87 Методика зіставного мовознавства

верхні мови», становлять легко доступний для огляду закритий склад елементів (особливо коли йдеться про фонологічний, морфологічний і синтаксичний рівні мо­ви), через що їх не важко виявити та описати. Невипад­ково перші типологічні класифікації мов ґрунтувалися на морфологічних ознаках, пізніше здійснено спроби типологічних класифікацій на основі синтаксичних оз­нак, а відтак — фонологічних. Формальний підхід у зі-ставних дослідженнях у другій половині XX ст. стиму­лювався структуралістським напрямом у мовознавстві, для якого на перших порах його існування було прита­манним нехтування семантикою, навіть заперечення її як повноправної сфери лінгвістики. Однак посилена увага до форми, яка характеризувала мовознавство з часу його виникнення і була цілком природною на по­чатковому етапі, не є виправданою нині.

Не заперечуючи наукової вартості дослідницького підходу від форми до змісту, його не можна вважати са­модостатнім. Недоліком зіставлень на формальній осно­ві є те, що так неможливо вичерпно розкрити специфіч­ні особливості зіставлюваних мов і нерідко викривлено висвітлюються мовні факти: відштовхуючись лише від форм певного (наприклад, морфологічного) мовного рів­ня, іноді доводиться констатувати, що в одній із зістав­люваних мов відсутні засоби вираження якогось зна­чення, а насправді те, що в одній мові виражено грама­тичними засобами, в іншій виражається лексично або засобами, які знаходяться не на поверхні граматичної структури мови (йдеться про приховані граматичні ка­тегорії — граматичні сигнали, імпліцитно наявні в син­таксичних сполученнях і семантиці слів, що свого часу були відкриті Б. Уорфом і Е. Кошмідером).

Уперше на несамодостатність підходу від форми до змісту вказав Л. В. Щерба. Він акцентував на необхід­ності застосування семантичного принципу в зіставних дослідженнях. Учений обґрунтував підхід від семанти­ки до її вираження і віднесення різнорівневих засобів вираження до семантичного інваріанта. Якщо тради­ційна граматика описувала мовні явища від форми до змісту, то Л. В. Щерба запропонував протилежний під­хід. Цей підхід відображений у його вченні про пасивну й активну граматику. «Пасивна граматика вивчає фун­кції, значення структурних елементів даної мови, вихо­дячи з форми, тобто з їхнього зовнішнього боку. Актив-

88

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства

89

на граматика навчає вживання цих форм» [Щерба 1974: 333]. Активну граматику автор вважає ефективнішою, відводить їй першорядне місце, таким чином утверджу­ючи провідну роль принципу дослідження від семанти­ки до форми.

Останнім часом стає популярною думка про те, що найпродуктивнішою основою для порівняння мов є се­мантика, її, зокрема, висловлюють Ф. Груча, С. Сят-ковський, В. М. Ярцева і О. В. Бондарко. Останній ви­сунув ідею так званої інтенсіональності, під якою він розуміє відношення між значенням мовних засобів і смисловим змістом висловлення, яке відображається у правилах такого типу: «Якщо мовець хоче виразити.., він повинен вжити...».

Переорієнтація мовознавчих досліджень на семан­тичний ґрунт є закономірною, бо без вивчення мовного змісту не можна адекватно представити структуру мови загалом. Необхідність семантичного принципу в кон-трастивних лінгвістичних дослідженнях зумовлена кількома причинами: 1) незаперечним нині є положен­ня про примат мовного змісту над формою; 2) найновіші дослідження вказують на первинність у слові лексично­го і вторинність граматичного, що випливає з більшої глибини граматичної абстракції порівняно з лексич­ною. Тому природно вбачати, що саме в лексиці приховані фундаментальні риси мовної структури, які зумовлюють наявність багатьох специфічних ознак на інших рівнях мови. Так, на матеріалі різноструктурних мов доведено залежність морфологічних і синтаксич­них особливостей мови від реалізованих у ній принци­пів структурної організації лексики [Климов 1983: 34]; 3) у зіставних дослідженнях, де різноманітний емпірич­ний матеріал позбавляє мовознавця можливості вибору якихось стабільних точок відліку, саме семантичний фактор дає змогу знайти ґрунт для зіставлення, стати вихідною точкою для досліджень від третього члена по­рівняння, тобто бути tertium comparationis у зіставних дослідженнях. У такий спосіб буде припинено дискусію щодо мови-еталона для зіставних студій. Опора на се­мантику сприятиме розкриттю максимально широкої сукупності системно зумовлених структурних характе­ристик мови, що в свою чергу дасть змогу пролити світ­ло на проблему взаємовідношення мови і мислення.

Отже, семантичний (змістово-функціональний) під-

хід до мови є найбільш плідним у царині зіставно-типо-логічного опису мов. Його можна застосовувати не тіль­ки для тих мовних рівнів, що мають двосторонні одини­ці, а й до фонологічного рівня, який не має плану змісту. Такі одиниці до цього часу, як правило, порівнювалися на основі їхніх дистинктивних ознак, їхньої звукової ре­алізації. Однак фонеми корелюють з морфемами, та й за­галом будь-які фонологічні засоби існують для того, щоб уможливити функціонування мовних структур, які бе­руть участь у передаванні смислу і повинні розглядатися саме з цього погляду. Це ж стосується інтонації та наго­лосу. Інтонація корелює з синтаксичною семантикою, а наголос — з лексичною і морфологічною семантикою.

Щодо морфології і синтаксису, то їхні категорії ма­ють суто семантичний характер. Має рацію Е. Бенве-ніст, акцентуючи на тому, що синтаксис повинен порів­нюватися на глибинному, тобто семантичному, рівні.

Змістовий підхід до зіставного вивчення лексики, здавалося б, не потребує обґрунтування. Однак у цій найбільш семантичній ділянці мови зіставна семантика знаходиться на початковій стадії, що зумовлено відсут­ністю методики дослідження лексичного матеріалу, та­кож специфікою лексико-семантичної системи (її від­критим характером, труднощами встановлення стійких системних рис). Мовні зіставлення не завжди мають сис­темний характер. Часто порівнюються ізольовані факти. Навіть коли об'єктом дослідження є лексико-семантичні поля, це ще не дає реальної картини вираження певних значень у зіставлюваних мовах, оскільки значення мо­жуть бути виражені в зіставлюваних мовах не на одно­му й тому самому рівні або виступати в одній із мов як приховані категорії.

Цей недолік у зіставному дослідженні семантики може бути подоланий застосуванням запропонованої О. В. Бондарком методики зіставлення функціо-иально-семантичних полів — угруповань гра­матичних і лексичних одиниць, що ґрунтуються на пев­ній семантичній категорії, а також різних комбінова­них (лексико-синтаксичних та ін.) засобах певної мови, які взаємодіють на основі спільності їх семантичних функцій або більш вузьких функціонально-семантич-и их об'єднань (наприклад, функціонально-семантичного поля фазовості чи тільки підполя починальності) [Бон­дарко 1988: 12—19]. Оскільки третім членом зіставлення

90

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства seseS

91

тут виступає семантична категорія, то це дасть змогу ви­явити специфіку кодування в порівнюваних мовах одно­го й того самого концепту, однієї й тої самої пропозиції тощо. Такий підхід враховує весь діапазон різнорівневих засобів вираження певного значення в кожній із зістав-люваних мов.

Бондарко вважає, що зіставні дослідження повинні ґрунтуватися на семантичній категорії, функціональ­но-семантичному полі і категоріальній ситуації. Се­мантична категорія — незалежна від конкретно­го формального вираження інваріантна семантична кон­станта (наприклад, якість, кількість, визначеність/не­визначеність, градація, посесивність, аспектуальність, темпоральність, таксис, модальність, персональність тощо). Семантичні категорії є універсальними. Фун­кціонально-семантичне поле — двостороння одиниця, що об'єднує інваріантне значення і різнобічні формальні засоби його вираження. На відміну від се­мантичної категорії функціонально-семантичне поле ві­дображає специфічну побудову і специфічне функціону­вання семантичної категорії у порівнюваних мовах. К а — основа для парадигматичного узагальнення фун­кціонально-семантичного поля. Це виражена різними засобами висловлення типова змістова структура, що ґрунтується на певній граматичній категорії й утворе­ному нею в даній мові функціонально-семантичному по­лі. Вона являє собою один із аспектів загальної ситуації, передаваної висловленням, одну з категоріальних оз­нак. Так, статальність розкривається в семантичній структурі статальної ситуації, яка містить конкретніші конститутивні ознаки, такі, як незмінність ситуації протягом певного періоду, тривалість, неконтрольова-ність ситуації суб'єктом. Зіставний аналіз проводиться саме на основі розрізнюваного матеріалу ідентичних си­туацій порівнюваних мов.

Контрастивні дослідження дотепер, як правило, проводилися шляхом однобічного аналізу, і вихідним пунктом була одна з порівнюваних мов. За такого підхо­ду дослідник змушений відштовхуватися від форми. Крім того, результати, отримані внаслідок однобічного аналізу, не можуть бути об'єктивними й вичерпними, оскільки в цій ситуації друга мова розглядається в дзеркалі першої. Коли в основу контрастивного аналізу буде покладено семантичний принцип, тобто за основу

порівняння буде взято семантичні категорії, то дві мови аналізуватимуться під одним кутом зору і результати дослідження стануть значно об'єктивнішими і повні­шими.

Методика такого аналізу передбачає кілька послі­довних етапів: 1) визначення семантичної категорії, за якою здійснюватиметься зіставлення; 2) встановлення засобів вираження досліджуваної семантичної категорії в межах функціонально-семантичного поля в зіставлю-ваних мовах; 3) зіставлення функціонально-семантич­них полів порівнюваних мов з метою виявлення ізомор­фних і аломорфних ознак; 4) встановлення міжмовних кореляцій (відношень збігу, розбіжностей, міжмовних лакун та способів їх компенсації тощо). Повний зістав­ний аналіз повинен завершуватися інтерпретацією мов­них контрастів етнокультурними, соціально-історични­ми та іншими особливостями зіставлюваних мов.

Принцип врахування функціональних особливос­тей зіставлюваних одиниць. Цей принцип пов'язаний з попереднім, оскільки нерідко значення інтерпретуєть­ся як функція, і навпаки. Однак часто одиниці з подібним значенням функціонально нетотожні в різних мовах, що пов'язано з їх місцем у системі мови, соціальними, етно­культурними та іншими причинами. Так, однакові фун­кції можуть виконувати одиниці різних мовних рівнів (це можна виявити як в одній і тій самій мові, так і при зістав­ленні двох мов). Тому зіставлення слід здійснювати на основі функціональної подібності фактів досліджуваних мов. Як зауважує В. М. Ярцева, «врахування всієї тріади «форма — функція — значення» забезпечує ту змістов­ність типологічного аналізу мов, яка відповідає вимогам сучасної науки» [Ярцева 1985: 12].

Крім цих трьох головних принципів, деякі вчені ви­діляють ще принцип термінологічної адекватності (створення адекватної термінології, яка б мала спільні дефініції); принцип достатньої глибини порівняння (ви­явлення всіх суттєвих подібностей і відмінностей); принцип урахування спорідненості й типологічної близькості (при порівнянні близькоспоріднених і типо­логічно подібних неспоріднених мов можливості засто­сування малосистемного підходу розширюються, а при порівнянні типологічно неподібних мов — звужують­ся); принцип урахування позитивного і негативного пе­ренесення лінгвістичних знань (лінгвістичні знання,

92

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства ч<-■■■-*£

93

здобуті в дослідженнях однієї мови, допомагають у до­слідженні іншої мови, однак не можна приписувати оз­наки однієї мови іншій); принцип двостороннього порів­няння (за такого порівняння в поле зору потрапляють особливості двох порівнюваних мов); принцип урахуван­ня функціональних стилів; принцип територіальної не­обмеженості (для зіставної лінгвістики просторове роз­міщення мов не має значення).

Отже, ефективність контрастивного аналізу мов ве­ликою мірою залежить від дотримання принципів, на яких повинні ґрунтуватися зіставні дослідження.

Рівні й аспекти зіставного дослідження

У мовознавстві розрізняють рівні мови, які дослі­джують, і рівні дослідження мови. У першому випадку йдеться про об'єкт дослідження. Так, об'єктом зістав­ного аналізу можуть бути одиниці будь-якого рівня мо­ви — фонологічного, морфологічного, синтаксичного й лексико-семантичного. Щоправда, чистоту рівневого підходу не завжди можна витримати, бо те, що в одній мові виражається засобами одного рівня, в іншій мові може виражатися засобами іншого рівня. Як ілюстра­цію цього положення можна навести способи вираження запитання і ствердження в російській і англійській мо­вах. У російській мові запитання і ствердження можуть різнитися інтонаційно, а в англійській граматично за до­помогою допоміжного дієслова do: Вы знаєте, где мага­зин. Вы знаєте, где магазин? You know where the shop is. Do you know where the shop is? Такі явища К. Джеймс на­зиває міжмовними ранговими зсувами. Як­що, наприклад, порівняти російсько-англійську пару Он\а до\чит\а\л\а эт\у книг\у і She has finish\ed read\ing this book, то зсув тут виражається в тому, що в російсько­му реченні чотири слова і десять морфем, а в англійсько­му — шість слів і вісім морфем [Джеймс 1989: 234].

Рівні дослідження мови — це рівні мовної організа­ції, що рівнозначне рівню абстракції. Наприклад, зі­ставні дослідження можна проводити на емічному (рі­вень структури мови) і етичному (рівень мовлення) рівнях. Оскільки однією з вимог контрастивних до­сліджень є системний підхід, то перевага надається еміч­ному рівневі. Е. Косеріу розрізняє чотири рівні зіставно-

го аналізу: рівень типу мови (рівень принципів структу-рування в конкретній мові, тобто види й категорії фун­кцій і способів, розглянутих у їх взаємозв'язку); рівень системи мови; рівень мовної норми; рівень функціону­вання мовної одиниці в тексті. Можна порівнювати мови на будь-якому з цих рівнів, однак для теорії і практики перекладу слід віддавати перевагу зіставленню на рівні тексту, коли виявляється єдність функції різних елемен­тів, які займають різне місце в рівнях мовної системи. У зв'язку з цим доцільним є розрізнення трьох аспектів се­мантичної структури тексту: смисл, значення і позначен­ня. Смисл реалізується в тексті, він охоплює і позамовні компоненти, різного роду конотації культурного харак­теру тощо. Значення — зміст мовного знака, позначення — використання знака стосовно певного денотата. Фун­кціональний аспект контрастивної лінгвістики для пе­рекладу є важливішим, ніж системний.

В. Г. Гак виділяє такі три аспекти (рівні) зіставного дослідження: 1) вираження (наприклад, утворення мно­жини, форм роду, формальні особливості порядку слів); 2) зміст (наприклад, граматична категорія стосовно обся­гу її значень: граматична категорія може бути в двох мо­вах, але кількість субкатегорій і обсяг їх значень можуть не збігатися; 3) функціонування (так, однина і множина можуть у зіставлюваних мовах використовуватися по-різному). Як аспекти він розглядає ще семасіологічний (як використовується мовна одиниця) і ономасіологічний (якими засобами виражаються однакові значення в зіс­тавлюваних мовах) підходи.

Етапи зіставного аналізу

Зіставлення здійснюється в кілька етапів: точний і повний опис систем зіставлюваних мов; зіставлення цих систем; контрастивні спостереження (висновки).

1. Точний і повний опис зіставлюваних мов. Цей етап вважають необхідною умовою для успішного кон-фронтативного порівняння. Причиною незадовільного стану зіставних досліджень насамперед є те, що лінгвіст-контрастивіст повинен «наверстати» опис досліджува­них мов. До опису ставляться конкретні вимоги. Він по­винен бути здійснений на базі єдиної граматичної тео­рії, на основі одного й того самого методу, за однією моделлю, з використанням однакової техніки й одного й

94

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства іе£

95

того самого поняттєвого апарату. Саме в такому сенсі го­ворять про теоретичну, методологічну й термінологічну зіставлюваність описів. Не можна одну мову описувати, наприклад, на основі генеративної граматики, а іншу — на основі дескриптивної чи функціональної. Отже, зі­ставленню передує внутрішньосистемний аналіз, який виявляє суттєві системні закономірності, які викорис­товуються як основа для порівняння у міжсистемному зіставленні.

2. Встановлення зіставлюваності на різних рівнях (точки відліку при зіставленні). Цей етап необхідний для того, щоб не зіставляти незіставлюване. Тобто для зіставлення годиться тільки опис зіставного типу (опис, спрямований на зіставлення). Категорії зіставлюваних мов співвідносяться не прямо. Категорії однієї мови часто відповідають іншим категоріям іншої мови. Інколи вони не мають прямих, а часом — жодних відповідників у гра­матичній системі іншої мови; вони можуть мати відповід­ники в інших підсистемах. Так, при порівнянні часової системи в українській і німецькій мовах необхідно врахо­вувати слов'янську категорію виду. Не можна порівнюва­ти системи часів і без залучення лексичних одиниць, які мають темпоральне значення. Суть зіставного вивчення можна визначити як системно-функціональне зіставлен­ня ізофункціональних одиниць незалежно від того, до якого рівня мовної системи вони належать. Процедура зіставлення ґрунтується на єдиному принципі: зіставлю-вані об'єкти розглядають як функціональні системи, по­рівняння яких здійснюється на основі ознак, релевантних для внутрішньої організації і функціонування цих сис­тем. Описуються не просто одиниці, конструкції тощо, а їх функції. Якщо дві мови не можуть бути описані за одні­єю моделлю, то шукають еталон порівняння, який би по­єднував ознаки аналізованих одиниць обох мов.

Мета зіставного аналізу — встановлення співвідно­шення між мовними явищами, відповідностей, або ко­респонденцій. Відповідність різномовних явищ визна­чається на основі спільної певної їхньої ознаки. Елемен­ти різних мов, що перебувають у певному відношенні до даної ознаки, вважаються компарабельними. Ті явища обох мов, які не є компарабельними і не складають від­повідності, вивчати цим методом неможливо.

При зіставленні двох мовних систем основною оди­ницею конфронтації є пара еквівалентів (кореляція ек-

вівалентів). Зіставна характеристика співвідносних міжмовних одиниць (корелятів) зводиться до встанов­лення відповідності (аналогії) і відмінності (контрасту). Поняття відповідності пов'язане з поняттям еквівален­тності. Однак однозначного тлумачення поняття еквіва­лентності в зіставній лінгвістиці нині немає. Деякі мо­вознавці, наприклад польський мовознавець С. Сятков-ський, прирівнюють еквівалентність до тотожності. Він вважає, що еквівалентними, тобто абсолютно тотожни­ми, є рос. строить і польськ. budowac. Але ця пара ко­релятів не є тотожною (польськ. budowac swoje nadieje перекладається російською мовою не як строить на­дежды, а як возлагать надежды). Сама концепція сис­темності мови не сумісна з припущенням про існування в різних мовних системах тотожних елементів чи конс­трукцій, у яких уся сума ознак і властивостей, структу­ра та субстанція були б цілком однакові.

Інший польський учений Т. Кшешовський запрова­див поняття текстуальної еквівалентності, під яким ро­зуміє конструкції, які можуть взаємно перекладатися. При виділенні текстуальних еквівалентів досліднику доводиться покладатися на авторитет (інтуїцію компе­тентного двомовного інформанта) або на власну ком­петентність. Поняття еквівалентності в компетентно­го білінгва ґрунтується на значенні. Крім значення, слід брати до уваги і форму. Якщо форми однакові, то вони конгруентні. Конгруентність — наявність функціональної еквівалентності елементів різних мов, однакових за формою. Проте ця однаковість форми є відносною і трапляється дуже рідко. Так, за Кшешов-ським, речення можуть бути: 1) еквівалентними, але не конгруентними; 2) еквівалентними і конгруентними; 3) нееквівалентними, але формально подібними; 4) неекві­валентними і формально різними. Еквівалентність речень належить до глибинної структури, а конгруен­тність — до поверхневої. Двомовний інформант інтуї­тивно асоціює конкретні речення з глибинною структу­рою, яка лежить у їхній основі.

Перекладність як критерій еквівалентності мовних явищ визнана і німецьким контрастивістом Г. Хельбі-гом. Однак він застерігає , що хоча порівняння перекла­дів відіграє важливу роль при зіставленні, однак це ли­ше емпірична матеріальна база й оперативний засіб встановлення контекстуальної еквівалентності.

96

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства

97

Більшість фахівців із зіставного мовознавства розу­міють еквівалентність як спільність функцій мовних одиниць. Оскільки встановити функціонально-семан­тичну еквівалентність важко, а можливо, її взагалі не­має, то, вважає Г. Нікель, найкраще, що можна зроби­ти, — це вдатися до поняття квазіеквівалентності, як це роблять у теорії перекладу.

3. Контрастивні спостереження (висновки). Це за­вершальний етап зіставного аналізу.

Вище наведено етапи двостороннього зіставлення, тобто такого, у якому використовувався третій член по­рівняння (tertium comparationis). Етапи односторонньо­го порівняння дещо відрізняються від двостороннього. Деталізовані послідовні етапи одностороннього зістав­лення запропоновано у «Вступі до контрастивної лін­гвістики» за ред. Р. Штернемана: 1) визначення предме­та дослідження; 2) аналіз, опис і зіставлення окремих явищ; 3) використання уже наявних досліджень (як до­даткового матеріалу текстів та їх перекладів); 4) систе­матичний семасіологічний аналіз матеріалу вихідної мови і повне представлення семантичної структури фор­ми вихідної мови; 5) внутрішньомовне зіставлення засо­бів цільової мови (як передумова однозначної інтерпре­тації дивергентних відношень між вихідною і цільовою мовами); 6) виявлення корелятів у цільовій мові; 7) ста­тистичне обстеження текстів (при цьому, якщо дані мають статистичне значення, то висновки, зроблені на основі вузького дослідження, можуть бути перенесені на ціле); 8) систематизація фактів, узагальнення, на­очне представлення у вигляді таблиць усіх внутріш-ньомовних і міжмовних відношень.

Використання інших методів у зіставних дослідженнях

У зіставному мовознавстві використовуються майже всі лінгвістичні методи. Зіставлення можна здійснювати безпосередньо, тобто починати дослідження із зіставлен­ня конкретних мовних фактів, але доцільніше зіставляти дані внутрішньомовного аналізу кожної із зіставлюваних мов, отримані внаслідок застосування певного (одного й того самого) методу. Спостереження над контрастивни-ми працями засвідчують, що найчастіше застосовують описовий метод, дистрибутивну методику, компонен-

тний аналіз, трансформаційно-породжувальну і відмін­кову граматики, переклад, математичні, психолінгвіс­тичні й соціолінгвістичні методи.

Компонентний аналіз. Він ефективний у зіставлен­ні лексико-семантичних і граматичних систем. Вважа­ють, що компоненти (семи), як і фонологічні диферен-ційні ознаки, є універсальними, не залежними від кон­кретної семантичної структури якоїсь мови, тому можуть служити основою порівняння (задають єдиний фон, на якому виділяються особливості кожної із зістав­люваних мов). Методику компонентного аналізу в зіставних дослідженнях описав Дж. Ді П'єтро: «Слова — поверхнева реалізація семантичних ознак. У процесі ро­боти з певним інвентарем семантичних ознак формулю­ється ряд універсальних селекційних правил, який ство­рює повну й універсальну матрицю ознак. На основі цієї матриці за допомогою вторинного набору селекційних правил формується особлива матриця для кожної кон­кретної мови. Наприклад: для італ. слова dito і англ. finger «палець на руці» і toe «палець на нозі» ознаки ви­лучаються з однієї універсальної матриці. Якщо їх умовно позначити 'палець', 'на руці', 'на нозі' і т. д., то можна вважати ті ознаки такими, що виводяться з єди­ного універсального інвентарю і поєднуються одна з одною за універсальними селекційними правилами. Відтак, використовуючи вторинний набір селекційних правил, кожній ознаці приписуємо плюсовий або міну­совий коефіцієнти з урахуванням особливостей семан­тики слова в кожній конкретній мові».

Ознаки dito finger toe

'палець' + + +

'на руці' 0 + —

'на нозі' 0 — +

[Ди Пьетро 1989: 109—110].

Семантичні компоненти можна виявити шляхом зіставлення значень у певній лексико-семантичній сис­темі — лексико-семантичній групі чи лексико-семан-тичному полі. Визначивши семантичні компоненти в лексико-семантичному об'єднанні в кожній із порівню­ваних мов, приступають до зіставлення.

Вище йшлося про парадигматичний спосіб виявлен­ня семантичних компонентів. Однак трапляються випад­ки, коли парадигматичний спосіб є недостатнім, тому для об'єктивізації компонентного аналізу слід залучити

98

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства

99

й синтагматичний аспект — дистрибутивний аналіз (спо­лучуваність слів, колокацію). Так, наприклад, тільки сполучуваність слів дає змогу встановити, що англ. hand­some «красивий» на відміну від укр. красивий має сему 'чоловіча стать' {handsome сполучається зі словами на означення чоловічої статі), а англ. Ъихот «миловид­ний» на відміну від укр. миловидний має сему 'жіноча стать', через що англ. buxom neighbor потрібно перекла­дати не як миловидний сусід, а як миловидна сусідка; що англ. crossing не має семи 'засіб перетинання' на від­міну від укр. перехід 'пішки', переїзд 'транспортом', що англ. cutter, receiver, drier, breaker не мають сем 'істо­та'/'неістота' (позначають як особу, так і предмет, яким виконується дія: різник і різак, приймальник і прий­мач, сушильник і сушилка, дробильник і дробилка). Якщо в нім. dick «товстий» відсутня сема 'істота'/'неіс-тота' (це слово може бути застосоване щодо предметів і людей: ein dicker Mann «товстий чоловік», ein di­ckes Buch «товста книжка»), то його англійський коре­лят fat звичайно стосується людей і тварин (має сему 'істота' : a fat man «товстий чоловік»), а з назвами пред­метів вживається thick (thick book «товста книжка»). Англійський прикметник wide «широкий» і його ні­мецький корелят weit також різняться колокацією: а wide square «широка площа» — ein weiter Platz, a wide plane «широка рівнина» — eine weite Ebene, a wide hole «широка діра» — ein weites Loch, але a wide plank «широ­ка дошка» — ein breites Brett. Пор. ще: нім. Hдnde was­chen «мити руки», Wдsche waschen «прати білизну», дослівно «мити білизну» (те ж саме в англійській мові — to wash one's hands, to wash the linen) і укр. мити руки, але прати білизну; укр. чистити зуби, чистити кар­топлю і нім. Zдhne putzen, але Kartoffeln schдlen.

Трапляються випадки, коли слова-кореляти мають однаковий набір сем, але місце якихось сем у семній структурі значення слова (їх важливість) не збігається; іншими словами, в зіставлюваних лексемах акценту­ється на різних семах. Так, за спостереженням Т. О. Рє-піної, у французькій та італійській мовах є по дві сино­німічні пари на позначення чоловічої і жіночої статі (франц. komme — femme, male — femelle, італ. пото — donna, maschio — femmina). Французькі male — femelle вживаються не так для того, щоб позначити належ­ність людей до різної статі (для того перевагу мають

komme — femme'), як для передачі характеру чоловічої чи жіночої поведінки. В італійських maschio і femmina на першому плані належність людини до певної статі без акценту на властивостях, характерних для пред­ставника цієї статі. У тому контексті, в якому француз вживе слова komme, femme, італієць надасть перевагу словам maschio, femmina. Отже, французькі male, fe­melle й італійські maschio, femmina різняться комбіна­ціями сем: у французьких словах сема 'поведінка' є го­ловною, а в італійських вона супроводжує основну [Ре­пина 1996: 140—141].

Компонентний аналіз застосовують і до морфоло­гічного та синтаксичного рівнів. Так, К. Джеймс, зіс­тавляючи російську фразу Я пришла з англійським еквівалентом І have arrived, показує, що обидві фрази разом відображають сім сем (особу, стать, характер руху, напрямок руху, минулий час, завершеність дії, зв'язок дії з моментом мовлення), але тільки три з них (особа, напрямок, минулий час) представлені в обох фразах і виступають як лексико-граматичні обов'яз­кові категорії.

Англійське речення Ознаки мови-еталона Російське речення

j 1. мовець Я

2. жіноча стать -^^

^^___-^ 3. прибуття -____2ZZZZZZZ~rr—-—___

have arrived-^С^Г 4. пішки ~^-^" ^пР^ишла

^\^^ 5. попередньо ^-^^

^ 6. релевантне в теперішній момент 7. завершене ^

[Джеймс 1989: 271].

Такий аналіз показує, що в мові на рівні її реаліза­ції відображає позамовну дійсність саме по собі, а що підказується лише мовною системою; він уможливлює відокремлення спільного від специфічного національ­но-мовного, обов'язкові мінімальні елементи вислов­лення, необхідні для точного опису ситуації, від над­лишкових елементів, вживання яких зумовлене лише системою мови.

Трансформаційно-породжувальна модель Н. Хом-ського. Вона використовується в контрастивних дослі­дженнях синтаксису і сприяє виявленню таких особли­востей мовної структури, які за умов використання ін­ших методів могли б бути нерозкритими. Вважають, що переваги застосування трансформаційно-породжуваль-

100 Загальні питання зіставного мовознавства

ної граматики в зіставних дослідженнях полягають в то­му, що: 1) відмінності між мовами формулюються як від­мінності між системами і правилами для окремих діля­нок мови; 2) у трансформаційно-породжувальній мо­делі застосовуються поняття «глибинної і поверхневої структур».

Глибинна структура. Це абстракція, яка містить усі елементи, необхідні для утворення поверхневих структур речень із подібною семантикою. До неї нале­жить семантика речення (пропозиція і модальність). Способи реалізації цієї семантики в кожній мові нале­жать до поверхневої структури. Поняття типу «агенс», «об'єкт», «дія», «інструмент», «локатив» тощо — оди­ниці глибинної структури, а поняття типу «підмет», «присудок», «додаток», «обставина» тощо — поверхне­вої. Поверхневою є також уся фонетика.

Глибинні структури є спільними для всіх мов, універ­сальними, тому можуть бути використані як єдина точка відліку, основа в зіставних дослідженнях. Деякі дослід­ники вважають, що трансформаційно-породжувальна граматика — єдина придатна для контрастивного аналі­зу основа [Kцnig 1970: 43—59]. Так, речення Хлопець чи­тає книжку і Книжка читається хлопцем мають одну глибинну структуру, хоч і різняться своїми поверхневи­ми структурами. У кожному з них є агенс (хлопець), об'єкт (книжка) і дія (читати). Якщо в основі кожного ре­чення будь-якої мови справді лежить глибинна структу­ра, то існує якась глибинна структура, спільна для всіх мов. Структурні відмінності між мовами в такому випад­ку є суто зовнішніми: глибинна структура спільна, однак виражена по-різному в поверхневій структурі мов.

Глибинний і поверхневий рівні структури пов'яза­ні між собою наборами трансформацій. Для кожного кроку виведення поверхневої структури з глибинної формулюється експліцитне правило. Особливості гра­матики кожної мови виявляються у відмінностях пра­вил переходу від глибинної структури до поверхневої. Ці правила переважно є специфічними для кожної мови. Контрастивіст якраз і досліджує відмінності між транс­формаційними правилами. Якщо трансформаційні пра­вила якихось двох структур порівнюваних мов однакові, то відмінностей нема. Так, дві глибинні структури Я маю яблуко. Яблуко червоне трансформуються в повер­хневі в англійській і німецькій мовах таким чином:

101

Методика зіставного мовознавства

Глибинна структура / have an apple. The apple is red ->..:•■ 1.1 have an apple which is red —> 2.1 have an apple — red —> I have a red apple Поверхнева структура

Глибинна структура Ich habe einen Apfel. Der Apfel ist rot —>

1. Ich habe einen Apfel, der rot ist —>

2. Ich habe einen Apfel — rot —>

Ich habe einen roten Apfel Поверхнева структура

Різниця між англійською і німецькою мовами в цьо­му випадку виявилася лише в узгодженні артикля з іменником Apfel (морфема -еп) [Джеймс 1989: 247].

Зіставляючи поверхневі структури укр. Йде дощ, англ. It is raining і ісп. Llueve, виявимо, що за спільної глибинної структури між ними існують такі відміннос­ті: 1) породження форми суб'єкта it в англійській мові; 2) породження форми прогресивного виду зі специфіч­ним функціонуванням в іспанській мові і 3) породжен­ня дієслівної форми йде у значенні «зараз має місце, від­бувається» при вираженні основного значення іменни-ком-суб'єктом в українській мові.

Зіставлення поверхневих структур речень у різних мовах показує своєрідність у кожній із них правил по­родження поверхневих структур. Так, англійське ре­чення The room is hot засвідчує, що в англійській мові деякі предикати допускають локативні актанти в ролі підмета. Парафраза It is hot in the room «У кімнаті жар­ко» засвідчує, що the room у першому реченні треба роз­глядати в глибинній структурі як локатив. Йор. The milk is hot «Молоко гаряче», де така парафраза немож­лива. Англійська мова дуже часто допускає викорис­тання локатива й інструмента у функції підмета, що невластиво іншим індоєвропейським мовам. Наприк­лад, речення This tent sleeps four people (дослівно «Ця палатка спить чотири людини») передається україн­ським реченням У цій палатці може спати чотири осо­би, нім. In diesem Zelt kцnnen vier Personen schlafen; речення The accident killed many people (буквально «Не­щасний випадок убив багато людей») передається укра­їнським реченням Внаслідок нещасного випадку (через нещасний випадок) загинуло багато людей, німецьким Bei dem (durch den) Unfall wurden viele Menschen geto* tet [Никель 1989: 363]. Отже, в українській і німецькій мовах використання локатива й інструмента у функції підмета не допускається.

102

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства vfjgS

103

Контрастивне зіставлення мов у разі використання глибинного синтаксису здійснюється в кілька етапів:

1. Спостереження за відмінностями поверхневих структур. Ці відмінності варіюються в широких межах: від відсутності якоїсь ознаки поверхневої структури в одній із зіставлюваних мов до часткової спільності в обох мовах. Наприклад, у китайській мові нема показ­ ників числа, в англійській є; в арабській і англійській мовах є флексії числа, але в арабській мові більш дета­ лізована система маркування, ніж в англійській.

2. Формулювання глибинно-поверхневих (реалізацій- них) правил, тобто правил переходу від глибинної струк­ тури до поверхневої. Вони охоплюють різні позначення числа в кожній із мов. Так, в англійській мові іменники отримують відповідний показник, якщо вони належать до розряду обчислюваних; у необчислюваних іменниках таких показників нема. У китайській мові відсутні показ­ ники числа в усіх випадках [Ди Пьетро 1989: 98—99].

Порівняння і протиставлення здійснюється в ході самого процесу породження. Саме такий підхід вико­ристав Т. Кшешовський у створенні своєї контрастивної породжувальної граматики [Krzeszowski 1974]. Такий контрастивний аналіз називають вертикальним. Контрастивна генеративна граматика Кшешовського ґрунтується не на поєднанні двох одномовних грама­тик, як це було прийнято в класичному контрастивному аналізі, а являє собою єдину двомовну граматику. На шляху від універсального семантичного представлення на вході до конкретно-мовної поверхневої структури на виході контрастивна породжувальна граматика прохо­дить п'ять етапів:

V. Постлексичний —> В И X І Д IV. Лексичний III. Синтаксичний II. Категоріальний ВХІД-» І. Семантичний

[' [Джеймс 1989: 257—258].

У мовознавстві трапляються випадки переосмисле­ного вживання поняття глибинної структури, де під нею розуміють загальне категоріальне поняття (означе­ність/неозначеність, транзитивність/нетранзитивність, істота/неістота тощо), яке лежить в основі систем порів­нюваних мов, а термін поверхнева структура вжива­ється в традиційному значенні — конкретні мовні засо-

би вираження. Таке переосмислене вживання дозволяє застосувати трансформаційно-породжувальну грамати­ку для контрастивного дослідження не тільки синтак­сичного, а й будь-якого двостороннього рівня мови.

Переосмислене вживання поняття глибинної струк­тури використовується також стосовно фонології. Так, К. Джеймс, стверджуючи про породжувальну фоноло­гію, виходить із припущення, що поверхнева фонологія (фонеми) виводиться з глибинної (диференційних оз­нак) за допомогою трансформацій. Диференційні озна­ки є більш фундаментальними, ніж сама фонема. Цей підхід, на його думку, має дві переваги: 1) економіч­ність опису (мова, яка використовує 30—40 фонем, мо­же бути вичерпно описана за допомогою 12 розрізню-вальних ознак); 2) універсальність розрізнювальних оз­нак (універсальний набір ознак може служити основою порівняння в фонологічному контрастивному аналізі) [Джеймс 1989: 289].

Відмінкова граматика (Ч. Філлмор). Вона тісно пов'язана з трансформаційно-породжувальною грама­тикою. Використовується як метод опрацювання мов­них фактів перед їх контрастивним описом. Відмінкова граматика — це своєрідна теорія універсальної семан­тичної бази мов. Відповідно до неї глибинна структура будь-якого речення в будь-якій мові повинна мати фор­мулу:

S

V (А. О. І. D. L.).

Ця формула розшифровується так: речення (S) скла­дається з пропозиції (Р) і модальності пропозиції (М). Пропозиція (Р) — це зміст речення. Модальність (М) об'єднує такі ознаки, як заперечення, час, спосіб, вид і ставлення мовця. Пропозиція складається з дієслова (V) й одного або двох імен, які розрізняються відмінком: агентив (А), об'єктив (О), інструменталіс (І), датив (D), локатив (L) [Филлмор 1968: 369—495]. Ці відмінкові відношення, за Філлмором, охоплюють «набір універ­сальних, можливо, вроджених понять, що ідентифі­кують деякі типи суджень, які людина здатна робити про події, що відбуваються навколо неї, — суджень про речі такого роду, як «хто зробив щось», «з ким щось сталося» і «що зазнало деяких змін». Наприк-

104

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства

105

лад: The wind opened the door «Вітер відчинив двері» (тут маємо О + 1, тобто інструменталіс (the wind) і об'єкт (the door), хоча на поверхневому рівні the wind є підметом. Пор. ще: У кімнаті тепло і The room is warm (буквально «Кімната тепла»). Ці речення, незважаючи на поверхневі відмінності, зводяться до однієї глибин­ної відмінкової конфігурації.

Відмінкова граматика може стати ідеально придат­ною моделлю для контрастивного аналізу, тому що її кількісно обмежена універсальна відмінкова множина дає основу для зіставлення, поверхневі структури виво­дяться з глибинної відмінкової конфігурації і апарат відмінкових конфігурацій дуже простий для застосу­вання.

Переклад. Деякі дослідники пропонують його як альтернативу іншим методам контрастивного аналізу [Керквуд 1989: 341—349; Репина 1996: 5]. Т. О. Рєпіна, яка провела контрастивне дослідження на матеріалі власних перекладів, уважає, що переклад є найперспек-тивнішим способом зіставного дослідження неблизько-споріднених мов. Інші дослідники, навпаки, ствер­джують, що переклад не можна вважати критерієм міжмовної еквівалентності, оскільки він може вияви­ти контекстуальну, а не повносистемну еквівален­тність. Не можна не погодитися з думкою Ді П'єтро, що переклад слід розглядати як технічний прийом, який використовується на початковому етапі контрастивного аналізу, а не як альтернативу іншим методам.

Математичні методи. Вони сприяють об'єктиві­зації спостережень у контрастивних дослідженнях. За допомогою кількісних обчислень можна визначити «питому вагу» певного явища в зіставлюваних мовах і в такий спосіб виявити в кожній із них тенденції у вико­ристанні аналогічних явищ. У разі вивчення типологіч­них ознак досліджуваних мов можна використати мето­дику типологічних індексів Дж. Грінберга, яка ґрунту­ється на відносній частотності двох одиниць у певних відрізках тексту. Позитивним у квантитативній типо­логії є те, що в ній кожна з мов займає в класифікації певне місце відповідно до статистичного показника оз­наки, за якою характеризуються мови. На сучасному етапі розвитку мовознавства можливості застосування математичних методів значно зросли, оскільки з ви­никненням корпусної лінгвістики розширилися емпі-

рична база зіставних досліджень (наявність великих масивів мовних даних в електронному вигляді). Дехто навіть інтерпретує корпусну лінгвістику як метод лін­гвістичного дослідження (М.-А.-К. Холлідей, У. Тоні-ні-Бонеллі).

Психолінгвістичні методи. Вони є ефективними особливо в контрастивних дослідженнях лексико-семан-тичних систем мов. Спочатку дослідник проводить психо­лінгвістичні експерименти (вільний і цілеспрямований), відтак результати експериментів зіставляє і робить від­повідні висновки. Прикладом є розвідка І. Е. Подолян, у якій досліджено національно-специфічні особливості асоціювання назв рослин в українській, англійській та німецькій мовах і дослідження Д. І. Терехової, в якому зіставлено асоціати соматизмів в українській і росій­ській мовах.

Крім описаних тут методів, останнім часом у зістав­них дослідженнях почали застосовувати концептуаль­ний аналіз (зіставляються окремі концепти і концепту­альні простори) [Старко 2004; Бондаренко 2005].

У зіставному мовознавстві на аналіз мовних фактів існує два погляди. Один з них передбачає можливість адекватного опису мовних явищ, інший — звертає ува­гу на відносність будь-якого лінгвістичного опису і на правомірність різних підходів до одного й того самого мовного матеріалу. Так, Ч. Базелл стверджує, що одна й та сама мовна система допускає різні й до того ж ціл­ком правомірні описи. Ця відмінність у лінгвістичному світогляді поділяє мовознавців на прибічників God's truth linguistics («істиннісного, єдино можливого опи­су») і прибічників hocus-pocus linguistics («релятивно­го опису»).

Запитання. Завдання

1. Розкрийте зміст і принципи застосування індукції й дедукції в зіставному мовознавстві.

2. У чому сутність зіставного методу? Яка його мета? Чим відріз­няється він від порівняльно-історичного методу? Розкрийте специфіку використання зіставного методу. Що таке односторонній і двосторон­ній підхід у застосуванні зіставного методу?

3. Що таке мова-еталон? Яким вимогам вона повинна відпові­дати? Що використовують як мову-еталон на сучасному етапі? Роз­крийте співвідношення термінів «мова-еталон» і «tertium compara-tionis»?

106

Загальні питання зіставного мовознавства

4. Розкрийте сутність основних принципів зіставних досліджень.

5. На яких рівнях здійснюють зіставні дослідження мов?

6. Які аспекти можуть бути предметом зіставних досліджень?

7. З яких етапів складається зіставний аналіз? Розкрийте зміст кожного етапу.

8. Які методи, крім зіставного, використовуються в контрастивній лінгвістиці? Які особливості їх застосування?

Зіставна фонетика і фонологія

Література

Korunets I. V. Contrastive Typology of the English and Ukrainian Langua­ges. — Вінниця, 2003. — С. 19—25.

Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского язы­ков. — Л., 1979. — С. 32—35, 61—67.

Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 19 — 24, 26 — 30.

Жлуктенко Ю. О. Контрастивний аналіз як прийом мовного дослі­дження // Нариси з контрастивної лінгвістики. — К., 1979. — С 5—11.

Виноградов В. А. Методы типологии // Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1973. — С. 224—253.

Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 19—24, 26—30.

Джеймс К. Контрастивный анализ // Новое в зарубежной лингвисти­ке. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 205—306.

Кёрквуд Г. У. Перевод как основа контрастивного лингвистического анализа // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 341—349.

Кодухов В. И. Сопоставительный метод при изучении и преподавании славянских языков // Славянская филология. — Л., 1975. — Вып. 3. — С. 36—44.

Методы сопоставительного изучения языков. — М., 1988.

Реформатский А. А. О сопоставительном методе // Русск. язык в нац. школе. — 1962. — № 5. — С. 23—33.

Смирницкий А. И. Об особенностях изучения направления движения в отдельных языках (К методике сопоставительного изучения языков) // Иностранные языки в школе. — 1953. — № 2. — С. 3—12.

Сятковский С. Основные принципы сопоставительного анализа язы­ков // Русск. язык за рубежом. — 1976. — № 4. — С.69—73.

Чикобава А. С. Сопоставительное изучение языков как метод иссле­дования и как метод обучения // Русск. язык в нац. школе. — 1957. — № 6. — С. 1—4.

Ярцева В. Н. О сопоставительном методе изучения языков // Филол. науки. — 1960. — № 1. — С. 3—14.

і 2.1. Особливості фонетико-фонологічних систем різних мов

Предмет і завдання зіставної фонетики і фонології

Оскільки звуки мов можна зіставляти в акустико-артикуляційному і функціональному аспектах, то роз­різняють зіставну фонетику і зіставну фонологію.

Зіставна фонетика (грец. phцneticцs — звуковий) — розділ зі­ставного мовознавства, що вивчає звукову систему мови шляхом її порівняння зі звуковою системою іншої мови з метою виявлен­ня її специфіки.

Вона досліджує фізіологічні (артикуляційні) особли­вості звуків, а також специфічність просодичних (наго­лос, тон, інтонація) засобів зіставлення мов. Наприклад: вимова англійських звуків [d] і [t] є іншою (альвеоляр­ною), ніж українських [д] і [т], яка є дентальною, наго­лос французької мови відрізняється від наголосу україн­ської мови силою і висотою.

Методика контрастивного аналізу звукових систем полягає в тому, що спершу описують звуки в парі мов, а

108

Зіставна фонетика і фонологія

Особливості фонетико-фонологічних систем різних мов

109

відтак встановлюють співвідношення між певними зву­ками цих мов із метою їх подальшого порівняння. Нап­риклад, якщо за основу порівняння взяти артикуляцію, то можна ідентифікувати звуки досліджуваних мов як лабіо-дентальні фрикативні чи напівзакриті неогублені голосні тощо. Можливість такого підходу забезпечуєть­ся тим, що мови світу мають тенденцію використовува­ти звуки, які вимовляються за допомогою обмеженого числа комбінацій артикуляторних ознак (голосовий апарат у всіх людей світу фізіологічно однаковий). От­же, контрастивний аналіз у фонетиці — це порівняння звуків зіставлюваних мов, які мають спільну артикуля­ційну базу.

Другий напрям контрастивного аналізу пов'язаний з акустичними властивостями звуків: порівнюють фі­зично подібні в зіставлюваних мовах звуки і розкрива­ють відмінності, які супроводжують цю подібність. Так, початкове [р] в англійській мові аспіроване (придихо­ве), а у французькій мові цього нема (пор.: англ. pal «приятель» і франц. pдle «блідий»). У німецькій мові початкові сонанти не такі довгі, як кінцеві, а у фран­цузькій мові такого співвідношення взагалі не спостері­гається. Взаємозалежність тривалості голосних і приго­лосних у подібних сполученнях арабської, японської та англійської мов зумовлюється суттєво різними прави­лами. Такі особливості важливо знати для засвоєння правильної орфоепії виучуваної іноземної мови.

Зіставна фонологія (грец. phцne — звук і logos — слово, вчення) — ^: розділ зіставного мовознавства, який вивчає особливості фоноло­гічних систем зіставлюваних мов.

Предметом її вивчення є не конкретні звуки мови, а фонеми — одиниці звукової будови мови, які служать для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, а через них і слів. Так, в англійській мові є два латеральні звуки — «світлий» [1] і «темний» [і]. Перший виступає перед голосними, а другий в усіх інших випад­ках (перед приголосними, в кінці слів). В українській мові також є два латеральні звуки — веляризований (твердий) і палаталізований (м'який). В англійській мові ці звуки є варіантами однієї фонеми (алофонами), оскільки вони не розрізняють значень слів. Коли інозе­мець замість [1] вимовить [1], то це не вплине на значен­ня слова (англієць це сприйме як акцент іноземця). Як-

що ж в українському слові іноземець вживе замість твердого [л] м'який [л'], то це в багатьох випадках приз­веде до непорозумінь: Це льох замість Це лох; У мене є ляк замість У мене є лак тощо. Отже, веляризований ла­теральний і палаталізований латеральний звуки в укра­їнській і англійській мовах мають різний статус. Це оз­начає, що близькі звуки в різних мовах можуть мати різні функції: в одній бути окремими (різними) фонема­ми, а в іншій — варіантами однієї фонеми. Відмінність між звуком і фонемою полягає у таких протиставлен­нях: 1) звук — індивідуальне явище, фонема — соціаль­не явище; 2) звук — мовленнєва одиниця, фонема — мов­на; 3) звук — конкретна одиниця (фізична), фонема — абстрактна (існує в уяві); 4) звук — величина залежна, фонема — величина стала (пор. боротися [борбтис'а] і боротьба [бород'ба], де різні звуки [т] і [д'], але одна фонема <т>). У ролі однієї фонеми можуть виступати різні звуки (пор. ще: рос. воды [воды], вода [вЛда], во­дяной [въд'э^ин6}], де фонему <о> представляють звуки [о], [Л] і [ъ]) і два звуки разом (англ. time [taim] «час», note [nout] «помітка», beer [Ыэ] «пиво», де фонемами виступають звукосполучення <ai>, <ou>, <is>). Крім сегментних фонем, тобто таких, які можна виділити шляхом сегментування мовленнєвого потоку, існують також суперсегментні фонеми наголосу й тону. Отже, зіставна фонологія вивчає звуки і просодичні одиниці у функціональному аспекті. На перший план виступає завдання виявлення тих ознак, на основі яких у пев­них мовах розрізняються і ототожнюються фонеми.

Засновником зіставної фонології є Празька школа. М. С. Трубецькой опрацював типологію фонологічних систем великої кількості мов [Трубецькой 1960]. Значний внесок у зіставну фонологію зробили поль­ський мовознавець Т. Мілевський (опрацював фоноло­гічну типологію мов американських індіанців) [Мі-lewski 1953; Milewski 1967], американські мовознавці Ч. Вьоглін (опрацював методи зіставного аналізу фо­нологічних систем на матеріалі двох груп мов північ­ноамериканських індіанців) [Voegelin 1962] і Ч. Хок-кет [Hockett 1955]. Зіставну фонологію розвивали також Р. Якобсон, П. Мензерат, В. Скалічка, А. Мар-тіне, Г. П. Мельников, М. І. Лекомцева, О. С. Широ­ков та ін.

110

Зіставна фонетика і: фонологія

Особливості фонетико-фонологічних систем різних мов

111

Аспекти зіставлення фонологічних систем

Зіставне дослідження фонологічних систем здій­снюють за такими аспектами: кількість і якість інвен­тарю фонем: кількість, характер та сила опозицій і ко­реляцій фонем; позиційні зміни та випадки нейтраліза­ції фонем; комбінаторика й оточення фонем; функції фонем у словах.

За Г. П. Торсуєвим, найважливішим у зіставних дослідженнях є встановлення диференційних ознак фо­нем, кількісного співвідношення голосних і приголос­них, частотності фонем та їхнього функціонального на­вантаження [Торсуев 1966: 266]. К. Джеймс запропону­вав п'ять послідовних етапів контрастивного аналізу фонологічних систем: 1) виявлення інвентарю фонем у зіставлюваних мовах; 2) встановлення відповідників між фонемами двох мов; 3) перелік варіантів фонем (алофонів) для кожної з мов; 4) встановлення дистрибу­тивних обмежень для фонем і алофонів у кожній з мов; 5) встановлення частоти кожного фонемного протистав­лення в зіставлюваних мовах [Джеймс 1989: 281].

Кількісні показники фонемного складу мов значно різняться. Так, зокрема, в таїтянській мові лише 14 фо­нем, а в убихській мові аж 81. Звичайно в мовах від 20 до 40 фонем (в українській 38, в російській 39, в англій­ській 44, в німецькій 33, у французькій 35, в італій­ській 29, в іспанській 24, в грузинській 33). Ще більша розбіжність стосується кількості голосних і приголос­них. Так, в українській мові 6 голосних, в російській 5, в англійській 20, в німецькій 15, у французькій 17, в італійській 7, в іспанській 5, у шведській і в норвезькій 10, абазинській і оранта — 1. У полінезійській самоан-ській мові є тільки 9 приголосних, в багатьох інших мо­вах кількість приголосних досягає 60 і більше (наприк­лад, в абхазькій мові). Різним є і співвідношення голос­них і приголосних (пор.: в італійській — 7 і 22, в іспан­ській — 5 і 19, у французькій — 17 і 18, у тайській — 9 і 12, у словенській — 18 і 21, в сербській — 18 і 24). От­же, в одних мовах переважає підсистема голосних (в датській, англійській), в інших —■ підсистема приголос­них (в українській, російській, вірменській, узбецькій). Мови з переважанням голосних називають во-калічними, а з переважанням приголосних — консонантичними.

У мовленні (реалізації) таких великих кількісних розбіжностей між голосними і приголосними немає, бо мінімальною одиницею мовленнєвого потоку є склад, а в кожному складі, як правило, є голосний. Тому співвід­ношення голосних і приголосних у мовленні вирівнюєть­ся, правда, з деякою перевагою приголосних. Наприк­лад, в іспанській мові воно становить відповідно 45% і 55%, у французькій — 44% і 56%, в англійській — 38% і 62%, у німецькій — 36% і 64%.

Ще більше фонологічні системи мов різняться якіс­ним складом. У слов'янських мовах є м'які приголосні, а в інших мовах їх немає. В англійській, німецькій, ла­тинській, санскриті, арабській та інших мовах є довгі й короткі голосні, а в слов'янських мовах, за незначним винятком, такого розрізнення немає. У деяких мовах наявні інтердентальні (міжзубні) приголосні (англ. [б], [0], датське [о], іспанське[8] тощо), носові голосні (фран­цузька, польська та ін. мови). Якщо, наприклад, порів­няти фонологічні системи англійської і російської мов, то з'ясується, що в російській мові немає голосних пе­реднього ряду <ге>, <і>, середнього ряду <з:>, дифтон­гів <еі>, <ou>, <ai>, <au>, <оі>,<із>, <єз>, <иэ>, біла­біального сонанта <w>, інтердентальних <ц> і <0> (this [цis] «цей», south [sau6] «південь»), африката <ф> (Ju­ne [djum] «червень»), задньоязикової носової <n> (sing [sin] «співати»), фарингальної фрикативної глухої <h> (he [hi:] «він»), а в англійській мові немає м'яких приго­лосних <н'>, <б'>, <т'>, <д'>, <м'>, <н'>, <ф'>, <в'>, <с'>, <з'>, африката <ц>, фрикативної глухої <х>.

Однак найголовнішим у зіставному аспекті є вста­новлення опозицій і кореляцій фонем. Фонологічна опозиція — це протиставлення двох чи більше фонем з метою виявлення наявності чи відсутності якоїсь лін­гвістично суттєвої (що виконує семіологічну функцію) ознаки. Так, голосні фонеми вступають в опозиції за ря­дом, піднесенням, довготою, лабіалізацією, назалізаці­єю, відкритістю/закритістю. Фонологічні опозиції є специфічними для кожної мови. Якщо опозиція за ря­дом і піднесенням притаманна всім мовам (відмінність тут стосується кількості таких опозицій, що залежить від кількості голосних і їх місця в системі вокалізму), то всі інші опозиції наявні не в усіх мовах. Опозиція за довготою, наприклад, характерна для англійської, ні­мецької, французької, шведської, норвезької, датської,

112

-*ЇЧГ

Зіставна фонетика і фонологія

Особливості фонетико-фонологічних систем різних мов

113

чеської та ін. мов, однак відсутня в українській, росій­ській, польській, болгарській, іспанській та інших мовах. У французькій мові голосні протиставлені за відкритістю/закритістю (<е> — <є>, <о> — <о>), у польській і французькій мовах — за назалізацією, у німецькій — за лабіалізацією.

Абсолютною універсальністю характеризується про­тиставлення приголосних за участю голосу і шуму (дзвінкістю/глухістю): <б> — <п>, <д> — <т>, <ґ> — <к>, <ж> — <ш>, <з> — <с> тощо, а також за місцем і способом творення. Однак у різних мовах його «питома вага» не однакова (по-різному варіюється). Наприклад, і у французькій, і у провансальській мовах приголосні протиставляються за дзвінкістю/глухістю, але у фран­цузькій мові це протиставлення є супутнім протистав­ленню за напруженістю, а в провансальській очевидним є лише протиставлення за дзвінкістю/глухістю [Гуры-чева, Катагощина 1964: 73]. У шведській і норвезькій мовах основна відмінність між зімкненими приголосни­ми проходить за опозицією «дзвінкий — глухий». У близькоспоріднених із ними датській, ісландській і фа-рерській мовах шумні зімкнені утворюють пари, члени яких різняться наявністю або відсутністю придиху, тоб­то фонема <р> відрізняється від фонеми <Ь> не наяв­ністю голосу в останньому приголосному, а його відсут­ністю, так само як в <р>, при цьому <р> має сильний придих і звучить приблизно як [p^h].

Специфічною для слов'янських мов є опозиція за ді-єзністю (твердістю — м'якістю): укр. стан [стан] — стань [стан'], п'ят [щат] — п'ять [щат'], в'яз [Яjae] — в'язь [віаз'], біла [б'іла] — біля [б'іл'а], гору [гору] — го­рю [тор'у], рад [рад] —ряд [р'ад],/шс [рис] —рись [рис']; рос. пыл [пыл] — пил [п'ил], вал [вал] — вял [в'ал], тук [тук] — тюк [т'ук], брат [брат] — брать [брат']. В ін­ших мовах такого протиставлення нема. У французькій мові перед [і] й [у] відбувається позиційне пом'якшення (акомодація), як, наприклад, у словах tu, ti, але це не впливає на значення слів. Тут фонологічна природа го­лосної фонеми визначає фонетичну природу поперед­нього приголосного звука (зубні й губні палаталізують­ся перед [і] та [у]).

На основі фонологічних опозицій визначаються ди-ференційні ознаки фонем, які в різних мовах не збіга­ються. Так, якщо зіставити звуки [г] і [ґ] в українській,

російській і німецькій мовах, то виявиться, що ознаки проривність (зімкненість) і фрикативність, якими різ­няться ці звуки, є диференційними для української та німецької мов (укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інструменті» і ґрати «переплетення мета­левих прутів, що використовуються для загорожі», нім. Hans «власне ім'я Ганс» і Gans «гусак, гуска») і не використовуються (є не диференційними, а інтеграль­ними) в російській мові ([гълЛва] — [уълЛва], [гол] — [уол]). У японській мові недиференційними є ознаки вібрантність і плавність звуків [р] і [л] (пор. укр. рама і лама, рак і лак ). Специфічною для арабської мови є бі­нарна опозиція простих і емфатичних зімкнених фонем <с> — <с>,<з> — <з> , <т> — <т>, <д> — <д>. У бага­тьох мовах суттєву роль відіграють опозиції за довготою голосних чи приголосних: англ. cart [kct:t] «віз» — cut [kAt] «різати», port [po:t] «порт» —pot [pot] «горщик», seat [si:t ] «сидіння, місце» — sit [sit] «сідати»; нім. ihm [i:m] «йому» — im [im] «в», Beet [be:t] «клумба» — Bett [bet] «ліжко»; лат. uenit «іде» — uenit «прийшов»; чеськ.pдs «пояс» —pas «паспорт»; фін. tuli «вогонь» — tuuli «вітер», muta «грязь» — mutta «але».

В українській, російській, німецькій, французькій, іспанській, шведській та багатьох інших мовах <Ь> протиставляється <р> за ознакою дзвінкості/глухості, а в датській, ісландській і фарерській мовах протистав­лення відбувається за ознакою придиховості/неприди-ховості, що цілком змінює внутрішні зв'язки між ком­понентами структури.

Як довели Р. Якобсон, Г. Фант і М. Халле, для опису фонем усіх мов світу достатньо 12 пар бінарних дифе-ренційних ознак. Так, для опису 44 фонем англійської мови, 39 фонем російської, 36 фонем французької вико­ристовується десять ознак; для опису 38 фонем україн­ської мови достатньо дев'ять ознак (вокальність, консо-нантність, дифузність, низькість, бемольність, дієз-ність, перервність, різкість, дзвінкість).

Зіставний аналіз не обмежується встановленням якісних особливостей опозицій, а передбачає й кількіс­ну їх характеристику — визначення «сили фонологіч­ної опозиції», під якою розуміють число корелятивних пар, що належать до цієї опозиції. Силу фонологічної опозиції знаходять за формулою F = n ^D/_N , де F — сила фонологічної опозиції, п — кількість пар, які склада-

114

.<(#«" Зіставна фонетика і фонологія

Особливості фонетико-фонологічних систем різних мов

115

ють певну опозицію, D — кількість позицій розрізнення (сильних позицій), N — кількість позицій нейтралізації (слабких позицій). Сила фонологічної опозиції прямо пропорційна кількості пар, що протиставляються в пев­ній кількості сильних позицій і обернено пропорційна кількості слабких позицій [Журавлев 1971: 115].

Зі слабкими позиціями пов'язане явище нейтраліза­ції і варіативності фонем. Слабкі позиції, а відповідно й позиційно зумовлені звуки (варіанти, алофони) й варіа­ції фонем у різних мовах не збігаються. Так, позиція кінця слова для приголосних російської, польської й ні­мецької мов є слабкою (рос. луг [лук], гриб [гр'ип], польськ. grad [grat] «град», нім. Rad [rat] «колесо», Bund [bunt] «союз»). В українській і англійській мовах кінець слова є сильною позицією (важ [важ], ваш [ваш], гриб [гриб], грип [грип], англ. bag [bseg] «сумка, порт­фель», back [bask] «спина», wide [waid] «широкий», whi­te [wait] «білий», hard [hct:d] «твердий, сильний, важ­кий», heart [ha:t] «серце»). Наведені приклади показу­ють, що в кінці слова в російській мові фонеми <г> і <б> реалізуються в їх алофонах [к] і [п], у польській і ні­мецькій мовах фонема <d> — в алофоні [t]. Якщо ні­мецька фонема <1> не має алофонів (nop.: links [links] «ліворуч», voll [fol] «повний»), то в англійській мові є два алофони фонеми <1> — [1] і [і] (nop.: links [links] «ланки» і full [ЇЧн] «повний, цілий»). У португальській мові фонема <d> має два алофони — [d] і [ц]: [d] висту­пає на початку слова (dдlia [dalia] «жоржина»), піс­ля приголосного (Alda ['alda] «Альда (ім'я)» і перед приголосним (Adriano [adrianu] «Андріан (ім'я)»). В ін­тервокальній позиції <d> реалізується в алофоні [о], фі­зично подібному до англ. [б], однак англ. [б] має статус окремої фонеми, а португальський [б] — алофона.

Для зіставної характеристики фонологічних систем має значення і їх дистрибуція. Бувають ситуації, коли в двох мовах є відповідні одна одній фонеми з подібними алофонами, але умови вживання цих алофонів не одна­кові. Наприклад, в англійській та іспанській мовах є звуки [п] і [п]. Звук [п] трапляється перед голосними і дентальними або альвеолярними приголосними, а та-кож^у кінці слова в обох мовах. Другий ([п]) в англій­ській мові є алофоном <п> перед велярними (sink [sink] «тонути», longest [longist] «найдовший»). В англійській мові нема слів, які б починалися на [п] або закінчували -

ся на [h]. В іспанській мові [п] з'являється перед [hl і [w]: estrajero [estranxiero] «іноземець», ип huevo [ur/weЯo] «яйце». Фонема <з> у французькій мові займає позиції па початку, в середині і в кінці слова: jaune [зоп] «жов­тий», leger [Іезе] «легкий», gorge [g'sRzl «горло». В анг­лійській мові <з> трапляється тільки в середині і в кін­ці слова: measure [теза] «міра», rouge [гікз] «помада». Датська фонема <б> ніколи не трапляється на початку слова. Звичайне її місце в середині слова в інтервокаль­ному положенні, рідше спостерігається вона в кінці сло­ва (nop.: hvede ['ve:63] «пшениця», gade ['gasцa] «вули­ця», revet [те:уэб] «дієприкметник минулого часу від rive «рвати»). Фонема <[> у шведській, норвезькій, дат­ській і фарерській мовах не трапляється в середині або в кінці слова (пор.: швед, stjдrna [/є:па] «зірка», stjd[J0:] «море», sky [Jy:] «хмара»; дат. journal jjWna'l] «жур­нал»; фарер. stjerna [Joedna] «зірка»).

У російській мові слово може починатися і закінчу­ватися будь-якою голосною і приголосною фонемами, але не будь-яким алофоном, тобто тут немає заборон що­до вживання фонем, але є правила їх реалізації. Так, усі дзвінкі приголосні фонеми в кінці слова оглушуються, тобто представлені своїми глухими варіантами (алофо­нами). Однак у деяких мовах, переважно аналітичних, існують заборонні правила на вживання фонем, а не їх­ніх алофонів. Так, у французькій мові в кінцевому від­критому складі можуть бути тільки короткі голосні фо­неми, а в кінцевому закритому — тільки довгі голосні фонеми. У тюркських мовах деякі приголосні не мо­жуть починати слово, а голосні фонеми <і>, <е>, <і>, <а>, <ь>, <ц>, <u>, <о> можуть бути тільки в корені; в афіксах можливі лише голосні гіперфонеми <і>, <е>, <і>, <іі >, <и>, <а>, <о>, <о>.

Іншим типом дистрибуції є сполучуваність фонем — ф оно так тик а . Кожна мова характеризується своє­рідною сполучуваністю фонем. Наприклад, у польській мові фоносполучення <ftf> можливе в усіх трьох пози­ціях слова (Szczecin «Щецін», jeszcze «ще», barszcz «борщ»). В англійській мові така послідовність немож­лива. В іспанській мові неможливі такі звичайні для англійської мови консонантні послідовності, як [str], [skr], [spr] (stray «який заблудився», scream «крик», spray «бризки») і такі прикінцеві сполучення, як [nd], [Id] (world, sound).