іст. лет
.docxЛетичів є стародавнім поселенням. Археологічні знахідки свідчать про те, що люди жили тут з часів трипільської культури. На території селища було знайдено докази проживання людей у час ранньої Русі.
Датою заснування вказується 1362 рік. Наполеон Орда писав, що він відомий вже в 1400-му році. Розташувався Летичів на річці Волк, яка впадає у Буг і спочатку звався Ліщин. Вважається, що саме в 1362 тут побудували перший, ще дерев'яний замок. У 1429 -му Летичів отримав статус міста, а з 1434 — королівського міста. Після польсько-литовської війни місто перейшло Литві, але — згідно з угодою — тільки до 1432, коли він знову повернувся під крило польського орла. Запанував відносний спокій, що тривав 50 років, за часів якого, в 1462 році, Король Стефан Баторій (Stefan Batory) дарував місту Магдебурзьке право. Незабаром про себе нагадали татари — в 1482 відбувся перший спустошливий набіг. Вони тривали із завидною періодичністю. У один з набігів місто було знищене повністю, але воскресло, як птах Фенікс, правда на іншому, правому березі річки. В 1523 році на зміну татарам прийшли турки. Польська влада захистити місто не могла — гарнізону ні в місті, ні близько нього не було.Напевно єдине, що робила Польща для своїх підданих в Летичеві — періодично поновлювала місту магдебурзьке право, а одного разу навіть довелося дати 10-річне звільнення від податків.
В 1579 році вийшов наказ збудувати в Летичеві кам'яний замок замість дерев'яного. Наказ цей виконав кам’янецький староста Ян Потоцький (Jan Potocki). Тепер залишки цього замку — стара пам'ятка Летичева. Коли закінчилося будівництво — точно не відомо, можливо або в 1594, або 1598 році. Але є відомості, що ось ця вежа, що на знімку вгорі, побудована в 1607 році. У 1594 кам'яний замок Потоцького вже стояв — про це говорять мемуари посла Священної Римської Імперії Ериха Лясоти, який проїздив через Летичів на шляху до Києва. Французький інженер і військовий картограф Гийо́м Левассе́р де Бопла́н (Guillaume Le Vasseur de Beauplan) залишив опис замку — квадратний в плані, по кутах — вежі, навкруги вал з частоколом, рів з водою…
У 1601 році Летичів став повітовим містом, а в 1606 році єпископ Кам’янецькийПавло Волуцький починає будувати на території замку домініканський костьол. Слід сказати, що в період заснування міста, коли Летичів був тільки на лівому березі річки Волк, там вже був побудований дерев'яний костьол. Тому коли з будівництвом кам'яного замку замість дерев'яного було покінчено, настала черга костьолу. Костьол вийшов "довгобудом" — його закінчили лише через 32 роки, в 1638 році. За рік до закінчення будівництва там зазвучав орган….
У 1592 році Папа Римський Климент III (Clemens III) пподарував домініканцям образ Богоматері, зроблений за зразком ікони римської базиліки Санта Марія Магіора. Цей образ домініканці привезли в Летичів на запрошення єпископа Павла Волуцького. Після деяких поневірянь, він увійшов до історії як образ Летичевської Богоматері. Поневіряння ж пов’язані були наприклад з тим, що Ян Потоцький, тодішній хазяїн Летичева, був кальвіністом і не хотів пускати католицький образ на свою територію. Дружина Яна, Єлизавета, навпаки, була католичкою і прихистила образ в сільській хаті. Незабаром слава про образ і чудеса, його супроводжуючі, рознеслася по окрузі, та і сам Ян Потоцький увірував в нього і віддав свій замок ордену домініканців. На цьому правда пригоди не закінчилися — в 1648 козаки Богдана Хмельницькоговлаштували в костьолі стайню. Домініканці вивезли образ і укрили його у Львові, де він пробув більше ста років — образ повернувся в Летичів тільки в 1772 році. Через 6 років, 4 жовтня 1778 року Папа Пій VI (Pius VI) коронував ікону..
За часів воєн Богдана Хмельницького з Польщею Летичів контролювався Гетьманом, але після 1649 року знову відійшов до Польщі. З того часу почнеться занепад міста. Цьому сприяли регулярні війни між козаками і шляхтою. А потім і зовсім прийшли турки, скориставшись ситуацією, захопили місто — в 1672 році. Турків в 1682 році вигнав Король Ян Собесський. Про стан міста говорить той факт, що за 7 років до приходу турок в місті налічувалося всього 9 будинків… Після відходу турок проблеми не пішли, оскільки прийшла гайдамаччина. У 1750-му році гайдамаки навіть захопили місто, яке на той час злегка оправилося від потрясінь, — тим цікавіше його було захоплювати)
У 1793 році, після чергового розділу Польщі, Летичів увійшов до складу Російської Імперії. Летчеву був дарований герб розроблений герольдмейстером Б.Кене: "На блакитному щиті срібний вовк, що йде, з червоними очима та язиком. У вільному куті щита герб Подільської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома зубцями й обрамлений двома золотими колосками, з'єднаними Олександрійською стрічкою". Незабаром Катерина Велика передала в дар місто Летичів Аркадію Івановичу Моркову. Аркадій Іванович Морков народився в 1747 році, блискуче закінчив Московський Університет і "пішов" по дипломатичній лінії — спочатку поступив перекладачем в Колегію Закордонних справ, служачи в якій побував у багатьох російських дипломатичних місіях за кордоном, де встигли оцінити його здібності і знання багатьох іноземних мов. У 1782 році він був посланий вже міністром в Голландію, звідки їздив на Конгрес в Париж, що відбувся там після закінчення Північно-Американської війни за звільнення. У 1785 році Катерина призначила його Послом в Швецію, де Аркадій Іванович накликав на себе незадоволення шведського Короля Густава III тим, що близько зійшовся з місцевим невдоволеним дворянством. Проте плодом його перебування в Швеції було те, що коли незабаром зав’язалась війна зі Швецією, частина шведської армії, яка знаходилася в Фінляндії (що належала їй тоді), відмовилася воювати з Росією!. А Морков був відкликаний в 1786 році і призначений членом Колегії Закордонних справ. Колегією, як відомо управляв граф Безбородко, і Аркадій Іванович зробився найближчим його співробітником. Це були вже часи не Світлого князя Потьомкіна, а часи братів Зубових. Заручившись розташуванням Платона Зубова, Аркадій Іванович удостоївся стати особисто відомим Імператриці, що незабаром позначилося на його подальшій кар'єрі — Катерина доручила йому усе своє особисте дипломатичне листування! За старанну службу Аркадій Іванович Морков отримує цілий ряд дуже щедрих нагород від Імператриці, серед яких були і великий будинок в Петербурзі, і чин Таємного Радника, і ордени Олександра Невського і Св. Володимира I-ого ступеня і, власне місто Летичів з округою. Шкода, царювання Катерины наближалося до кінця, але за п'ять місяців до свого кінця Катерина встигла дати Аркадію Івановичу ще одну нагороду — виклопотала "у брата Франца" для нього Графський Священної Римської Імперії титул..
Втім, в останні місяці життя Катерини II кар'єра тепер уже графа Моркова трохи не похитнулася. По-перше, Безбородко відчув в нім небезпечного суперника, а по-друге, Аркадій Іванович повністю провалив вже практично вирішене одруження онучки Катерини, красуні Великої Княжни Олександри Павлівни і вже наступного шведського Короля, молодого Густава IV, спеціально для цього прибулого інкогніто, під ім'ям графа Готландського в Петербург 27 серпня 1796 року по ст. стилю. Граф Морков не зміг домовиться зі шведами — каменем спотикання стала вимога шведів того, щоб Олександра Павлівна змінила віру – не прийнятна абсолютно для Будинку Романових. Говорять, саме розлад цього шлюбу і звело Катерину Велику в могилу… Аркадію Івановичу за сестру помстився син Катерини, Павло I. Він конфіскував у нього і великий будинок в Петербурзі і місто Летичів… "При мені усе буде, як при бабусі" — кажуть такими були перші слова нового Імператора, Олександра I, улюбленого онука Катерини. Очевидно, як при бабусі до дипломатичного провалу Аркадія Івановича, бо Олександр пробачив графа Моркова, повернувши йому відібране. Вершиною кар'єри Аркадія Івановича стало призначення Послом в Париж при Наполеоні, втім, оцінюється його перебування там істориками по-різному. У чині Дійсного Статського Радника і з Андріївською стрічкою в 1804 році граф Морков виходить у відставку, і проживає у своєму улюбленому маєтку в ста кілометрах від Летичева — Війтівцях..
Аркадій Іванович ніколи одружений не був, втім погрішив з французькою актрисоюГюс (Жюсс) — вона ж і народила йому дочку Варвару Аркадіївну. Найвищим Наказом від 29 квітня 1801 р. було дозволено вихованці графа А. І. Моркова, наслідувати графський титул і маєтки вихователя. Летичевський ключ і Подільська губернія були пов'язані з прізвищем графів Моркових очевидно до самої революції, але не з потомством Варвари Аркадіївни, яка вийшла заміж за князя Сергія Яковича Голіцина, а з потомством братів Аркадія Івановича, які також отримали графський титул. Так можна, наприклад, простежити, що граф Михайло Морков на 1898 рік був найбільшим землевласником — його володіння досягали 12373 десятини землі. У 1863 році він був обраний Летичевським Повітовим Проводирем дворянства..
Імператор Микола I (можливо, після польського повстання 1831 року?) наказує закрити домініканський монастир в Летичеві і передати його Православній церкві..
Коли Аркадій Іванович Морков почав працювати в Колегії Закордонних справ в Петербурзі, в селі Головчинці Летичевського повіту народився інший герой, ім'я якого назавжди пов'язане з Летичевим. Звався він Устимом Кармалюком. Між іншим, якщо судити по документам, які збереглись, ім'я його писалося і як Устин, і як Севастіан, і навіть Августин. А ось прізвище — писалася як Карманюк. Втім причина зміни прізвища, яка відбулоася вже після смерті Устима, стане ясна пізніше. Вперше в поле зору істориків він потрапляє в 1812 році, але не героєм битв з Наполеоном — ні. Його, батька двох дітей, поголили в солдати. Щоб таке сталося, потрібна була вагома причина — вона полягала — тут дивлячись якої версії дотримуватися — якщо героїчно-поетичної — то тоді причиною став бунтарський характер Устима, який не виносив свавілля поміщика Пигловського, якщо скажімо так — іншої версії, то причина була в тому, що спочатку Устим вкрав у пана срібло, а потім — декілька пудів воску (хотів відкрити заводик по виготовленню свічок?). Устима спочатку саджають під варту, але він біжить — далі він робитиме це постійно — але, протее, він відправлений до Кам'янець-Подільського Уланського полку. Уланом йому бути не хотілося, і він знову втік. Зі своїми родичами і не лише, переховуючись у лісах, вони стали підшукувати собі харчування простим способом — здирством. Втім, починав Устим грабуючи саме селян, більше менш заможних. Одного з них, з гарним прізвищем Сало вони навіть убили. Саме селяни тому незабаром і зловили банду Устима. На початок 1830-х територія дії Кармелюка включала і Поділля і Бесарабію і навіть Київщину. Це стало серйозною проблемою на урядовому рівні. Для боротьби з повсталими російський уряд в листопаді 1833 р. створив спеціальну Галузинецьку комісію. Втім, загинув Устим від зради — в ніч на 10 жовтня 1835 в селі Коричинці Шляхові (нині Деражнянський район Хмельницької області) на подвір'ї своєї коханки Олени Процькової. Саме там куля 18-річного шляхтича Рутковського знайшла Устима..
З метою залякування непокірних селян тіло Кармелюка довго возили по містах і селах. А поховали його саме в Летичеві. У 1974 році ту був встановлений 5-метровий пам'ятник вже не розбійникові, а ідейно-свідомому проводиреві селянського повстання, який самим своїм існуванням підтверджував теорію класової боротьби. Розумієте, що реальне його прізвище Карманюк, співзвучне із злодійською професією ніяк з цим чином не в'язалася. Хоча справедливості-заради не радянські історики придумали йому нове прізвище — це сталося раніше. Втім, Кармелюк в житті і на пам'ятнику — різні люди. Допитавши 2700 осіб, урядова комісія ухвалила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців. Непогано. Але головне це та сама легенда про бунтаря і борця за селян, яка назавжди при усіх "за і проти" залишиться з ім'ям Устима Кармелюка.
Повернемося до історії. У кінці 1870-х в Летичеві проживало 9000, з них 4000 — селяни. Проживало тут 345 дворян, 58 чоловік духовного звання, решта міщани і волосні. У Летичеві були три церкви — окрім костьолу були ще дві кам'яні і одна дерев'яна, була і синагога і чотири молитовних будинки. У місті налічувалося 500 будинків, з них 30 кам'яних. Летичів був повітовим центром, тому тут були і місце для з'їзду мирових суддів, поштова контора, телеграфна, дві фабрики — свічний заводик і тютюнова фабрика, на якій працювали 8 чоловік — її річний оборот дорівнював 9000 рублів.
Нижче приведена стаття з Енциклопедичного Словника Ф.А.Брокгауза и И.А.Ефрона
Летичев
— уездный город Подольской губернии. Жителей 8940 (4331 мжч. и 4609 жнщ.): православных 3822, раскольников 75, католиков 1180, протестантов 148, евреев 3636, проч. исповеданий 79. Дворян 130, духовного сословия 48, почетных граждан и купцов 185, мещан 7510, крестьян 917, военного сословия 115, прочих 35. Православных церквей 2; католическая 1, синагог и еврейских молитвенных домов 3. Домов 641, из них каменных 43. Двухклассное городское мужское и одноклассное женское училища с приготовительными при них классами и рукодельным женским классом. Больница и аптека. Городских доходов было в 1894 г. 14118 р. Израсходовано 13970 р., из них 3 710 р. на городское управление, на народное образование 436 р., на врачебную часть 1300 р. Городу принадлежат 1872 дес. земли, которая приносит доходу более 3 т. р. Пять врачей, 2 фельдшера.
История. — Время основания Л. неизвестно; впервые он упоминается в летописях в ХIII в. по поводу разорения его татарами. Около половины XV в. он уже был хорошо отстроенным и населенным местечком, имевшим своего войта. Около 1530 г. Л. был сильно разорен татарами, его архив сожжен. Сигизмунд I назначил в Л. три торга и две ярмарки для поднятия его благосостояния. При Сигизмунде II Л. опять был разорен и сожжен татарами, после чего жители его на 10 лет были освобождены от всяких податей и повинностей. Много страдал Л. и от окрестных помещиков. В конце XVI в. в Л. построен укрепленный замок. Участие в казацкой войне отозвалось сильным разорением Л., но при люстрации 1765 г. он опять был цветущим городом. Последнее разорение Л. испытал от гайдимаков в 1777 г. В 1789 г. в нем было 232 дома, в предместьях — 53. В 1793 г. Л. вместе с Подолиею отошел к России и в 1795 г. обращен в уездный город Подольского наместничества. Ср. "Подольские Епарх. Вед." (1803 г., № 17).
Летичевский уезд — в средней части северной полосы губернии, между 49°1' и 49°35' сев. шир. и 2°31' и 3°31' в. д. (от Пулкова); с С граничит с Волынской губ. Пространство по Швейцеру 46,92 кв. миль, или 2270 кв. в., по Стрельбицкому 2371,4 кв. в., или 247021 дес. По устройству поверхности принадлежит к западнорусской возвышенности (А. А. Тилло) и представляет высокое, слабо холмистое плато (в среднем выше 140 саж. над ур. моря), пересеченное по разнообразным направлениям неглубокими и пологими долинами рек (см. ниже), с некоторым понижением к центральной части у. Наиболее высокие точки находятся на окраинах у.: с. Барановка на правом берегу р. Мал. Ушицы (49°9' с. ш. и 2°37' в. д.) 1089 фт.; станция Волковинцы Волочисской ветви юго-зап. ж. д. 1190 фт. В центральной части у.: Коржовцы 966 фт. и др. Характер рельефа вообще однообразный, с пологими и слабыми склонами и неглубокими задерненными балками; овраги встречаются только в юго-зап. части уезда, в бассейне р. Мал. Ушицы. Главная река уезда, Буг, течет в общем с З на В по северной части уезда, образуя мало извилин; он входит в Л. уезд из Проскуровского у. и протекает на протяжении ок. 75 в. в широкой долине, наполненной местами непроходимыми болотами. Ширина его не более 20 саж., берега пологие, местами лесистые, кое-где обнаруживают гранит. Левый приток Буга, Бужок, входит в Л. у. с С (из Волынской губ.) и также болотист. Из правых притоков важнейшие: р. Волк (с прит. Волчком), текущая среди обширных болот и некогда обширных лесов; pp. Згар и Ров с прит. Ровец — все незначительные речки. К бассейну Днестра относится р. Малая Ушица, протекающая на протяжении 45 в. на Ю в юго-зап. углу уезда (с притоками Студенкой, Гремячкой и др.), течет в глубоком и обрывистом ущелье, образуя весьма многочисленные и прихотливые излучины. Все перечисленные реки несудоходны в пределах Л. уезда и не годятся для сплава; во многих местах они перегорожены мельничными плотинами и образуют пруды. Наиболее значительные из таких прудов или "озер": оз. Маломолинское (5 в. длины) и оз. Онаставцево (7 в. длины) на р. Бужке; пруд у г. Летичева (более 3½ в. дл.) и др. На р. Ушице вследствие ее быстрого течения значительных плотин и прудов нет. — Почвы Л. уезда довольно разнообразны. Чернозем редко встречается островами. Вершины холмов и водоразделы обыкновенно покрыты суглинком; на склонах почва более глиниста. Встречается много лесной почвы из-под вырубленных лесов. — Геологическое строение Л. уезда довольно сложно. Северная и северо-восточная часть его представляют южную окраину кристаллического массива; здесь повсюду наблюдается гранит, прикрытый по большей части небольшой толщей миоценовых известняков. Местами (на СЗ) поверх известняков залегают миоценовые пески и песчаники; местами известняки совсем выклиниваются, реже — очень утолщаются и содержат обильную артезианскую воду (с. Лозны на ЮВ от Летичева). В южн. полосе уезда, по р. Малой Ушице, кроме третичных (миоценовых) известняков обнажаются также более древние отложения — меловой системы (пески с фосфоритами и кремнистые песчаники) и силурийской (глинистые сланцы и песчаники). Все эти пластовые породы лежат здесь горизонтально и постепенно выклиниваются к С, примыкая здесь к гранитному массиву. Из полезных ископаемых Л. у. важнейшие: фосфориты, добываемые в количестве до 120 тыс. пд. ежегодно; горшечная глина добывается дудками; известняки, разрабатываемые каменоломнями (для выжигания извести), при сс. Снитовке, Тарловке, Ревухе и др.; известковые жерновые песчаники, торф (в болотах), строительные песчаники в с. Богдановцах. В миоценовых известняках находят артезианские воды. О климате, флоре и фауне Л. уезда — см. статью Подольская губ. Жит. в Л. у. (без города) 140560 (69518 мжч. и 71042 жнщ.): дворян 1740, мещан 18875, крестьян 115460, дух. сословия 990, купцов и поч. граждан 611, воен. сословия 2626, проч. сосл. 258; православных 105875, раск. 690, катол. 14353, протест. 386, евреев 19150, проч. исп. 106. Главную массу населения составляют малороссы; за ними по числу следуют поляки, великоруссы-раскольники, евреи и белорусы. Плотность населения 59,3 на 1 кв. в. Во владении крестьянских обществ 118713 дес. земли (в том числе пахотной 77261 дес.); частным землевладельцам принадлежит 84446 дес. (пахотной 40199 дес.), казне 19096 дес., городу и местечкам 5434 дес. (пахотной 3472 дес.); под населенными пунктами, дорогами, болотами, озерами и реками 19332 дес. Лугов и выгонов числится более 53 т. дес. Главное занятие населения — земледелие. Средний посев зерновых хлебов за 10-летие 1883-92 гг. 612054 пд., средний сбор — 2856385 пд., средний остаток на душу, за вычетом на посев — 16,9 пд.; за удовлетворением потребности на посев и продовольствие остается в среднем ежегодно зерновых хлебов 514434 пд. (3,9 пд. на душу). Средний сбор картофеля за 10-летие — 198144 пд. Продовольственный капитал составлял к 1 января 1893 г. 10316 руб. Крестьянских плодовых садов много в сев. части уезда. В начале 60-х годов в местечке Меджибоже разведен сад тутовых деревьев для выкармливания шелковичных червей. Под лесами в 1858 г. было свыше 65000 дес.; в настоящее время большая половина лесов вырублена и под лесами числится 27302 дес. (у казны — 17255 дес.). Главные породы — дуб и береза. Луговодство и травосеяние мало развиты; в 1892 г. кормовыми травами было засеяно только 80 дес. Скотоводство довольно значительно; в 1892 г. числилось лошадей 38601, рогатого скота 45978 гол., овец простых 80044, свиней 32493, коз 547, тонкорунных овец 1590. Породистых лошадей было 26, на двух конских заводах. По данным 1887 г. всех дворян-землевладельцев было 255; из них 86 имело до 10 дес., 66 — от 10 до 100 дес., 17 — от 500 до 1000 дес., 27 — свыше 1000 дес. Средний размер надела у бывш. помещ. крестьян — 2,37 дес., у бывш. государств. крестьян — 2,75 дес. на душу. В 1887 г. владельцев польского происхождения было 112, владельцев не-поляков — 475 чел. Из промышленных заведений первое место занимают мельницы, которых 180 с 362 поставами. Винокуренных зав. 4; они выкуривают более 1½ млн. градусов спирта. Сахарных заводов 2; они перерабатывают 171000 пд. свекловицы; сумма производства — 467000 р. В 1887 г. выдано торговых документов 1364. Питейных заведений было 185. Больниц 2, приемных покоев — 4; кроме того есть больницы при 2-х сахарных заводах. 23 сельских школы мин. нар. просв., 78 церковноприходских и школ грамотности, несколько еврейских школ. Всех населенных мест в уезде 675, в том числе один город и 6 местечек. Из населенных мест более значительны: мст. Деражня (3107 душ), Зиньков (6010), Меджибож (5830) и сел. Волковинцы (3000 душ). 2 мужских монастыря, Головчинский и Коржевецкий; правосл. церквей 93, костелов 6, еврейских синагог 3 и молитвенных домов 15. 3 стана, 4 мировых судей, 2 мировых посредника, 3 судебных следователя. Литературу см. Подольская губ.
ХХ століття
На початку XX століття у часи Першої світової війни місто якийсь час було під угорською і німецькою окупацію. Єврейська громада постраждала під час більшовицької революції 1917 року і громадянської війни від погромів з усіх боків конфлікту.Летичів отрумує статус смт у 1924 році. Не обминула Летичев колективізація 20-их і штучний голодомор 30-их. 17 липня 1941 року Летичів окупований німецькими військами. Вони влаштували єврейське гетто а у замку концтабір де тримали євреїв міста. У кінці 1942 року біля передмістя Залетичівки було вбито біля 7200 мешканців гетто.
У жовтні 1941 р. виникають антифашистські підпільні організації в смт.Летичеві та Меджибожі. їх організаторами були в Летичеві В.Зубенко і О.Матвєєва, а в Меджибожі - капітан Червоної Армії М.Замрій. Паралельно діяла антифашистська група І.Голови. Підпільники виготовляли і розповсюджували антифашистські листівки, закликали людей до непокори, здійснювали диверсії.
На жаль, окупантам вдалося натрапити на їх слід. У квітні 1943 року були заарештовані Летичівські підпільники О.Матвєєва, І.Очківський, В.Мазур, а керівник організації В. Зубенко загинув у перестрілці. В червні 1943 р. були заарештовані меджибізькі підпільники В.Максименко, С.Вовк, О. Теслюк, Я. Кокора і батько керівника М. Замрія, а також член комітету Проскурівського підпілля К. Кошарський, який координував дії меджибізького підпілля. Всіх заарештованих гестапівці, не добившись від них зізнання, розстріляли.
У с. Шрубків підпільну групу організував довоєнний начальник меджибізького райвідділу міліції Г.Чорний. Наприкінці вересня 1941 року група готувалася до виходу в ліс. Але через зраду керівника групи Г. Нестеренка, та двох членів групи фашисти заарештували і після катувань 5 жовтня 1941 р. розстріляли.
Як вiдомо, проводом ОУН (Бандери) перед початком радянсько–нiмецької вiйни було сформовано чотири похiднi групи, в яких, за рiзними даними, було зосереджено вiд 5 до 8 тисяч молодих, освiчених, пiдготовлених до органiзацiйної та пiдпiльної роботи бiйцiв. Пiсля окупацiї Летичiвщини в липнi 1941 року один iз пiдроздiлiв, який входив до похiдної групи «Пiвдень», прибув до Летичева У кожному з названих населених пунктiв члени похiдної групи створювали пiдпiльнi осередки, розставляли надiйних людей на рiзнi посади в органах мiсцевого самоврядування, а в Летичевi було створено окружний i районний проводи ОУН.
Як згадує безпосереднiй учасник тих подiй, в’язень сталiнського ГУЛАГу, краєзнавець В. Вовкодав, у липнi 1941 року в село Сахни прибули члени ОУН Зубенко i Казирук. Зiбрали схiд села i сказали людям: «У Нiмеччинi добре жити нiмцям, а нам потрiбно будувати свою українську державу, де було б добре жити українцям». Тут же громада обрала старосту села — поважну й авторитетну людину, а також було встановлено три березові хрести борцям за незалежну Україну, учасникам визвольних змагань 1918—1925 років.
Але найкращу «пропагандистську» роботу проти «нової влади» і «встановлення справедливих арійських порядків» провела сама ота влада. Вже в перші дні окупації Летичева німці розстріляли велику групу поранених і хворих військовополонених. А в концтаборі, влаштованому в Летичівському костьолі, створили нелюдські умови утримання для полонених бійців Червоної Армії. Від надмірної скупченості й голоду вони вмирали тут сотнями. Десятки з них поховані на території концтабору, інші — на місцевому кладовищі, недалеко від могили народного месника Устима Кармалюка.
Коли військовополонених перевели до Гайсина, у Летичівському костьолі фашисти організували «трудовий табір» для «перевиховання» цивільних осіб, які «проштрафилися» перед «блюстителями нового порядку». Ось як описував умови утримання в’язнів у цьому «виховному закладі» житель с. Лисанівці Старосинявського району І.Собанський: «Годували нас один раз на добу. Суп зварений з гички, листя картоплі, моркви. Сире кінське м’ясо, по якому повзали хробаки, 50—100 грамів хліба з мелених каштанів і ячменю... На зморених голодом і спрагою людей нападали різні хвороби, особливо дизентерія. Але й таких гнали на різні важкі роботи. Хто не міг їх виконувати, того цькували собаками, били, кидали в ями, добивали там, якщо людина ще дихала — розстрілювали...»
Нестерпні умови були створені фашистськими нелюдами у Летичівському, Меджибізькому та Новокостянтинівському гетто. Восени 1942 та навесні 1943 років німці на території району чинили масові знищення євреїв, в основному, старих людей, жінок і дітей.
Відтак уже навесні 1942 року в донесеннях німецької служби безпеки СД з’являються твердження, що «... найактивніший і найвизначніший — рух Бандери — перетворився у... ворожу до Німеччини підпільну організацію».
На теренах Летичівської округи, куди входили Летичівський, Вовковинецький, Деражнянський і Меджибізький райони, підпілля ОУН розгорнуло справжню «листівочну війну». В листівках лунали заклики: «Український народе! Бери в руки зброю, бо це єдиний шлях до твоєї волі!», «Знищуйте німецьких катів! Саботуйте їх злочинні накази! Ставайте до лав борців за вільну і незалежну Україну!
З лiта–осенi 1942 року «пропагандиська вiйна» переростає в активну збройно–диверсiйну боротьбу. Групи пiдпiльникiв розгромили полiцейську дiльницю в Летичевi, полiцейський кущ у Вербцi, вчиняли напади на полiцейськi вiддiлки у Меджибiзькому та Деражнянському районах, знищували живу силу i технiку на шосе Летичiв—Вiнниця, псували лiнiї зв’язку, розстрiлювали полiцаїв i власовцiв, якi вiрою i правдою служили окупантам, здiйснювали диверсiї на залiзницi.
Арешти летичiвських пiдпiльникiв розпочалися навеснi 1943 року. Олена Матвєєва, яка працювала на бiржi працi в Летичевi перекладачем, ще встигла викрасти i знищити списки молодi, яку мали вiдправити до Нiмеччини, врятувавши вiд рабства сотнi юнакiв i дiвчат округи. В лабети жандармiв один за одним потрапляють В. Мазур, О. Матвєєва, І. Очкiвський, П. Пантелеймонов, В. Лучков, П. Транчук, І. Яворський, М. Потапiнський, Л. Бучик, Т. Дудник, О. Бригида, Д. Зборовський, Ф. Поплавський, О. Слащук, Я. Заверуха, І. Сабодан iз Летичiвщини, а також О. Коваль, М. Демчишин, І. Бегеба, Г. Чорнолуцький, І. Замрачило, Г. Романишин. Ф. Мрук, І. Прокопов, Г. Гасюк, Ф. Савчук, В. Биць, В. Ткачук iз Копачiвки Деражнянського району.
Удалося уникнути арешту Л. Гусар та Є. Оберемку. Не далися живими до рук гестапiвцiв Слободян i Горновий. Вони були вбитi пiд час арешту за спробу опору. Загинув смертю героя й окружний провiдник Зубенко–Холодний.
Потужну пiдпiльну органiзацiю українських борцiв проти нацистських окупантiв здав зрадник. В архiвних документах, вмiщених у книзi історика Володимира Сергiйчука «Український здвиг: Подiлля. 1939—1955», наводиться повiдомлення пiдпiльника ОУН: «Покiйний Холодний готовив собi на заступника (окружного) Гамалiю (правдиве прiзвище Чипура Анатолiй, родом iз Києва). Весною 1943 року селяни видали його нiмцям (вiн був добре озброєний — наган i двi гранати). Другого дня вiн почав уже показувати хати наших людей».