5. Индивидуальные особенности развития учащихся и их учет в процессе воспитания

Возрастные особенности развития учащихся по-разному проявляются в их индивидуальном формировании. Это связано с тем, что школьники в зависимости от природных за­датков и условий жизни (опять связь биологического и социально­го) существенно отличаются друг от друга. Вот почему развитие каждого из них в свою очередь характеризуется значительными ин­дивидуальными различиями и особенностями, которые необходимо учитывать в процессе обучения и воспитания.

Какие же проблемы встают перед работниками школы в данном случае?

При учете возрастных особенностей развития детей педагог во многом опирается на обобщенные данные педагогики и возрастной психологии, о которых шла речь выше. Что же касается индивиду­альных различий и особенностей воспитания отдельных учащихся, то здесь ему приходится полагаться лишь на тот материал, который он накапливает в процессе личного изучения школьников.

На какие же вопросы следует обращать внимание при изучении индивидуальных особенностей учащихся? Существенное значение имеет изучение физического состояния и здоровья школьников, от которых во многом зависит их внимание на уроке и общая работо­способность. Нужно знать ранее перенесенные учеником заболева­ния, тяжело отразившиеся на его здоровье, хронические болезни, состояние зрения и склад нервной системы. Все это будет помогать правильно дозировать физические нагрузки, определять место по­садки учеников в классе (например, учащихся с ослабленным зрени­ем нужно сажать поближе к доске, подверженных простудным забо­леваниям не размещать вблизи окон и т.д.), а также сказывается на участии в различных спортивно-массовых и оздоровительных меро­приятиях.

Весьма важно знать особенности познавательной деятельности учащихся, свойства их памяти, склонности и интересы, а также предрасположенность к более успешному изучению тех или иных предметов. С учетом этих особенностей осуществляется индивиду­альный подход к учащимся в обучении: более сильные нуждаются в дополнительных занятиях с тем, чтобы интенсивнее развивались их интеллектуальные способности; слабейшим ученикам нужно ока­зывать индивидуальную помощь в учении, развивать их память, со­образительность, познавательную активность и т.д.

Большое внимание необходимо уделять изучению чувственно-эмоциональной сферы учащихся и своевременно выявлять тех, кто отличается повышенной раздражительностью, болезненно реагиру­ет на замечания, не умеет поддерживать благожелательных контак­тов с товарищами. Не менее существенным является знание типологии характера каждого ученика, которое поможет учитывать ее при организации коллективной деятельности, распределении общест­венных поручений и преодолении отрицательных черт и качеств.

Сложным, но очень важным является изучение внутренних побу­дительных факторов поведения и развития школьников – их по­требностей, мотивов и установок, их внутренней позиции по отно­шению к учению, происходящим в обществе событиям и изменени­ям, труду, а также к учителям и коллективу товарищей. Изучение учащихся должно охватывать также ознакомление с условиями до­машней жизни и воспитания, их внешкольные увлечения и контак­ты, которые оказывают значительное влияние на их воспитание и развитие.

Наконец, значительное место занимает знание учителями таких важных вопросов, которые связаны с обучаемостью и воспитуемостью учащихся и включают в себя степень восприимчивости педагогичес­ких влияний, а также динамику формирования тех или иных лич­ностных качеств.

В заключение подчеркнем, что только глубокое изучение и знание особенностей развития каждого школьника создает условия для успеш­ного учета этих особенностей в процессе обучения и воспитания.

Людина — це біологічна істота, яка характеризується такими фізіологічними ознаками, як пряма хода, розвинена черепна коробка та передні кінцівки тощо. Цим поняттям широко оперують у фізіології, анатомії, медицині.

Особистість є соціальним поняттям; людину з соціально-психологічного погляду характеризують рівень розвитку психіки, здатність до засвоєння соціального досвіду, можливість спілкування з іншими людьми.

Індивідуальність — особистість, яка характеризується унікальними, неповторними соціально-психічними якостями, що помітно вирізняють її серед інших особистостей.

Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність.

Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Понятие же личность включает в себя толькосоциальные свойства и качества человека, к которым, как показано выше, относятся речь, сознание, различные привычки и т.д. и которые делают его общест­венным существом

Індиві́д, Індиві́дуум (лат. individuum — неподільний)  — окремий організм, який існує самостійно, зокрема окрема людина,особа, одиничний представник роду людського.

Поняття «індивід» тісно пов'язане з поняттями «людський організм», «особистість», «суб'єктність», «індивідуальність» та «духовність», які використовуються для позначення сукупності якостей, здібностей окремо взятої людини, сутнісних рівнів людського розвитку в онтогенезі^{[1] (}↑ Українська психологічна термінологія: словник-довідник. — К.: «Інформаційно-аналітичне агенство»,2010. — 302 с. ISBN 978-617-571-040-0.)

Індивідуальність (лат. individuitas — неподільність) — сукупність своєрідних особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність визначає людину як автора власного життя, як творця унікального життєвого шляху, носія багатогранної неповторності, авторського світобачення. Індивідуальність визначається витвореною нею духовно-практичною реальністю, що є сукупним результатом саморефлексії, совісті як особистого морального імперативу добра, віри як засобу поєднання макро- і мікрокосму, що породжує людину духову^[1] ↑ Чепа М.-Л.А. Шлях від народження до смерті: осмислення сутнісних рівнів людського розвитку \ Збірник наукових праць Інституту психології імені Г.С. Костюка "Проблеми загальної та педаглгічної психології".- К.: 2001. Т.ІІІ. Ч. 2.

фактори розвитку особистостівнешние и внутренние. Средовые влияния и воспитание относятся к внешним факторам развития личнос­ти. Природные же склонности, и влечения, а также вся совокупность чувств и переживаний человека, которые возникают под влиянием внешних воздействий (среды и воспитания), относятся к факторам внутренним.

Розвиток — це специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Поняття розвитку особистості і формування особистості дуже близькі і нерідко їх вживають як синоніми. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, само-формування.

Соціалізація — процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить, а з другого — активно входить у систему соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

5. Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками. На практиці користуються емпіричною класифікацією, яка склалася в ході розвитку школи і дошкільних закладів.

Спадковість — це відновлення у нащадків біологічної подібності. У спадковість передаються: тип нервової системи, деякі безумовні рефлекси (оборонний, орієнтовний), конституція тіла, зовнішні ознаки та власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.).

Середовище — все те, що оточує дитину від народження до кінця життя, починаючи з сім'ї, ближнього оточення і кінчаючи середовищем соціальним, в

якому вона народжується і яке створює умови для її розвитку і виховання.

Ведущая деятельность (ведущий тип деятельности) — по А.Н. Леонтьеву, «это такая деятельность, развитие которой обусловливает главнейшие изменения в психических процессах и психологических особенностях личности на данной стадии его развития» 

Психологічні новоутворення - це психічні та соціальні зміни, які вперше виникають на певному віковому етапі, визначають свідомість людини, її ставлення до середовища, її внутрішнє і зовнішнє життя, перебудовують весь хід психічного розвитку. Новоутворення формуються в кінці вікового періоду.

1Ушинский К.Д. Собр. соч. – Т. 6. – С. 252.