1944 Р. Став роком визволення українських земель від німецько-фашистських окупантів. 8 жовтня 1944 р.

від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах — село Лавочне Дрого­бицької області. Офіційним днем визволення Украї­ни вважалось 14 жовтня 1944 p., коли відбулося уро­чисте засідання в Києві. А Закарпатську Україну радянські війська очистили від ворога силами 4-го Ук­раїнського фронту 28 жовтня 1944 р.

№80. Радянізація західноукраїнських земель в повоєнний перід. Бротьба ОУН-УПА.

У період 1939-1940 рр. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому після війни партійні і державні керівники СРСР намагались встановити у Західній Україні такий порядок, який діяв на інших територіях Союзу. Цей процес дістав назву «радянізація». Радянізація включала в себе колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію і масові репресії проти невдоволених новою владою.

Представники влади намагались провести радянізацію у найкоротші строки, незважаючи на опір місцевого населення. Мешканці Західної України добре пам'ятали перший досвід спілкування з радянською владою. Вони боялися колективізації і переслідувань на релігійному ґрунті, і їхні побоювання виявились недаремними. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну були направлені потужні політичні та військові сили.

1. Відновлення радянської влади в західних областях України

Після успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції і визволення Закарпаття склалися умови для відновлення радянської влади в Галичині і встановлення її в Закарпатті.

Відразу після вступу радянських військ в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політичну, та інші сфери із східних областей були направлені працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів.

Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1 832(12,1%).

Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.

Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізовувались цінності у банках, удержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, інколи, інші навчальні заклади, було оголошено державною власністю залізничний транспорт та всю сферу його обслуговування, ліси, надра тощо.

Великі маєтки були конфісковані, а їх землі передавалися безземельним і малоземельним селянам, власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, спостерігались упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців».

2. Доля Української греко-католицької церкви

Один із перших ударів нова влада завдала Українській греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення і виступала натхненником національно-визвольної боротьби.

До встановлення на західноукраїнських землях радянської влади Українська греко-католицька церква (УГКЦ) складалася з 3 040 парафій і 4 440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів і 2 950 священиків. Крім них, було 520 ієромонахів, 1 090 монахинь, 540 семінаристів. Загалом церква об'єднувала понад 5 мли. віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А.Шептицького стала сигналом до початку кампанії проти УГКЦ. Греко-католиків почали звинувачувати у пособництві нацистам.

Наступник А.Шептицького Й.Сліпий, намагаючись знайти спільну мову з новою владою, відрядив до Москви делегацію, яка була прийнята Головою Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР І.Полянським. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його і життям церкви і зверненням Й.Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху)». Члени делегації передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни.

Постать

Йосип Сліпий народився 17 лютого 1892 р, на Галичині. Після закінчення школи вивчає теологію у Львові, а з осені 1912 р. – в Інсбруку, де здобув у 1918 р. ступінь доктора богослов'я. Висвячений митрополитом Андрієм Шептицьким, молодий священик продовжував своє навчання. З 1922 р. Йосип Сліпий – професор догматики духовної семінари у Львові, а згодом її ректор. Під його керівництвом семінарія була розбудована в греко-католицьку Богословську академію. Друга світова війна стала поворотним пунктом у житті й. Сліпого. Входження Західної України до складу УРСР поставило УГКЦ у важкі умови. Літній і хворий митрополит А.Шептицький шукав собі заміни. 25 листопада 1939 р. Й. Сліпий був призначений наступником на митрополичому престолі. У роки німецької окупації Йосип відродив духовну семінарію, а також діяльність Богословського наукового товариства. Після повернення радянської влади Йосип Сліпий був заарештований і засуджений на 8 років примусових робіт. Згодом він був засуджений ще три рази, пробувши у в'язницях і таборах до 1963 р. За наполяганням папи римського і світової громадськості він був звільнений і прибув до Риму. Тут він розпочав активну діяльність: відновив на чужині колишню Львівську духовну академію (Український Католицький Університет), Монастир Студитів, діяльність Українського Богословського Товариства та видання часопису «Богословіє». 25 січня 1965 р. його було обрано кардиналом і владикою (патріархом) УГКЦ. На дев'яносто третьому році обірвалось життя Й.Сліпого. Згідно з його заповітом, він у 1992 р. був перепохований у Львові.

Не бажаючи вступати у відкритий конфлікті УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам надати можливість вільно відправляти богослужіння. Проте вже в березні 1945 р. була підготовлена детальна інструкція щодо ліквідації УГКЦ, яка була схвалена Й.Сталіним. Згідно з інструкцією, у квітні 1945 р. були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й.Сліпим. Всім їм було запропоновано «добровільно» возз'єднатися з Російською православною церквою.

Далі органи влади розпочали заарештовувати провідних діячів УГКЦ і засилати їх до Сибіру. За короткий час було закрито церковні освітні установи, розгромлено метрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 2 тис. священиків, монахів і монахинь.

У 1946 р. в Києві відбувся закритий судовий процес проти греко-католицьких ієрархів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Тоді ж у Львові було скликано неканонічний (тобто такий, що не є законним з точки зору церковної традиції) Собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив з Римом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві.

УГКЦ змушена була перейти у підпілля. Ініціатор і організатор Собору єпископ Г.Костельник згодом був застрілений на одній з вулиць у Львові.

За схожим сценарієм розгортались події в Закарпатті. 15 священиків мукачівської єпархії було вислано до Сибіру, трьох убито, а 36 втекли за кордон. На мукачівського єпископа Г.Ромжу було вчинено замах, щоправда невдалий, але пізніше єпископ був отруєний у лікарні.

Зрештою всі греко-католицькі церкви закрили і 50 священиків засудили на різні строки ув'язнення. Наслідком усіх цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».

Ліквідація УГКЦ була складовою частішою плану радянізації західноукраїнських земель. Цим заходом нова влада намагалась підірвати духовну опору національно-визвольного руху.

№81. Україна в період повоєнної відбудови (друга половина 1940-х – 1950 рр.).

Унаслідок Другої світової війни економічний потенціал України зазнав великих матеріальних втрат. За підрахунками Надзвичайної державної комісії в ході військових дій та гітлерівської окупації на території республіки було зруйновано 16 тис. промислових підприємств, 27910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС, 882 шахти Донецького вугільного басейну, виведено з ладу 10 магістральних залізниць, вивезено до Німеччини 3,9 млн. голів рогатої худоби, мільйони тонн зерна, на руїни перетворено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. У горнилі війни загинуло від 8 до 10 млн. мешканців України, 2,4 млн. осіб вивезено до Німеччини.

Реконструкція зруйнованого війною господарства УРСР розпочалась одразу після відступу німецьких військ. Програму відновлення економіки визволених районів визначала постанова Раднаркому СРСР “Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах визволених від німецько-фашистської окупації” (серпень 1943 р.). Оскільки оборонна промисловість країни гостро потребувала великої кількості палива й металу, то найбільше уваги і зусиль керівництвом республіки докладалося до відновлення вугільно-металургійного комплексу. У 1945 р. розпочалась відбудова великих підприємств металургії — “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Макіївського, Криворізького, Єнакіївського заводів. За три місяця після звільнення східних областей України введено в дію 123 великих і 506 дрібних шахт Донбасу, що давали 18% довоєнного видобутку. Восени 1945 р. поновив роботу Харківський тракторний завод.

Уже влітку 1945 р., коли розгорнулася демобілізація воїнів з Радянської армії, вдалося дещо ліквідувати нестачу трудових ресурсів і кваліфікованих спеціалістів (до кінця 1946 р. на виробництво повернулося 1,8 млн. колишніх фронтовиків). Наприкінці 1945 р. було відновлено третину довоєнного індустріального потенціалу республіки.

На рубежі 1945—1946 рр. проводилася реорганізація органів управління господарством. Зокрема, було ліквідовано ряд союзних наркоматів важкої про­мисловості, а натомість утворено наркомати транспортного, сільськогосподарського машинобудування та приладобудування. З метою поліпшення ме­ханізму командно-адміністративного управління господарством у березні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила указ про перетворення Ради народних комісарів УРСР у Раду Міністрів УРСР. Відновлювальні роботи на Дніпрогесі ім. В. Леніна. Запоріжжя, січень 1945 р

Плани щодо подальшого промислового розвитку України були відображені в “Законі про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр.”, прийнятому в серпні 1946 р. VІІІ сесією Верховної Ради УРСР. За четвертим п’ятирічним планом політичне керівництво країни не передбачало відновлення в усьому обсязі передвоєнної ролі УРСР у народногосподарському комплексі Радянського Союзу. Згідно з контрольними показниками, визначеними союзним планом, українська економіка отримувала лише 15% всесоюзних капіталовкладень, тоді як на УРСР випало 42% усіх матеріальних втрат СРСР у війні. Основне завдання першої післявоєнної п’ятирічки вбачалося в поновленні довоєнного рівня промисловості і сільського господарства та підвищенні продуктивності праці на 36%. Пріоритетними були відновлення та подальший розвиток важкої індустрії, залізничного транспорту, відродження вугільної промисловості республіки, металургійних заводів Донбасу і Придніпров’я, хімічної промисловості. Це несло приховану загрозу посилення диспропорцій і деформацій в економіці УРСР, насамперед у хронічному відставанні легкої промисловості та сільського господарства.

У процесі відбудови адміністративним апаратом було проігноровано досвід відновлення економічного потенціалу країн Європи, відповідно до якого перевага надавалася технічному переозброєнню різних галузей господарства, розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості, стабілізації національної валюти. Успіхи індустріального зростання в Україні, як і в СРСР в цілому, забезпечувалися переважно за рахунок залучення додаткової робочої сили, тобто екстенсивним шляхом, що в майбутньому робило економічну політику малоперспективною. Повоєнний суботник у Києві. Художник Володимир Масик, 1970-72 рр.

Відбудова економіки, вдалий її розвиток залежав від розв’язання проблеми трудових ресурсів. Щоб виправити становище, органи влади розпочали трудову мобілізацію (інколи вона мала примусовий хапереважно з сільської місцевості. Крім того, восени 1946 р. почалося створення мережі ремісничих училищ і шкіл фабричнозаводського учнівства. Протягом четвертої п’ятирічки для народного господарства України було в цій системі підготовлено 859 тис. кваліфікованих робітників. Прокладання міських газових мереж. Київ, 1949 р.

Оскільки сталінським керівництвом було відкинуто американський план допомоги постраждалим у війні (так званий “план Маршалла”), фінансування намічених економічних планів передбачалося за рахунок внутрішніх резервів і сил. У пошуках коштів на відбудову головний акцент робився на режимі економії, скороченні фінансування сільського господарства, легкої промисловості, соціальної сфери. Не припиняв своєї дії механізм “мобілізації коштів населення”, запроваджений радянським урядом ще на початку війни. В травні 1946 р. було розміщено першу позику відбудови й розвитку народного господарства на суму 21,8 млрд. руб., 1947-го — другу на 22,5 млрд. руб., 1948-го — третю на 22,6 млрд. руб., 1949-го — четверту на 23,8 млрд. руб., 1950-го — п’яту на 27 млрд. руб.(усі строком на 20 років). Високі темпи відбудови забезпечувалися також надто низькою часткою заробітної плати робітників, службовців, колгоспників у національному доході та штучно створеним нееквівалентним обміном між містом і селом.

Перехід від війни до миру вимагав заміни адміністративно-командних методів господарювання економічними. Про необхідність змін, зменшення диктату держави розуміли і у вищих ешелонах влади. Прихильниками більш зрівноваженого економічного розвитку виступили високі партійнорадянські посадовці М. Вознесенський, А. Жданов, М. Родіонов та інші. Проте перемогла думка тієї частини політичного керівництва країни на чолі з Й. Сталіним, яка сповідувала тоталітарні методи управління економікою. Біль­ше того, по завершенню воєнного періоду Й. Сталін повернувся до сформульованого ще у 1930-х положення про завершення будівництва соціалізму й початок переходу до комунізму. Виступаючи у лютому 1946 р. на передвиборних зборах у Москві, Сталін запропонував збільшити рівень промислового виробництва в СРСР порівняно з довоєнним періодом втроє. Втім досягти високих темпів розвитку економіки вже з першого року п’я­тирічки не вдалося. У зв’язку з скрутним становищем у сільському господарстві у серпні 1946 р. заплановану відміну карткової системи було перенесено на наступний рік.Хлібна картка на квітень 1947 р. Сталінська область

Протягом 1947 р. завдяки мобілізації наявних сил і ресурсів, вливанню 67,0% усіх передбачених капіталовкладень на розвиток важкої промисловості, електростанцій, залізничного транспорту відставання від встановлених показників вдалося ліквідувати. З метою стабілізації фінансової системи у грудні цього ж року було проведено грошову реформу. Протягом лише одного тижня громадяни, які мали банківські вклади до 3 тис. руб. могли обміняти старі гроші за співвідношенням 1:1, вклади від 3 до 10 тис. руб. скорочувалися на третину, а більше 10 тис. — на дві третини. Для тих, хто зберігав гроші на руках, обмін відбувався у співвідношенні 10:1. Реформа грошей, що носила відверто конфіскаційний характер, звела нанівець особисті заощадження громадян. Водночас вилучення в процесі реформи значної кількості грошей справило оздоровлюючий ефект на повоєнну радянську економіку. Обмеження загальної купівельної спроможності населення створювало потенційні можливості для зниження цін на товари. Поліпшення ситуації у сільському господарстві дало можливість наприкінці 1947 р. скасувати карткову систему розподілу продуктів. Однак відміна карткової системи в кінцевому результаті призвела до підвищення цін на всі види продуктів та промислових товарів.Незважаючи на труднощі повоєнного періоду, до кінця четвертої п’ятирічки народне господарство України в основному було відбудовано. У сільському господарстві республіки відповідні завдання були виконані на початку 50-х років. В 1946—1950 ро­ках почали функціонувати підприємства металургійної промисловості — “Запоріжсталь”, Дніпропет­ровсь­кий завод ім. Г. Петровського, а також об’єкти машинобудування — Горлівський завод вугільного устаткування, Київський завод “Більшовик”, Ворошиловградський паровозобудівний завод. Були побудовані Вінницький інструментальний, Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний заводи, запрацювала на повну потужність Дніпровська ГЕС. За роки четвертої п’ятирічки в республіці створено газову промисловість (у 1950 р. УРСР давала 25% загально союзного видобутку газу). Поряд зі старими родовищами (Дашавським та Опарським) було введено в експлуатацію нові родовища — Більче-Волицьке, Угерське, Шебе­линсь­ке. У жовтні 1948 р. завершено будівництво газопроводу Дашава—Київ.“Відбудуємо!”. Радянський агітаційний плакат. Художник Віктор Корецький, 1947 р.

Офіційні дані оприлюднені після завершення повоєнної п’ятирічки, вказували на те, що Україна розвивалася швидкими темпами. Обсяг валової продукції промисловості УРСР у 1946—1950 рр. збільшився у 4,4 рази, а промислове виробництво — на 15% перевищувало довоєнний рівень. Однак деякі вітчизняні вчені ставлять під сумнів наведену цифру і вважають, що довоєнного рівня вдалося досягти лише в п’ятій п’ятирічці (1951—1955 рр.). Що­прав­да, темпи відбудови української економіки значно поступалися загальносоюзним. Така ситуація була зумовлена економічною політикою центра, яка сприяла розвиткові нових індустріальних центрів на сході Російської Федерації, будівництву великої кількості промислових об’єктів у Прибалтиці, Середній Азії, Казахстані. Водночас зростання промисловості республіки не позначилось на підвищенні життєвого рівня населення. В роки четвертої п’ятирічки виробництво предметів споживання (група “Б”) істотно відставало від виробництва засобів виробництва (гру­па “А”). Наслідками директивних методів управління стало хронічне відставання розвитку харчової та легкої промисловості, сфери обслуговування.З усіх секторів економіки у катастрофічному стані залишався аграрний. Внаслідок окупації значно послабилась матеріально-технічна база (парк тракторів і комбайнів скоротився наполовину), зменшилися посівні площі (в УРСР посівна площа в колгоспах не перевищувала 60%), знизилася врожайність і продуктивність тваринництва, зменшилася кіль­кість працездатних колгоспників (серед працездатного населення 80% становили жінки та діти), бракувало кваліфікованих кадрів. Скрутне становище на селі ускладнювалося непосильними податками на індивідуальне господарство (податком обкладалися кожне дерево і кущ у садку колгоспника, що змушувало останнього вирубувати фруктові дерева та ягідні кущі), низькими закупівельними цінами на сільгосппродукцію, оргнаборами сільського населення на заводи та новобудови. Крім того, на колгоспників не поширювалось пенсійне законодавство, вони не мали паспортів, отримували символічну плату за працю.

Колгосп ім. 12-річчя Жовтня. Бориспільський район Київської області. 1946 р Вкрай малоефективними на той час були намагання влади підвищити рівень сільськогосподарського виробництва, які здебільшого носили відверто адміністративно-репресивний характер. Негативно на розвитку сільського господарства позначилась постанова ЦК ВКП(б) і Ради міністрів СРСР “Про за­хо­ди по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах”, внаслідок виконання якої посилились утиски щодо власників підсобних господарств, а також Закон про розкрадання державного майна від 4 червня 1947 р., відновлення політвідділів на МТС. Недосконалість системи планування й управління, відсутність матеріальних стимулів і примусовий характер праці, призвели до втрати інтересу у селян до праці в колективному господарстві.Колгоспниці колгоспу ім. В. Леніна розвантажують хліб на пункту "Заготзерна. Місто Бровари Київської області. 1946 рік.

Жалюгідний стан сільського господарства не турбував Й. Сталіна та його оточення. Виходячи з надуманої теоретиками 1920-х рр. “вторинності” аграрного сектора порівняно з індустріальним, політичне керівництво країни планувало на потреби сільського господарства виділити лише 7% капітальних вкладень (всього за роки четвертої п’ятирічки капітальні вкладення разом з внесками колгоспників становили 15% від загальносоюзних асигнувань). Жалюгідний стан сільського господарства не турбував Й. Сталіна та його оточення. Виходячи з надуманої теоретиками 1920-х рр. “вторинності” аграрного сектора порівняно з індустріальним, політичне керівництво країни планувало на потреби сільського господарства виділити лише 7% капітальних вкладень (всього за роки четвертої п’ятирічки капітальні вкладення разом з внесками колгоспників становили 15% від загальносоюзних асигнувань).

Виконуючи вказівки центру, спрямовані на форсоване відновлення всіх довоєнних оброблюваних площ, республіканські органи влади поставили перед колгоспниками нереальні завдання. У постанові РНК УРСР і ЦК КП(б)У “Про державний план розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.” планувалося для колгоспів 16 східних областей збільшити посівні площі в 1946 р. порівняно з 1945 р. на 1865,8 тис. га. Втілюючи в жит­тя рішення партії та союзного уряду, в Україні у роки першої післявоєнної п’ятирічки почалися великомасштабні, економічно необґрунтовані роботи з освоєн­ня заплав Дніпра, Остра, Ірпеня та інших річок. Широкого розмаху набула в республіці й практика меліорації земель. На 1948 р. в УРСР було осушено боліт на площі 500 тис. гектарів, збудовано більше 6 тис. різних гідротехнічних споруд, освоє­но при цьому 150 млн. руб. державних коштів. Щоправда, витрачені зусилля мали дуже низький ефект. “У робочу пору орють і вночі!”. Радянський агітаційний плакат. Художник Віктор Говорков, 1947 р.

До напруженої ситуації в сільському господарстві республіки додалися дуже несприятливі кліматичні умови. Зима 1945—1946 рр. на переважній частині України була малосніжною. За свідченнями очевидців “у результаті тривалої засухи на полях Ізмаїльщини в 1946 р., повністю загинули всі посіви озимих та ярових, а також кормові культури та дика рослинність — трава та сорняки…” Навесні у 120 районах Харківської, Ворошиловградської (тепер Луганської), Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило 20% посівів цих культур. Весна і літо виявились засушливими. Видова оцінка врожаю становила 3,8 центнера. Нижчою порівняно з іншими роками була врожайність картоплі, овочів, інших культур. Зовсім не рахуючись з конкретними умовами і можливостями союзний уряд установив для України завищений план хлібозаготівель — 340 млн. пудів зерна, а влітку ще й збільшив його до 362 млн. пудів. У свою чергу, політичне керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не лише схвалило високі нереальні плани заготівель, а й зажадало від голів колгоспів повернути борги за минулі роки. Більше того, перед представниками районних партійних та радянських органів було поставлено завдання організувати роботу колгоспників так, щоб вони працювали кожен день протягом усього світлового часу.

Боротьба за хліб” з боку органів влади була доведена до абсурду і проводилась тими ж силовими ме­тодами, що і в 1932—1933 рр. Переважна частина колективних господарств, що потерпала від неврожаю, згідно з планом повинна була здати зерна державі більше, ніж зібрали. Щоб якось перешкодити огульному “викачуванню” хліба, відсунути примару голоду, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину врожаю.

№82. Україна в період «хрущовської відлиги».

Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умов-но поділити на два періоди, що мали суттєво відмінний історичний зміст. Перший - це часи «відлиги», коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм. Другий період став часом політичної та ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду й розкладу тоталітарної системи. Україна, яка в ці часи, здавалося б, назавжди посіла місце найпотужнішої провінції великої імперії, стала ареною всіх цих подій, що запрограмували ії розвиток у наступні часи.

25 лютого 1956 р. на закритому засіданні XXз'їзду КПРС у Москві перший секретар ЦК партії М. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культові особи Й. Сталіна. Вона викликала шокову реакцію в залі. Перед делегатами постав новий образ Сталіна - жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників. Жорсткій критиці була піддана центральна фігура офіційно насаджуваної десятиліттями системи канонізованих цінностей, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи. Цей момент можна вважати точкою відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від деяких найбільш одіозних, реакційних рис, що гальмували його розвиток, процесу часткової лібералізації деяких сфер життя суспільства, передусім духовної. Ці часи дістали назву «відлиги».

«Відлига» була викликана не лише особистим бажанням Хрущова чи збігом обставин. Змін вимагало життя. Західний світ вступав в еру тотальної модернізації, пов'язаної з розвитком науково-технічної революції. «Змагання двох систем» вимагало нових темпів, нових імпульсів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. В інтересах самозбереження тоталітарної системи було проведено реформування певних її компонентів і структур, звільнення від тягаря надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього, звичайно, додавалися суто суб'єктивні прагнення частини партійно-державної бюрократії, зацікавленої у змінах, які б розширили сферу її компетенції за рахунок усунення від влади висуванців сталінської епохи, та міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова й ортодоксальними сталіністами у «верхах».

Тепер, у зв'язку з гострою критикою всього, що було пов'язано з культом Сталіна, комуністичне керівництво потребувало нового виправдання своєї влади. Сталінські репресії, твердило воно, не випливали з характеру справжнього соціалізму, навпаки - вони були його «викривленням», відходом від «ленінського курсу». Звільнений від цих викривлень, соціалістичний лад мав довести свою історичну перевагу над капіталізмом. Ця ідея була покладена в основу нової Програми партії, ухваленої на XXIIз'їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 p.). За двадцять років, запевняв Хрущов, Радянський Союз дожене і пережене США за всіма показниками суспільного виробництва.

Однак, оскільки достатніх фінансових і матеріальних ресурсів для одночасного вирішення всіх завдань, що стояли перед державою, не було, командна система розв'язала цю проблему в традиційному стилі: визначила ключову ланку в ланцюгу завдань і визначила відповідну систему пріоритетів. Такою ланкою на початку 50-х pp. стала продовольча проблема, що вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. У результаті в середині 50-х pp. сільське господарство саме завдяки пріоритетності його розвитку вперше за довгі роки стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 pp. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3%.

Але, починаючи з 1958 p., yсільськогосподарському виробництві почався спад. У чому ж були його причини? Певна децентралізація командної системи не означала ні її знищення, ні її усунення від управління господарством. Вона у цей час ще зберігала свої ключові позиції, що вело до посилення адміністративного тиску на колгоспи, «урізання» присадибних ділянок та ін. Реформи здійснювалися непослідовно, суперечливо, хвилеподібно, у режимі «вперед - стоп - назад», несучи на собі солідну печать суб'єктивізму радянського лідера.

Хрущов виявляв надзвичайну нетерплячість у здійсненні свого проекту. Він вимагав ,негайних господарських чудес і з безпосередністю неосвіченого, але впевненого у собі партійного керівника видавав наліво й направо поради та накази, де, що і як вирощувати, з якою швидкістю водити трактор при оранці, як писати вірші, малювати картини тощо. Його найбільшою помилкою було, однак, фатальне нерозуміння того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Він старанно вираховував, скільки тонн заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб перегнати США. Іронія полягала в тому, що США, як й інші промислово розвинуті країни, у той самий час розвивали нові технології, що не потребували такої кількості металу. На Заході повним темпом йшла науково-технічна революція, що базувалася на використанні нових матеріалів - напівпровідників, пластмаси. Хрущов хотів догнати і перегнати західний капіталізм, але не розумів, що біжить у цілком протилежний бік.

He в усьому його зусилля були марними. Саме за часів Хрущова запущено у космос перший супутник (1957) та виведено на орбіту першого космонавта (1961). Це був серйозний виклик Заходу. Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою відігравала велику роль у розвитку економічної інтеграції країн соціалістичного табору. Метою московського керівництва було досягнути такого стану, коли країни «Східного блоку» на чолі з Радянським Союзом становили б єдиний господарський організм. Найвиразнішим проявом цих планів була будова нафто - і газопроводів, що поєднували СРСР з країнами «народної демократії» Центральної Європи.

У 1950-1965 pp. в Українській РСР постійно зростали масштаби видобутку нафти і вугілля, виробництва електроенергії, продукції чорної металургії, хімічної й нафтохімічної промисловості та машинобудівного комплексу. Темпи приросту промислової продукції за ці п'ятнадцять років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 pp. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості.

№83. Винекнення дисидентськог руху в Україні. Його основні напрямки та характерні риси.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу».

№84. Розвиток економічної та плітичної кризи в СРСР в 70 – 80-х рр. Україна в перід «застою».

Починаючи з 70-х і до другої половини 80-х рр. жодних реформ в країні не проводилося – дійсно наступив період «застою». Розпочався стійкий процес падіння темпів економічного розвитку, який призвів у 1990р. до економічної кризи: дев’ятий п’ятирічний план розвитку народного господарства (1971-1975рр.) передбачав зростання національного доходу в Україні на 37-39 %, а фактичний приріст становив лише 28 %. На десяту п’ятирічку планувалося 25 % зростання, а реальні цифри склали 18 %, у1981-1985рр. (одинадцята п’ятирічка) ця тенденція ще поглибилася. Для розвитку промисловості у 70 –на початку 80- х рр. характерні наступні позитивні тенденції:

1) швидкими темпами розвивалася електроенергетика, особливо атомна, в Україні побудовано 8 АЕС, зокрема і Чорнобильська;

2) відбувався подальший розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної промисловості, металургії та машинобудування;

3) в цілому зростали кількісні показники вис пуку промислової продукції ;

4) швидкими темпами відбувалася газифікація міст та селищ України. У 1971р. останнім з обласних центрів був газифікований Кіровоград.

Проте зростали і негативні тенденції:

• 70-80-ті рр. відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централізму в управлінні народним господарством СРСР. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси;

• в Україні зберігалася відстала структура економіки – група промисловості переважала над виробництвом предметів споживання.

• посилювалися екологічні проблеми – нерідко нові підприємства будувалися за застарілими проектами і технологіями, забруднюючи природне середовище.

• якість продукції порівняно з європейською була набагато нижчою, українська продукція в масі своїй була неконкурентоспроможна на світовому рівні та ін.

Як і у попередні десятиліття, у 60-80-ті рр.Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї й різноманітних видів військової техніки, в тому числі найсучаснішої. В Дніпропетровську споруджений найбільший у світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки «Південмаш», який виконував замовлення в основному союзного військового відомства.

Кризові явища в економіці СРСР в 70-80-х рр. особливо відчутно позначалися на сільському господарстві.

Позитивні тенденції

• посилилася механізація сільського господарства;

• завершено електрифікацію колгоспів і радгоспів, зменшено тарифи на електроенергію для виробничих потреб села;

• послабився державний тиск на присадибні і підсобні господарства. Проте нерозв’язаними залишалися проблеми: а) постійно зростав апарат управління та посилювалася централізація в управлінні; б) нераціонально використовувалися капіталовкладення; в) низькою залишалася якість вітчизняної сільськогосподарської техніки та рівень механізації сільськогосподарських робіт; г) повільно впроваджувалися наукові розробки; д) нераціонально використовувалося головне багатство – земля: проводилися непродумані меліоративні роботи, найкращі чорноземи відводилися під забудову, шляхи, водосховища. Штучні моря і водойми в басейнах рік поглинули близько 1 млн. гектарів чудових родючих земель.

• постійно зменшувався приріст продукції

У пам’яті багатьох жителів СРСР роки брежнєвського «застою» асоціюються з «золотими роками», коли можна було працювати все гірше і гірше, а жити все краще. Для соціальної сфери 60-80-х рр. характерні позитивні риси, за яким до сьогодні тужать мільйони наших співвітчизників:

• постійне підвищення життєвого рівня населення.

• безкоштовні освіта та охорона здоров’я.

• регулярне збільшення мінімальної та середньомісячної зарплати, пенсії, стипендії, різних соціальних виплат.

• низькі ціни на комунальні послуги, транспорт і товари щоденного вжитку.

• введення в експлуатацію великої кількості житла ( 9- поверхові блочні панельні будинки), шкіл, будинків культури, об’єктів соціально-побутового призначення;

• покращення забезпечення побутовою технікою.

Проте зберігалися і соціальні проблеми:

• не дивлячись на постійне підвищення життєвого рівня, він відставав від європейського, а зростання прибутків населення наприкінці 70 – на початку 80-х рр. уповільнилося;

• соціальна сфера, особливо культура, фінансувалася за залишковим принципом;

• панування дефіциту багатьох груп товарів, що породжувало спекуляцію, розширення «чорного» ринку та «тіньової економіки».

• величезні багаторічні черги на отримання житла та низька якість новобудов;

• зменшення фінансування охорони здоров’я. Як наслідок – зниження природного приросту населення в 2,2 рази.

• пенсії і соціальні виплати були не достатніми. Панівне місце з суспільстві зайняла номенклатура – панівна партійно-державна еліта, що була реальним власником та контролювали всі сфери життя суспільства.

Україна у період стабілізації радянської системи та загострення її соціально-економічної та політичної кризи (1965-1985 рр.). Наростання дисидентського руху. Утворення Української Гельсінської спілки (УГС). Релігійне дисиденство. Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом — «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, проводячи одразу жорсткий консервативний курс, було неможливо. Крім цього, лідерам нової хвилі, і, зокрема Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, повного оволодіння партійним і державним апаратом. Усі ці фактори спочатку й зумовили спадкоємність реформаційного пошуку, розпочатого Хрущовим, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання в командно-адміністративну систему.

Реформа розпочалася в січні 1966 р. І хоча економісти називають восьму п'ятирічку «золотою», стверджуючи, що «період 1966—1970 pp. був найкращим за останні 30 років», а історики вказують на «тимчасове прискорення розвитку господарства», викликане реформою 1965 р.» та «поліпшення показників виробництва в цей час», все ж ці твердження потребують певної корекції при аналізі розвитку народного господарства УРСР. За офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту головних показників економічного розвитку України в період 1966—1970 pp. порівняно з 1961— 1966 рр. не зростають, а, навпаки, знижуються.

Зростають тільки капітальні вкладення, що на тлі зниження продуктивності праці свідчить не про поліпшення, а про погіршення управління господарством. Наведені дані значною мірою підтверджують висновок про те, що реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий.

Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошення реформи, призвело до створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР. На початку 70-х років була згорнута.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко-командний і безумовно-директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри господарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на різних сходинках управління).

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу — «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але говорити про «застій» в економіці достатніх підстав немає. Від 1965 до 1985 p. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають.

Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли в 60-ті роки у світі розгорнулася науково-технічна революція. Тоді «в науково-технічній галузі почалося те саме відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління.

Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, порд з іншими факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку.

Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгострокових тенденцій:

1. Несприятлива демографічна ситуація — а) зниження приросту населення, кількість якого в республіці в 70-х роках зростала темпами у 2 рази, а у 80-х роках — у 4 рази нижчими, ніж у 60-х роках; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста; в) постаріння населення України.

2 Криза організації праці. Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу.

3. Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу.

Кількісні показники РСФСР та БРСР були вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку свого розвитку.

Водночас у соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення.

2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. Тому за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 місце у світі.

3. Загострення житлової проблеми.

4. Зниження рівня охорони здоров'я. Загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення частки видатків на охорону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%, 1985 р. — 9%) та інші причини зумовили те, що за період 1970—1985 pp. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 раза.

Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропорційність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки (станом в екології, деформованою структурою розміщення продуктивних сил та ін.).

Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60 – на початку 70-х рр.:

- інтревенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;

- ігнорування конституційних прав людини в СРСР

- репресії протии інокомислячих

- видання у ЛЬвові В. Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху.

Діяльність УГС

Українська Гельсінська Спілка (УГС) – легальна загальнонаціональна організація, заснована в липні 1988 р., яка ставила за мету обстоювати право нації на самовизначення й прагнула в майбутньому перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав.

Лідер – Микола Руденко.

Учасники: О.Бердник, Л. Лук*яненко, І. Кандиба, О. Мешко, П Григоренко та ін.

Методи боротьби – легальні (у межах радянської конституції та підпичаних СРСР міжнародних угод).

Мета:

- боротьба за дотримання прав людини.

- досягнення суверенітету України

- боротьба за звільнення політв*язнів

- ліквідація цензури.

Влада переслідувала членів УГС та застосовувала до них репресії.

Релігійне дисиденство

Лідер – Йосип Тереля

Мета:

- боротьба за свободу совісті та віросповідання

- реабілітація та легалізація Української греко-католицької церкви (УГКЦ), протестантських церков та течій

- боротьба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим

- реабілітація страчених служетелів культу

- створення комітету із захисту УГКЦ (1982)

№85. Перебудова в СРСР та створення передумов для здобуття Україною незалежності. Формування багатпартійнї системи України.

Перебудова - політика перетворень в СРСР упродовж 1985- 1991 pp., спрямована на оновлення життя країни. Більшість змін відбулося внаслідок реформ, які розпочав М. Горбачов, очоливши в березні 1985 р. КПРС. На той час Радянський Союз був величезною багатонаціональною країною, обтяженою численними політичними, економічними й соціальними проблемами. Оскільки проведення реформ потребувало підтримки населення, М. Горбачов заохочував більшу відкритість суспільства, що вилилося в політику т. зв. гласності, яка передбачала пом'якшення цензури, можливість критики, розголошення помилок і злочинів, здійснених у минулому. Нова радянська адміністрація прагнула зупинити процес розпаду системи «державного соціалізму», намагаючись надати нового імпульсу соціальноекономічному розвиткові країни. У квітні 1985 р. пленум ЦК КПРС оголосив курс на «прискорення соціальноекономічного прогресу» країни, що розглядалось як свого роду «великий стрибок» за рахунок модернізації економіки й активізації «людського чинника». Проте нова економічна політика була непослідовною і половинчастою. Реформи, спрямовані на поступовий перехід до ринкової економіки, блокувалися політикою уряду, який тримався за традиційну командноадміністративну систему. Зрештою спроби економічних перетворень спричинили зниження життєвого рівня трудящих, посилення інфляції, що призвело до перших в історії СРСР масових страйків (у квітні 1991 р. було зафіксовано понад 1 млн страйкарів).

З 1988 р. в СРСР здійснювалася реформа політичної системи, яка полягала в поступовому переданні влади від партапарату державним органам, які обиралися парламентським шляхом. Початок політичній реформі поклали рішення XIX Всесоюзної конференції КПРС (28 червня - 1 липня 1988). Було запроваджено новий найвищий орган законодавчої влади - З'їзд народних депутатів СРСР, до складу якого увійшло 2250 депутатів, а також Верховну Раду СРСР - законодавчий орган, що діяв постійно й обирався з депутатів з'їзду. Новий виборчий закон мав численні недоліки, які створювали ґрунт для незаконних маніпуляцій, однак у березні 1989 р. відбулися перші в історії СРСР вільні вибори народних депутатів. Через певний час з'ясувалося, що політичне реформування набуло більших масштабів, ніж сподівалася адміністрація Горбачова. Зазнаючи тиску опонентів як від правих (ортодоксально-марксистських), так і від лівих (ліберально-демократичних) сил, радянське керівництво почало швидко втрачати ініціативу й авторитет у суспільстві. У березні 1990 р. була скасована ст. 6 Конституції СРСР, яка визначала керівну роль КПРС у політичній системі.Водночас уперше в історії СРСР було запроваджено інститут президентства, що мало зміцнити державну владу. На III з'їзді народних депутатів (березень 1990 р.) президентом країни було обрано М. Горбачова.

У роки перебудови нове радянське керівництво відмовилося від традиційних пріоритетів СРСР у зовнішньополітичній сфері, внаслідок чого сталися великі зміни у міжнародних відносинах. Головні принципи нової зовнішньої політики зводилися до відмови від твердження про поділ світу на дві протилежні суспільно-політичні системи, визнання його єдиним і взаємозалежним, до відмови від принципу пролетарського (соціалістичного) інтернаціоналізму і визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. Реалістичний і цивілізований підхід радянського керівництва до розв'язання міжнародних проблем зумовив пом'якшення напруженості між Сходом і Заходом, почався процес роззброєння, було врегульовано «німецьку проблему», припинилося втручання СРСР у справи інших країн, радянські війська були виведені з Афганістану, закінчилася «холодна війна».

Наприкінці 80х pp., внаслідок ослаблення панівної ролі партократії та ідеологічного диктату в центр політичних дискусій вийшли проблеми забезпечення суверенітету союзних республік. У 1990 р. під тиском національно-демократичних сил деякі республіки прийняли Декларації про державний суверенітет. Партійно-державне керівництво країни, прагнучи знайти вихід із ситуації, запропонувало укласти новий союзний договір. Проект такого договору було підготовлено під час т. зв. новоогарьовського процесу (переговори лідерів дев'яти республік з президентом СРСР) упродовж весни- літа 1991 р. Напередодні підписання нового союзного договору (19 серпня 1991 р.) групою проімперськи і прокомуністично налаштованих високих посадових осіб держави було здійснено державний переворот. До влади прийшов антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану. Проти змовників рішуче виступило керівництво РРФСР на чолі з її президентом Б. Єльциним. 21 серпня путч провалився, що значно прискорило процес розпаду СРСР. 8 грудня 1991 р. під Брестом лідери Бєларусі, РРФСР та України від імені своїх держав підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка офіційно констатувала факт розпаду Радянського Союзу. 21 грудня до СНД приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан. Радянський Союз як суб'єкт міжнародного права припинив своє існування. Водночас ця подія знаменувала закінчення періоду перебудови.

Започаткувавши докорінні зміни в існуючій системі, М. Горбачов та його соратники проігнорували історичну істину: всі імперії існували лише за умов унітарних державних устроїв, деспотичних або тоталітарних режимів, де обмежувалася політична свобода. Розпочавшись під гаслами соціальноекономічного прискорення, вдосконалення соціалізму, нового мислення, перебудова закінчилася розпадом СРСР, ідейним крахом комуністичної ідеології, спричинила зміни суспільнополітичного устрою в СРСР і країнах - членах колишньої Організації Варшавського Договору.

№86. Проголшення незалежності України. Українське державтврення. Політична боротьба 1991 – 2004.

Головним завданням суверенної України з перших днів її існування стало здійснення державотворення.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), підсумки Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 p.), Конституція України, прийнята 28червня 1996 р., законодавство України, укази Президента України стали правовою основою для побудови незалежної та суверенної Української держави.

1. Пріоритетний напрямок державного будівництва.

1.1. Пріоритетним напрямком державного будівництва після затвердження Акта проголошення незалежності України стало прийняття Конституції України. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Основні принципи Конституції України:

- суверенітет;

- незалежність;

- демократизм;

- соціальна держава;

- правова держава;

- пріоритет загальнолюдських цінностей;

- поділ влади.

Конституція України закріпила принципи організації державної влади. Відповідно до Статті 5 Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, його органами чи урядовцями.

2. Формування трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Статтею 6 передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на принципах поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

2.1. Законодавча влада. Відповідно до Статті75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До складу парламенту входять 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада працює сесійно; сесії проводяться у формі пленарних засідань. Повноваження парламенту визначені Статтею 85 Конституції України.

Парламентські вибори відбулися в 1994, 1998, 2002, 2006,2007 (позачергові) pp. Позачергові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. відбулися за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

На початок вересня 2008 р. функціонує Верховна Рада України VI скликання, обрана на позачергових парламентських виборах 30 вересня 2007 р. 4грудня 2007 р. Головою Верховної Ради України обраний А. Яценюк.

2.2. Інститут президентства. У системі владних структур України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цього інституту з демократичним принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до чинного законодавства Президент України прямо не зв'язаний з жодною з них, але одночасно відіграє важливу роль у їхньому функціонуванні. У новітній історії України посада Президента вперше з'явилася в 1991 p., коли Верховна Рада України схвалила Постанову «Про вибори Президента Української РСР» (25 червня 1991 p.).

За Конституцією України президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини.

Конституційні принципи порядку обрання Президента України встановлені Статтею 103 Конституції. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Та ж сама особа не може бути обраною президентом більше, ніж два терміни поспіль.

3 часу проголошення незалежності громадяни України чотири рази (у 1991,1994,1999,2004 р.) обирали Президента своєї держави.

Першим Президентом незалежної України 1 грудня 1991 р. був обраний Л. Кравчук. На других виборах Президента України 26 червня 1994 р. перемогу здобув Л. Кучма. На виборах у 1999 р. переміг діючий Президент України Л.Кучма. 26грудня 2004 р. Президентом України був обраний Е. Ющенко.

При Президенті України функціонує Рада національної Безпеки й оборони України, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони.

2.3. Вищий орган виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади України відповідно до Статті 113 є Кабінет Міністрів (уряд України). Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри та міністр Кабінету Міністрів.

В умовах парламентсько-президентської республіки кандидатуру Прем'єр-міністра для розгляду її у Верховній Раді подає Президент України. Претендентом на що посаду, як правило, є лідер правлячої коаліції, що формується з парламентської більшості у Верховній Раді України. Верховна Рада України на своєму засіданні затверджує (чи відхиляє) кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра України.

3 часу прийняття «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) і до вересня 2008 р. склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався 17 разів.

2.4. Судова система. За роки незалежності в Україні сформована нова судова система. Судова система здійснюється судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд України, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

Конституційний суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Конституційний суд здійснює нагляд за дотриманням Конституції України.

5. Створення системи законодавства. Створення системи законодавства було основним завданням державотворення. Система законодавства України базується на національному і міжнародному досвіді.

4. Створення української армії. Армія є найважливішою ознакою суверенної та незалежної держави, гарантом її захисту. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про військові формування в Україні». Відповідно до цієї Постанови всі війська, дислоковані на території України, переходили в підпорядкування Верховної Ради. Було створене Міністерство оборони, яке очолив К. Морозов. У жовтні 1991 р. Верховною Радою була прийнята «Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України». В основу її був покладений принцип розумної достатності щодо структури, чисельності й озброєнь армії.

6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон «Про Збройні Сили України». У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНГ. 3 урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних Сил України у трьох площинах - воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній.

На початку XXI ст. на порядок денний постало питання про здійснення військової реформи. її головними складовими повинні стати: забезпечення безпеки країни і підвищення її обороноздатності; підвищення бойової готовності Збройних Сил на основі підвищення ефективності їхньої діяльності, сучасних досягнень НТР, оптимізації чисельності особового складу й озброєнь; перехід на професійну армію; забезпечення соціального захисту військовослужбовців.

5. Інші пріоритетні напрямки державотворення. Найважливішими пріоритетними напрямками державного будівництва з 1991 р. стали:

- створення Служби безпеки України (СБУ);

- недоторканність державних кордонів, регламентація їхнього режиму, охорона; з цією метою парламент прийняв ряд законів: Закон «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), Закон «Про прикордонні війська України»;

- затвердження Державної символіки України: 16 січня 1992 р. Верховною Радою був затверджений Державний гімн України (Державним гімном України стала пісня «Ще не вмерла України...», яку написав композитор М. Вербицький на слова П. Чубинського); 28 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний прапор України; 19лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний малий герб України, яким став золотий тризуб на блакитному тлі;

- прийняття 8 жовтня 1991 р. Закону «Про громадянство України»;

- введення у вересні 1996 р. національної валюти - гривні;

- установлення дипломатичних відносин з іншими державами.

6. Політична (конституційна) реформа.

6.1. Основні типи республіки як форми державного правління. Республіка як форма державного правління поділяється на такі основні типи:

- президентська;

- парламентська;

- змішана (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська).

а) Президентська республіка. Президентська республіка характеризується тим, що домінуючу роль у ній відіграє глава держави - президент. Домінування виражається в тому, що президент зазвичай обирається всім народом і внаслідок цього дістає легітимність і найширші повноваження. Він не залежить від інших органів державної влади (наприклад, парламенту). Президент безпосередньо очолює виконавчу владу (уряд), самостійно (або при мінімальній участі парламенту) призначає міністрів незалежно від партійного складу парламенту; уряд несе відповідальність безпосередньо перед президентом; у деяких державах президент має право розпуску парламенту. Будучи головою виконавчої влади, президент одночасно практично стоїть над всіма органами держави і виступає в ролі арбітра між ними. На сьогодні президентськими республіками є США, Бразилія, Аргентина, Мексика, Єгипет, Сирія, ПАР та інші держави.

б) Парламентська республіка. Парламентська республіка будується на протилежних принципах від президентської. Центральну роль у житті республік даного типу відіграє парламент. Парламентська республіка характеризується такими ознаками: президент, як правило, обирається парламентом; президент не відіграє самостійної ролі, він виконує волю парламенту й уряду, несе відповідальність перед парламентом; парламент вирішує всі найважливіші питання державного життя; парламент формує уряд; уряд відповідальний перед парламентом (він може бути відправлений у відставку в результаті вотуму недовіри). Прикладами парламентських республік на сьогодні є Німеччина, Італія, Угорщина, Чехія, Індія.

в) Змішана республіка. Змішана республіка займає проміжну позицію між президентською і парламентською. Влада в ній поділяється приблизно нарівно між президентом і парламентом. Залежно від деякого пріоритетного володіння повноваженнями і визначеним лідерством у цьому питанні з боку президента чи парламенту змішана республіка може бути президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською.

Характерними ознаками змішаної республіки є: президент, як правило, обирається всім народом і виконує свої функції, а парламент - свої; президент і парламент спільно беруть участь у формуванні уряду (наприклад президент за поданням глави уряду або самостійно пропонує кандидатури міністрів, а парламент затверджує їх); прем'єр-міністр відіграє самостійну роль, фактично є другою особою після президента у державі; уряд несе відповідальність і перед президентом, і перед парламентом (президент може самостійно відправити уряд у відставку, а парламент може висловити уряду вотум недовіри). Прикладами змішаних республік можуть служити Україна, Франція, Польща, Португалія, Фінляндія та інші держави.

6.2. Проголошення курсу на здійснення реформи. На початок 2005 р. Україна була президентсько-парламентською республікою. Пропозиції про внесення змін до Конституції України і формування на цій основі парламентсько-президентської республіки вносилися вже незабаром після прийняття Основного Закону країни в 1996 р. Однак зосередження значних повноважень у руках Президента було виправданим у перші роки становлення держави на основі прийнятої Конституції України. Згодом у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

У серпні 2002р. у телевізійному зверненні Президента України Л. Кучми до українського народу з приводу святкування 11-ї річниці незалежності України офіційно був проголошений курс на реформу політичної системи держави. Глава держави, зокрема, сказав: «Для стійкого і динамічного розвитку України необхідні рішучі зміни в її політичній системі... Для подальшого розвитку країна вимагає переходу до іншої політичної системи - парламентсько-президентської республіки... Одним із кроків у напрямку політичних реформ повинна стати реформа нашого виборчого законодавства, яке повинне відповідати вимогам парламентсько-президентської системи... Назріла потреба в адміністративно-територіальній реформі... Перехід до парламентсько-президентської моделі й посилення місцевого самоврядування - це і є наш європейський вибір... I як остаточна констатація факту: починати політичну реформу треба вже сьогодні».

6.3. Механізм здійснення реформи. Таким чином, стрижень політичної реформи полягав у трансформації президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростала і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Механізм цього процесу був запропонований такий: за підсумками парламентських виборів, що повинні відбуватися на партійній основі, формується коаліція депутатських фракцій, представлених у Верховній Раді, що становить парламентську більшість. 3 представників коаліції формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

6.4. Хід здійснення політичної реформи. 3 моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбувалося в гострій політичній боротьбі.

На якийсь час питання про здійснення політичної реформи нібито «зависнуло в повітрі». До нього повернулися під час гострої політичної кризи, що вибухнула в країні в період президентських виборів 2004 р.

8 грудня 2004 p. у пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 р. (перший етап - з 1 вересня 2005 p.). За цей пакет законопроектів проголосували 402 народних депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України.

Нові Закони України безпосередньо в сесійній залі підписав Президент України Л. Кучма. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізував політичну обстановку в країні.

6.5. Сутність політичної реформи. 8грудня 2004 р. Верховна Рада України 402 голосами затвердила проект Закону України №4180 «Про внесення змін до Конституції України», що був попередньо схвалений парламентом у червні 2004 р. У жовтні цього ж року Конституційний суд визнав цей проект закону відповідним до чинної Конституції. Сутність нового закону полягає в переході до парламентсько-президентської форми державного правління і перерозподілі повноважень у системі вищих органів влади.

а) Кабінет Міністрів. Відповідно до прийнятого закону Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів несе відповідальність перед Президентом і Верховною Радою і підзвітний парламенту в межах, передбачених Конституцією.

Уряд призначається Верховною Радою. Зокрема Прем'єр-міністр призначається парламентом за поданням Президента. Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій, що становить у Верховній Раді більшість.

Міністр оборони і міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента, інші члени Кабінету Міністрів призначаються парламентом за поданням Прем'єр-міністра.

Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою.

б) Верховна Рада, Термін повноважень Верховної Ради збільшується з 4 до 5 років. За новим законом депутати працюють у парламенті на постійній основі і не мають права суміщати свій депутатський мандат з роботою в уряді, інших виконавчих органах влади, в органах судової влади тощо.

Вибори до парламенту згідно з новим законом проводяться на пропорційній основі та за партійними списками (кількість депутатських мандатів від тієї чи іншої партії повинно відповідати кількості голосів виборців у процентному відношенні, поданих за ту чи іншу партію на парламентських виборах). За результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій (а не окремих депутатів!), до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного. - 450 осіб - складу парламенту. Коаліція в парламенті формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту.

в) Президент. Згідно з конституційною реформою президент має право достроково припинити повноваження парламенту, якщо:

-протягом 1 місяця не буде сформована коаліція депутатських фракцій;

- протягом 60 днів після відставки уряду не буде сформований персональний склад Кабінету Міністрів;

- протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не зможуть початися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради приймаються Президентом після консультацій з Головою Верховної Ради, його заступниками і головами депутатських фракцій і груп. Повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені Президентом в останні 6 місяців повноважень парламенту.

Зміни в Конституції передбачають, що у разі дострокового припинення повноважень Президента виконання його обов'язків покладається на Голову Верховної Ради.

За Президентом залишене право призначати голів обласних державних адміністрацій. Також Президент буде мати право припиняти дію актів уряду за мотивами їхньої невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного суду.

Таким чином, за новим законом в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради України збільшуються, а Президента - зменшуються.

№87. Суспільно-економічні процеси в Україні в умовах незалежності.

Сподівання більшості населення України на еко­номічне процвітання, підкріплені оцінками західних експертів, були однією з головних причин голосуван­ня за незалежність на референдумі.

Однак, роки незалежності принесли багатьом роз­чарування. Добробут погіршувався. Екологічні пробле­ми, незадовільний стан охорони здоров'я і соціальної сфери призвели до скорочення населення у державі.

Соціально-економічна ситуація в Україні значно за­гострилася після того, як Росія на початку 1992 р. за­провадила лібералізацію цін. Це призвело до їх різко­го підвищення і напливу грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР в Україну. Запровад­ження з 10 серпня 1992 року українських купонів ба­гаторазового використання лише деякою мірою пом'якшило ситуацію.

Стрибок цін на різні товари коливався у межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної пла­ти, стипендій та пенсій не компенсувало значного зни­ження життєвого рівня населення. Особливо постраж­дали від «лібералізації» малозабезпечені верстви.

У таких умовах Україні довелося робити перші ре­альні кроки до ринкової економіки. Щоб зламати не­ефективну командно-адміністративну систему госпо­дарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною. Правовою основою форму­вання приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою Закони «Про приватизацію невели­ких державних підприємств (малу приватизацію)» (6.3.92.). «Про приватизацію майна державних під­приємств» (4.3.92) та прийнятий того ж дня Закон України «Про приватизаційні папери». 13 березня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про іноземні інвестиції». Ці та деякі інші закони сформували, в ос­новному, правову базу для приватизації. Однак темпи і якість ринкових перетворень в Україні лишаються вкрай незадовільними. Економіка перебуває у стані глибокої кризи. Виступаючи у Верховній Раді Украї­ни з програмою соціально-економічних реформ, Пре­зидент Л. Кучма констатував фактичний провал аг­рарної політики.

Сільське господарство і досі є най­більш невпорядкованою сферою економіки.

Правда, указ Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» був тим стимулом, що прискорив приватизацію землі. Згідно з офіційною статистикою, в Україні фактично не за­лишилось ні колгоспів, ні колективних сільськогоспо­дарських підприємств (КСП).

Серед причин катастрофічного стану господарсько­го життя спеціалісти називають наступні. Структура виробництва в Україні була підпорядкована імперсь­ким інтересам.

Лише третина виробничо-технологіч­них циклів промисловості брала початок і завершувалась у республіці. Частка проміжного продукту в 1,5 рази переважала частку кінцевого. Коефіцієнт залеж­ності України від імпорту становив 41%, тоді як Японії — 14%, а СІЛА —9,5% .

Науково-технічна і технологічна відсталість україн­ської важкої промисловості, її величезна енергоємкість призвели до низької конкурентоспроможності про­дукції. Ресурси нафти, газу, лісу і дешевого вугілля внаслідок інтенсивної експлуатації в часи СРСР май­же повністю вичерпались. Негативно позначились на економіці України її повна залежність від кредитно-фінансової політики Росії, збереження «прозорих» кор­донів.

Важке економічне становище не дає можливості ре­алізувати декларовані соціальні програми. Рівень жит­тя основної маси населення продовжує падати, не змен­шується заборгованість держави з заробітної плати.

№88. Основні напрями зовнішньої політики на сучасному етапі. Її участь в діяльності світових та європейських організацій.

Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувались, як уже зазначалось, за вкрай складних і несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, отриманих у спадщину від СРСР. Головною з них була та, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою був несподіванкою для українського суспільства. Природно, що це не могло не позначитись на формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої держави.

3 кінця 40-х і до середини 80-х pp. усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстоювати національні інтереси своєї республіки.

Мабуть, найбільш сприятливі умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». У цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Поновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть розв'язані безболісно й у короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини з Росією. Політичні партії й рухи України обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Основним документом, що визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі й у сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу, Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». У них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні й геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України має спрямовуватися на її утвердження й розвиток як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення у світі образу України як надійного й передбачуваного партнера.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватись зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру й міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів і функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, що зумов люються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру й рівноправного співробітництва.

Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів і завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Зовнішня політика України - як з огляду її розробки, так і в плані реалізації - пройшла два етапи: перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. і другий - від середини 1994 p. і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми у царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А. Зленко. Впродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, СІПА, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992-1993 pp. Україна вступає у безпосередні дипломатичні зв'язки із США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. У липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналась до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами, У цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватись. Iукраїнські, й російські політики чимало робили для того, щоб дві найбільші слов'янські країни, що виникли на пострадянському просторі, ворогували між собою. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна». Антиукраїнські заяви та навіть рішення, що приймалися свого часу в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання», тільки посилювали напруженість.

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3-7 березня український президент відвідує США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». A23 березня 1994 р. Президент Л. Кравчук підписує у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Однак ці кроки не змінили загальної ситуації: на межі 1993-1994 pp. Україна опинилась у вкрай складному міжнародному становищі. З таким вантажем зовнішньополітичних проблем наше суспільство підійшло до президентських виборів, що відбулись у липні 1994 р.

Новий Президент України Л. Кучма проголосив про свій намір суттєво скоригувати зовнішню політику. Міністром закордонних справ України став Г. Удовенко. Був зроблений наголос на тому, що відтепер вона буде концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною й зваженою. Першим важливим кроком нового керівництва на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Зміни на краще відбулись в україно-американських відносинах. Розгорнулась активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, що становили значний інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента СПІА Б. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин. Сьогодні дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Активізувалися наші взаємини з Канадою. Ця країна має значний пакет програм економічного співробітництва з Україною щорічною вартістю близько 20 млн. доларів.

Одним із важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України у листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великобританією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин із державами Центральної та Східної Європи, насамперед - з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. Із цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, посталих після краху тоталітарно-комуністичної системи.

Перспективними напрямами зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський напрям зовнішньої політики України. Із 33 самостійних держав цього регіону першою визнала державну незалежність України Аргентина. Динамізуються наші відносини з Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі, Венесуелою тощо.

Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин із державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, що нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Дуже корисним для України є досвід Китаю й так званих «тихоокеанських драконів» — Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, а також неоіндустріальних країн «другої хвилі» - Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце у поглибленні взаємовідносин України з державами АТР відводиться Японії, а також Індії.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишались складними. «Економічна війна» між двома державами не вщухала. Серед російських політиків і в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. 3 року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почались тільки у 1995 p., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня 1997 p. yКиєві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.

Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви у лютому 1998 р. Головний результат візиту - підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.

Важливе місце у системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з країнами СНД. Україна, як відомо, була однією з держав, що стояла біля витоків заснування співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома документами установчого характеру: Біловезькою угодою від 8 грудня 1991 p., Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацією від 21 грудня 1991 p., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також національним законодавством. 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, a20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголошується, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення й заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України й не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, що випливає з ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД. У той же час Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.

Час, минулий з моменту створення СНД, переконливо засвідчив, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності, перспективи СНД виглядають дуже проблематичними. Загалом Україна виходить із того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються наші відносини з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією,,Туркменією, Узбекистаном — насамперед, в економічному сенсі, зокрема для розв'язання такої гострої для України проблеми, як проблема енергоносіїв. Чимало спільних економічних і політичних інтересів пов'язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю, Молдовою.

13 липня 1996 р. Колегія МЗС затвердила план заходів у зв'язку з прийняттям Конституції України та реалізацією її положень у сфері зовнішньої політики. 15 липня 1996 р. з доповіддю «Стан та перспективи української зовнішньої політики» на засіданні керівного складу міністерства виступив Президент України Л. Кучма. Він, зокрема, зазначив, що з прийняттям Конституції України завершено формування правових засад зовнішньої політики нашої держави, що ефективність зовнішньополітичної діяльності має вимірюватися не тільки політичними дивідендами, а й практичною економічною віддачею.

Заходи з удосконалення роботи МЗС України, підвищення його координуючої ролі мають не тільки сприяти поліпшенню якісних показників його діяльності, але й унеможливлювати втрату цілісності нашої зовнішньої політики, чимдалі вище підносити міжнародний авторитет країни. Одним із переконливих свідчень цього є постійне зростання кількості наших дипломатичних представництв за кордоном. Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 78 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.

Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН.

У березні 1998 р. Г. Удовенко був обраний депутатом Верховної Ради України й відповідно до чинного законодавства прийняв рішення про вихід із. державної служби. Новим керівником українського зовнішньополітичного відомства став Б. Тарасюк.

У цей час сталася низка подій, що засвідчили зміцнення міжнародних позицій України. Це стосувалось як її багатостороннього співробітництва, так і двосторонніх відносин. 4-5 червня 1998 р. в Ялті відбулася зустріч глав держав та урядів країн-учасниць Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), де з промовою виступив Президент України Л. Кучма. Було вказано на важливість поглиблення процесів регіонального економічного співробітництва для України як однієї з найбільших причорноморських держав.

Свідченням зміцнення міжнародного авторитету України стало її запрошення 12 червня 1998 р. до Лондона на зустріч міністрів закордонних справ країн «Великої сімки», у ході якої обговорювалася ситуація, що склалась у Південно-Східній Азії внаслідок проведення Індією та Пакистаном ядерних випробувань. Учасники зібрання наголошували, що Україна, а також ті держави світу, які добровільно позбулися ядерної зброї, тим самим зробили значний внесок у зміцнення міжнародної безпеки та стабільності. З погляду поглиблення українсько-польських відносин важливе значення мала зустріч президентів двох країн 26-27 червня 1998 р. у Харкові. Л. Кучма та А. Кваснєвський мали також зустріч з представниками ділових кіл України та Польщі.

8-9 липня 1998 р. на запрошення Президента України Л. Кучми з нагоди першої річниці підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО з офіційним візитом у Києві перебував Генеральний секретар НАТО X. Солана. Широке коло питань двостороннього співробітництва було обговорено під час візиту 22-23 липня 1998 р. до України віце-президента США А. Гора. Було підписано низку спільних українсько-американських документів. Американська сторона підтвердила незмінність свого курсу на підтримку демократичної, незалежної України.

Важливою подією в українсько-французьких відносинах став перший державний візит Президента Франції Ж. Ширака в Україну 2-4 вересня 1998 р. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії, а також у сфері науки та освіти, ядерної безпеки. Свідченням незмінності України європейському вибору став самміт Україна — ЄЕС, що відбувся 16 травня 1998 р. у Відні. Після київського самміту Україна - ЄЕС (5 вересня 1997 р.) Віденський самміт став другою зустріччю керівників України та Євросоюзу на найвищому рівні.

Просуваючись на європейському напрямку, Україна надзвичайно важливого значення надавала подальшому поглибленню відносин з одним із основних своїх стратегічних партнерів — Росією. Важливим кроком у цьому відношенні став робочий візит міністра закордонних справ України Б. Тарасюка 18-19 листопада 1998 р. до Москви. Було обговорено широке коло питань двостороннього співробітництва. Мова йшла, зокрема, про договірно-правове оформлення українсько-російського кордону, про подальший розвиток торгівельно-економічного співробітництва на 1998-2007 pp., про участь двох держав у побудові нової архітектури європейської безпеки та ін.

Визначною подією у двосторонніх відносинах України з Канадою став офіційний візит до Києва прем'єр-міністра Канади Ж. Кретьєна. Це був перший із часу набуття нашою державою незалежності офіційний візит глави канадського уряду. Центральною політичною подією візиту стало прийняття Україною принципового рішення про заборону протипіхотних мін. Вагомою стала економічна складова візиту: було підписано низку комерційних угод та проголошено про започаткування спільних економічних проектів загальною вартістю 163 млн. доларів. У ході візиту було підписано 7 угод, що відкривають нові можливості для поглиблення українсько-канадського економічного співробітництва.

Важливим кроком на шляху підтвердження вірності України європейському вибору, поглиблення її відносин із Францією стало проведення 1 березня 1999 p. yПарижі міжнародної конференції «Україна, Велика Європа, євроатлантична безпека: виклики XXIст.», в якій взяли участь представники Великої Британії, Місії України при НАТО, США, Німеччини, Російської Федерації та ін.

Активну позицію займає Україна у розв'язанні придністровської проблеми. Із цих питань 20-24 березня 2000 p. yКиєві за ініціативи України відбулося засідання Круглого столу, в якому взяли участь провідні спеціалісти у галузі міжнародного й конституційного права, конфліктологи з України, Російської Федерації, Молдови, Австрії, Великої Британії, США, Франції, а також Придністров'я. Зазначалося, що досяг нуті домовленості та прийняті у ході самміту рішення стали основою подальшого переговорного процесу між Кишиневом і Тирасполем.

У жовтні 2000 р. в керівництві українського зовнішньополітичного відомства сталися зміни: замість Б. Тарасюка на посаду міністра закордонних справ України було призначено А. Зленка.

Новий керівник українського зовнішньополітичного відомства свій перший закордонний візит зробив до Росії. Симптоматичним, мабуть, є і те, що лише протягом перших 5 місяців своєї роботи на новій посаді він 6 разів зустрічався зі своїм московським колегою. З усіх поглядів Росія є та має залишатись одним із головних, визначальних пріоритетів зовнішньої політики України. Важливою подією в українсько-російських відносинах стала також зустріч Президента Л. Кучми та Президента В. Путіна 12 лютого 2001 p. yДніпропетровську, під час якої особлива увага була приділена співробітництву двох країн в економічній сфері.

Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності до початку XXIст., маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.

№89. Політична боротьба та виборчі процеси 2005 – 2014. Революція гідності.

Революція Гідності (також Європейська революція та Єврореволюція) — політичні та суспільні зміни в Україні з 21 листопада 2013 до лютого 2014 року, викликані відходом політичного керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на Європейську інтеграцію та подальшою протидією цьому курсу. Однією з головних причин протестів стала надмірна концентрація влади в руках Віктора Януковича та його «сім'ї», створення системи управління з ознаками фашизму.

Терміни Європейська революція або Єврореволюція стосовно означених подій часто використовуються в тому ж контексті, що й термін Євромайдан, але, звичайно, мають дещо інше семантичне навантаження: Євромайдан здебільшого застосовується в контексті організації, форми та місця проведення протестів; Єврореволюція — як суспільні та політичні зрушення, викликані зривом підписання Угоди на Європейську інтеграцію, та, власне, самим Євромайданом.

№90. Культурні процеси в незалежній Україні.

Духовне розкріпачення українського народу, зняття партійно-державного пресингу, політичної цензури, відродження національної свідомості змінили умови розвитку культури. Після тривалого диктату комуністичної ідеології українське суспільство дістало можливість вільно висловлювати свою точку зору, працювати в різних літературно-мистецьких стилях, вільно викориистовувати надбання світової культури та національної спадщини.

Разом з тим, за умов тотального зросійщення, яке здійснювалось у попередні роки, важливою була потреба відродження ідеї української державності, підтримки державної мови, духовних надбань народу. За умов економічної кризи і спроб формування ринкової економіки зменшились можливості державної допомоги культурі. Як результат - звільнившись від ідеологічного підпорядкування правлячій партії, культура потрапила в жорсткі лещата фінансової залежності. Це призвело до того, що поряд із відродженням духовних цінностей українського народу, набуває небаченого поширення так звана «масова культура». Вона часто-густо несе з собою культ насильства, жорстокості, вседозволеності, що негативно впливає насамперед на молодь.

Розвиток освіти У результаті здійснених заходів щодо забезпечення загальної середньої освіти у другій половині 80-х років виникла нова ситуація: 1986 р. майже 70% населення України мало вищу і середню (повну й неповну) освіту. Водночас усе більше проявляється суперечність між рівнем освіти та її якістю, навчальний процес був надмірно заідеологізованим, а духовна спадщина українського народу вивчалась у сфальсифікованому вигляді.

Ще 1988 р., у розпал горбачовської «перебудови», було розроблено «Основні напрями реформування загальноосвітньої і професійної школи», які повинні були дещо змінити ситуацію, проте їхні положення реалізовані не були.

Одним з перших, ще до здобуття незалежності - 4 червня 1991 р., - було прийнято Закон України «Про освіту». Ним закріплювались основні напрями її розвитку, система функціонування та управління, права та обов'язки учасників навчально-виховного процесу.

На основі даного документа в листопаді 1993 р. Кабінетом Міністрів України була затверджена програма «Освіта (Україна XXI століття)». Вона передбачала істотну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Йшлося про формування високого інтелектуального і культурного потенціалу народу як найціннішого його надбання. Принциповою позицією концепції стало визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої та вищої школи.

Важливу роль у формуванні правових засад діяльності школи відіграв прийнятий 13 травня 1999 р. Закон України «Про загальну середню освіту». її головне завдання полягає у вільному розвитку людської особистості, формуванні цінностей правового, демократичного суспільства.

Процес формування освітньої системи України проходив у складних умовах політичної, соціально-економічної та духовної трансформації суспільства, великої фінансової скрути. Саме з цих причин, а також через зменшення народжуваності, з 24,5 до 17,6 тис. скоротилась мережа дитячих дошкільних закладів, а число дітей, що їх відвідували, зменшилось більш як наполовину.

Незважаючи на складні соціально-економічні умови, вдалося зберегти й суттєво реформувати середню ланку системи освіти. З 20,9 до 21,2 тис. зросла протягом 90-х років кількість середніх загальноосвітніх закладів. Помітне місце серед них займали навчальні заклади нового типу — гімназії, ліцеї, колегіуми, яких налічувалось понад 500.

В умовах розбудови державності зростала чисельність україномовних шкіл. На 2000 рік понад 2/3 учнів навчалися державною мовою. Водночас функціонувало 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 107 — румунською, 67 — угорською, 9 —кримськотатарською тощо. В усіх школах держави нині працює більш як півмільйона вчителів.

Професійно-технічна освіта України, яка дісталась їй у спадок від СРСР, була широко розгалужена і зорієнтована на забезпечення робочою силою як республіканських, так і загальносоюзних підприємств. Зміна економічних умов та пріоритетів суттєво вплинула на їх роботу. Нині система профтехосвіти України, яка налічує понад 900 навчальних закладів, переорієнтовується на підготовку поряд з традиційними, нових категорій фахівців — сфери обслуговування, бізнесу, комунальних служб тощо.

Відповідно до Закону України «Про освіту» систему вищої освіти складали навчальні заклади І-IV рівнів акредитації. На початок 90-х років їх нараховувалось понад 900, включаючи 735 технікумів і училищ, 15 коледжів, 156 університетів, академій та інститутів.

Реформування системи вищої освіти, що триває і нині, охоплює її оптимальний розподіл в рамках держави, підготовку фахівців на рівні сучасних вимог. Поряд із державними, розвиваються навчальні заклади, що перебувають у комунальній та приватній власності.

В результаті скоротилось число навчальних закладів І—II рівнів акредитації, майже до 300 зросло число університетів, академій, інститутів. 206 із них перебуває у державній власності. Вони, поряд з державним замовленням, у все більших обсягах ведуть підготовку фахівців на контрактній основі. За таких умов значна частина престижних спеціальностей виявилась для багатьох молодих людей недоступною.

Провідну роль, як і раніше, в системі вищої освіти зберігають навчальні заклади з давніми традиціями. Визначенням їх особливих заслуг стало надання статусу національних. За складних економічних умов освіта України зуміла уникнути руйнації і зараз динамічно розвивається, інтегруючись у світове співтовариство.

Складні й суперечливі процеси відбуваються в українській науці. З одного боку, вперше за тривалий час вчені отримали можливість без огляду на партійно-державні інстанції займатись своєю улюбленою справою. Розширились можливості публікації та впровадження результатів наукових розробок. З іншого боку, розрив існуючих наукових зв'язків у рамках колишнього СРСР ускладнив роботу багатьох колективів.

Негативний вплив на розвиток науки справила загальна економічна криза. Обсяги державних витрат щороку зменшуються, а постійна затримка виплат заробітної плати, незважаючи на її періодичне збільшення, стала для вчених звичайним явищем. Жорсткі умови, в яких опинилося багато галузей господарства, призвели до скорочення кількості відомчих науково-дослідних установ.

В результаті за 90-ті роки вдвічі зменшився обсяг на-укомісткості українського виробництва, а темпи скорочення державних витрат на науку вдвічі перевищили загальні показники падіння обсягів виробництва в державі. Майже вдвічі зменшилось число науковців. Проте за цих складних умов українська наука все ж розвивалась. Найбільшого прогресу досягнуто у сфері гуманітарних наук, Перший український які свого часу особливо контролювались тоталітарною системою.

У кінці 80-х — на початку 90-х років було створено чи відроджено ряд нових наукових закладів, що сприяє вивченню нових тем, пошуку та введенню до наукового обігу документів та матеріалів українських і зарубіжних сховищ. Це Інститут міжнаціональних відносин і політології, Інститут української археографії ім. М. Грушевського та інші.

Плідно працюють українські вчені в галузях точних та природничих наук: матеріалознавстві, електрозварюванні, новітніх космічних технологіях.

Провідним центром наукових досліджень залишалась Національна академія наук. Вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки внесли академіки НАН України Ю. Митропольський (математична фізика), Ю. Гузь (механіка), П. Костюк (фізіологія), В. Грищенко (кріобіологія), Ю. Глеба (клітинна інженерія), В. Та-цій (правознавство), І. Дзюба (літературознавство), П. Тронько, В. Смолій (історія), І. Курас (політологія), В. Шинкарук (філософія).

Демократичні перетворення в українському суспільстві 90-х років зняли ідеологічні обмеження та відкрили простір для свободи письменницької творчості різних жанрів.

Найперше слід відзначити роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», який був написаний раніше, однак побачив світ за часів незалежності. Українська література збагатилася унікальним твором.

Молодий прозаїк Євген Пашковський у романі «Щоденний жезл» подає гостре, зле, несамовито гаряче слово за українське поганьблене безсиле слово, за духовно ослаблену націю, за жорстоко перервані комуністичним режимом традиції, за зруйновану християнську віру і мораль.

Роман-легенда «Рев оленів нарозвидні» Романа Іваничука належить до реліктового жанру великої епічної прози. Роман присвячений подіям Другої світової війни в Західній Україні.

До здобутків української прози треба віднести повість А. Ді-марова «Молитва до Марії». Вона с рідкісним, а тому особливо цінним взірцем того, як під пером майстра без жодних, як здається читачу, зусиль може оживати християнський міф. Письменник не цитує Біблію, він пише картини українського життя, долю української жінки.

Валерій Шевчук у своїй повісті «Сонце в тумані» творить цілком новий в українській літературі тип історичної повісті, яка поєднує глибоку філософію, інтелектуальний детектив та психологізм.

До здобутків української літератури останніх років належать твори М. Вінграновського «Северин Наливайко», П. Загребельного «Тисячолітній Миколай», «Ангельська плоть» та Ю. Мушкетика «Страх підстарости Чаплинського».

Водночас фінансова скрута призвела до скорочення накладів, а то й припинення випуску окремих літературно-художніх видань, засилля на вітчизняному ринку російськомовних комерційних видань.

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм, що передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі соцреалістичного відтворення життя.

Плюралізм, багатогранне художнє осмислення світу неможливе без визнання новаторських течій у мистецтві, в тому числі авангардистських.

Помітним явищем у культурному житті стало проведення культурних заходів загальноукраїнського масштабу. Серед них Всеукраїнське Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій», фестивалі естрадної пісні «Пісенний вернісаж», «Червона рута», «Таврійські ігри», міжнародні конкурси їм. М. Лисенка, артистів балету ім. С. Лифара, піаністів ім. В. Горовця та ін.

Незважаючи на економічну скруту, справжнє піднесення переживає театральне мистецтво. Зняття цензурних обмежень, підтримка національної культури сприяють постановці нових вистав, формуванню нових, насамперед молодіжних театральних колективів. Щороку відбувається до 40 тис. вистав, які переглядає до 20 млн глядачів. В цей час активно творять відомі українські режисери- С. Демченко, Р. Віктюк, І. Борис, Б. Жолдак.

Кіномистецтво України, що мас сталі традиції, в 90-ті роки значно скоротило обсяги виробництва кінопродукції. Це було пов'язано як з відсутністю його належного бюджетного фінансування, так і з засиллям зарубіжного американського кінематографу.

Зменшення кількісних показників українського кіно не позначилося на його якості. Високим залишався рівень вітчизняної кінодокументалістики. «Голод-33» (реж. В. ^Шматолаха), «Хроніка повстання у Варшавському ґето» (реж. Й. Дулевська) та інші стрічки отримали найвищі оцінки на міжнародних фестивалях. Це стосується і художніх стрічок «Ізгой» (реж. В. Са-вельєв), «Пастка» (за мотивами творів І. Франка), серіалів «Рок-солана» та «Чорна рада».

Кращі традиції продовжили представники українського оперного й балетного мистецтва. Серед них А. Солов'яненко, В. Степова, В. Писарєв, Л. Забіляста, В. Лук'янець та інші.

З'явилась низка видатних творів музичного мистецтва. Серед них композиції Л. Дичко, Є. Станковича, О. Білаша. Зросла мережа виставок, музеїв, під охороною держави перебуває понад 120 тис. пам'яток історії і культури.

Швидкі темпи науково-технічної революції, інформатизація суспільства підняли на якісно новий рівень роль і значення телебачення та радіомовлення.

Протягом тривалого часу існування СРСР пріоритетними були московські програми. Республіканські студії були на «других ролях», виконуючи переважно інформаційно-пропагандистські функції. Значно відставав і рівень їхнього матеріального забезпечення. З перших років незалежності держава відмовилася від існуючої раніше монополії на ефірний простір. Поряд з державними виникає багато недержавних телевізійних та радіокомпаній, між якими точиться конкурентна боротьба за ефірний час і слухача. На 2000 р. їх було вже близько 1000. Водночас позитивних змін зазнає державне телебачення й радіо.

Із здобуттям незалежності спростилась процедура реєстрації періодичних видань - газет і журналів, була ліквідована жорстка цензура. Це значно розширило тематику статей. З'явилось багато нових цікавих видань.

Фізична Престиж молодої Української держави зміц-

культура, спорт нюється успіхами її спортсменів. Протягом тривалого часу представники нашої республіки були основою багатьох збірних Радянського Союзу. Імена уславлених українських спортсменів Валерія Борзова, Олександра Голубни-чого, Леоніда Жаботинського, Сергія Бєлоглазова, Олега Бло-хіна, Людмили Турищевої, Ірини Дерюгіної, Василя Алексєєва, Сергія Бубки, Андрія Шевченка золотими літерами вписані в історію вітчизняного і світового спорту.

Молоде покоління гідно продовжує їхні традиції. Вже в грудні 1990 р. в Україні було створено Національний олімпійський комітет, який очолив В. Борзов. З перших днів існування він розгорнув активну діяльність по входженню до Міжнародного олімпійського комітету (МОК). Проте ці зусилля не відразу увінчались успіхом.

Союзні, а згодом так звані «СНДовські» структури, які мали розвинуті зв'язки з міжнародними спортивними організаціями, чинили на цьому шляху всілякі перешкоди, прагнучи будь-якими засобами зберегти радянську збірну. А тому на Олімпіаді в Барселоні українська збірна виступала у складі об'єднаної команди СНД.

Вперше українська команда офіційно виступила на зимовій Олімпіаді в норвезькому місті Лілліхаммер. Тут відзначилась молода одеська фігуристка Оксана Баюл, яка виграла золоту медаль.

Та найважливішими випробуваннями для українських спортсменів була літня Олімпіада 1996 р. в Атланті. її героями стали гімнастки Лілія Подкопаєва, Катерина Серебрянська, борець Тимур Таймазов, легкоатлетка Інеса Кравець, боксер Володимир Кличко. На Олімпіаді в Сіднеї у 2000 р. збірна України здобула близько 20 медалей.

Всьому світу відома київська футбольна команда «Динамо», яку очолює відомий тренер В. Лобановський.

Український спорт динамічно розвивається і радує своїми досягненнями.

Позитивні зрушення в сфері культури стримує зростаюча комерціалізація мистецтва, внаслідок якої на екранах кінотеатрів і на телебаченні нерідко демонструють фільми, що пропагують насильство, духовне зубожіння людини. Це негативно впливає на формування світогляду громадян, передусім молоді.

Спостерігається гостра криза національного книгодруку. Потужними темпами іде русифікація українського книжкового ринку. Частка україномовної книги складає менше третини.

Наклад періодичних видань (газет, журналів), що виходили українською мовою, в 2000 р. порівняно з 1990 р. зменшився майже в 10 разів.

Звичайно, за останні роки різними видавництвами було випущено в світ чимало видань українською мовою. Вони швидко знайшли читача. Але це не змінює в цілому дуже складного становища національного книгодрукування. В 1998 р. на кожного жителя України видано всього лише дві книги українською мовою, себто втричі менше, ніж 10 років тому.

Кризові явища, зумовлені загальним станом економіки країни, спостерігаються і в інших галузях культури, особливо в тих, що вимагають державної підтримки. Гостро постали проблеми науки. Так, недостатнє фінансування наукових установ, у тому числі й НАН України, спричинило значний відплив кваліфікованих науковців в інші структури, за кордон. Це призвело до зменшення кількості наукових шкіл та напрямів.

Низький рівень матеріальної бази не дозволяє проводити дослідження на світовому рівні. Подібне становище склалося і в діяльності вищої школи, котру вже покинуло багато кваліфікованих фахівців.

Тільки здійснення широкої програми заходів, спрямованих на забезпечення відповідної матеріально-технічної бази, може надати необхідні умови для збереження й подальшого розвитку культури. Адже культура, наука, духовність взагалі в нормально функціонуючій державі не можуть бути справою другорядною. «Іноді здасться, - зазначав О. Гончар, - що єдине, чим Україна тримається на світі, це її глибока духовність, непідцатні ніяким інфляціям золоті скарби української душі». Саме ці, накопичувані століттями, нетлінні скарби і є найглибшою запорукою національного відродження України, її економічного і культурного розвитку в найближчому майбутньому.