий прийом є соціальним за своєю природою і спроектованим на відбиття світу дорослих [8]. Називаючи ігровий прийом «арифметикою соціальних відносин», науковець розглядає ігровий прийом як засіб, що виникає на певному етапі, як одну із провідних форм розвитку психічних функцій і способів пізнання дитиною світу дорослих [9] .

Російський письменник Ю. Нагибін так оцінює значення ігрового прийому: «Під час використання ігрового прийому, виявляється характер дитини, її погляди на життя, її ідеали» [2, с. 24-29]. У роботах Я. Коменського відзначалося, що за допомогою ігрових прийомів легше здійснюється залучення у навчальну діяльність [11] .

Завдяки ігровим прийомам, діти, самі того не усвідомлюючи, у процесі навчання наближаються до вирішення складних життєвих проблем.

К. Ушинський, автор теорії духовного розвитку дитини в ігровому прийомі, уперше висунув ідею про використання ігрового прийому в загальній системі виховання, у справі підготовки дитини через ігровий прийом до трудової діяльності. К. Ушинський стверджував, що в ігровому прийомі поєднується одночасне прагнення, відчуття і уявлення [19].

Психолого-педагогічні дослідження, що проводяться неодноразово, показали, що у дитини можуть бути сформовані досить складні форми аналізу і синтезу властивостей сприйняття об'єктів, зіставлення і узагальнення спостережуваних явищ, розуміння найпростіших зв'язків та їх взаємозалежностей [2]. Джерелом пізнання школяра є чуттєвий та інтелектуальний досвід. Але слід зазначити, що такий досвід може бути об'ємним, але не впорядкованим, неорганізованим. Направити його в потрібне русло покликаний педагог, який не тільки знає, чому вчити дитину, але і як навчати, щоб навчання було розвиваючим. Тому потреби нинішнього часу вимагають від вчителя перебудови в змісті і формах роботи з дітьми, творчих зусиль, пошуку нових підходів до кожної дитини з урахуванням його рівня розвитку, особливості нервової системи та здібності до засвоєння знань, активного використання наукових досягнень у галузі педагогіки і психології [9].

Психологічні і фізіологічні особливості дітей молодшого шкільного віку, зокрема пластичність мозку, гнучкість мозкових механізмів мовлення, що сприяють швидкому і якісному запам’ятовуванню, на основі якого легко реалізується перенесення в різні ситуації спілкування, підвищена чутливість, яскраво виражені імітативні здібності, які підкріплюються здатністю до наслідування, – передумови вивчення молодшими школярами іноземних мов.

Психологи Дж. Брунер, Л. Виготський, С. Рубінштейн вважають, що у шкільному віці використання ігрового прийому все ще залишається важливим засобом формування вмінь і навичок у житті дитини [38]. Оскільки гра, навчання і праця – основні види діяльності в житті людини, а перехід від однієї до іншої – це взаємодія їх попередніх і наступних форм, то вибір ігрового прийому і оптимальної форми навчання на початковому етапі є цілком виправданим.

Під прийомом розуміється елементарний методичний вчинок, спрямований на вирішення конкретної задачі викладання на певному етапі практичного заняття [1].

Ігрові прийоми − прийоми, що мають навчальний і розвиваючий характер, розширюють кругозір учнів, стимулюють їх пізнавальний інтерес, формують різні вміння і навички, сприяють психологічному розвитку.

Ігровим прийомам властиві чотири головні риси:

1) вільна розвиваюча діяльність, що використовується заради задоволення від самого процесу діяльності, а не тільки від його результату;

2) творчий, значно імпровізаційний, дуже активний характер цієї діяльності;

3) наявність прямих або непрямих правил, що відбивають зміст ігрового прийому, логічну й тимчасову послідовність розвитку;

4) присутність навчального характеру [17].

Рухливий ігровий прийом на уроках іноземної мови має використовуватися з навчально-виховною метою. Ігрова форма занять створюється за допомогою спеціальних прийомів та ситуацій, які виступають як засіб пробудження, стимулювання учнів до пізнавальної діяльності. Кожний ігровий прийом повинен мати завдання для виконання, які подаються в найрізноманітніших формах з широким діапазоном ускладнень. Поступове зростання труднощів у розв'язанні ігрових завдань дає змогу дитині прогресувати, розвиваючи свої творчі здібності, самоактуалізувати себе як творчу особистість. Реалізація цієї ідеї спричиняє нові підходи до організації уроку.

У структуру ігрового прийому, як процесу, входять:

- ролі, узяті на себе граючими;

- ігрові дії як засіб реалізації цих ролей; в) ігрове вживання предметів, тобто заміщення реальних речей ігровими, умовними;

- реальні відносини між граючими;

- сюжет (зміст) – область дійсності, умовно відтворена у грі.

Ідея використання ігрової поведінки на уроці одержала підкріплення зі сторони теорії ролей, розробленої соціологами і соціопсихологами. Соціальне середовище, у якому людина живе, виступає стосовно неї як первинна соціалізація. У ній вона поступово засвоює соціальний досвід, зафіксований у мові. Природно, що при оволодінні іноземною мовою як засобом спілкування необхідно відтворити умови, подібні до умов, що існують при оволодінні рідною мовою. У цьому зв'язку соціологи говорять про вторинну соціалізацію, що імітує першу. Соціальні ролі в рамках вторинної соціалізації носять неминуче штучний, умовний характер. Міра умовності може бути різною: перевтілення в реальних людей, у літературних персонажів, у героїв казок тощо. Елемент умовності і перевтілення присутній в усіх різновидах рольової діяльності [11] .

Визнання на державному рівні доцільності навчання іноземної мови з другого класу загальноосвітньої школи підтверджує вагомість цього предмета для реформування змісту початкової освіти, його значення для реалізації перспективних завдань розвитку особистості: підвищення рівня освіченості, формування готовності до міжкультурного співробітництва, сприяння практичному оволодінню іноземною мовою. Крім того, такий підхід змушує замислитися над проблемами раннього навчання іноземної мови й можливостями їх реалізації. Серед завдань, які потребують розв'язання, є вибір ефективних і оптимальних засобів навчання молодших школярів. Одним із них є дидактична гра, яка на межі дошкільного і молодшого шкільного віку залишається домінантним видом діяльності дітей цієї вікової категорії.

С. Гончаренко зазначає, що ігрова діяльність − різновид активної діяльності людини (дитини), у процесі якої відбувається оволодіння суспільними функціями, відносинами та рідною мовою як засобом спілкування. Це дитяче моделювання соціальних відносин [43]. Педагогічно доцільне та вміле керівництво ігровою діяльністю з боку дорослих формує емоційну, моральну та інтелектуальну сфери дитини, розвиває її уяву, сприяє фізичному вдосконаленню, виховує волю до дії та здатність до гальмування − якості, необхідні людині в трудовій і суспільній діяльностях [20].

Можливо, відносна новизна застосування ігрових прийомів призводить до того, що, незважаючи на значний інтерес до цього питання педагогів, психологів, методистів, теоретичний і практичний аспекти проблеми залишаються мало розробленими. Відсутні усталені погляди на цей феномен. Так, відзначається надмірна різноманітність підходів до класифікації ігрових прийомів, взагалі, й навчальних, зокрема, що, у свою чергу, часто призводить до певної невизначеності з цього питання.

Проблеми класифікації ігрових прийомів досліджувалися значною кількістю науковців.

Залежно від матеріалу, що використовується під час проведення навчальної гри, розглядають:

• ігри з предметами: під час їх проведення використовуються іграшки, граючись з якими, діти вчаться порівнювати, встановлювати подібності та відмінності предметів, знайомляться з їх властивостями;

• настільно-друковані ігри: базуються на доборі малюнків за принципом схожості, або складання цілого з частин;

• словесні ігри: у процесі їх проведення учні вчаться описувати предмети, виділяти їх характерні ознаки, групувати за властивостями та відгадувати за описом.

Використовуючи ігровий прийом як прийом формування в учнів нових знань, умінь і навичок, вчитель наповнює її дидактичним змістом − вносить в ігрову діяльність певний навчальний матеріал, перетворюючи цю розвагу на дидактичну гру.

У сучасній теорії навчання існують різні підходи до визначення дидактичного статусу ігор. Одна група науковців відносить гру до методів навчання. Інша характеризує її як прийом навчання. Ми поділяємо погляди обох груп учених, оскільки у тому разі, коли дидактична гра застосовується як допоміжний елемент методу навчання (у процесі бесіди, практичної роботи, пояснення тощо), її можна вважати прийомом навчання. З іншого боку, якщо у процесі ігрової діяльності передбачено використання інших методичних засобів (наочності, розповіді, пояснення тощо), то дидактичну гру можна віднести до категорії методів навчання.

Поняття гра, як засіб підготовки учнів до вивчення нового − це інструмент розв'язання суперечностей між характером мотивацій, пізнавальною спрямованістю особистості та об'єктивною необхідністю оволодіння новими знаннями, між сприйняттям явищ та усвідомлення їх як наукових фактів, між знаннями, що мають учні, і тими, що повинні бути, між усвідомленням окремого і загального, елементарного та систематичного.

Деякі вчені О. Вербицький, Д. Кавтарадзе, О. Коваленко розглядають гру як форму навчання [37]. З такою позицією можна погодитись, адже в дидактичному розумінні форма навчання − це спеціально організована діяльність вчителя й учнів, яка відбувається за встановленим порядком у певному режимі. До цієї категорії відносять уроки, семінари, екскурсії, заняття тощо. Кожна із цих форм може бути успішно реалізована у вигляді дидактичної гри, оскільки у процесі її організації створюються умови для засвоєння учнями змісту освіти під керівництвом учителя за певними правилами, порядком і регламентом.

З точки зору О. Савченко, дидактична гра − це засіб навчання, оскільки вона спрямована на засвоєння й використання конкретних знань, умінь, навичок і є механізмом навчання, основний педагогічний зміст та призначення якого − навчати діяти. Дидактична гра є засобом цілеспрямованого керівництва викладачем розумовою діяльністю учнів, а також засобом формування тих пізнавальних структур, які забезпечують можливість самостійно регулювати розумову діяльність [4]. Сутність дидактичної гри як засобу засвоєння знань виявляється в її здатності успішно реалізовувати мету навчання, досягати реальних результатів, оволодівати досвідом творчої діяльності, моральних та інших якостей особистості. Ця здатність полягає в ігровому моделюванні конкретних видів діяльності (навчально-пізнавальної, науково-дослідницької, професійної тощо), що спрямовані на відтворення і засвоєння соціального досвіду, внаслідок чого відбувається формування творчої, активної, соціальної та компетентної особистості.

У науці відома також значна кількість визначень дидактичної гри. Не існує єдності й щодо термінів «педагогічна гра», «навчальна гра», «дидактична гра», «пізнавальна гра». У певному значенні ці назви інколи можна розглядати як синонімічні. У широкому розумінні всі ігри є навчальними, оскільки з їх допомогою можна навчити особистість виконувати певні дії. Будь-яка гра є пізнавальною, бо, граючись, людина пізнає оточуючий її світ, якості, властивості предметів, явищ тощо. Здебільшого, гру, яка використовується в педагогічному процесі, називають загальним поняттям «педагогічна гра» або «навчально-педагогічна гра». Вона спрямовує зусилля гравців не тільки на засвоєння змісту навчальної дисципліни, але й на формування понять про певні норми поведінки. Навчальний ігровий прийом передбачає розв'язання навчальних завдань, а всі інші її функції, не пов'язані безпосередньо з навчанням, залишаються поза увагою гравців. У зв'язку з тим, що процес навчання носить двосторонній характер, гра має певне значення як для процесу навчання (дидактична гра), так і для процесу учіння (пізнавальна гра). А це означає, що дидактична гра − це навчальна гра, яка застосовується у процесі навчання, реалізує певні функції, має навчальну мету і завдання. Таким чином, дидактична гра, що використовується на уроці з певною метою, може бути як навчально-педагогічною, так і навчальною та пізнавальною, тобто виконувати функції перелічених видів ігор.

Існують різні погляди і на сутність поняття «дидактична гра» з точки зору діяльнісного підходу. Досить часто її ототожнюють з ігровою діяльністю. Таке формулювання уявляється нам дещо поверховим, оскільки спостерігається суттєва відмінність між поняттями «дидактична гра» та «ігрова діяльність». Відомо, що дидактична гра − це обов'язково сукупність двох взаємозалежних видів діяльності − навчальної й ігрової, причому реалізація однієї з них − навчальної, здійснюється засобами іншої − ігрової. Деколи досить складно визначити, де чітко простежується навчальна, а де ігрова діяльність. Ігрова діяльність, за визначенням Л. Виготського, − це основа розвитку життєвого досвіду дитини, її фізичних, розумових і духовних здібностей, діяльність, засобами якої у ранньому дитинстві активізується процес пізнання нового та невідомого [2]. А це означає, що такий вид діяльності може здійснюватись не лише в навчальних цілях і в навчальному процесі, а й тоді, коли діти розважаються. Іншою відмінністю також є і те, що однією з неодмінних умов здійснення навчальної діяльності є участь у ній вчителя.

Переважною більшістю дослідників А. Артемова, В. Крутій, С. Роман, В. Яковлєв та іншими зазначається, що використання дидактичних ігор у навчальному процесі великою мірою сприяє появі в учнів інтересу до пізнання, оскільки дидактичні завдання, що ставить учитель перед учнями, сприймаються як ігровий прийом. Увага, пам'ять, мислення спрямовані на ігровий прийом, а не на її навчальний компонент. Дидактична гра є ефективним засобом для реалізації виховних цілей навчання. Організація її на уроках допомагає розвивати у школярів самостійність, відповідальність, активність, а також дозволяє випробовувати власні можливості, аналізувати помилки та активізувати приховані здібності. Ігровий прийом, на відміну від традиційних засобів навчання, не лише передає певну обсяг знань, а насамперед розвиває здібності аналізувати, синтезувати, застосовувати одержану інформацію у практичній діяльності. Крім того, дидактична гра має колективний характер і викликає потребу у спілкуванні [12].

Дидактичні ігри, в яких відсутній яскраво виражений елемент ігрового прийому (тобто її розважальний компонент), перетворюються на звичайні навчальні завдання. Втім недоцільно занадто захоплюватись іграми у процесі навчання, оскільки за таких умов вони перестають цікавити учнів, що знижує інтерес до навчання [12].

Погоджуємось із думкою науковців А. Артемова, В. Крутій, С. Роман, які вважають, що дидактичні ігри забезпечують максимальне емоційне залучення учасників до навчальної діяльності. Під час дидактичної гри учасники навчального процесу перебувають в інших умовах, ніж за традиційного навчання. Учням надається максимальна свобода інтелектуальної діяльності, яка обмежується лише визначеними правилами дидактичної гри. Вони мають змогу самі обирати роль, висувати припущення щодо подальшого розвитку подій, створювати проблемну ситуацію, шукати шляхи її розв'язання, брати на себе відповідальність за обране рішення. Зазначені можливості дозволяють якомога глибше пізнати ті явища й події, які необхідні у процесі засвоєння навчального предмета. Крім того, учасники гри пізнають самих себе, розкривають нові риси та якості, які раніше були невідомі.

Отже, проведене нами дослідження дає змогу констатувати, що ігрові прийоми, мають навчальний і розвиваючий характер, розширюють кругозір учнів, стимулюють їх пізнавальний інтерес, формують різні вміння і навички, сприяють психологічному розвитку. У структуру ігрового прийому, як процесу, входять: ролі, узяті на себе граючими; ігрові дії; заміщення реальних речей ігровими, умовними; реальні відносини між граючими; сюжет.

Ігрова форма занять створюється за допомогою спеціальних прийомів та ситуацій, які виступають як засіб пробудження, стимулювання учнів до пізнавальної діяльності.

Використання ігрових прийомів на уроках англійської мови створюють сприятливі умови для ефективного формування фонетичних навичок і вмінь у молодших школярів, полегшуючи засвоєння важких проблемних завдань.