Проблемне завдання

1. Чому у Фоми Аквінського звертання теології до філософії вимагає окремого виправдання?

2. Чим виправдане надання філософії статусу «служниці», якщо підхід до вищих реалій лежить через природний розум?

Фома Аквінський

Сума теології

(Фрагмент про філософію)

Для спасіння людського було необхідно, щоб понад філософські дисципліни, які ґрунтуються на людському розумі, існувала певна наука, заснована на Божественному одкровенні; це було необхідно передусім тому, що людина співвіднесена з Богом як з певною своєю ціллю. А проте, ціль отся не піддається осягненню розумом. <…> Між тим належно, аби ціль була заздалегідь відома людям, щоб вони співвідносили з нею свої зусилля та дії.

Притому навіть і те знання про Бога, яке може бути добуте людським розумом, з необхідності мало бути викладене людині через Божественне одкровення: адже істина про Бога, відшукана людським розумом, була б приступна не багатьом, притому з домішкою численних помилок, між тим як от від володіння цією істиною цілком залежить спасіння людини, яке здобувається у Богові. Отож для того щоб люди досягали спасіння і з більшим успіхом, і з більшою упевненістю, необхідно було, щоб приналежні до Бога істини Богом же і були викладені в одкровенні.

…Отже, було необхідно, щоб філософські дисципліни, які отримують своє знання від розуму, були доповнені наукою, священною та заснованою на одкровенні.

Ця наука (теологія) може взяти щось від філософських дисциплін, але не тому, що відчуває в цьому необхідність, а лише ради більшої дохідливості викладених нею положень. Адже ж основоположення свої вона наслідує не від інших наук, але безпосередньо від Бога через одкровення. Притому ж вона не слідує іншим наукам, як вищим стосовно неї, але звертається до них, як до підпорядкованих їй служниць, подібно тому як теорія архітектури звертається до службових дисциплін або теорія держави вдається до науки військової справи. І сама ота обставина, що вона все-таки вдається до них, походить не від її недостатності або неповноти, але лише від недостатності нашого здатності розуміти: останню легше вести від тих предметів, які відкриті природному розуму, джерелу інших наук, до тих предметів, які вищі за розум і про які тлумачить наша наука (теологія).

[Фома Аквинский. Сумма теологии / Фома Аквинский // Антология мировой философии в 4 т. Т.1, часть II. – М.: Мысль, 1972.]

Проблемне завдання

1. Як відрізнити буття від сущого?

2. Від чого буття видається примарним і оманливим?

3. Чому питання про буття неминуче приводить до ніщо?

4. Коли буває таке, що буття себе являє, хіба обов’язково у стані жаху?

Мартін Гайдеґґер

Вступ до метафізики

(Уривок)

Отож питання "Чому взагалі є суще, а не навпаки — ніщо?" спонукає нас запитати: "Як стоїть справа з буттям?"

Ми запитуємо тепер про щось, що здебільшого залишається для нас по­рожнім звуком і створює небезпеку, що, запитуючи далі, ми станемо жертвою словесних ідолів. Тим нагальніше у зв'язку з цим із самого початку слід з'ясувати самим собі, як стоїть справа з буттям і з нашим розумінням буття. Причому пере­дусім важливо весь час мати на увазі, що буття сущого ми не можемо безпосе­редньо сприймати ані при сущому, ані в сущому, ані взагалі бодай де-небудь.

Вдамося до деяких прикладів. Там, на протилежному боці вулиці, розташова­ний будинок реального училища. Певне суще. Ми можемо оглянути споруду ззовні, з усіх боків, обійти її зсередини від підвалу до горища і побачити все, що там є: коридори, сходи, класні кімнати та їх обстановку. Повсюдно ми знаходимо суще, і навіть цілком впорядковане. Де ж буття цього реального училища? Адже училище є. Будинок є. Коли щось і має стосунок до цього сущого, так це його бут­тя, проте всередині сущого ми його не знаходимо.

Буття не полягає в тому, що ми розглядаємо суще. Будинок стоїть на своєму місці, навіть якщо ми його й не розглядаємо. Ми можемо виявити його лишень то­му, що він уже є. Окрім того, як видається, буття цього будинку зовсім не для всіх однакове. Для нас спостерігачів і перехожих, воно інакше, ніж для учнів, які в ньо­му сидять, не тому, що учні бачать його тільки зсередини, але тому що, власне, для них цей будинок є тим і таким, чим і яким він є. Буття подібних будинків можна не­наче носом чути, і навіть десятиліття потому запах усе ще відчутний. Він передає буття сущого набагато безпосередніше і правдивіше, ніж опис і огляд. З іншого бо­ку, наявність будинку не ґрунтується на цій пахучій речовині, яка хтозна де витає.

Як стоїть справа з буттям? Чи можна буття бачити? Ми бачимо суще, крейду, що тут лежить. Але чи бачимо ми буття так само, як колір, світло або темряву? Або, можливо, ми чуємо, смакуємо і сприймаємо буття на дотик? Ми чуємо, як мчить вулицею мотоцикл. Ми чуємо, як глухарка на льоту ширяє між деревами на схилі гори. Але чуємо ми, власне, лише шум працюючого двигуна, тільки шум, який створює глухарка. Описувати понад це чистий шум нам важко і незвично, адже він як раз і не є тим, що ми зазвичай чуємо. [Порівняно із простим шу­мом,] ми чуємо завжди більше. Ми чуємо птаха, що летить, хоча, строго кажучи, варто було б сказати: глухарка не є чимось, що чують, не є деяким звуком, який можна було б убудувати у звукоряд. Так само з іншими відчуттями. Ми торкаємо­ся оксамиту, шовку; ми одразу бачимо їх як те або те суще. Одне суще інакше, ніж інше. Де розташоване і в чому полягає буття?

Проте ми маємо бути обачнішими і пам'ятати про оточення, яке буває вужче або ширше і в якому ми буваємо щодня і щогодини, свідомо і несвідомо, про те оточення, яке повсякчас зсуває свої кордони і кінець кінцем проривається крізь них. Громовиця, що насувається з-за гір, "є" або, що тут те саме, "була" вночі. В чому полягає її буття?

Далеке пасмо гір просто неба... Це "є". В чому полягає буття? Коли і кому во­но відкривається? Подорожньому, який милується краєвидом, селянину, який з нього і в ньому черпає свої будні, або метеорологу, який складає прогноз пого­ди? Хто з них осягає буття? Всі і ніхто. Або ж усе те, що ці люди вловлюють у пасмі гір під високим небом, суть лише кожного разу деякі його види, що відкри­ваються зору, не саме пасмо, як воно "є" саме по собі, не те, в чому полягає його власне буття? І хто має осягнути це останнє? Або ж взагалі супроти всякого смислу, супроти смислу буття запитувати про щось таке, що ховається за цими видами? Чи не в самих цих видах полягає буття?

Портал ранньої романської церкви є чимось сущим. Як і кому відкривається його буття? Мистецтвознавцю, який оглядає і фотографує цей портал під час екс­курсії, настоятелю, який у день свята проходить крізь нього зі своїми ченцями, або ж дітям, які влітку бавляться у затінку від нього? Як стоїть справа з буттям цього сущого?

Держава — вона є. В чому полягає її буття? В тому, що поліція хапає підоз­рюваних, або ж у тому, що в імперському міністерстві стільки-то машинок висту­кує текст під диктовку державних секретарів і радників? Або ж держава є в пере­говорах фюрера з англійським міністром закордонних справ? Держава є. Але де ж ховається буття? Чи є воно взагалі де-небудь?

Ось картина Ван Гога: пара грубезних черевиків — більше нічого. Картина, власне кажучи, нічого не зображує. І все-таки з тим, що там є, відразу опиняєшся віч-на-віч, неначе ти сам пізнім осіннім вечором, коли у вогнищах догоряє картоп­ляне бадилля, взявши цапку, втомлено чвалаєш додому. Що тут суще? Полотно? Мазки? Кольорові плями?

Що в усьому тому, що ми тільки-но назвали, є буттям сущого? Як ми, власне, з нашими безглуздими запитаннями і розумуванням уживаємося в цьому світі?

Адже все те, що ми назвали, є, і, одначе, як тільки ми хочемо схопити буття, кожного разу стається так, неначе ми занурюємо руки в порожнечу. Буття, про яке ми тут запитуємо, майже таке саме, що й ніщо, хоча б ми кожної миті й чини­ли спротив, вберігаючи себе від необхідності сказати, що все суще немовби не є.

Але буття залишається незнайденим, майже таким самим, як і ніщо, краще б сказати, зовсім таким. Слово "буття" врешті-решт усього тільки порожнє слово. Воно не припускає нічого дійсного, відчутного, реального. Отож, його значення є лише неіснуючий туман. Таким чином, у кінцевому підсумку Ніцше цілком правий, коли такі "вищі поняття", як буття, називає "останнім димком леткої реальності". Хто захоче погнатися за таким туманом, словесне позначення якого є лише найменування великої химери? "І справді, ніщо не мало до сих пір більшої наївної сили переконливості, ніж химера буття...".

"Буття — туман і химера, омана?" Те, що Ніцше говорить тут про буття, не є заувага, кинута мимохідь, у гарячці підготовчої роботи над його потаємним, так і не завершеним твором. Найімовірніше для нього це провідне розуміння буття від самого початку його філософської праці. На ньому ґрунтується і ним визначаєть­ся його філософія в самій її основі. Але ця філософія і тепер добре захищена від незграбних І пустих домагань письменницької братії, яка тепер обступила Ніцше і стає дедалі численнішою. Мабуть, найгірше зловживання його творами ще попе­реду. Коли ми говоримо тут про Ніцше, ми не хочемо мати з усім цим нічого спіль­ного; так само і зі сліпою героїзацією. Для цього наше завдання — куди важ­ливіше і водночас тверезе. Воно полягає в тому, щоб у добре організованому на­паді на Ніцше вперше повністю розвинути все те, що здобуте ним самим. Буття — це туман, омана. Все це так, нам залишилось б звідси вивести, що від питання "Чому взагалі є суще, а не навпаки — ніщо?" слід відмовитись. Адже навіщо пи­тати, якщо те, про що запитується, всього тільки туман і омана?

Чи говорить Ніцше істину? Чи, може, він сам — остання жертва довгих блу­кань і втрат, але як така жертва водночас і невпізнане свідчення нової не­обхідності? Чи в бутті причина, що воно так заплутане, чи в слові справа, що воно залишається таким порожнім, або ж причина в нас самих — у тому, що, творячи і маючи на меті суще, ми випали при цьому з буття? Чи не стоїть справа так, що при­чина навіть і не в нас, нинішніх, і не в наших найближчих і віддалених попередни­ках, але в тому, що від самого початку проходить через усю європейську історію, через те звершення, в яке ніколи не проникає погляд жодного історика і яке все ще звершується — і в минулому, і нині, і в майбутньому? А що, коли людина, коли народи у своїх найбільших підступах, у своїй найбільшій вправності перебувають у певному відношенні до сущого, а проте, самі того не знаючи, давно вже випали з буття, що, коли саме в цьому найглибша і справжня причина їхнього занепаду?

[Хайдеггер М. Введение в метафизику. - СПб., 1997.]

Мартін Гайдеґґер