2. “Бездомність людини”. Сенс буття

Бубер у праці “Проблема людини” зазначає, що в історії людського духу є епохи облаштованості та бездомності. В епоху облаштованості людина живе у Всесвіті як дома, а в епоху бездомності – як у дикому полі. В першу епоху антропологічне питання виявляється лише частиною космології, а в другу – набуває особливої глибини та самостійності. Людське буття особлива проблема для Платона, Августина, Паскаля, але не для Аристотеля, Томаса Аквінського. У Новий час людина остаточно втрачає свою домівку. Виявляється, що Земля не в центрі Всесвіту, і до того ж світ нескінченний. Людині, зрештою, доводиться погодитися на свою бездомність і загубленість у Всесвіті, але там ще є Бог. На запитання Паскаля: “Що є людина в нескінченності?” Можна було відповісти: “Істота, в якій Бог любить самого себе”. Людина ХХ століття втрачає Бога, живе у світі, де відбувається знелюднення людини. Техніка і технізоване суспільство розчиняє в собі людину. Вона губить свою особистість, кожен уподібнюється кожному, панує безособовий das Man. Людина втрачає зв’язок із буттям, втрачає смисл буття. Через жах, як зазначає Гайдеггер, розкривається НІЩО, грізна порожнеча небуття, світ виявляє себе як бездомний. І тоді людину охоплює глибока туга. Щоб наблизитися до буттєвого смислу світу, потрібно подолати предметно-технічну настанову свідомості.

За словами Гайдеггера, у наших повсякденних турботах ми прив’язані до конкретного сущого, загублені в ньому. Але іноді це суще в цілому раптом захоплює нас – зокрема, це відбувається при справжній нудьзі. Людину бере глибока туга, вона бродить у безоднях буття, цією тугою відкривається суще в цілому. Гайдеггер зауважує, що у стародавні часи суще розуміли як те, що виникає та саморозкривається, що своєю присутністю захоплює людину як присутню при ньому, тобто таку, котра сама відкривається присутності, вислуховуючи її. Суще стає сущим не через те, що людина спостерігає його – радше суще дивиться на людину, розкриваючи себе і забираючи її для перебування в собі. Бути під поглядом сущого, захопленим ним і поглинутим його відкритістю, а отже, залежати від нього, бути у вихорі його суперечностей і носити на собі печатку його розколу – таке єство людини у великий грецький час. У середньовіччі бути сущим означало бути належним до певної ієрархічної сходинки створеного буття і в такому підпорядкуванні відповідати творчій першопричині. Починаючи з Нового часу, із Декарта, уявити що-небудь, яку-небудь сферу сущого означало помістити перед собою наявне як щось таке, що протистоїть, співвіднести із собою і змусити увійти в це відношення до себе, як у визначальну сферу. Людина дедалі радикальніше розпоряджається підкореним світом. Людина більше не живе у природі, не намагається її зрозуміти, а використовує її. Людина вже прагне не пізнавати, а підкоряти. Домінування предметно-технічної настанови призводить до того, що людина стає дедалі більш відчуженою від буттєвого змісту світу, – це віддзеркалюється у кризі основ природознавства, теоріях про кінець історії, занепад цивілізації і т.ін. Гайдеггер приходить до висновку, що людина повинна стати “пастухом” буття, “охоронцем буття”, і вона покликана охороняти домівку буття, тобто мову. У світі треба вміти жити, а не підкоряти його. Гайдеггер говорить про те, що домівка буття – це мова, поетична мова, лише через поетичну мову розкривається смисл буття, лише поетичне життя – це справді людське життя. Звертаємо увагу студентів, що детальніше погляди Гайдеггера аналізуються у навчальному посібнику: Задубрівська О.М., Козьмук Я.Р. Онтологічний та антропологічний аспекти філософії М.Гайдеггера. – Чернівці, 2007.