Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
філософія / з 52.doc
Скачиваний:
64
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
168.96 Кб
Скачать

Гіпотеза про інцест та Едіпів комплекс.

Едіпів комплекс – потяг малолітніх дітей до батьків протилежної статі. У віці 5-6 р. хлопчики починають відчувати сексуальний потяг до осіб протилежної статі, тобто до матері. Батько стає для них ворогом, конкурентом. Причина ворожості до батька – бунт проти його патріархальних порядків і страх бути кастрованим батьком через ревність до матері. Цей страх змушує хлопчика відкинути потяг до матері і переключити його на інших жінок. Хлопчик приймає норми, принципи та порядки батька і вони стають його «Над-Я». Проте у випадках зрушення син не відмовляється від сексуальних уз із матір’ю і в подальшому житті відчуває потяг до жінок, які по відношенню до нього виконують саме ту функцію, яку раніше виконувала мати. Страх перед батьком залишається назавжди.

Такі чоловіки зазвичай ніжні, велелюбні, досить самозакохані. Ці люди з дитинства характеризуються нарцисизмом і почуттям власної виключності. Коли ж такий чоловік сам стає батьком, то не бачить потреби доводити свої переваги на ділі, бо мати чи її заміна люблять його сліпо і беззастережно. Ці люди надзвичайно ревниві (їм хочеться зберегти своє виняткове становище) і одночасно вони дуже невпевнені в собі і тривожні коли треба вирішувати конкретні справи.

Інцестуозне тяжіння до смерті та мертвого – це пристрасть, яка суперечить всім іншим потягам. Він виникає в самій глибині несвідомого. Людина з даним комплексом буде компенсувати його менш деструктивними проявами по відношенню до інших людей, наприклад садистське підпорядкуванн іншої людини, або, навпаки, завоювання безмежного захоплення собою.

Симптоматика некрофілії.

  • для встановлення некрофільського типу характеру недостатньо виявів 1-2 рис;

  • некрофілія це злоякісна форма анального характеру, а біофілія – це повністю розвинута форма «генітального» характеру;

  • з іншого боку для встановлення некрофілії не обов’язково мати всі ознаки характерні їй;

  • немає жорсткого кордону між непрофільською і біофільською спрямованістю: Кожен індивід це складна сукупність, комбінація ознак, що знаходяться в конкретному поєднанні. Проте можна виявити переважну схильність до того чи іншого типу;

  • некрофіли є небезпечними для суспільства – це ненависники, расисти, палії війни, вбивці, різники і т .д.

64.Праця Сартра «Буття і ніщо»

Основний філософський трактат Сартра “Буття і ніщо. Дослід феноменологічної онтології” (1943) присвячений дослідженню питань: що таке буття? які фундаментальні буттєві відносини між свідомістю і світом? які онтологічні структури свідомості (суб’єктивності), що роблять можливими ці відносини

У пошуках відповідей на ці питання Сартр виходить з ідеї світу як феномену. Світ, що безпосередньо виявляється людиною в її життєвому досвіді, є, за Сартром, складне утворення, попередньо (на дорефлексивному рівні) завжди структурованою екзистенцією.

У ньому свідомість людини є “завжди вже здійсненою”, завжди вже здійсненою такою що вже кристалізувала і проробила свою роботу у вигляді “тотальностей”. Намагаючись прочитати її, Сартр вичленовує в світі як феномені, “синтетично організованої тотальності”, “конкретному” три складових його регіони. Буття-в-собі (перший регіон) – будь-яка фактична даність живій свідомості і “є те, що воно є”. Це – сирі обставини виникнення свідомості в їх непереборній випадковості, будь-які емпіричні умови, в яких відкриває себе індивідуальна свідомість і які складають його фактичність (епоха, географічна, соціальна, класова, національна приналежність людини, його минуле, оточення, місце, психіка, характер, нахили, фізіологічна конституція і ін.). Другий регіон – жива свідомість (буття-для-себе). Його онтологічний статус полягає в тому, що, будучи виявленням і розкриттям даного, свідомість є “ніщо” (neant), порожнечею, запереченням.

Свобода, таким чином, протиставляється випадковості (даного як “існування без підстави”). Вона визначається як автономія (своєзаконність), зусилля людини самовизначитися в тому, що їй просто дано, даючи самій собі цю даність, тобто постійно відновляючи її у просторі своєї власної інтерпретації, вступаючи в певні відношення з нею, надаючи їй певний зміст своїм вибором. Це дозволяє Сартру трактувати індивіда як автора всіх значень свого досвіду і всіх своїх поводжень. Будучи самосвідомою, сартрівска людина вільна і тотально відповідальна за світ і за себе у ньому. Момент самовизначення людини в бутті, можливий тільки в силу того, що свідомість є для-себе, виявляється в Сартра точкою розриву природного, каузального ланцюга в бутті, появою в ньому “тріщини”, “дірки” і можливістю встановлення в універсумі морального – вільного, контрфактуального – порядку.

“Буття і ніщо” досліджує ситуацію як нерозривний синтез свідомості і даного, свободи і фактичності. Те що задається в перспективі живої діяльності і ризикованої (негарантованої) відкритості, буття в онтології Сартра трактується як “індивідуальна авантюра”, подія фактичної артикуляції існуючого проектом (“ще не існуючим”).

Буття це те, на що людина наважується, вона скомпрометована ним: між ними стосунки співучасництва. Свобода в кожній людині, цей синонім свідомості в Сартра, оголошується підставою (внутрішньою структурою) буття, світу, історії, “безосновною”, відкритою підставою всіх зв’язків і відносин у світі.

У “Бутті і ніщо” Сартр розглядає проблемучасу. Він зазна-чає, що темпоральність – це організована структура, тотальність, в яку входять три елементи: минуле, теперішнє, майбутнє. Темпоральний феномен потрібно розглядати у його тотальності. Минуле – це завжди зростаюча тотальність у-собі, якою ми є. Однак, оскільки ми не мертві, ми не є цим у-собі в модусі тотожності. Завдяки смерті для-себе назавжди перетворюється на у-собі настільки, наскільки воно цілком проникло у минуле. Сартр згадує слова Мальро “Смерть перетворює життя на долю”. У змісті минулого як такого я нічого не можу ані відняти, ані додати. Минуле, яким я був, є тим, чим воно є; – це якесь у-собі як речі світу. І цей буттєвий зв’язок, який я маю підтримувати з минулим, – це зв’язок типу в-собі. Тобто це – ототожнення із собою. Але, з другого боку, я не є своїм минулим. Я не є ним, оскільки я ним був. Минуле, зазначає Сартр, є тією онтологічною структурою, яка зобов’язує мене бути тим, чим я є поза собою.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.