“Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.”. Основним завданням Президент України визначив реалізацію політики економічного зростання. Було поставлено за мету забезпечити зростання 1,3в -1,4 раза реальних доходів населення, продуктивну зайнятість та створення 1 млн. нових робочих місць, поступово підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.

2. Політична нестабільність 2000-2002 рр. в Україні

Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Наприкінці 1999 р. Верховна Рада відмовилася затвердити на посаду прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка. Президент Кучма запропонував іншу кандидатуру– колишнього Голову Національного банку Віктора Ющенка. 23 грудня 1999 р. кандидатура В. Ющенка була підтримана більшістю правих і центристських фракцій та частиною соціалістів.

Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом України та парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури – парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися. Координаційну раду більшості очолив .ЛКравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента Кучму та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником – В. Медведчука, заступником – С. Гавриша. Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями. Це з самого початку ставило під сумнів можливість ефективної діяльності парламентської більшості. Створена в лютому 2000 р. у парламенті більшість у квітні 2001 р. розпалася.

Важливою подією першої половини2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з Указом Президента про Всеукраїнський референдум

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

186

за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань: про недовіру Верховній Раді та надання президентові додаткових повноважень щодо розпуску парламенту, обмеження депутатської недоторканності та зменшення кількості народних депутатів до300, формування двопалатного парламенту і прийняття Конституції Всеукраїнським референдумом. Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму(про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції Всеукраїнським референдумом), що в певною мірою заспокоїло українців й інозе-

мних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли “так” на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила.

Гострота політичної ситуації в країні у 2 000 році була зумовлена касетним скандалом, який став поштовхом до формування радикальної опозиції, головними вимогами якої стали відставка Л. Кучми і проведення позачергових президентських виборів. У грудні 2000 р. утворився рух “Україна без Кучми”, в якому об’єдналися різні, навіть протилежні політичні сили. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом“Україна без Кучми і Ющенка”.

17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету Міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала його роботу незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету Міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент України підписав указ про відставку уряду. 29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення Прем’єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду:

·посилення соціальної спрямованості реформ;

·реформування податкової системи;

·підтримка та захист вітчизняних товаровиробників;

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

187

·активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку;

·забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання;

·розробка та реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу;

·адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності

системи державної влади та формування громадянського суспільства. На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації.

На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештували. У різних регіонах України відбулися демонстрації та мітинги з вимогами розслідування“касетного скандалу” та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку президента. Кульмінацією акцій опозиції стали події 9 березня 2001 р. у день народження Т. Шевченка, коли дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.

Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку Голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту.

Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента Кучми не вдалася. Проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч11 квітня 2001 р. Кучми з представниками 76 партій.

Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон “Про вибори народних депутатів України” передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

188

інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників “партії влади” одержала перемогу саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом України не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралася в одномандатних округах, а інша – за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок“За єдину Україну”, сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та Трудовою Україною. Блок очолив Голова Адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія зелених України, блок Демократичної партії України та Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.

Десять політичних партій, серед яких Народний Рух України, Український народний рух, Партія “Реформи і Порядок” і “Солідарність” утворили Блок В. Ющенка “Наша Україна”, учасники якого відносили себе до поміркованої, конструктивної опозиції.

Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: “Батьківщина”, “Собор”, Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку таких відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту .ЛКучми та перехід до парламентської форми правління.

Опозиційність до режиму декларувала й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до президента, змусило багатьох сумніватися в декларованій опозиційності.

Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4 %-й бар’єр подолали такі партії: “Наша Україна” (23,5 %), КПУ (20 %), “За єдину Україну” (11,8 %), Блок Ю. Тимошенко (7,2 %), СПУ (6,9 %), СДПУ(о) – (6,3 %). У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку “За єдину Україну”, переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

189

Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. “Єдина Україна” розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після “Єдиної України” та “Нашої України”.

21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.

У 2002 р. президент заявив про необхідність проведення політичної реформи, яка передбачала:

·обрання депутатів за партійними списками;

·формування коаліційного уряду парламентською більшістю, яка відповідає за його роботу;

·наділення президента правом розпускати парламент у разі відсутності у визначений термін більшості, неспроможності більшості сформувати уряд і несхвалення Державного бюджету на наступний рік;

·визнання результатів Всеукраїнського референдуму без затвердження будь-яким органом влади;

·розподіл парламенту на дві палати;

·перетворення України на парламентсько-президентську республіку;

·розмежування в часі виборів до Верховної Ради, органів місцевого самоврядування, президента, але впродовж одного року та на один термін – п’ять років.

6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента “Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України“Про внесення змін до Конституції України”. Наближення президентських виборів 2004 р. ще більше активізувало політичне життя в країні.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

190

3. Етапи конституційного процесу в Україні. Прийняття Конституції України

У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес – розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції. Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.

У перший період (1992-1994 рр.) конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради .І Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Під час обговорення проекту 1993 р. було опрацьовано 7 його концепцій, запропоновано 47 тис. поправок, доповнень, заперечень. Жоден проект не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання(1990-1994 рр.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння президента та Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (1994-1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.

У другий період (1994-1996 рр.) конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови та символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України було підписано конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції.

У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав указ про проведення у вересні1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено узгоджувальнукомісію на чолі з .МСиротою. Було

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

191

розв’язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято, її текст підписали Президент України та Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

Конституція складається із 15 розділів (розділ XV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно із Конституцією, Україна є унітарною державою (ст. 2) з єдиним громадянством (ст. 4). Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Державною мовою в Україні є українська (ст. 10). У ст. 20 визначаються державні символи України, про які вже говорилося вище. Проголошений у ст. 8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Ключовою для всієї Конституції є ст. 3, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження та збереження її прав є головним обов’язком держави. Розділ II присвячений правам, свободам та обов’язкам людини й громадянина. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості(ст. 23). Кожна людина має невід’ємне право на життя (ст. 27), свободу та особисту недоторканність (ст. 23); кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефонних розмов (ст. 31), свободи пересування, вільний вибір місця проживання(ст. 33), свобода думки і слова (ст. 34). Важливою є ст. 41, в якій проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен має право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на житло (ст. 47), на охорону здоров’я (ст. 49), на освіту (ст. 53).

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла зміни до Конституції України, які передбачають перехід до парламентсько-прези- дентської форми правління. Україна є парламентсько-президентською республікою. Значні права надані Президенту України(розділ V). Він є главою держави (ст. 102) і обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Може бути переобраний, але не більше, ніж два строки підряд (ст. 103). Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, він нагороджує державними нагородами, здійснює помилування.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

192