20 Баксів.
Чому так мало?
Варіант З
Ролі: чоловік, дружина.
Зміст гри
“Дружина”, збираючи “чоловіка” до крамниці, запитує: “Ти бакси взяв?”
З ігор на побутові теми найпоширеніші ті, в яких відтворюється діяльність батьків з догляду та виховання дітей удома. Основний мотив — турбота про дітей. У таких іграх “батько” найчастіше перебуває на роботі. Якщо він вдома, то лежить на дивані або сидить у кріслі, читає газету чи дивиться телевізор, гримає на інших членів сім’ї і віддає свої розпорядження. Дуже рідко в дитячих іграх відображується турбота членів сім’ї про матір. Як правило, усі турбуються про дитину.
Поряд з ідеальними діти розігрують і вкрай негативні ситуації: б’ються, лаються, уживають брутальні слова, влаштовують гучні “застілля”, під час яких розпивають імпортні напої. Прикметою часу стали ігри в сім’ях, де немає батька. Дитина живе разом з бабусею. Батьки постійно у від’їзді — у Польщі, Турції або торгують на ринку. В ігровій діяльності сучасних дошкільників відбивається ставлення до власності, грошей, відчувається, що в сімейних стосунках дітей також сприймають як власність батьків: “Моя донечка, що хочу те й роблю”.
У сімейному вихованні, як свідчать численні спостереження, найпоширенішими методами впливу на дитину дошкільного віку є привчання, вправляння, вимоги, навіювання, довіра або недовіра, особистий приклад батьків, покарання, заохочення та його форми — похвала і схвалення, пояснення, примушування Найефективнішими для дітей цього віку є такі методи виховання, як привчання та вправляння, оскільки за їх допомогою відбувається органічне включення дитини в життя сім’ї, доручена їй справа стає важливою не тільки для неї, а й для її оточення. Досить поширеними є вимоги та навіювання, менше — довіра та заохочення. Практично в кожній молодій сім’ї дітей карають — фізично і морально. Дорослих дратує дитяча непосидючість, до речі, природна для дитини, надмірна цікавість тощо. Причиною покарань дитини в сім’ї є також завищена або занижена оцінка батьками її можливостей, постійні очікування успіху та недостатня вимогливість молодих батьків до самих себе як до вихователів, нездатність до аналізу особистої виховної діяльності. Під час покарань відбувається приниження гідності дитини, оскільки, як правило, негативно оцінюють її саму, а не її вчинки.
У практиці сімейного виховання трапляються численні випадки невиправданого і невмілого користування примушуванням. На думку багатьох молодих батьків, не має рації роз’яснювати малій дитині доцільності й необхідності того чи іншого виду діяльності, легше примусити її це зробити. У результаті такого виховання дитина не привчається до самостійності, не набуває навичок розумного вирішення справ. Досвід показує, що в дорослішому віці такі діти перестають бути покірливими, але, не володіючи навичками самоконтролю та самоорганізації, наражаються на неприємності й конфлікти у суспільстві та сім’ї. Брак спеціальних знань, навичок та вмінь, певного життєвого досвіду призводить до численних батьківських помилок [1, с. 45—52; 5]. Деякі з них є традиційними, а деякі набули особливого поширення вже в наш час. До них можна віднести хвалькуватість батьків, “маятникоподібне” виховання, маніпуляції та маніпулювання. При “маятникоподібному” вихованні, в основу якого береться добрий та поганий настрій батьків, бувають випадки, коли бажання дитини щоразу пристосуватися до нової емоційної ситуації виховує в ній підлабузництво, улесливість (особливо коли тато або мама в доброму настрої — в такий спосіб дитина авансує себе на майбутнє) або ухиляння від виконання цілком розумних і справедливих вимог одного з батьків в очікуванні на те, що другий їх скасує. Таке виховання позбавляє дитину стійких орієнтирів поведінки і формує в неї риси пристосовництва.
Надзвичайно гострою виховною проблемою сучасності є масове маніпулювання: батьки маніпулюють дітьми, а діти вдаються до маніпуляції батьками — і все заради досягнення якоїсь конкретної мети: примусити зробити саме так, як хочеться маніпулятору. В арсеналі засобів цього примусу — залякування, навіювання, негативне оцінювання. Батьки-маніпулятори вважають, що їхній головний обов’язок полягає в тім, щоб контролювати поведінку дітей. Ця відповідальність за них з часом перероджується у почуття всемогутності. Тому головний підхід до виховання полягає у формулі “ти мусиш”. І більшість батьків упевнена, що це неодмінно змінить поведінку дитини, а можливо, і її сутність на краще. Один з улюблених батьківських прийомів базується на тому, щоб керувати дитиною за допомогою пробудження в ній почуття провини, залякування негативним ставленням оточення чи навіть рідних. Маніпулювання, як правило, травмує людську психіку і стає причиною страждань незалежно від віку конкретної людини. Звичайно, маніпуляторами не народжуються. Перші приклади маніпулювання діти засвоюють від батьків або дорослих, які, у свою чергу, відчувають на собі маніпуляції суспільства.
Є думка, що багато вчинків дітей відповідають батьківським поглядам і підходам, часом навіть таким, які батьки намагаються приховати. Діти, особливо дошкільного віку, уважно спостерігають та інстинктивно наслідують поведінку дорослих. Тому не варто очікувати від дитини, що вона буде доброю до людей, коли її батьки ставляться до них упереджено, з неприязню; неможливо виховати дітей чесними, якщо навчати їх брехати (наприклад, говорити небажаному гостю, що батьків немає вдома). Діти миттєво помічають розходження між тим, що говорять і що роблять їхні батьки. І коли настає час їм самим вибирати той чи інший спосіб поведінки, то вони, як правило, ігнорують настанови, віддаючи перевагу наслідуванню прикладів.
Непокоїть і те, що молоді мама і тато вважають ідеальною ту дитину, яка в будь-якій життєвій ситуації вибирає конформістські форми поведінки. За такої настанови батьки не зможуть виховати у дитини активність, ініціативність, здатність самостійно приймати рішення, відстоювати особисту думку. Такий підхід унеможливлює вирішення нагальної проблеми сучасності — формування активної життєвої позиції особистості.
Щоденно спілкуючись зі своїми дітьми, батьки не завжди своєчасно помічають зміни, які відбуваються в їхньому розвитку і продовжують користуватися тими формами й методами виховання, що не відповідають розвитку і віку дитини, наражаючись на нерозуміння і конфліктну ситуацію. У нашому дослідженні 18% опитаних молодих батьків скаржились на надмірну впертість своїх діток, 14% — на надмірну знервованість, 8% — на те, що діти підкоряються тільки силі, 10% — на егоїзм. Майже 72% респондентів зазначили наявність проблеми в налагоджуванні стосунків з дітьми, у взаєморозумінні, у формуванні їхньої поведінки і дисципліни взагалі. Але що цікаво: у дослідженні білоруського вченого Т. В. Сенька щодо типів поведінки батьків (чоловіків) можемо знайти докази того, що й батькам властиві такі психічні стани, як агресивність (43%), фрустрація (20%) — вона виникає в ситуаціях наявності у людини потреб, які не знаходять свого задоволення, негнучкість (20%) — відсутність уміння швидко змінювати намічений план діяльності відповідно до вимог ситуації, егоцентризм (17%) — завищена самооцінка Отже, є всі підстави вважати, що батьківський тип поведінки в сім’ї, в основі якого лежать вищеназвані якості, негативно впливає на формування особистості дитини, породжуючи в неї стани тривоги, образи, заглиблення в себе, замкнутості або відповідних агресивних проявів.
У цілому аналіз педагогічних факторів, одержаних у ході вивчення досліджуваної проблеми, дає змогу на підставі встановлених критеріїв, самооцінки молодих батьків та показників вихованості їхніх дітей виділити (умовно) три групи батьків, які відповідають трьом рівням сформованості педагогічної культури: високому, середньому і низькому. Характеристика цих груп включає такі показники: наявність і якість психолого-педагогічних знань, їхня глибина повнота і осмисленість; ступінь сформованості вмінь і навичок; ціннісне ставлення до дітей дошкільного віку; стабільність заінтересованості питаннями виховання в цілому.
Перший рівень — високий — характерний для молодих батьків з достатньо повними й глибокими психолого-педагогічними знаннями. Вони систематично займаються вихованням дітей, орієнтуючись на їхній вік та індивідуальні особливості; постійно прагнуть поповнення своїх знань; творчо реалізують їх у процесі сімейного спілкування та виховання. Для цієї групи батьків характерними є висока відповідальність за виховання дітей, активна життєва позиція.
Другий рівень — середній — характеризується відсутністю систематичних знань з педагогіки й психології, нечіткістю уявлень про методи і заходи сімейного виховання, інтуїтивним підходом до розв’язання проблем організації життя дитини. Вихованням дітей такі батьки займаються несистематично, підмінюючи його доглядом, часто не вміючи використати на практиці свої знання.
Третій рівень — низький — властивий молодим батькам з цілковитим або майже цілковитим браком знань і питань сімейного виховання і пасивним ставленням до своїх виховних функцій. У таких сім’ях частіше спостерігаються типові помилки у вихованні дітей: відсутні єдині вимоги, наявні грубощі та авторитарний стиль виховання, застосування фізичних покарань, невимогливість батьків до дітей і до себе самих.
Нами доведено принципову можливість підвищення рівня педагогічної культури молодих батьків і молодої сім’ї. Нині на перший план виходять завдання, які пов’язані з вихованням дорослих, з підготовкою їх до виконання батьківських ролей і функцій. Успішність розв’язання цих завдань значною мірою залежить від чіткого усвідомлення того, що педагогічна культура є складним, інтегративним, динамічним і особистісним утворенням, а основними педагогічними принципами в дидактиці виховання дорослих, тобто батьків, — зосередженість на проблемах виховання, практична спрямованість та єдність процесу навчання й життєвих ситуацій у сім’ї. Отже, справжнє виховання батьків розпочинається з усвідомлення ними можливостей і потреб особистого внутрішнього вдосконалення. Це постійний процес свідомого саморозвитку дорослих, що потребує використання цілісної педагогічної системи як певної сукупності взаємопов’язаних засобів і методів, необхідних для забезпечення організованого, цілеспрямованого й прогнозованого впливу на формування особистості із заданими якостями. Як складові компоненти педагогічної системи постають мета, засоби педагогічного впливу (зміст навчання, його процес, особливості спілкування) і способи досягнення результатів. Оскільки сімейна життєдіяльність і педагогічна культура дорослих інтегровані, способи цілеспрямованої підготовки до батьківства можуть бути дуже різноманітними.
Ідеться передовсім про те, щоб створити стимулююче середовище для розгортання спеціальної роботи з виховання дорослих: необхідно забезпечувати інтелектуальний рівень навчання (відправним моментом у його визначенні має бути діагностика сформованості педагогічної культури в батьків і створення навчальних груп відповідно до рівня такої підготовки), налагоджувати гуманні та довірливі взаємини педагогів з батьками, залучати їх до самооцінювання. Ці умови реалізуються конструюванням окремих занять-тренінгів для батьків, їх організаційно-методичним забезпеченням з урахуванням особливостей навчання й виховання дорослих.
Важливим аспектом підготовки є включення мотивогенних ситуацій, орієнтованих на стимулювання саморозвитку і духовного розвитку батьків. Такий підхід забезпечує диференційованість процесу навчання, органічне поєднання дидактичних і методичних аспектів, дає змогу зробити технологічною систему виховання батьків, формування їх педагогічної культури і відтворювати її в масовому педагогічному досвіді.
Порівняння вихідних рівнів та результатів, досягнутих після закінчення спеціальної підготовки і виховання батьків, а також контроль на проміжних етапах цього процесу допоможуть об’єктивно оцінювати результативність і цілеспрямованість функціонування продуманої педагогічної системи. Нами апробовано таку педагогічну систему виховання дорослих у школі молодих батьків. Вона отримала позитивну оцінку практиків та слухачів цієї школи і спирається на чітку філософську основу, тобто систему загальнолюдських цінностей, надбаний досвід виховання, сучасні уявлення про виховання як соціальний взаємовплив. Проте нині школи молодих батьків тримаються, внаслідок економічної скрути, тільки на ентузіазмі педагогів та організаторів, які стурбовані долею своїх вихованців і майбутніх поколінь.
Варто зазначити, що в останні роки зростає розуміння батьками переваг виховання дитини в сім’ї, а зниження рівня зайнятості дорослого населення та подовження тривалості відпустки матері по догляду за дитиною до 3—6 років створюють для цього сприятливі умови. Проте потенціальні можливості сім’ї не завжди реалізуються. Збіднення змісту спілкування, дефіцит тепла та уважного ставлення одне до одного, поступове зникнення спільних форм корисної діяльності дитини й дорослих породжують несприйнятливі форми самоствердження дитини, конфлікти й серйозні непорозуміння.
Щоб уникнути в сім’ях непорозумінь, зберегти здоров’я молодих батьків і їхніх дітей, молодим сім’ям обов’язково потрібна педагогічна та психологічна допомога. На нашу думку, її ефективність залежатиме від глибокого вивчення педагогічних проблем сім’ї та їх повного врахування всією педагогічною системою, звичайно, за умови допомоги й підтримки з боку держави та всіх її соціальних інститутів.
Проте розгляд питання виховання дітей в сучасній молодій сім’ї у світлі педагогічних проблем не дає підстав зробити висновки про загальну безпорадність молодих батьків як перших вихователів своєї дитини. Акцентування проблем необхідне, щоб привернути увагу до них та показати можливі наслідки педагогічних помилок (особливо коли йдеться про найвідповідальніший і найвразливіший період у розвитку дитини — дошкільний вік) та можливості вдосконалення виховної функції сучасної молодої сім’ї