Що таке метафізика?

(Уривок)

Все-таки спробуємо порушити питання про Ніщо, Що таке Ніщо? Вже перший підступ до цього питання виявляє щось незвичне. Ставлячи таке питання, ми заздалегідь припускаємо Ніщо як дещо, котре тим або іншим чином "є" — як де­яке суще. Проте якраз від сущого Ніщо абсолютно відрізняється. Наше питання про Ніщо — що і як воно, Ніщо, є — перекручує предмет питання до своєї проти­лежності. Питання саме позбавляє себе власного предмета.

Відповідно і жодна відповідь на це питання так само аж ніяк неможлива. І справді, вона обов'язково матиме форму: Ніщо "є" те-то й те-то. і питання, і відповідь у світлі Ніщо однаково безглузді.

Отже, виходить, що не потрібно навіть ніякого опору з боку науки. Зазвичай цитоване як головне правило будь-якого мислення взагалі, положення про за­побігання суперечностям, загальноприйнята "логіка" підтинають наше питання під корінь. Мисленню, яке за своєю суттю завжди є мисленням про щось, воісти­ну довелось би, взявшись обмірковувати Ніщо, діяти всупереч власній суті.

Оскільки, таким чином, нам узагалі відмовлено в можливості зробити Ніщо предметом думки, то з усім нашим запитуванням про Ніщо ми вже підійшли до кінця — за умови, що в даному питанні "логіка" визначається як остання інстанція, що розум є засобом, а мислення — способом схопити Ніщо в його дже­релах і прийняти рішення про шляхи його потенційного розкриття.

Як, хіба можна зазіхати на панування "логіки"? Хіба розум — не справжній господар у нашому питанні про Ніщо? Адже лише з його допомогою ми взагалі маємо можливість визначити Ніщо і поставити його як проблему, нехай навіть як таку, що руйнує сама себе? І справді, Ніщо є запереченням усієї сукупності сущо­го, воно — абсолютно не-суще. Таким чином, ми так чи інакше підводимо Ніщо під дане вище визначення негативного і, отже, вочевидь, заперечуваного. У свою чергу, заперечення згідно з пануючим і здавна недоторканим ученням "логіки" є специфічною дією розуму. Як же ми тоді хочемо в питанні про Ніщо або хоча б у питанні про можливість такого питання відправити розум на спочинок? Чи такий вже надійний, проте, відправний засновок цих міркувань? Хіба Ні, негативність і, отже, заперечення є тим вищим визначенням, під яке підпадає серед іншого і Ніщо як особливий рід заперечуваного? Невже Ніщо існує лише тому, що існує Ні, тобто заперечення? Чи якраз навпаки? Заперечення та Ні існують лише тому, що існує Ніщо? Це не тільки не вирішено, але навіть і не продумано, аби порушити чітке запитання. Ми будемо стверджувати: Ніщо первинніше за Ні і заперечення.

Якщо ця теза обґрунтована, то можливість заперечення як розумової дії і ра­зом з нею самий цей розум залежать певною мірою від Ніщо. Яким чином тоді він може бути стосовно Ніщо вирішальною інстанцією? Чи не випливає позірна абсурдність питання і відповіді про Ніщо врешті-решт просто зі сліпого свавілля розуму, що розперезався?

Проте коли ми вже не даємо формальній неможливості питання про Ніщо спантеличити себе і всупереч їй все-таки порушуємо це питання, то мусимо, ма­буть, задовольнити те, що так чи інакше залишається головною вимогою щодо можливості порушити будь-яке питання. Якщо ми, незважаючи ні на що, мусимо порушити питання про Ніщо — саме про нього,— то потрібно, щоб воно спочат­ку просто було в наявності. Треба, щоб ми могли з ним зіткнутися.

Де нам шукати Ніщо? Як нам знайти Ніщо? Чи не повинні ми взагалі, аби знай­ти щось, уже заздалегідь знати, що воно існує? І справді, людина передусім і го­ловним чином може шукати лише тоді, коли з самого початку припускає наявність шуканого. В даному випадку, проте, шуканим є Ніщо. Невже все-таки бувають пошуки без цієї заздалегідь відомої наявності, пошуки, яким відповідає саме тіль­ки чисте пошукування?

Хай там як, Ніщо нам відоме просто хоча б тому, що ми повсякчасно мимохіть і бездумно говоримо про нього. Це буденне, потьмяніле всією сірістю самозро­зумілих речей Ніщо, яке непомітно мерехтить у нашому багатослів'ї, ми могли б навіть нашвидкуруч укласти у "визначення": Ніщо є цілковитим запереченням усієї сукупності сущого. Чи не дасть нам ця характеристика Ніщо у крайньому ви­падку хоч який-небудь натяк щодо напряму, де ми тільки і зможемо наштовхнути­ся на Ніщо?

Але навіть якщо ми поки що абстрагуємося від проблемності відношення між запереченням і Ніщо, все-таки яким гаданим чином ми — конечні істоти — може­мо зробити сукупність сущого доступною як у її загальності самій по собі, так і для нас? Ми, мабуть, здатні помислити суще цілком в "ідеї" його сукупності, по-думки піддати цей продукт уяви запереченню і знову "помислити" його як таке за­перечуване. Цим шляхом ми, правда, отримаємо формальне поняття уявного Ніщо, проте ніколи не отримаємо самого Ніщо. Проте Ніщо є ніщо, і між уявним і "справжнім" Ніщо може і не виявитися ніякої різниці, тим більше що Ніщоз'ї сво­го боку становить цілковиту відсутність відмінностей. Та й саме це "справжнє" Ніщо — хіба воно знову не те саме закамуфльоване, але абсурдне поняття існу­ючого Ніщо? Нехай тепер це буде востаннє, коли протести розуму перешкоджають нашим пошукам, правомірність яких може бути доведена лише фундамен­тальним досвідом Ніщо.

Як правильно те, що ми ніколи не охоплюємо все суще в його безумовній сукупності, так безсумнівно і те, що ми все-таки опиняємося посеред сукупності сущого, яка так чи інакше трохи відкривається для нас. Охоплення сукупності су­щого кінець кінцем за своєю природою відмінне від відчуття себе посеред сущо­го в цілому. Перше в принципі неможливе. Друге постійно відбувається в нашому бутті. Звичайно, все виглядає так, ніби у своїх повсякденних турботах ми прив'язані якраз лише до того або того певного сущого, ніби ми загубились у то­му або іншому колі сущого. Проте хоч якою б розколотою здавалася нам повсяк­денність, вона все-таки, нехай лише у вигляді тіні, містить ще в собі суще як єдність "цілого". Навіть тоді, і саме тоді, коли ми не зайняті безпосередньо реча­ми і самими собою, нас охоплює це "в цілому" —приміром, коли нас охоплює справжня нудьга. До неї ще далеко, коли нам просто набридла ця книга або цей спектакль. Ця професія або це неробство. Вона вривається, коли "бере туга". Глибока туга, яка бродить у безоднях нашого буття, мов глухий туман, змішує всі речі, людей і тебе самого разом з ними в одну купу якоїсь дивовижної байду­жості. Ця туга трохи відкриває суще в цілому.

Іншу можливість такого відкриття таїть радість від близькості людської при­сутності — і не просто особи — коханої людини.

Подібний настрій, коли "все" стає якимось особливим, дає нам — у світлі цьо­го настрою — відчути себе посеред сущого в цілому. Наш настрій не тільки трохи відкриває, кожного разу по-своєму, суще в цілому, але таке відкривання — в повній відмінності від того, що з нами просто трапляється,— є водночас фунда­ментальною подією нашого людського буття.

Те, що ми називаємо такими "відчуттями", не є ані короткочасним акомпа­нементом нашої розумової й вольової діяльності, ані просто спонукальним при­водом до неї, ані випадковим переживанням з числа тих, які доводиться якось долати.

Хоча якраз коли настрої ставлять нас таким чином перед сущим у цілому, во­ни приховують від нас шукане нами Ніщо. Тим більше ми не будемо тут дотриму­ватися думки, нібито заперечення сущого в цілому, яке трохи відкривається в настроях, ставить нас перед Ніщо. Подібне могло б по-справжньому статися відповідно також лише в такому настрої, який за самим смислом здійснюваного в ньому розкриття виявляє Ніщо.

Чи трапляється в бутті людини такий настрій, який і підводить її до самого Ніщо?

Це може статися і справді стається — хоч досить рідко — лише на мить у фун­даментальному настрої жаху. Під "жахом" ми розуміємо тут не ту досить часту здатність жахатися, яка по суті подібна надлишку боязливості. Жах докорінно відрізняється від боязні. Ми боїмося завжди того або іншого конкретного сущо­го, яке нам у тому або іншому певному відношенні загрожує. Страх перед чимось завжди стосується також якихось певних речей. Оскільки боязливості і страху властива ця окресленість причини і предмета, боязкий і полохливий міцно зв'язані речами, серед яких перебувають. У прагненні врятуватися від чогось — від ось цього — вони губляться стосовно всього іншого, тобто в цілому "втрача­ють голову".

Під час жаху для такого сум'яття вже немає місця. Часто-густо якраз навпаки, жаху властивий якийсь закляклий спокій. Хоча жах це завжди жах перед чимось, але ж не перед цією конкретною річчю. Жах перед чимось завжди є жахом від чо­гось, але не від цієї ось певної речі. І невизначеність того, перед чим і від чого нас охоплює жах, є не просто брак невизначеності, а принципова неможливість будь-що визначити. Вона дає про себе знати в такій загальновідомій формулі.

Під час жаху, говоримо ми, "людині робиться моторошно". Що "робить себе" моторошним і "якій людині"? Ми не можемо сказати, перед чим людині моторош­но. Робиться взагалі моторошно. Всі речі і ми самі потопаємо в якійсь байдужості. Потопаємо, однак, не в сенсі простого зникнення, але речі повертаються до нас цим своїм осіданням як таким. Просідання сущого в цілому навалюється на нас під час жаху, поглинає нас. Не залишається нічого для опори. Залишається і захльостує нас — посеред вислизання сущого — лишень це "нічого".

Жах відкриває Ніщо.

Під час жаху "земля вислизає з-під ніг". Точніше: жах забирає у нас землю з-під ніг, тому що примушує вислизати суще в цілому. Тому і ми самі — ось ці існу­ючі люди — із загальним проваллям сущого також вислизаємо самі від себе. То­му в принципі жахливо робиться не "тобі" і "мені", а "людині". Лише наше чисте буття, приголомшене цим проваллям, коли йому ні на що спертися, все ще тут.

Жах відбирає в нас здатність мови. Оскільки суще в цілому вислизає і насу­вається прямо-таки Ніщо, перед його лицем замовкає будь-яке мовлення з його "є". Те, що, охоплені жахом, ми часто намагаємося порушити порожню тишу жаху, байдуже якими словами, тільки вказує на присутність Ніщо, Що жах відкри­ває Ніщо, людина сама підтверджує відразу, як тільки жах відступить. У ясному розумінні, що тримається на свіжості спогаду, нам доводиться визнати: там, пе­ред чим і з приводу чого нас огорнув жах, не було, "власне", нічого. Так воно й є: саме Ніщо — як таке — явилося нам.

У фундаментальному настрої жаху ми досягли тієї події в нашому бутті, завдяки якій відкривається Ніщо і виходячи з якої повинно ставитися питання про нього.

[Хайдеггер М. Что такое метафизика ? // Время и бытие. - М., 1993. - С. 18—21]