Велике значення для розвитку продуктивних сил мав перехід від привласнюючого типу господарства, до якого належали збиральництво, полювання та рибальство, до відтворюючого, яке знаменувало появу землеробства й тваринництва, що призвело до першого суспільного поділу праці — виділення пастуших племен. Це в значній мірі підвищило продуктивність праці і створило певні можливості для виробництва додаткового продукту й розвитку обміну. Другим великим суспільним поділом праці було виділення ремесла, що сприяло подальшому вдосконаленню засобів праці та підвищенню її продуктивності. Нові засоби праці, мотика й плуг, були розраховані не на колективне, а на індивідуальне використання. З розвитком індивідуальної праці на її основі поступово виникає приватна власність і приватне господарство, що породило майнову нерівність і експлуатацію. Так на основі нових суспільно-економічних відносин відбувається класовий поділ суспільства, що вступає в новий етап свого розвитку.

2.2. СВІТОСПРИЙНЯТТЯ ПЕРВІСНОЇ ЛЮДИНИ

На первісному етапі розвитку людини й формування людського суспільства зароджується культова свідомість, в основі якої лежали первісні вірування — тотемізм, фетишизм, магія.

Тотемізм — культ священних предків. Кожне плем’я мало своїх священних предків, які частіше за усе ототожнювалися з тваринами. Така система називалася тотемізм. Тотем — це не просто тварина, а божественна тварина, від якої пішли і реальні тварини, й люди.

Фетишизм — обожнення предмета, який сприймається носієм демонічних сил і пов’язується з долею всього племені. Наприклад, індійці пуабло, визнаючи себе дітьми Сонця, відкривають у своєму житті перспективу, що виходить далеко за межі їх обмеженого існування.

Магія. У міфах людина не лише залежить від всесвіту, а й, навпаки, може впливати на світ. Таким чином, доля одних істот або речей пов’язана з іншими. Отже магія — це спосіб впливу на предмет через використання не його об’єктивних якостей, а містичної причетності один одному, де містичний зв’язок виступає знаряддям людської волі. Магія не могла фізично впливати на якість предметів і явищ, але магічні слова і обряди справляли вплив на людей, уселяючи відчуття єдності, оптимізму, «програмуючи» на успіх у задуманій справі. Магічній меті, наприклад, закликати весну, прогнати зиму, наворожити врожайне літо, напророкувати щасливе парування молоді і весілля, підпорядковувалися в доісторичну давнину веснянки й гаївки, широко представлені в українському фольклорі.

Первісні вірування формували уявлення людей про самих себе, про природу й світ, які систематизувалися у міфології, що відігравала в той час роль суспільної ідеології.

Міфологія (< гр. mythos — оповідання, переказ + logos — поняття, вчення) — це форма суспільної свідомості, зображення всього світу, наповненого живими істотами, наділеними чудесними й фантастичними якостями. Це також спосіб людського буття й світосприйняття, що ґрунтується на спорідненості людини й природи. Засобом виживання людини в жорстокій природі могло бути лише відчуття її спорідненості із грізними стихіями. Таке світосприйняття складало першооснову міфу, що допомагав людині відчути себе частиною космосу — упорядкованої системи всесвіту, на відміну від хаосу. Міфологію складали міфи. Як відомо, міфи (< гр. mythos — переказ) — це фантастичні символічні уявлення людей про світ, а також

25

оповідання про поганських богів і надприродних героїв. Компенсуючи недостатність знань про природу, вони становлять першу історичну форму культури. Міф не давав об’єктивної картини світу, а лише наділяв його певним смислом. Це була своєрідна проекція людської душі у космос, і щоб вижити у ньому, людина шукала собі покровителів в особі існуючих у ньому персонажів. Це, насамперед, одухотворені сили та явища природи, яких бояться та приносять їм жертви, покладаючи на них свої надії. Кожне плем’я створювало своїх богів та міфологічних персонажів, тому релігія первісних людей і називається «язичництвом» або народною релігією.

Міфологія та міфотворчість у зародковому вигляді містили у собі всі основні форми суспільної свідомості, релігії й філософії, розвивали фантазію, формували поетичне мислення, отже, епоху первісного суспільства не без підстав називають «дитинством людства», без пізнання якого неможливо усвідомити сутність сучасної цивілізації.

Міфологія була своєрідним ембріоном не тільки первісної культури, а й культури взагалі, основним способом сприйняття, розуміння й пізнання світу, що оточував первісну людину. Опора на могутню міфологічну традицію була і дотепер залишається головним засобом консервації культури та збереження її протягом довгих тисячоліть із майже невідчутними змінами. Головним призначенням міфів була побудова картини світу й з’ясування у ній місця самої людини, що відображує типологія міфів.

Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний, або причинно-пояс- нювальний, що трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, культурних рис, соціальних об’єктів. Це розповіді про походження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарської діяльності й т. ін. Космогонічні міфи оповідають про походження космосу як цілісної системи, його структуру — вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та небесного світів, пронизаних єдиним стрижнем — світовим деревом або світовою горою, та горизо- нтально-концентричну, що складається з вузького кола «домашнього» світу та безкраїх просторів «чужого», ще неосвоєного культурою, про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення культурного світу. Логічним продовженням космогонічного міфу є міф антропологічний, присвячений обставинам походження першої людини або першопредків племені чи роду. Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними. Різновидом астральних міфів є міфи місячні й солярні, у яких Сонце й Місяць виступають як брат і сестра або чоловік і дружина. В основі тотемічних міфів лежать уявлення про кревний зв’язок на підставі спільного походження, про братерські відносини між певною групою людей і представниками тваринного світу, подекуди рослинного світу та навіть об’єктами неживої природи. Есхатологічні міфи (< гр. eskhatos — останній, кінцевий), де йдеться про загибель, «смерть», або «кінець світу» (всесвітній потоп у «Епосі про Гільгамеша», біблейському Апокаліпсисі, давньогрецькому міфі про Девкаліона й Пірру). Календарні міфи трактують зміну сезонів року як циклічний процес умирання й відродження природи.

Міфологія представлена складною й різноманітною типологією персонажів або типів міфологічних героїв.

Першопращури — група персонажів, що уособлюють прабатьків ранніх людських співтовариств, прабатьки, яким нащадки завдячують своїм існуванням, або тотемні істоти, що набувають поступово антропоморфного (людиноподібного) вигляду.

Культурні герої — це персонажі, які вперше створюють для людини різні культурні чи побутові атрибути — вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полюван-

26

ня, різні види мистецтв, правила поведінки, закони. У слов’янській та українській міфології це — Велес — бог скотарства і багатства, заступник тварин, Сварог — бог небесного вогню, опікун ковальства і шлюбу, Дажбог — бог сонця і жнив; Дана — берегиня води, Лада — берегиня весни і любові, покровителька шлюбу та домашнього вогнища, Купайло — бог земних плодів, родючості та добробуту.

Духи — міфологічні істоти, що нібито постійно взаємодіють з людиною, допомагають або перешкоджають їй у різних видах діяльності, наповнюють життя позитивом чи негативом. Вони тісніше, аніж боги, спілкуються з людьми та впливають на їх життя там, де боги втручатися не вважають за потрібне. Це — русалка — діва, що живе у воді і часто виходить на сушу, мавка — діва, що живе у лісі, віла — володарка криниць і озер, лісовик — лісовий дух, покровитель звірів, домовик — хатній дух, покровитель дому, дідько — нечистий дух, відьма та відьмак — чаклунка та чарівник, упир — дух, що п’є з людей кров, вовкулака — обернена на вовка людина.

Боги й напівбоги — могутні надприродні істоти, що створюють світ людей і керують ними. З розвитком релігійних уявлень образи богів еволюціонують від політеїзму до монотеїзму у напрямі абсолютизації суттєвих ознак до всемогутності й безсмертя, всевладдя й всевідання. Серед них усемогутній слов’янський Перун — бог війни, блискавки і грому.

Міф відігравав роль консолідуючої сили людини з общиною, порядок якої був таким же священним, як і закони природи. Закони колективу розглядалися як продовження законів космосу і ніколи не були предметом обговорення. Порушення правил і звичаїв розглядалися як підрив союзу людей і богів та жорстоко каралися, і тому сучасні уявлення про абсолютну свободу диких людей просто безпідставні.

Міфологія — це стійка й консервативна система, але вона не вічна. Причиною її руйнування є не просте накопичення знань, а внутрішнє звільнення людини. Міф не може регулювати життя вільної людини, тому реалізація свободи, з одного боку, підриває основи міфології, а з іншого — стає джерелом виникнення нової форми культури, де міф трансформується у релігію, мистецтво й філософію.

Перебуваючи у магічному космосі, де усе одухотворене й зв’язане магічним взаємовпливом, людина залежала від богів так, як і боги залежали від людей, складаючи елементи космічного простору. Людське життя було не самоцінним, а лише продовженням космічного життя. Внутрішня драма людської душі сприймалася, як результат втручання демонів або богів. Але згодом людина, ототожнюючи себе з природою, перестала сприймати її як сліпу гру стихійних сил. Так виникала перша форма релігії. Космос став більш розумним й раціональним, символізуючи перехід від первісної праобщини до античного полісу.

Із міфів виділяється мистецтво. Його коріння сягає міфологічних церемоній і ритуалів, де людина переживає зміст і красу, натхнення життям як втілення божественних сил. Це видовищні та ігрові форми мистецтва, танці, пісні та форми музичної творчості.

Форми образотворчої діяльності людини, що сприймаються як мистецтво, виникли близько 30 тис. років тому. Це — трафаретні зображення людської руки, зображення звірів, маски, що використовувалися у відповідних ритуалах. Прикладом може бути поліхромний живопис печери Альтаміра в Іспанії. У печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами. Примітивні музичні інструменти лише могли відбивати такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танок мав театралізований характер і відтворював сцени різноманітних трудових актів. Однак ритуали ще продовжували носити магічний характер й були направлені не на естетичні, а на містичні цілі поєднання з богами.

27

Важливим було подолання міфів філософією. Якщо міф виражав нераціональну мудрість у символічних образах, то філософія намагається зробити мудрість предметом раціонального мислення. Однак міф та його образи й понині продовжують зберігатися в душах людини, подекуди нагадуючи про себе забобонами, марновірством і ворожінням.

Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва на території України. Най-

більш давні стоянки первісної людини періоду раннього палеоліту було знайдено у Закарпатті, на Житомирщині, уздовж середньої течії Дністра, у Донбасі та в Криму. Так, у Донбасі, поблизу м. Амвросіївка та на березі Дністра біля Луки-Вруб- ловецької, неподалік від Кам’янець-Подільського, було знайдено кам’яні ручні рубила, а на Житомирщині, в басейні ріки Свинолужки, — велику кількість розщеплених кременів, що використовувалися як знаряддя різання і скобління в епоху раннього палеоліту. В епоху середнього палеоліту людина розселилася майже по всій території сучасної України — у Донбасі, Криму, Подніпров’ї й на Десні, у Подністров’ї та в її західних областях. На території сучасної України також відомо близько 500 пізньопалеолітичних поселень, за приблизними підрахунками населення того періоду складає близько 20 тис. чоловік, а вік життя людини становив не більше 20—25 років.

В епоху мезоліту (9—6 тис. до н. е.) природні умови на українських землях стали нагадувати теперішні. Виділилися чотири природно-ландшафтні зони: лісова — Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного й Лівобережного лісостепу; степова зона; регіон гірського Криму. Цікавою пам’яткою вважається печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої були розмальовані зображеннями людей, звірів, мисливців та танцюючих чаклунів.

У 6—3 тис. до н. е., коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот — перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворюючих видів діяльності — обробітку землі й розведення домашніх тварин, що знаменувало собою перший великий суспільний поділ праці, який, за словами британського вченого В. Чайльда, явив собою справжню

неолітичну революцію.

Формування аграрної та тваринницької культур викликало відповідні соціальні зміни. Якщо збирачі та мисливці вважали здобуте продовольство спільним для усіх членів роду, то тепер воно вважалося власністю лише окремих груп або осіб. Надлишки продовольства стимулювали формування касти військових, адміністративного персоналу, служителів культу та інших соціальних категорій людей, які не мали відношення до здобуття чи виготовлення продуктів харчування.

На півночі та північному сході України проживали племена, що займалися мисливством та рибальством, а у південно-західній частині населення віддавало перевагу землеробству й тваринництву. Нині на території України археологами знайдено не більше десяти неолітичних культур, аналіз яких свідчить про те, що у людей ускладнився світогляд, з’явилися нові релігійні культи, у тому числі культ черепів, пов’язаний з ушануванням предків. На поселеннях та у могильниках епохи неоліту виявлено також численні зразки образотворчого мистецтва. У той час, як на півночі Східної Європи знайдені перші антропоморфні статуетки, вирізьблені з кістки чи дерева, в Маріупольському могильнику археологи розкопали декілька зображень тварин, виконаних у такій само техніці різьблення по кістці. Але справжнім досягненням образотворчого мистецтва епохи неоліту є зображення на плитах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя.

Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи був енеоліт (в перекладі з латинської — мідний камінь). Ця епоха на території України припадає на 4—3

28

тис. до н. е. То був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих відносин первісного суспільства, час подальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства — землеробства та скотарства. Племена освоїли нову сировину та оволоділи першим металом — міддю. У цю історичну епоху з’явилася добре відома нині трипільська культура, що існувала на території від сучасної Республіки Молдова до річки Псел на Сумщині. Її елементи відшукав у 1893—1906 рр. на території Обухівського й Кагарлицького районів, вулиці Кирилівській у Києві архео- лог-аматор В. Хвойка. Свою назву ця культура отримала від села Трипілля під Києвом, де було знайдено найбільше її поселення.

З другої половини епохи бронзи, тобто за 2750—1200 рр. до н. е., на території України з’являються землеробсько-скотарські племена Середнього Подунав’я, пізніше — народи північноєвропейського походження. Вони розселялися у верхів’ях Прип’яті, Західного Бугу, Дністра і використовували у боях з автохтонним населенням бойові кам’яні сокири. Водночас на сході та півдні з’явилися численні тваринницькі племена, що прийшли з Поволжя й Північного Кавказу. Вони змішалися з місцевим населенням і, освоївши степові та лісостепові області, дійшли до Балкан. Головною особливістю епохи було відділення тваринницьких племен від землеробських. З появою запасів продовольства виникла необхідність охороняти його від нападників, виникли нові види наступальної та оборонної зброї: мечі, удосконалені списи, панцири, щити та ін. Виділилася племінна верхівка, ускладнилися суспільні відносини всередині родів і племен, удосконалилися владні функції, поглибилася соціальна стратифікація. Деякі етнографи вважають, що наприкінці цього періоду вже остаточно сформувалися спільноти прагерманців, правенедів, прабалтів та праслов’ян.

Кіммерійці. Скіфсько-сарматська епоха. Наприкінці 2 тис. до н. е. територію південної України населяли кіммерійці. Вони займалися табунним тваринництвом, добре володіли обробкою бронзи та заліза, постійного житла кіммерійці не мали, вони жили у тимчасових таборах й зимівниках, одними з перших навчилися виплавляти залізо, кували мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл. Згадки про них зникли після 570 р. до н. е. Форми суспільного життя кіммерійців згодом наслідували скіфи.

Скіфи мігрували на територію України у першій половині VII ст. до н. е. За згадками стародавніх істориків, спочатку вони перебували у Середній Азії або в степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом. Потім, під натиском сусідів, відійшли у Північне Причорномор’я, трохи згодом частина їх мігрувала у Передню Азію. Північний Кавказ довгий час залишався для них надійним тилом, де вони забезпечувалися продуктами харчування, кольоровими металами, поповнювали свої війська. Завдяки походам до Малої Азії скіфи підпали під сильний вплив східних культур Ассирії, Вавилону, Мідії. Поселившись на землях нинішньої України, вони поступово змішувалися з місцевим населенням, переймали його побут і звичаї. Апогеєм могутності скіфської держави зі столицею, яка перебувала на території нинішньої Запорізької області, стало ІV ст. до н. е. Скіфи вели жваву торгівлю з Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикапеєм, Македонією, Істрією, а також римськими провінціями. На той час у них уже склалася патріархальна система общини з чіткою соціальною диференціацією. Кожний повнолітній скіф був передусім воїном, що володів різноманітними видами зброї. У боях скіфи були безпощадні, вони осліплювали й кастрували військовополонених, приносячи їх у жертву богині домашнього вогнища Табіті, повелителю неба Папою, богу війни Арею. З черепів убитих ворогів скіфи виготовляли чаші для пиття, із шкіри правих рук — сагайдаки для стріл. Усе життя скіфів було пройняте військовими традиціями й звичаями, а війна — істотним джерелом збагачення.

29

На той час скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (< полі… та гр. theos бог), тобто багатобожжя або віри у багатьох богів, і фактично відповідала рівню, що передував створенню релігії з загальнодержавним пантеоном богів. Їх релігійні вірування, по суті, являли собою синтез вірувань представників трипільської культури, тваринницьких тотемів та давньогрецької міфології. Віровідступництво, ігнорування законів та заповітів предків жорстоко каралися. Навіть представники вищих станів не були гарантовані від покарання. Так, відомий мудрець Анахарсіс та цар скіфів Скил були вбиті родичами за прихильність до еллінських обрядів. У той же час в Афінах скіфи-раби залучалися до виконання поліцейських функцій, що вважалося недостойним заняттям для вільної людинигромадянина. Важливими пам’ятками скіфської культури на території України є грандіозні царські кургани: Чортомлик, Солоха, Огуз, Кульоба, Гайманова могила, Товста могила та ін., а такі поняття, як «скіфське золото», скіфський «звіриний стиль» стали синонімами високої художньої й технічної майстерності в усьому світові. Однак протягом IV—III ст. до н. е. під впливом місцевих землеробських племен скіфи втратили свою ідентичність та чіткі ознаки державності. Наприкінці ІІІ ст. вони перенесли центр своєї держави в Неаполь, що знаходився неподалік від Сімферополя, а на початку ІІІ століття до н. е. під ударами готів Скіфія як єдиний протоетнічний та політичний організм, припинила своє існування, розпавшись на Малі Скіфії, що розмістилися у Нижньому Подніпров’ї, Подунав’ї та в Криму. Але скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, звичаях, релігійних віруваннях не втратив свого значення і надалі продовжував справляти значний вплив на мистецтво різних племен.

Удругій половині ІІ ст. до н. е. Північне Причорномор’я заселило іраномовне плем’я сарматів, що прибуло з-за Уралу й Поволжя. Сармати проживали там протягом декількох століть, поділяючись на язигів, аланів та роксоланів. В основній масі вони були кочовиками-скотарями, їх житла та зброя майже не відрізнялися від скіфських. Сармати-скотарі жили у підводах-кібитках, а напівосілі сарматиземлероби — у грубошерстих наметах. Головним предметом культу сарматів був меч — уособлення бога війни, недарма деякі вчені виводять назву сарматів від іранського слова «опоясаний мечем». Сарматська кіннота не знала поразок, жінки нарівні з чоловіками їздили верхи, володіли зброєю, брали участь у походах.

УІ столітті до н. е. племена язигів та роксоланів проникли на землі Римської імперії, а грецькі міста-колонії Причорномор’я й Криму сплачували їм велику данину. Наприкінці І ст. об’єднання сарматських племен, прозваних аланами, підкорили інші близькі племена, і змусили навіть Рим сплачувати їм данину. Деякий час алани перебували у союзі з готами, потім окремі аланські племена були розбиті гунами, частина сарматів пішла з ними до Європи, а потім потрапила до Африки. Невелика частина сарматів улилася до слов’янського середовища.

Враховуючи викладене, слід усвідомити безпідставність точки зору про те, що культура первісних людей — це культура «примітивних дикунів», «грубих язичників» або «троглодитів». Протягом майже усієї історії людства вона була основною формою культури, єдиним цілим на незначній території освоєних земель. У первісних суспільствах зародилися такі досягнення культури, як виготовлення знарядь праці, привласнююча та відтворююча форми економіки, релігійні уявлення, мова та сигнально-знакові системи. У цей загадковий час людина перша з усіх живих істот стала ховати своїх померлих. Бажання зрозуміти, що таке смерть і небажання миритися з тим, що життя коротке, призвели до різноманітних уявлень про потойбічний світ і формування поховальних ритуалів. Поділ світу на три сфери — небесну, земну й підземну, — притаманний міфологіям та релігіям усього світу, було зроб-

30