90

Розділ 2. Гітлеріська агресія проти помюнхенської чехословаччини

2.1. Дипломатичні маневри Німеччини та наслідки ліквідації Чехословацької республіки

Напередодні Другої світової війни на євразійському континенті відбулися зміни і події, головною причиною яких була зовнішня політика Німеччини. Німеччина після Першої світової війни не залишила своїх зовнішньополітичних планів, а навпаки продовжила розвивати їх, проте до старих цілей додалися завдання реваншистського порядку. На Версальській конференції були встановлені кордони держав які утворилися за згоди країн-переможниць. Проте ці кордони не співпадали з національно-етнічними і мовними ареалами народів що їх населяли. В результаті чого невирішеність проблеми «несправедливих» кордонів і етнічних меншин стали джерелом постійної нестабільності в країнах Центральної і Східної Європи.

З приходом до влади в Німеччині в 1933 р. А. Гітлера, ідеї «серединної Європи» які були закладені ще у Веймарській Німеччині, були продовженні і покладені в основи нової геополітичної конструкції, яка була зведена в ранг офіційної «науки». Гітлер заявляв, що не допустить, щоб піддавалися пригнобленню мільйонні маси німців, розташованих «біля самих воріт» німецького рейху, вся подальша зовнішня політика Німеччини була спрямована на скасування Версальських постанов¹.

Реалізації планів Гітлера могли стати на заваді тільки два принципово відмінні табори. З одного боку – Франція та Англія, які через нерозуміння або нестачу енергійності все ще воліли триматися правової основи договорів. З іншого боку – СРСР, яким правила команда так само реалістична, так само не обтяжена моральними принципами, як і нацистська Німеччина, але також ворожа як Німеччині, так і «західним демократіям».

Мюнхенська конференція, яка стала справжнім прологом Другої світової війни – події вересня 1938 – березня 1939 р. не тільки передували початку війни у вересні 1939 р., але й завершили психологічну підготовку світової громадськості до можливого спалаху нового світового конфлікту.

Настання 1939 р. не внесло ясність в сценарій міжнародної політичної гри. Мюнхенська політика західних держав не залишала шансів проектам колективної безпеки проти агресорів, залишалися нез’ясованими подальші плани керівництва нацистської Німеччини, не складався консорціум чотирьох організаторів мюнхенської змови, буксувало створення потрійного військово-політичного союзу².

Таким чином Мюнхен став важливою віхою у розвитку міжнародних відносин. Небезпека війни посилилася ще більше. Після захоплення чехословацьких прикордонних областей, їх економічного і людського потенціалу, а головним чином в результаті ослаблення чехословацької армії, яка була до цього часу великою перешкодою для Гітлера, німецький фашизм посилився ще більше. Цілком зрозуміло, що тепер, відчуваючи свої позиції після Мюнхена міцнішими, Німеччина вимагала надання їй керівної ролі і левової частки здобутого³.

Вже найближчі тижні і місяці, що пройшли після Мюнхена, показали, якими хиткими були основи, на яких учасники мюнхенської змови хотіли побудувати свою подальшу співпрацю. Чемберлен і Гітлер підписали в Мюнхені особливу англо-німецька угода, але вже на початку жовтня Гітлер у своїх публічних виступах нападав на англійський уряд і англійський імперіалізм. Одночасно все більша небезпека загрожувала і самій Чехословаччині⁴.

З метою прояснення перспектив мюнхенського курсу та подальших намірів Гітлера Чемберлен відвідав Рим. З 11 по 13 січня 1939 р. він провів переговори з Муссоліні. Лінія поведінки британської делегації на переговорах в Римі була розроблена з урахуванням того, що Італія є членом фашистської осі і зазіхати на цей статус Італії Чемберлен не збирався. У портфелі британського прем'єр-міністра були заготовлені пропозиції щодо деяких поступок Італії, переважно за рахунок третіх країн. Крім того, важливою, якщо не головною, метою переговорів було з'ясування через Муссоліні подальших намірів Гітлера.

До останньої теми Чемберлен повертався неодноразово під час переговорів з Муссоліні. Він ставив питання прямо: чи має намір Гітлер зробити новий крок агресії в напрямку Прикарпатської Україні або рушити на Захід? При цьому він підкреслив, що будь-які з вищеназваних дій можуть мати локальний характер. Проте найбільше занепокоєння у нього викликало відсутність уявлень про справжні наміри Німеччини. «Незважаючи на стійке бажання британської сторони покращити відносини з Берліном, - підкреслював Чемберлен, - він не може, на жаль, відзначити ніяких ознак дружній взаємності або сигналів до початку переговорів з боку Німеччини»⁵.

Переговори відобразили прагнення обох держав слідувати мюнхенським курсом, але вони не відповіли на головне питання візиту Чемберлена - про найближчі плани Гітлера.

На проведеній в Парижі 24 листопада 1938 р. нараді англійських і французьких представників Чемберлен запропонував, щоб Чехословаччині були надані тільки колективні гарантії, тобто гарантії, дані усіма чотирма державами (Англією, Францією, Німеччиною та Італією) одночасно. Ефективними ці гарантії могли бути лише в тому випадку, якщо б не менше трьох держав з чотирьох готові були б їх здійснити. Проте можна сказати, що при зростаючій залежності Італії від Німеччини це означало, що ці гарантії залишилися б на папері і по відношенню до Чехословаччини вони взагалі не мали б сили.

Формально західні держави в переговорах з Німеччиною кілька разів піднімали питання про надання гарантій Чехословаччині. Під час приїзду Ріббентропа до Франції в грудні 1938 р. Бонне на своє питання про гарантії отримав ухильну відповідь: «Німеччина нібито ще буде вивчати цю проблему»⁶. В кінці 1938 р. питання про гарантії чехословацьких кордонів поставило перед німецьким міністром закордонних справ італійський уряд. На цей раз нацисти відверто відповіли, що Чехословаччина залежить тільки від Німеччини і тому гарантії будь-якої іншої держави не мають ніякої цінності. Практично це вже означало оголошення Чехословаччини під німецьким протекторатом.

В початку лютого 1939 р. англійський уряд знову запросило Німеччину про гарантії Чехословаччини. На цей раз цим випадком скористалося і празький уряд Хвалковського, який вів переговори з чиновником німецької місії в Празі. Хвалковський доводив, що тільки гарантії, отримані нейтральною Чехословаччиною, створять передумови, при яких Чехословаччина зможе відмовитися від договору з Францією та Радянським Союзом, а також від Статуту Ліги Націй. Німецький уряд чехословацький запит залишив без відповіді. Тоді празький уряд зважився на слабкий жест: він направив всім чотирьом державам спеціальний меморандум, в якому нагадувало про зобов'язання гарантувати чехословацькі кордони і зі свого боку обіцяв повний нейтралітет⁷.

Німецький уряд було заздалегідь поінформовано про цей меморандум, але він вже не міг перешкодити відправці його іншим державам, які брали участь в мюнхенській конференції, і розглядав його як неприпустиму спробу з боку Чехословаччини звільнитися від німецького диктату. Міністерство закордонних справ Чехословаччини розгубилося і в замішанні виправдовувалося тим, що чехословацький уряд нібито помилково зрозумів «рекомендацію» Гітлера Хвалковському залишити спроби грати роль великої держави і займатися своїми власними справами.

Таким чином чехословацька нота була останньою спробою дипломатії «другої республіки» домогтися виконання обіцянок, даних у Мюнхені. Правда, посли західних держав в Берліні запросили німецький уряд про гарантії, але коли Німеччина відповіла, що не може говорити про гарантії до тих пір, поки Чехословаччина не дасть докази того, що внутрішнє її становище зміцнилося і покращилися її відносини з сусідами. Вони охоче задовольнилися цим «поясненням» і невиконане зобов'язання з полегшенням відклали⁸.

Піврічне існування постмюнхенської, Другої, республіки було лише короткою паузою перед остаточним знищенням Чехословаччини, її агонією. Новий уряд за цей час зробив максимум можливого для пристосування її економіки і політичного режиму до фашистської Німеччини, сподіваючись, що Гітлер погодиться з існуванням, нехай лише фіктивно, самостійної Чехословацької держави, «уніфікованої» за нацистським зразком. Е. Бенеш заявив, що не бажає бути на перешкоді «курсові, до якого держава нині повинна пристосовуватися». 5 жовтня він пішов у відставку з поста президента і незабаром залишив країну⁹.

Агресивні дії не залишалися без уваги міжнародної комісії з представників держав – учасників мюнхенських переговорів, що повинна була контролювати параграфи Мюнхенської угоди. Але вона не реагувала на їхні порушення, тим самим заохочуючи Німеччину до подібної поведінки.

Ситуація навколо Чехословаччини нагніталася, вона була загнана в глухий кут, з якого тоді їй не судилося було вийти. У бесіді повноважного представника СРСР в Англії І. Майського з головним дипломатичним радником міністерства закордонних справ Англії, Р. Вансіттером, що відбулася в грудні 1938 року, підкреслювалося, що Гітлер у найближчі місяці почне яку-небудь нову кампанію¹⁰. Посол Франції в Німеччині Р. Кулондр доповідав у Париж, що «підпорядкування Чехословаччини Німеччини, на жаль, уже є фактом»¹¹. И. Ріббентроп доводив своєму французькому колезі Ж. Бонне, що єдиним порятунком для цієї країни може бути дружба з Німеччиною, з чим той цілком погодився.

Ситу­ація, яка склалася в Європі, давала А. Гітлеру всі під­стави вважати, що вже ніхто не заважатиме йому покінчи­ти із залишками чехословацької державності. Однак необ­хідно було знайти привід для цього. Він відшукався за допомогою словацьких політиків, які поставили перед празь­ким урядом цілий ряд далекосяжних економічних та полі­тичних вимог, спровокувавши відкритий конфлікт, на який Берлін тільки й чекав¹².

Гітлер вирішив розіграти «словацьку карту» для демонстрації світу, що республіка розпалася через внутрішній розклад тобто шляхом законної реалізації словаками права на самовизначення.

В директиві і вермахту від 21 жовтня йшлося про швидку окупацію Чехії та ізоляцію Словаччини. В німецьких планах розроблялися різні комбінації, в тому числі й розчленування словацької території між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. Зрештою, вище описана пропозиція Вермахта була визнана як найбільш прийнятна. Такий варіант був вигідний з кількох причин. По-перше, він забезпечував підтримку певної частини словацької політичної еліти, метою якої була цілковита незалежність Словаччини. По друге, проголошення словацької самостійності мало продемонструвати світу, що республіка розпалася через внутрішній розклад, а окупацію чеських земель можна було б провести під гаслами заспокоєння та захисту інтересів чеського народу. По-третє, Німеччина не бажала посилення Угорщини та Польщі В регіоні, натомість підконтрольна словацька держава могла стати стратегічним плацдармом райху для проникнення на Балкани та в Східну Європу¹³.

Саме на максимальну ескалацію чесько-словацького конфлікту розраховував Гітлер у своїх планах ліквідації ЧСР. В цій справі його однодумцями виступили радикальні діячі ГСНП, які, таким чином, свідомо чи несвідомо стали інструментом нацистської політики, скомпрометувавши перед світом свою національну ідею. Ф. Дюрчанський та В. Тука під час своїх неодноразових візитів до Відня та Берліна зарекомендували себе, як затяті противники празької влади. У розмовах з різними німецькими діячами вони переконували їх, що за сприятливих обставин всі словацькі політики підтримають проголошення незалежності. Їхня ініціатива була винагороджена - на переломі січня-лютого про словацьку самостійність заговорили не лише нацистські агенти й аналітики, але й німецькі політики, державні функціонери, журналісти та ін. Керівники райху опиралися також на підтримку Німецької партії (політична організації німецької меншини в Словаччині), а її лідер Ф. Кармазин став посередником в контактах радикалів з нацистськими органами та відомствами. Найважливішим з них був візит до Берліна лідера словацьких радикалів В.Туки, що відбувся 12 лютого 1939 р. Під час зустрічі з Гітлером він проголосив, що подальше співжиття словаків з чехами є нестерпним, а доля Словаччини є в руках фюрера¹⁴.

Складнішим завданням для нацистів виявилося схилити до співпраці помірковану частину словацької політичної еліти, яка, власне, і виражала позицію автономної влади. Для цього було використано словацько-німецькі урядові господарські переговори, які проходили в кінці лютого на початку березня 1939 р. в Берліні. Словаччині була обіцяна економічна допомога, але при умові негайного проголошення незалежності. Так як словацькі політики зволікали З відповіддю, то 7 березня вже в Братіславі Глава віденських нацистів А. Зайс-Інкварт у розмові з И. Тісо та К. Сідором повторив німецьку вимогу. До честі словацьких діячів слід зазначити, що вони не погодилися, більше того, саме на ці дні припадає «місія Чарногурського»¹⁵.

Депутат словацького сейму П. Чарногурський мав з'ясувати ставлення Польщі до проголошення незалежної Словаччини, а також прозондувати можливість польських гарантій словацького кордону від посягань Німеччини та Угорщини. Як відомо, 14 березня у Братиславі перебував польський сенатор Гвєзд, який мав, очевидно, повноваження для проведення переговорів зі словацьким автономним урядом, але доленосне голосування сейму докорінно змінило ситуацію.

На проголошення самостійності Словаччини польський уряд відреагував досить швидко. За даними словацького історика Й. Хрено, Польща визнала Словацьку державу 16 березня услід за Угорщиною, яка декларувала своє визнання напередодні. Але слід звернути увагу, що матеріали фонду міністерства закордонних справ Словацького національного архіву в переліку країн, які визнали самостійність Словаччини, ставлять Польщу на перше місце¹⁶.

Така поспішність Варшави пояснюється, на мою думку, прагненням продемонструвати словакам свою підтримку для того, щоб спонукати їх до опору Німеччині, яка прагнула повністю підпорядкувати собі Словаччину. Природно, що польська влада воліла краще мати сусідом на півдні слабку незалежну Словаччину, ніж потенційного агресора. Словацькі керівники сприйняли швидке визнання з боку Польщі як можливість для подальших дипломатичних маневрів та намагалися знову використати «польську карту». 17 березня И. Tico контактував з Лацінським, через якого хотів довідатися, чи Варшава підтримає виникнення польсько-словацько-угорського блоку як противаги гегемонії Німеччини. Однак ніяких рішучих кроків для захисту словацьких інтересів польський уряд так і не зробив, а німці домоглися свого і 18-23 березня був підписаний словацько-німецький Охоронний договір. Хоча Німеччина у цьому документі гарантувала незалежність Словаччини, але його умови недвозначно засвідчили, що Словацька держава потрапила у зовнішньополітичну, військову та економічну залежність від райху й фактично перетворилася у німецький протекторат¹⁷.

Подальші події показали, що в Берліні не вважали підписання Охоронного договору за остаточне вирішення словацького питання. Навесні 1939 р. в європейських дипломатичних колах ходили чутки, що Гітлер планує використати словацьку територію як розмінну монету в переговорах із тією ж таки Польщею при вирішенні питання Данцигу та «польського коридору» в Східну Пруссію. Так, посол Туреччини у Великобританії Арас вважав, що Гітлер обміняє Словаччину на Данциг та запевнить польський уряд, що після приєднання Словаччини до Польщі він принаймні на якийсь час ліквідує свої українські плани¹⁸. Нарком закордонних справ СРСР Литвинов у листі радянському послу у Великобританії Майському відзначав: «Мені не зрозуміло, чому Німеччина встановила різні форми підпорядкування для Чехії і Словаччини. Можливо, Гітлер хоче зробити її предметом торгів із Польщею, а це зробити легше, якщо вона буде мати формальну незалежність й без технічних і політичних проблем відійде до Польщі»¹⁹. Згадки про Словаччину в промові фюрера від 28 квітня та міністра закордонних справ Польщі Й. Бека від 5 травня 1939 р. говорять на користь цих припущень. Як відомо, польський уряд категорично відкинув усі пропозиції Берліна. Рішучість Варшави в переговорах із Гітлером демонструвала, що вона не буде йти шляхом Мюнхена. Німецько-польський військовий конфлікт став неминучим.

Таким чином, словацькі «борці за незалежність» стали інструментом в руках нацистських лідерів, скомпрометувавши перед світом свою національну ідею. В їх діях була певна логіка, адже в складній геополітичній обстановці, що склалася в Середній Європі на той час, для збереження територіальної ціліс­ності Словаччини потрібен був могутній покровитель. Західні країни залишили напризволяще агонізуючу Чехо-Словаччину, союз з СРСР був неприйнятний з ідеологічних міркувань, а Угорщина та Польща довели свої «добросусідські» на­міри окупацією словацьких земель в листопаді 1938 р. Але сам факт співпраці з агресором надовго визначив історіографічну характеристику словацького націо­нального руху і значною мірою продовжує визначати й досі²⁰.

14 березня був зібраний словацький парламент, який за наказом Гітлера проголосили «самостійність» словацької держави.

Після проголошення Словацької держави намагався проголосити незалежність і уряд Закарпатської України, звернувшись до Гітлера з проханням визнати і захистити його²¹.

Активізуються дипломатичні відносини – у Хусті, куди було перенесено столицю, засновується німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство».

Посилюються економічні зв’язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавленого нейтралітету» активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити «Велику Україну» як антирадянську силу²².

Населення Закарпатського краю пiдтримувало курс А. Волошина на зміцнення державності. На виборах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коалiцiя українських партій – Українське національне об’єднання дістало переважну бiльшiсть голосів. Після цього українофiли відкрито почали створювати збройні сили – Карпатську Січ. Незабаром у ній налічувалося до 5 тис. бійців²³.

Чеський уряд кілька разів відкладав скликання сейму в Хусті. Нарешті його було призначено на 14 березня 1939 р. Розуміючи, що Прага не захистить Карпатську Україну вiд поглинання Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостiйнiсть i сформував тимчасовий уряд²⁴.

15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом i прийняв закон про незалежнiеть Карпатської України²⁵. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, «нежиттєздатною», бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

Англія i Франція появу Карпатської України не схвалили. Автономію, або незалежність, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини i створення на її території цілком підконтрольних А. Гітлеру держав. У такiй думцi утверджувала їх i поведінка лiдерiв ОУН. Розраховуючи на підтримку Німеччини, оунiвцi переконували карпато-українцiв, що саме з їх маленької держави з допомогою «батька Волошина i вуйка Гiтлера» почнеться утворення соборної України [Шевченко К. В. Русинский вопрос в межвоенной Чехословакии. - с.15].

Подiбний розвиток подiй був абсолютно нереальним. Втiм, Й. Сталiн визнав за доцiльне вiдреагувати. На ХVIII з’iздi ВКП(б) у березнi 1939 р. вiн висмiяв iдею приєднання УРСР з 30 млн чол. до Карпатської України з населенням 700 тис. чол. як пропозицiю «злиття слона з комарем»²⁶.

А. Гітлер зробив потрiбнi висновки із сталінського демаршу. Слова Й. Сталіна він сприйняв як відмову СРСР претендувати на Карпатську Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на поглинення території всього Закарпаття. За два дні до проголошення незалежності Німеччина дала зрозуміти, що не заперечує проти цього.

15 березня 1939 р. угорські війська перейшли кордон не окупованої частини Закарпаття. Через два дні останні захисники Карпатської України покинули її територію або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська війна точилася у Карпатах до середини квітня. У цій боротьбі активну участь брали добровольці галичани – в основному оунівці²⁷.

Одночасно з відторгненням Словаччини розгорнулася нова кампанія німецької преси і радіо проти чехів. Німецька місія отримала наказ, згідно з яким вона не мала права в найближчі дні приймати від чеського уряду ніяких повідомлень і підтримувати з ним прямий контакт. Всі переговори повинні були вестися тільки письмово.

У той час, коли Гаха і Хвалковський приїхали до Берліна, німецька армія вже займала Остраву і чесько-польську територію, де натрапила на опір чеських військових частин, які і в цій важкій обстановці проявили волю, мужність і рішучість боротися проти насильницького вторгнення²⁸.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. Гітлер прийняв Гаху і Хвалковського. Він дорікав чехів, що вони поставилися з невдячністю до його великодушності, і заявив, що вже перестав захищати Чехословаччину від угорського зазіхання і одночасно дав наказ німецьким військам про вторгнення і включення Чехії та Моравії до складу Німецької імперії. Він вимагав, щоб президент гарантував, що цьому вторгненню не буде вчинено опір. Гаха боязко намагався заперечити. Він говорив про технічні труднощі і про можливість роззброєння чехословацької армії іншим шляхом, крім вторгнення німецьких армій. Гітлер відкинув будь-які заперечення, а Герінг погрожував, що німецька авіація готова негайно знищити чеські міста. Тоді Гаха і Хвалковський прийняли ультиматум, що зобов'язував роззброїти Чехословацьку армію, передати всю зброю і військове спорядження гітлерівцям при повному збереженні порядку і безперервного виробництва та функцій органів громадського управління²⁹.

Вони також підписали договір, в якому заявляли, що передають долю чеського народу і країни в руки фюрера. Їх підписи повинні були формально прикрити агресію, яку в той момент вже почала німецька армія на території Чехії і Моравії.

Вранці 15 березня перші моторизовані підрозділи вступають в Прагу. У другій половині дня фюрер "на очах у враженої і заціпенілої публіки" під охороною танків і бронеавтомобілів в'їхав в замок на Градчанах і наказав негайно вивісити прапор зі свастикою. У той же день в Празі кілька фашистських організацій намагалися вчинити путч, зайнявши будівлю парламенту. Був утворений Чеський національний комітет на чолі з Р. Гайдою³⁰. Несподіване вторгнення нацистів 15 березня 1939 в очах чеської громадськості остаточно дискредитувало консервативний авторитарний чи фашистський тип суспільного устрою, самі принципи, що лежали в його основі. 16 березня декретом фюрера Богемія і Моравія як користувався певною адміністративною автономією протекторату були включені до складу райху під контролем протектора, який його представляв і постійно знаходився в Празі³¹.

Про підготовку гітлерівського нападу на Чехословаччину західним державам було відомо ще на початку березня. Відповідно до інструкцій своїх урядів 13 березня англійський та французький посли в Берліні наполегливо радили чехословацькій місії, щоб Прага стрималась від яких-небудь дій проти німців в Чехословаччині і встановила безпосередній контакт з Берліном.

Наступного дня французький посол в Берліні отримав наказ дізнатися, що німецький уряд готує проти Чехословаччини, але цей запит, як було підкреслене, повинен був носити виключно інформаційний характер³².

В свою чергу, англійський уряд не зважився навіть і на це. Міністерство закордонних справ в спеціальному документі від 13 березня 1939 р. констатувало, що уряд не має підстав втручатися в розвиток подій в Чехословаччині, і прямо застерігало від яких-небудь спроб зупинити Гітлера або звертатися до Італії, іншому учаснику мюнхенської угоди. 3 14 березня 1939 р. в бесіді з Вейцзекером Гендерсон підкреслив, що він навіть не намагатиметься яким-небудь чином втручатися в чехословацьке питання. Він лише заклинав його, щоб не трапилося ніщо, що могло б порушити мюнхенську угоду або зірвати відвідини Берліна, що готувалися, англійським міністром торгівлі.

15 березня представник англійського уряду дав негативну відповідь на питання французького посла, чи зробить Англія який-небудь крок. Уряд нібито і не думає про демарш; німецький план, якщо Гітлер вирішив його здійснити, вже неможливо змінити.

Коли ж злочин проти Чехословаччини було вчинене, то на заході цю звістку сприйняли з відчуттям полегшення. Вже 14 березня 1939 р. Бонне у розмові з англійським послом говорив про те, що події показують, що чехословацька держава нездатна до самостійного існування. 15 березня Галіфакс заявив французькому послу, що для західних держав з цих подій випливає «врівноважуюча вигода»: «природним шляхом» нібито покінчено із зобов'язанням надати Чехословаччині гарантії, що було для Англії і Франції «дещо тяготливим»³³.

Гітлерівська анексія Чехословаччини і крах мюнхенського договору привели до суттєвих змін у внутрішньому балансі сил Третьої республіки у Франції, частково до зміни позицій «середнього прошарку», впливової сили в країні, яка за шість місяців до цього сприймала мюнхенський договір як гарантію збереження і утвердження європейського миру. Тому вже 15 березня 1939 р. французький уряд інструктував свого посла в Берліні, щоб він протестував проти «явного порушення букви і духу домовленостей, укладених в Мюнхені у вересні минулого року», і заявив, що його уряд не «може визнати ситуацію яка склалася в Чехословаччині, і залишає за собою свободу дій відносно наслідків, які вони можуть за собою спричинити»³⁴.

В свою чергу англійський уряд також направив ноту протесту Німеччині, в якій повідомлялось, що англійський уряд розглядає дані події здійснені декілька днів назад, як явне порушення мюнхенської угоди і заперечення духу, в якому учасники цієї угоди зобов'язалися співпрацювати для досягнення мирного рішення». До інформації був представлений протест «проти змін, зроблених в Чехословаччині німецькою військовою акцією, яка, на думку англійського уряду, не «має законної підстави».

Наступного ж дня народний комісар закордонних справ СРСР М.М. Литвинов направив ноту протесту проти поділу Чехословаччини послу Німеччини в СРСР Ф. Шуленбургу. В ній йшлося, що при відсутності будь-якого волевиявлення чеського народу і окупація Чехії німецькими військами і її подальші дії визначаються як насильницькі і агресивні. Таким чином, Радянський уряд не може визнати включення до складу Німецької імперії Чехії, а в тій або іншій формі також і Словаччини і вважає ці дії неправомірними і як такі, які не відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права³⁵.

Отже, можна зробити висновок, що в другій половині 30-х рр. ХХ ст. Чехословаччина на європейській зовнішньополітичній арені опинилась в тяжкому становищі. Нацистська Німеччина мала на меті окупацію Чехословаччини. Англія та Франція замість того, щоб допомогти країні, намагалися задовольнити інтереси Гітлера. В результаті Мюнхенської угоди від Чехословаччини відійшла Судетська область. Тим часом Словаччина проголошує автономію та перетворюєтьсяся на залежну від Німеччини державу. Але уже в березні вся Чехія була окупована Німеччиною. Таким чином, "друга республіка" припиняє своє існування і починається новий історичний період у житті чеського і словацького народів.