Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

філософія / 25. Морально-етичне вчення Канта

..docx
Скачиваний:
59
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
18.55 Кб
Скачать

25. Морально-етичне вчення Канта.

Його етика – це етика обов’язку, вона спрямована на сферу належного, а не наявного, емпіричного. Не чуття, не поривання серця, а розум повинен судити, що таке добро, а що зло. Кант зазначає, що вкрай важливо розробити чисту моральну філософію, яка була б повністю очищена від усього емпіричного і такого, що належить до антропології.

Закон містить у собі абсолютну необхідність, а засади обов’язковості потрібно шукати не в природі людини чи в обставинах світу, у яких вона перебуває, а винятково в поняттях чистого розуму. Вихідне поняття кантівської етики – поняття автономної доброї волі. Моральним Кант уважає той вчинок, який відповідає категоричному імперативу. Людина повинна чинити лише з обов’язку, який вона сама собі приписує без зважання на жодні емпіричні спонуки. Категоричний імператив Канта проголошує: чини так, щоб правило твоєї поведінки могло завжди стати принципом загального законодавства.

Окрім категоричного імперативу, Кант виділяє гіпотетичний імператив. Філософ наголошує, що важливий не зовнішній збіг вчинку з вимогами морального обов’язку, а виконання цього обов’язку заради самого обов’язку як такого, без очікування нагороди, без розрахунку на користь. Кант розуміє, що неможливо зобов’язати любити ближнього, обов’язок любити – безглуздя, але робити добро іншим людям може і повинно бути обов’язком, незалежно від того чи ми їх любимо, чи ні.

Отже, за Кантом, моральність – це добровільне підпорядкування себе обов’язку. Моральність людини ще не гарантує їй щастя. Досягнення власного щастя не може бути моральним принципом. Водночас Кант визнає, що, вочевидь, ніхто б не зміг жити винятково ідеєю обов’язку, відмовившися від будь-якого сподівання на щастя. Ще одним постулатом практичного розуму виявляється теза: повинно існувати безсмертя душі.

Душа повинна бути безсмертною, оскільки лише в перспективі трансцендентної нескінченності можна сподіватися на реалізацію категоричного імперативу, і тільки повна реалізація імперативу дає усвідомлення виконаного обов’язку, а звідси і з’являється почуття гідності бути щасливим. Для свободи волі та безсмертя душі потрібні якісь онтологічні підстави чи хоча б психологічна впевненість у їх наявності, тут гарантом і першого постулату (свобода), і другого (безсмертя душі) може бути винятково Бог. Отже Він повинен існувати.

Кант уважає, що людина одночасно належить до двох світів: детермінованості та свободи. Розум дає людині свободу. Совість, сумління – це та ланка, яка поєднує світ детермінованості та свободи, виключає можливість роздвоєння людини (знати – це одне, а чинити – інше). Совість не дає себе приспати, вона виставляє рахунок. Людина завжди втягнена у конфронтацію між належним і дійсним. Людина як істота належна до світу свободи заслуговує на повагу, вона відмінна від інших речей світу. Тому Кант доповнює категоричний імператив вимогою: “Чини так, щоб ти завжди ставився до іншого як до мети і ніколи як тільки до засобу”.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.