Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
умзпс.docx
Скачиваний:
997
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
192.33 Кб
Скачать

2.Походження назви «Україна», «український». Основні етапи становлення і розвитку української мови

Як назва держави Україна офіційно закріпилася з часів виникнення Української Народної Республіки в 1918 р. Але саме іменування дуже давнє. Можливо, навіть давніше, ніж Русь. Сягає, ймовірно, спільнослов’янського періоду. Це самоназва народу, яка протягом 1,5 тисячі років не була офіційною назвою держави. Перша письмова згадка про Україну міститься в Іпатіївському списку “Повісті временних літ” під 1187 р. після розповіді про смерть переяславського князя Володимира Ігоровича, який успішно боронив руські землі від половецьких нападів.

Потім знаходимо згадки датовані :1189 р., 1213 ,1280 р. 

Словом Україна в XVI – XVII ст. позначаються всі українські землі. Французький інженер Г.Боплан у 1650 р. видав у Франції латинською мовою книгу “Опис України”. Він пише, що до складу України входять воєводства: Люблінське, Белзьке, Холмське, Подільське, Покутське, Волинське, Брацлавське, Київське. Отже, називає практично всю територію України, крім Слобожанщини, яка до Польщі не входила, а тому Боплан там не був. У літописі С.Величка (закінчив 1720 роком) назву Україна читаємо ледь не на кожній сторінці. На географічній карті 1572 p., виконаній для Генріха Анжуйського, територія по обидва боки Дніпра має напис “Ucraine”. Київський єпископ поляк Йосип Верещинськнй у 1594 р. пише в листі до шляхти: “Вся Україна спільно з Короною Польською повна загрозливої небезпеки”. В Універсалі Богдана Хмельницького (1655 р.) знаходимо: “всего войска українського”, “на корону Польскую і на народ благочестивий, український…”, “… народа українського по обоїм сторонам Дніпра розширяючогося нам вручену моць і владу, як у войску, так і по всіх городах, і всім Українським народом дириговать маючи…”.

 У народній творчості ніколи не фігурує Русь, а тільки Україна. Бо Русь було чужинське ім’я, накинуте кимось давно, а Україна – рідне, зрозуміле. Наприклад, з народних пісень: “Виїжджає з України козак молоденький “пташки на могилу…будуть йому приносити з України вісті”; Існують три версії про походження назви Україна, кожна з яких по-своєму тлумачить її. 1. Поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави, периферія: окраїна, де [о] наблизилося до [у] і дало назву Україна. Михайло Грушевський у І т. “Історії України-Руси” (1898) та у II т. (1905) також інформує, що “Україна” – це назва пограниччя”. З приводу цього Сергій Шелухин у праці “Україна” (Прага, 1936) пише: “Грушевський сам заплутався і молодь за собою потягнув”. Цю етимологію любили повторювати російські історики. 2. С.Шелухин пояснює назву Україна у зв’язку з дієсловом краяти: краіати —> край —> украй, тобто це та частина території, що належить нам, наш украй – Україна. У цьому є сенс. Для прикладу візьмемо “Пересопницьке євангеліє” (1556 p.), де словоукраїна вживається багато разів як загальна назва у значенні земля, територія: “І переїхали до україни Гадаринської, которая єсть з другої сторони напротив Галилеи”. Очевидно, таке пояснення етимології топоніма Україна є найбільш достовірним. 3. Третє пояснення подає назву Україна як складне слово: родовий відмінок множини від слова анти -» ути + називний відмінок від слова країна: уть країна (країна антів), де утькраїна -»yTKpajiHa -> Україна, тобто: занепад [ъ] у слабкій позиції, потім спрощення складної групи приголосних [тк] – [к]. З позицій наукової фонетики тут усе гаразд, та, на жаль, ніде не засвідчена назва утькраїна в пам’ятках письма.

  Отже, Україна <— украй <— краяти. Назва виникла ще у спільнослов’янський період, бо ті слов’яни, що у VI ст. помандрували на Балкани, понеси її з собою. Там виникла область Крайна (між Сербією і Хорватією). Це не випадково, бо туди перенесли й інші топоніми з України: Черногора – Чорногорія, Гуцульщина – Гуціка – Гацка. У царській Росії назва Україна не визнавались. Офіційною була назва Малоросія, що протиставлялася Великороси. Побутувала думка, що українці – це ті ж росіяни, але із зіпсованою поляками російською вимовою, люди меншої вартості, ніж великороси. Назви “Мала Русь” і “Велика Русь” утворені грецькою психологією, а росіяни скористалися готовими назвами, даними греками. Уперше ці назви знаходимо в посланнях царгородського патріарха 1303 р. із справи про утворення Галицько-Волинської метрополії. За термінологією грецьких географів:– Мала Русь, це власне Україна, і Велика Русь, це Україна разом з її колоніями у Прибалтиці, Поволжі, біля Ладоги й Онеги, тобто Русь часів Святослава, Володимира Великого, Ярослава. Отже, Мала Русь – це метрополія.