Доходи державної установи

Доходи загального фонду

Доходи спеціального фонду

Власні надходження бюджетної установи

Доходи за іншими надходженнями

Плата за послуги, що надаються бюджетною установою

Інші джерела влас- них надходжень бюджетної установи

Плата за послуги, надані бюджетною установою згідно з функціональними повноваженнями

Гранти та подарунки

Кошти, отримані бюджетною установою від господарської чи виробничої діяльності

Кошти, отримані на виконання окремих доручень

Плата за оренду майна бюджетної установи

Кошти, отримані від інших бюджетних установ

Кошти, отримані бюджетною установою від реалізації майна

Рисунок 1.3 Класифікація доходів бюджетної установи [4, c. 104]

З Рисунка 1.3 ми бачимо, що власні надходження бюджетних установ поділяються на дві групи.

Перша група поділяється на такі підгрупи:

1) плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їхніми функціональними повноваженнями, тобто це кошти, які надійшли бюджетним установам як плата за послуги, надання яких пов'язане з виконанням основних функцій та завдань бюджетних установ (виконав чий збір, стягнутий державною виконавчою службою);

2)надходження бюджетних установ від господарської та/або виробничої діяльності. До цієї підгрупи відносяться кошти, які отримують бюджетні установи від господарсько-виробничої діяльності допоміжних, навчально-допоміжних підприємств, господарств, майстерень тощо (квартирна плата, плата за гуртожиток; від праце використання спецконтингенту; відрахування від заробітку або іншого доходу спецконтингенту за харчування, комунально-побутові та інші надані йому послуги, речове майно тощо).

У разі створення для провадження господарської діяльності госпрозрахункових підрозділів, які мають статус юридичної особи, їхні доходи та видатки не є власними надходженнями бюджетної установи, тому не включаються до спеціального фонду бюджету;

3)плата за оренду майна бюджетних установ. Бюджетні установи отримують у повному обсязі плату за оренду майна, що їм належить, якщо інше не передбачено чинним законодавством;

4)надходження бюджетних установ від реалізації майна. До цієї підгрупи відносяться кошти, які отримують бюджетні установи від реалізації нерухомого майна, необоротних активів (крім будівель і споруд) та інших матеріальних цінностей, у тому числі списаних, зданих як брухт, відходів чорних, кольорових, дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння у розмірах, залишених в розпорядженні установи, передбачених законодавством, а також кошти, отримані Національною академією наук та бюджетними установами, що належать до її відання.

Надходження перших двох підгруп формуються за видами, визначеними переліками послуг, що можуть надаватися бюджетними установами за плату, затверджені Кабінетом Міністрів України для відповідної галузі. Такі переліки складаються відповідно до груп власних надхо­джень із зазначенням конкретних напрямів використання коштів, які отримують бюджетні установи за надання цих послуг. Відповідальними за складання переліків визначаються центральними органами виконавчої влади, які є провідними у відповідній галузі.

Друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ. Цю групу створюють кошти, перераховані бюджетним установам для виконання окремих доручень, а також благодійні внески, гранти та дарунки. Такі кошти не постійні і плануються лише у випадках, попередньо визначеними рішеннями Кабінету Міністрів України, укладеними угодами, в тому числі міжнародними, календарними планами проведення централізованих заходів тощо.

Друга група поділяється на такі підгрупи:

1)благодійні внески, гранти та дарунки. До цієї підгрупи відносяться всі види добровільної безповоротної та безоплатної допомоги, що передбачає передачу будь-яких видів майна, благодійні внески, гранти та дарунки, у тому числі внески від спонсорів та меценатів. Гранти надаються безповоротно та скеровуються на реалізацію цілей, визначених програмою їхнього надання, проектом міжнародної технічної допомоги тощо;

2)кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окремих конкретних доручень від підприємств, організацій чи фізичних осіб, від інших бюджетних установ. До цієї підгрупи відносяться також інвестиції, які, згідно із законодавством, надходять до бюджетних установ, у тому числі на спорудження житлових будинків.

Власні надходження бюджетних установ використовуються відповідно до закону про державний бюджет чи рішення про місцевий бюджет за такими напрямами:

1) перша група:

• підгрупа 1 - на покриття витрат, пов'язаних з організацією та на данням зазначених у підгрупі послуг;

• підгрупа 2 - на організацію зазначених у підгрупі видів діяльності, а також на господарські видатки бюджетних установ;

• підгрупа 3 - на утримання, обладнання, ремонт майна бюджетних установ;

• підгрупа 4 - на ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів (крім будівель і споруд) та матеріальних цінностей, на покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти, на преміювання осіб, які безпосередньо зайняті збиранням відходів і брухту, а також на господарські потреби бюджетних установ;

2) підгрупа 2 другої групи - за спеціально визначеними напрямам и у разі надходження таких коштів.

Всі бюджетні установи, якщо у них є самостійний баланс і розрахунковий рахунок, мають право користуватися банківським кредитом, що є джерелом залучених коштів для здійснення діяльності. При цьому короткострокові позики видаються їм на витрати, пов'язані із здійсненням поточної діяльності, а довгострокові - для цілей виробничого і соціального розвитку з подальшим погашенням з рахунку коштів фонду виробничого і соціального розвитку.

Мобілізація і використання фінансових ресурсів бюджетних установ й організацій здійснюється залежно від методів господарювання, тобто кошторисного фінансування й повної самоокупності та самофінансування.

Для запровадження ефективного державного контролю за витрачанням бюджетних коштів державними установами, що фінансуються з державного і місцевих бюджетів із 1997 р. було здійснено перехід на фінансування цих установ на основі кошторису [39, с. 527]

Установи та організації, що утримуються за рахунок коштів бюджету, ведуть облік виконання бюджету й кошторисів видатків, який прийнято називати бюджетним обліком.

Предметом бюджетного обліку є процес виконання бюджету.

Об’єктом бюджетного обліку є:

• доходи і видатки бюджету;

• фонди і резерви, які створюються в бюджеті в процесі його виконання;

• витрати на утримання бюджетних установ;

• матеріальні цінності бюджетних організацій;

• грошові кошти в касі та на рахунках.

Сутність бюджетного обліку найбільш повно проявляється в його функціях:

• функція нагляду використовується в процесі створення і використання грошових коштів держави – бюджету як за доходами, так і видатками;

• функція відображення базується на тому, що всі операції, які виконуються за рахунок бюджетних коштів, відображаються у відповідних документах, на рахунках та ін.;

• функція узагальнення проводиться при здійсненні всіх операцій за розрахунками, результатом яких є баланс доходів і видатків як бухгалтерський звіт;

• функція контролю виявляє себе при проведенні бюджетного обліку надходжень доходів за їх видами та обліком виконання видаткової частини бюджету у відповідних галузях, установах і організаціях, які фінансуються з бюджету;

• функція управління і керівництва процесом виконання бюджету і забезпечення планування бюджету;

• функція забезпечення збереження коштів бюджету як державної власності.

Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування, воно здійснюється за такими принципами:

• плановість;

• цільовий характер виділення коштів;

• виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи;

• підзвітність.

Плановість означає, що фінансування здійснюється у межах установленого плану. Плановим документом виступає кошторис.

Єдиний кошторис доходів і видатків складається з трьох розділів:

1) бюджетних асигнувань,

2) інших коштів,

3) видатків за рахунок спеціальних та інших позабюджетних коштів.

Кожен з цих розділів ділиться на дохідну і видаткову частини. Дохідна частина: планові обсяги бюджетних асигнувань, а також надходження з інших доходних джерел. Формування доходної частини бюджету здійснюється на підставі індивідуальних розрахунків, а також платежів і відрахувань до бюджету.

Видаткова частина: загальна сума витрат з розподілом за категоріями видатків економічної класифікації, а також встановлення витрат, які планується профінансувати за рахунок бюджетних асигнувань та за рахунокпозабюджетних надходжень .

У видатковій частині кошторису виділяються окремо видатки за рахунок бюджетних асигнувань та витрати за рахунок інших надходжень. Бюджетні асигнування повинні забезпечувати 100% фінансування витрат установи. Перевищення суми видатків над обсягом коштів, що виділяються з бюджету, можливе лише за рахунок прибутку від госпрозрахункової діяльності, який залишається в розпорядженні установи.

Цільовий характер кошторисного фінансування означає, що виділені кошти можуть бути спрямовані тільки на цілі, передбачені кошторисом, це дає змогу фінансуючий організації здійснювати контроль за раціональним і ефективним використанням виділених коштів. В окремих випадках може надаватись право певного перерозподілу коштів між окремими статтями.

Виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи означає, що фінансування здійснюється за кошторисом, однак, виходячи не з планових, а із фактичних значень оперативно-сітьових показників, які характеризують обсяги діяльності установи, (кількість ліжко-днів, кількість класів, кількість студентів і ін.) Підзвітність передбачає встановлення звітності організацій і установ, що перебувають на кошторисному фінансуванні, перед фінансуючими організаціями.

Кошторисне фінансування як метод організації фінансової діяльності застосовується в тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. В окремих випадках у межах одного підприємства чи організації може застосовуватись одночасне кошторисне фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, у державних вищих навчальних закладах освіти навчання студентів здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань і на платній основі. При цьому, як правило, ці напрями діяльності чітко розмежовуються.

На основах самоокупності і самофінансування функціонують ті установи, витрати яких повністю відшкодовуються з виручки від реалізації нематеріальних благ та послуг.

До них відносяться:

• культурно-освітні установи;

• медичні установи;

• видовищні організації;

• установи мистецтва;

• тощо.

Формування і використання їхніх фінансових ресурсів відображається у фінансовому плані за відповідними статтями доходів і витрат.

Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно [39, с. 527]

Кошторис видатків регулює розміщення власних засобів і ефективність їх використання за видами ресурсів і за місцем витрачання.

Виконання кошторису бюджетної установи починається з відкриття бюджетних кредитів або перерахування бюджетних коштів установі та витрачання їх на потреби установи за прийнятими в кошторисі нормами витрат. Тому показниками виконання кошторису є суми, затверджені в кошторисі, суми відкритих кредитів або перерахованих коштів, касові та фактичні видатки. При цьому видатки групуються згідно з системою бюджетного обліку за однорідними ознаками за розділами, параграфами та статями. Виконання кошторису передбачає дотримання норм витрат ресурсів бюджетною установою.

Видатки бюджетних установ, які здійснюються в процесі надання нематеріальних послуг, за економічним змістом відрізняються від витрат госпрозрахункових підриємств та організацій. Під видатками розуміють державні платежі, що не підлягають поверненю, тобто такі платежі, які не створюють і не компенсують фінансові послуги. Видатки – один з найважливіших показників фінансово-господарської діяльності бюджетних установ. Вони є основою для визначення результатів виконання кошторису доходів і видатків, його аналізу з метою виявлення внутрішніх резервів [4, с. 68]

Видатки здійснюються за рахунок загального фонду бюджету та спеціального. Обидва види видатків суворо плануються в кошторися. Видатки на утримання бюджетних установ є одним з основних напрямів видатків бюджету.

Зауважимо, що видатки бюджету на утримання бюджетних установ не завжди збігаються з видатками самих установ, оскільки розмір грошових коштів, перерахованих постачальникам матеріалів, характеризує суму видатків бюджету, але для установи – це зміна складу активів (грошові кошти на рахунках – матеріали на складі) без реальних видатків коштів. Виходячи з двоїстості характеру видатків бюджетних установ їх поділяють на касові та фактичні.

Касовими видатками вважаються всі виплати, здійснені з поточних або реєстраційних рахунків готівкою та шляхом безготівкових перерахувань. Повернення грошових коштів на рахунки відновлює, тобото зменшує, касові видатки. Фактичні видатки – це дійсні, кінцеві видатки установи, оформлені відповідними документами, разом із видатками за неоплаченими рахунками кредиторів, за нарахованою, але не виплаченою заробітною платою і стипендіями [4, с. 69]

Ці видатки відображають фактичне використання норм, затверджених кошторисом. Вони є показником кінцевого виконання кошторису установи, а тому в разі виконання планового обсягу робіт мають відповідати сумам асигнувань за кошторисом. Видатки бюджетних установ мають певну класифікацію, яка зображена на Рисунку 1.4.

Рисунок 1.4 Класифікація видатків бюджетних установ [4]

Фактичні видатки, як правило, не збігаються з касовими ні в часі, ні в сумі. Якщо частина грошових коштів на рахунках у банку чи в казначействі обертається на поповнення запасів матеріалів, перебуває в розрахунках (дебіторська заборгованість), залишається невитраченою у вигляді підзвітних сум і готівки в касі або використовується на погашення раніше виниклої кредиторської заборгованості, то фактичні видатки менші за касові. Якщо установа має у своєму розпорядженні запаси матеріалів, то фактичні видатки на здійснення планового обсягу робіт можуть перевищувати касові, бо витрата матеріалів не спричиняє зменшення грошових коштів на рахунках [4, с. 69 - 70]

Якщо кошти, отримані з банку чи казначейства, витрачено за прямим призначенням відповідно до кошторису (наприклад, видатки за електроенергію, газ, воду, телефон, поточний ремонт та інші послуги), то фактичні видатки збігаються з касовими. Такі видатки називаються прямими [4, с. 70]

Взаємозв’язок касових і фактичних видатків унаочнює рис.1.5.

Кошторис доходів і видатків

Фактичні видатки

Асигнування за кошторисом

Касові видатки

Рис. 1.5. Взаємоз’вязок касових і фактичних видатків [4]

Касові та фактичні видатки є окремими етапами руху бюджетних коштів і об’єктами економічного аналізу. У бюджетних установах касові та фактичні видатки планують і обліковують за єдиною номенклатурою видатків. Бюджетну класифікацію видатків покладено в основу планування видатків, їх синтетичного та аналітичного обліку. Ця класифікація істотно впливає на всю організацію економічного аналізу бюджетних установ.

Бюджетна класифікація видатків застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державних влади, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів; проведення необхідного аналізу за організаційними, функціональними та економічними категоріями видатків; забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнянності бюджетних показників. Видатки бюджету згідно з бюджетною класифікацією розробленою й затвердженою Міністерством фінансів України, класифікуються за такими ознаками:

1. функції, з виконання яких пов’язані видатки, - функціональна класифікація видатків;

2. ознака головного розпорядника бюджетних коштів – відомча класифікація видатків;

3. економічна характеристика операцій, під час проведення яких здійснюються ці видатки, - економічна класифікація видатків;

4. програмно-цільовий спосіб формування бюджету.

Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за управління бюджетними асигнуваннями і здійснення контролю за виконанням процедур та вимог, установлених Бюджетним кодексом. Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, установлених кошторисами.

Будь-які зобов'язання, взяті фізичними та юридичними особами за коштами Державного бюджету України без відповідних бюджетних асигнувань або ж з перевищенням повноважень, установлених цим Кодексом та Законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов'язаннями. Витрати Державного бюджету на покриття таких зобов'язань не можуть здійснюватися [39, с. 527 - 528]

Після отримання товарів, робіт та послуг відповідно до умов узятого бюджетного зобов'язання розпорядник бюджетних коштів приймає рішення про їх оплату та подає доручення на здійснення платежу органу Державного казначейства України, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами.

Державне казначейство України здійснює платежі за дорученнями розпорядників бюджетних коштів у разі:

• наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу в бухгалтерському обліку виконання Державного бюджету України;

• відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню;

• наявності у розпорядників бюджетних коштів невикористаних бюджетних асигнувань.

У кошторисі визначається загальний обсяг, цільове надходження, використання за статтями з поквартальною регламентацією. Форми кошторису та супровідні документи розробляються і затверджуються Міністерством фінансів та Державним казначейством України.

Затвердженню кошторисів передує процес формування лімітів і витрат у підпорядкованих установах. Вищі організації мають враховувати об'єктивну потребу в коштах кожної установи, виходячи з основних її виробничих показників, обсягу виконаної роботи, штатної чисельності та намічених заходів щодо скорочення витрат у плановий період. Кошторис складається всіма бюджетними установами на календарний рік і затверджується в установленому порядку.

Отже, фінансовими ресурсами бюджетних установ є кошти, що виділяються з державного або місцевого бюджетів. Але крім цього, установи можуть також здійснювати некомерційну діяльність, яка може приносити певні власні надходження. Проте ці доходи використовуються виключно на розвиток самої установи.

3. Нормативно-правове забезпечення фінансування бюджетних установ

Нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність бюджетних установ в Україні є:

1. Конституція України від 28.06.1996 року [24]

2. Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 року [5]

3. Інші закони та нормативні-правові акти, що регулюють бюджетні правовідносини;

4. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України;

5. Нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади;

6. Рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.

Основним нормативним документом, який регулює діяльність бюджетних установ являється Бюджетний Кодекс України від 08.07.2010 року. Він визначає засади бюджетної системи України, її структуру, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства [5]

Державні бюджетні установи витрачають виділені їм кошти за бюджетними кошторисами відповідно до призначення конкретних цільових коштів. Постановою Кабінету Міністрів України від 9 січня 2000 року № 17 затверджено Положення про порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги щодо виконання кошторисів доходів і видатків бюджетних установ та організацій є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження, використання і поквартальний розподіл коштів установи [46] Єдиний кошторис доходів і видатків складається усіма установами на календарний рік і затверджується, як правило, керівником відповідної вищестоящої організації не пізніше ніж через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа. У процесі виконання кошторисів керівники установ мають право в межах затвердженої загальної суми видатків на оплату праці самостійно перерозподіляти кошти між фондом заробітної плати за основним окладом, фондом заробітної плати з доплат і надбавок та фондом на преміювання. Зазначені зміни можуть вноситися лише за наявності відповідних підстав згідно із законодавством з питань оплати праці. У разі внесення таких змін обґрунтування пояснювальною запискою подаються установою до квартальних та річних звітів про виконання кошторису доходів і видатків.

Основним документом, який визначає правові принципи регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні для всіх підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, є Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.99 № 996-ХІV [18]

З метою запровадження ефективного контролю за витрачанням бюджетних коштів установ та організацій, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету України, розроблений даний Порядок казначейського обслуговування бюджетних коштів установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету. Казначейське обслуговування бюджетних коштів бюджетних установ здійснюється на підставі вимог такого документа: Постанови Кабінету Міністрів України від 17.02.99 №180 «Про деякі питання діяльності державного казначейства України» [47]

Особливості бухгалтерського обліку в бюджетних установах визначаються Бюджетним кодексом України, Законами України «Про Державний бюджет України», Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» вiд 16.07.1999 № 996-XIV., Планом рахунків бухгалтерського обліку та бюджетних установ і організацій і Порядком його застосування, затверджений наказом Головного управління Державного казначейства України, Інструкцією про кореспонденцію субрахунків бухгалтерського обліку для відображення основних господарських операцій бюджетних установ, затвердженою наказом Державного казначейства України, та іншими нормативними документами, що містять вказівки з обліку та відображення у звітності операцій бюджетних установ [5, 14]

У бюджетних установах касові та фактичні видатки планують і обліковують за єдиною економічною класифікацією видатків, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. №604 «Про бюджетну класифікацію та її запровадження» [32]

Кошти спеціального фонду бюджетних установ можуть бути тимчасово залучені для здійснення видатків загального фонду у разі нестачі коштів останнього. Листом ДКУ №07-06/803-5690 від 02.08.2000 р. «Про спрямування коштів спеціального фонду державного бюджету на бюджетні видатки і їх відшкодування» визначено порядок спрямування коштів спеціального фонду на видатки загального фонду та їх подальше відшкодування [28]

4. Зарубіжний досвід фінансування бюджетних установ в сфері культури

Світовий досвід фінансування, підтримки та розвитку бюджетних установ сфери культури показав, що існує три основних типи економіки культури в залежності від механізму її фінансування:

• «Романський» тип (наприклад, в Італії, Іспанії, у Франції), коли культура фінансується переважно централізовано, за рахунок державних коштів. Так, в Італії фінансування культурних акцій і мистецтва можуть здійснювати тільки урядові організації або приватні особи, що користуються довірою держави.

• «Німецький» тип, характерний для ФРН та країн Скандинавії. У цьому випадку центральною владою виявляється тільки патерналістичний підтримка, а державне фінансування здійснюється переважно з місцевих бюджетів і через незалежні структури і фонди.

• «Англо-американський» тип: держава виступає лише натхненником і патроном певних напрямків, а фінансування здійснюється за рахунок залучення приватного капіталу, в тому числі за рахунок податкових пільг.

Скорочення бюджетних видатків на культуру та запровадження механізмів залучення позабюджетних коштів на розвиток культури стало характерною тенденцією останніх десятиліть у більшості європейських країн. Зокрема, у Великобританії державні витрати на культуру почали скорочуватись ще у 1979 р. з приходом до влади уряду Маргарет Тетчер; у Польщі бюджетне фінансування культури різко скоротилось у 1989 р.; в Австрії ця тенденція набула свого поширення з 2002 р. Світовий досвід показує, що частка проектного фінансування культурної діяльності на сьогодні складає лише 25-30% бюджетних коштів [42].

У країнах Європейського Союзу існує розгалужена система залучення додаткових джерел фінансування культурної сфери. За умов ринкової економіки сфера культури не може розраховувати лише на державне фінансування. Аналіз тенденцій розвитку менеджменту культури доводить, що в країнах ЄС, США держава дотримується стратегії підтримки культури, яка спрямована не тільки на бюджетне фінансування, але, насамперед, на створення сприятливих умов для залучення позабюджетних коштів.

У європейських країнах відомі наступні моделі стимулювання позабюджетного фінансування культури:

- налагодження зв’язків між організаціями культури та бізнесу (фандрейзинг),

- установлення “специфічних” податків (парафіскальні джерела).

На сьогодні досить поширеною є модель стимулювання позабюджетного фінансування культури шляхом налагодження зв’язків між організаціями культури та бізнесу (фандрейзинг). Як механізм фінансування культури, фандрейзинг передбачає розвиток потужного механізму зв’язків закладів культури та бізнесу, вироблення різних форм їх взаємовигідної співпраці, а також формування громадської думки на користь підтримки культури. Інвестування ресурсів у культурні проекти стало одним з інструментів маркетингу комерційних організацій [21]. У розвинених країнах основними мотивами, що спонукають представників бізнесу спрямовувати кошти на культурний розвиток є:

• рекламні можливості (промоція бренду чи продукції компанії) в рамках культурного проекту;

• створення позитивного іміджу компанії, демонстрація політики соціальної відповідальності;

• доступ до цільової аудиторії в рамках проведення мистецького заходу з метою промоції власної продукції/послуг.

Практика фандрейзингу вперше була застосована в США через обмеженість фінансової підтримки культурної сфери з боку держави. Її впровадження надало можливість урядам країн (США, Франція, Австрія, РФ), які до цього орієнтувалися на 100 % державну підтримку культури, значно скоротити бюджетні видатки на культуру та адаптувати організації культури до роботи в ринкових умовах. Внаслідок проведення фандрейзингових реформ в Австрії сформувалися усталені практики співпраці організацій культури з бізнесом. Зокрема, 73 % австрійських організацій культури розробляють власні культурні проекти з урахуванням комерційних інтересів партнерів-донорів. [21].

У США, Франції, Великобританії та Німеччині створюються незалежні організації, які здійснюють посередництво між державою, культурою та бізнесом. Серед них: Initiativen Wirtschaft fur Kunst, Kulturkontakt в Австрії; Art and Business у Великобританії; Admical у Франції. Значною мірою ці організації сприяли формуванню нового світогляду щодо ролі культури в суспільному житті, а також нової моделі фінансування культури в європейських країнах. У 1983 р. Art and Business визначила наступні аргументи для взаємодії в трикутнику “культура – уряд – бізнес”:

• для культури – “ми активізуємо підтримку з комерційного сектора, що доповнить державне фінансування”;

• для держави – “ми залучимо позабюджетні кошти, якщо держава здійснить зустрічне фінансування культурного проекту (програми)”;

• для бізнесу – “ми сприятимемо вашим комерційним інтересам, якщо ви вкладете кошти в культуру”.

В європейських країнах держава фінансує не тільки державний, але й недержавний (громадський та приватний) сектор культури. Розподіл бюджетних асигнувань здійснюється переважно на конкурсній основі під патронатом недержавних інституцій (фонди, творчі асоціації, громадські інститути культури). Культурні та мистецькі проекти отримують державні гранти в конкурентному змаганні. При цьому держава здійснює суворий контроль за якістю реалізації проекту (програми) та цільовим використанням коштів. Наприклад, у Великобританії фінансування культури здійснюється через Раду по культурі (Arts Council), яка є самостійною, незалежною організацією (третину складають діячі мистецтва).

У США модель фінансування відповідних проектів реалізується у співвідношенні 1:3 (одна частка – державні кошти, три частки – кошти з комерційного сектору). Аналогічне співвідношення фінансування культурних програм існує у Великобританії, проте, наприклад, у Франції передбачена значно більша участь держави в системі зустрічного фінансування – 5:1 [21]

Потрібно зауважити, що фандрейзинг – це залучення не лише фінансових, але й інших ресурсів потенційних контрибуторів: матеріальних, інтелектуальних, часових, та інших, необхідних для вирішення соціально-значущих завдань. В Україні джерелами фандрейзингу можуть бути державні установи різних країн, міжнародні організації, приватні благодійні фонди, некомерційні організації, а також приватні особи. Кожне з цих джерел може виступати в якості фінансового спонсора, спонсора на умовах бартеру, інвестора, мецената, донора.

Значного поширення в зарубіжних країнах набуло благодійництво. Благодійництво – це надання набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги від фізичних та юридичних осіб. Специфічними формами благодійництва в культурі є меценатство (некомерційна підтримка організацій культури, мистецьких проектів і водночас механізм покращення іміджу компанії) та спонсорство (підтримка культури з метою досягнення організацією-донором певних бізнес-цілей) [42]

Стимулювання розвитку благодійництва (спонсорства і меценатства) здійснюється державою через:

1. Податкові пільги – держава розробляє систему податкових пільг, яка заохочує надходження від комерційного сектора на розвиток культури.

У Бельгії та Великобританії передбачене стимулювання спонсорства шляхом вилучення суми, витраченої на рекламу та маркетингові операції, з обсягів, що обкладаються податком. В Австрії та Франції спонсорство трактується як маркетингові витрати компанії на рекламу і не оподатковуються.

Система податкових пільг суттєво різниться по країнам. Розміри вкладів комерційних організацій на потреби культури, що не обкладаються податком, вимірюються у процентному відношенні до їх сукупного річного прибутку. За експертними оцінками цей показник у Франції складає 0,2-0,3 %, Португалії – 0,2%, Австрії – 10 %, Нідерландах – 6 %, Бельгії – меньше 5 % [21]

2. “Відсоткову філантропію” (меценатство) – інноваційна правова норма кран, що приєднались до ЄС у 2004 та 2007 рр. Суть її полягає в можливості переадресувати певний відсоток сплаченого податку на суспільні/культурні потреби.

“Відсоткова філантропія” була запроваджена Угорщиною в 1996 р. Згодом до ініціативи приєднались Словаччина, Польща, Литва і Румунія. На шляху до законодавчого закріплення ця норма знаходиться у Чехії.

“Відсоткова філантропія” у сфері культури є не стільки джерелом позабюджетного фінансування культури, скільки ефективним механізмом залучення широких верств суспільства до підтримки її розвитку та формування громадської відповідальності за культуру.

3. Створення іміджу престижності – політика популяризації соціальної відповідальності за культуру, позиціонування державою благодійництва як методу формування позитивного іміджу компанії.

У США економічні стимули (пільгове оподаткування) сприяють залученню лише 10 % спонсорських коштів. Основним стимулюючим механізмом залучення благодійних коштів на розвиток культури є формування у громадської думки іміджу престижності статусу “мецената” у сфері культури [21]

У Франції одним з таких стимулюючих механізмів є щорічна спонсорська премія “Les Oscars”, заснована у 1980 році незалежною організацією Admical. Премія має національний статус, а її основною ідеєю є заохочення розвитку благодійництва у сфері культури.

Комерційний сектор в європейських країнах проявляє дедалі більшу зацікавленість у підтримці культурних проектів. Унаслідок публічності та соціальної значущості, сфера культури містить потужні можливості формування та просування позитивного іміджу представників бізнесу, позитивно впливає на репутацію комерційних організацій. Представники бізнесу дедалі більше надають перевагу цьому напряму промоції перед традиційною рекламою.

4. Взаємовигідне співробітництво залишається одним з основних принципів налагодження зв’язків між культурою та бізнесом. У Франції значного поширення набуло «корпоративне меценатство» – механізм покращення іміджу компанії шляхом некомерційної підтримки в культурній сфері. Проте ця форма підтримки передбачає надання донорам певних привілеїв та послуг у ході реалізації культурних програм.

У Російській Федерації та деяких країнах Європи поширеною формою подібного взаємовигідного співробітництва є надання меценатам безкоштовних квитків або запрошень на мистецькі заходи, можливість використання приміщення для корпоративних цілей компанії-донора тощо.

Деякими країнами також використовується механізм бюджетного субсидування з парафіскальних джерел тих галузей культурного розвитку, що перебувають під патронатом держави, або ж відносяться до пріоритетів державної політики. Він здійснюється шляхом установлення спеціальних видів податків на певні види продукції (послуг) з метою цільового спрямування цих надходжень на розвиток певних сфер культури.

Так, механізм залучення коштів на розвиток культури з парафіскальних джерел в Австрії отримав назву “культуршилінг” – надбавка до ліцензованої плати за радіо- і телетрансляцію, що в подальшому спрямовується державою на фінансування дотаційних галузей культури та покриває 25 % видатків держави на культуру.

У Франції та інших країнах Європи існує розвинений механізм фінансування культури з парафіскальних джерел через запровадження розгалуженої системи специфічних податків:

• податок від торгівлі книжками спрямовується на підтримку літературної діяльності;

• податок з прибутку нових телевізійних каналів, у тому числі кабельного й супутникового телебачення, спрямовується на підтримку виробництва кіно, аудіо -, відеопродукції;

• податок від театрально-концертної діяльності спрямовується на розвиток театрального мистецтва.

Значним додатковим ресурсом фінансування культури у Великобританії є надходження від Національної лотереї. На так звані «good causes» – соціально важливі проекти – йде 27 % надходжень, з них на сферу культури – 16,6 %, 40 % – на реконструкцію культурних об’єктів, 60 % – на підтримку діяльності організацій культури [21]

Такі підходи до залучення позабюджетних коштів мають чималий позитивний потенціал, адже зазначені джерела фінансування розвитку культури нині надто слабо використовуються в Україні порівняно з розвиненими країнами Європи.

Отже, бюджетні установи є державними неприбутковими організаціями, що здійснюють функції держави, пов'язані зі створенням нематеріальних благ. Не дивлячись на те, що Бюджетним кодексом передбачено, що ці установи мають повністю утримуватися за рахунок відповідного державного чи місцевого бюджетів, в умовах ринкової економіки цього фінансування не є достатньо. Тому необхідний пошук шляхів отримання додаткових фінансових ресурсів для належного розвитку і зростання конкурентоспроможності держави.