Державний вищий навчальний заклад “Українська академія банківської справи Національного банку України”

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Курс лекцій

Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” економічних спеціальностей

усіх форм навчання

Суми ДВНЗ “УАБС НБУ”

2009

УДК 94(477)(0.42.3) І-90

Рекомендовано до видання методичною радою Державного вищого навчального закладу “Українська академія банківської справи Національного банку України”, протокол № 4 від 05.12.2008.

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, протокол № 5 від 21.10.2008.

Укладачі:

кандидат історичних наук, доцент

А.І. Зякун (вступ, теми 4, 8-11);

кандидат історичних наук, доцент

В.Г. Троян (теми 1-3, 5-7)

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор

Ю.Г. Осадчий;

кандидат історичних наук, професор

В.М. Холод

Відповідальний за випуск

доктор філософських наук, професор

І.П. Мозговий

Історія України [Текст] : курс лекцій / [уклад.: А. І. Зякун, В. Г. Троян] ; І-90 Державний вищий навчальний заклад “Українська академія банківської справи Національного банку України”. – Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”,

2009. – 211 с.

Вивчення гуманітарних дисциплін – важлива складова загальноосвітньої та світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. Цей посібник допоможе студентам вивчити вітчизняну історію, сформує навички структурного аналізу й систематизації історичних подій та явищ.

Призначений для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня“бакалавр” економічних спеціальностей усіх форм навчання.

УДК 94(477)(0.42.3)

©ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, 2009

ВСТУП ДО ДИСЦИПЛІНИ: ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ЯК НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

План

1.Історія як наука. Предмет курсу “Історія України”.

2.Джерелознавство та історичні джерела. Історіографія. Допоміжні історичні дисципліни.

3.Функції історії. Методи та принципи історичних досліджень. Періодизація історії.

1. Історія як наука. Предмет курсу “Історія України”

Історія – одна з найбільш давніх серед двох тисяч існуючих наук. Змістом історії завжди є історичний процес, що розкривається в явищах життя людини, відомості про які збереглися в історичних пам’ятниках і джерелах. Явища ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики країни, міжнародних відносин, діяльності історичних осіб. Отже, історія – 1) це наука про життя й розвиток суспільства, або 2) це наука про минуле людського суспільства і про його сьогодення.

Історія за широтою вивчення об’єкта поділяється на історію світу в цілому (всесвітня історія), історію континентів (наприклад, історія Латинської Америки), історію окремих країн і народів (історія України).

Історія – це наука багатогалузева. Вона складається з цілого ряду самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, воєнної, історії держави та права тощо. Саме тому історія тісно пов’язана з іншими науками– психологією, соціологією, філософією, юридичними науками, економічною теорією, математикою, мовознавством, літературознавством та ін. У той же час кожна з існуючих наук за час розвитку людства пройшла свою історію. І на сучасному етапі всі науки і види мистецтва обов’язково містять історичний розділ. Наприклад, історія математики, лінгвістики, літератури, історія держави і права та інші.

Історія України – це наука, що вивчає в хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях та його закономірності.

Предметом навчального курсу “Історія України” є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, етногенез українського народу, його відносини з іншими народами, матеріальний та духовний розвиток, боротьбу за свою незалежність.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

4

2. Джерелознавство та історичні джерела. Історіографія. Допоміжні історичні дисципліни

Галузь науки, яка займається дослідженням історичних джерел, називається джерелознавством. Історичним джерелом вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. Але необхідно відрізняти історичне джерело від дослідження, написаного на основі історичних джерел.

За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на такі види: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо); етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв); лінгвістичні (мова, діалекти); усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів’я, приказки тощо); писемні, які, в свою чергу, діляться на актові матеріали (офіційні документи різних установ) та оповідні пам’ятки (літописно-мемуарні та літературні твори). Наймолодшою групою джерел єфотодокументи. Окремо варто згадати ще один вид джерел– графіті. Це стародавні написи на стінах, на предметах, на склі, на кераміці, гарматах. Вони найдосконаліше відображають життя слов’ян з X ст. і до наших днів. Тобто, це написи на всьому, крім паперу. Як бачимо, джерел, на базі яких вивчається історія, значна кількість, тому їх класифікують за історичними періодами.

Давню історію України відтворюють в основному речові(археологічні) пам’ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів (Геродот, Страбон, Птолемей, Тацит, Прокопій Кесарійський, Йордан, Лев Діакон, Аль-Масуді та ін.). Особливе місце серед джерел займають літописи – “Повість минулих літ”, а також Київський та Галицько-Волинський літописи. У них описані події від створення світу і до кінця як Київської, так і ГалицькоВолинської держав. Але опис Київської Русі не буде повним беззаконодавчих актів. Це комплекс пам’яток, в яких в юридичних нормах відображено історію України. В основному це збірники норм давньоруського законодавства (“Руська правда”, уставні грамоти Володимира Святого тощо). Група актових джерел складається з дарчих і фундаційних грамот. Перші були продажними, купчими, заповітними. Наприклад, помирав князь Володимир Васильович і заповідав землі та владу своєму синові і родичам. Були також грамоти розмежувальні і роздільні. Зовнішньополітичні відносини Русі з сусідами відображали договори русів з Візантією. Окрему групу джерел княжого періоду становлять художні твори, серед них “Слово о полку Ігоревім”.

У польсько-литовський період, з другої половини XIV ст., кількість писемних пам’яток різко збільшується. Основні джерела цієї

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

5

доби – щоденники сеймів, сеймиків і книг судів, метрики, жалувані грамоти, інвентар, устави на волоки, полемічна література. Тільки Литовський статут мав три редакції, зокрема 1529, 1566 та 1588 року. А ще були дуже важливі Густинський, Львівський, Острозький та Хмільницький літописи, “Опис України” Г.Л. де Боплана.

Часи козацької державності (середина ХVІІ-ХVІІІ ст.) відображені в дипломатичних документах Б. Хмельницького, численних мирних угодах між Україною, Московією, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, “статтях”, що укладалися між царем і новообраним гетьманом, Гадяцькому трактаті, Конституції П. Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі, а також у козацьких літописах, мемуарах і щоденниках козацької старшини.

Значна кількість законодавчих актів, матеріалів офіційного діловодства, статистичних даних, документів громадсько-політичних, національних організацій стосується періоду панування в Україні Австрійської і Російської імперій. Велике значення мають матеріали каральних і судово-слідчих органів щодо декабристів, Кирило-Мефодіївського братства, народників, опришків, селянських і робітничих рухів та їх лідерів, царських указів про заборону української мови, письменства.

Різноманітними документальними матеріалами наповнена історія України XX ст. Особливо це стосується радянського періоду нашої історії. Тут джерелами першочергової ваги були партійні документи: документи КПРС (програми і статути), матеріали партійних з’їздів і конференцій, документи керівних партійних органів на місцях. Наступними за важливістю є акти законодавчої і виконавчої влади: Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів, обласних Рад народних депутатів. Джерелом цього періоду є радянська періодична преса: газети та журнали. Преса поділялася на партійну, органів управління, профспілкову, комсомольську, історичну тощо. Окрему групу історичних джерел становлять документи, що перебували в спецсховищах та закритих фондах архівів і бібліотек. Це документи про голодомори, про культ особи Сталіна, про масові репресії 30-х років ХХ ст., про дисидентський рух в Україні, літературу самвидаву, справи політв’язнів тощо.

Отже, історичні джерела мають:

·загальнотеоретичне значення, тобто на джерелознавстві формується світогляд, засвідчується громадська позиція кожної людини;

·прикладне, яке полягає в тому, що праця ученого чи досвід практика не принесуть позитивного результату, якщо вони не базуються на джерелах, на достовірних документальних даних.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

6

Історіографія (з грецької – опис історії) – дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з’ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію та форми дослідницької роботи в галузі історії.

Інтерес до свого минулого зародився в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи. Літописи (літ описи) X ст. мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, потім у монастирях. У XI ст. з’являються літописні зводи, автори яких пов’язують записи з політичним життям. Найчастіше літописці належали до найближчого оточення великого князя, були його довіреними особами. У перших руських літописах події розпочинаються із “сотворіння світу” і закінчуються XІII століттям. У 1113 р. чернець Печерського монастиря Нестор у “Повісті временних літ” зробив спробу пояснити походження Русі та перших її правителів. Нестор і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов’язали історію Русі зі світовою історією.

Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу та в часи козацької державності. У XVII ст. вузькі літописні рамки розширюються, набирають наукового характеру. У цей час звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величка, Граб’янки, що відтворюють події часів Б. Хмельницького. У 1674 р. викладач Київської колегії Інокентій Гізель видав “Синопсис”, який на довгі роки став основним посібником з історії України і Росії. “Синопсис” витримав більш ніж 30 перевидань і до XIX ст. використовувався як підручник. Іншим видатним твором була “Історія русів”, написана в кінці XVІII ст. Кониським чи Полетикою.

У XIX ст. в Україні починають розвиватись історичні школи та напрямки, основою яких була широка документальна база. Так, Д. М. Бан- тиш-Каменський на основі архівних матеріалів написав тритомник “Историю Малой России”. Під впливом “Історії русів” Микола Маркевич у 1842-1843 рр. видав двотомну “Историю Малороссии” з тритомним додатком історичних документів і приміток. На етнографічних та археологічних матеріалах були написані праці М. Максимовича, який започаткував народницький напрям у дослідженні історії, написавши значну кількість невеликих статей і розвідок з української історіографії (в основному княжого та козачого періодів). Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров у таких працях: “Історія України

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

7

в життєписах визначнійших єї діячів”, “Богдан Хмельницький”, “Мазепа та мазепинці”. Історіографія в другій половині століття зазнала впливу В.Б. Антоновича. Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які згодом стали завідувачами катедр в університетах України. В. Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Йому вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу. Найвідомішим представником Київської школи й народницького напрямку був М. Грушевський, автор величезної кількості історичних праць, серед них – “Очерки истории украинского народа”, “Ілюстрована історія України”, а також перша багатотомна“Історія України-Руси”, де вперше була викладена систематична історія України, починаючи з кам’яного віку. Представники народницького напрямку надавали перевагу соціа- льно-економічним питанням над національно-політичними, намагалися підпорядкувати інтереси влади прагненням народу.

Початок ХХ століття був теж плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала під юрисдикцію зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатила історичну науку своїми талановитими працями. Серед них А.О. Скальковський (“Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького”, Д.І. Багалій “Історія Слобідської України”), О. Єфименко (“История украинского народа”), Д.І. Яворницький (тритомна “Історія запорізьких козаків”), І.П. Крип’якевич (“Історія України”) та інші. Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції М. Грушевського, на початку ХХ ст. почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка “Нарис історії України”, а також С. Томашівського, який зробив синтез княжої доби, та В. Липинського, що проаналізував козацький період української історії.

Історіографія історії України 1917-1991 рр. складається з великої кількості праць радянських учених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але наприкінці його існування влада добилась майже повної національної ідентичності, зрусифікувавши історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії– восьмитомнику “Історії Української РСР” (в 10-ти книгах). У ній повністю була заперечена автохтонність етногенезу українського народу.

Сучасна українська історіографія ґрунтується в працях вчених на засадах утвердження національної свідомості і державотворення.

Історична наука має допоміжні історичні дисципліни (понад 60),

що мають порівняно вузький предмет дослідження. До них належать: хронологія, що вивчає системи відліку часу; палеографія – рукописні

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

8

пам’ятники і старовинне письмо; дипломатика – історичні акти; нумізматика – монети, медалі, ордени, грошові системи, історія торгівлі;

метрологія – система мір; прапорознавство – прапори; геральдика –

герби країн, міст, окремих сімей; сфрагістика – печатки; епіграфіка – написи на кам’яних скелях, плитах, глиняних виробах, металі; генеалогія – наука про походження міст і прізвищ; топоніміка – про походження географічних назв; краєзнавство – історія місцевості, регіону, краю та ін. Таким чином, допоміжні історичні дисципліни, детально вивчаючи вузький предмет дослідження, сприяють більш глибокому розумінню історичного процесу в цілому.

3. Функції історії. Методи та принципи історичних досліджень. Періодизація історії

Історія як наука виконує декілька соціально важливих функцій. Перша – пізнавальна, полягає в самому вивченні історичного шляху країн, народів і в об’єктивно-істинному відображенні всіх явищ і процесів, що становлять історію людства. Друга – світоглядна, яка сприяє формуванню об’єктивних знань на основі історичних фактів. Щоб висновки історії стали науковими, необхідно вивчати всі факти в їх сукупності, що належать до певного процесу. Тільки тоді можна буде отримати об’єктивну картину світу і забезпечити науковість пізнання. Історія має й велике виховне значення – це третя функція історії. Знання історії формує якості громадянина-патріота, показує роль народу та окремих історичних осіб у розвитку суспільства, дозволяє пізнати здобутки людства в їх розвитку, зрозуміти такі категорії, як честь, суспільний обов’язок, дозволяє бачити вади і недоліки суспільства і людей, їх вплив на людські долі. Вивчення минулого привчає мислити історичними категоріями, бачити суспільство в розвитку, оцінювати явища суспільного життя стосовно їх минулого та співвідносити з наступним ходом розвитку подій.

Метод (спосіб дослідження) показує, як відбувається пізнання, на якій методологічній основі, на яких наукових принципах. Метод – це шлях дослідження, спосіб побудови і обґрунтування знань. Методологія історії – це наука про методи, підходи та критерії оцінювання історичних подій, осіб, явищ.

Сучасна вітчизняна історична наука базується на діалектикоматеріалістичному методі, що розглядає суспільний розвиток як приро- дно-історичний процес, який визначається об’єктивними закономірностями, але на нього впливає і суб’єктивний фактор через діяльність мас, класів, політичних партій, лідерів. Існують і конкретно-наукові, прикладні методи історичних досліджень, а саме: структурно-функціональний

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

9

аналіз, моделювання, порівняльний, системний, статистичний, математичний, конкретно-соціологічний тощо.

Історична наука має і власні наукові принципи вивчення історичних фактів. Принцип – це основне правило, якого необхідно дотримуватись при вивченні всіх явищ і подій в історії. Назвемо декілька основних наукових принципів:

·принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних фактів, явищ і подій відповідно до конкретно-історичних обставин, в їх взаємозв’язку і взаємообумовленості. Будь-яке історичне явище треба вивчати в розвитку: як воно виникло, які етапи в своєму розвитку пройшло, яким у кінцевому підсумку стало. Не можна розглядати подію чи особу абстрактно, поза часовими вимірами;

·принцип об’єктивності передбачає опору на факти в їх справжньому змісті, не спотворені і не підігнані під схему. Він вимагає розглядати кожне явище в його різноманітності і суперечливості, в сукупності як позитивних, так і негативних проявів. Головне в забезпеченні принципу об’єктивності – це особа історика, його теоретичні погляди, професійна майстерність і порядність;

·принцип соціального підходу передбачає розгляд історико-економіч- них процесів з урахуванням соціальних інтересів різних прошарків населення, різних форм їх проявів у суспільстві. Цей принцип зобов’язує співвідносити інтереси класові і вузько групові з загальнолюдськими, враховуючи суб’єктивний момент у практичній діяльності урядів, партій, осіб;

·принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу об’єктивних реалій і можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, винести урок на майбутнє.

Періодизація історії – це встановлення хронологічно послідовних етапів у суспільному розвитку людства. В основу цих етапів, як правило, покладені вирішальні фактори, загальні для всіх країн світу.

Всесвітню історію прийнято поділяти на 5 великих періодів: первісна епоха, стародавній світ, середньовіччя, новий час, новітній час. Зазначена періодизація була розроблена вченими, зважаючи на історію Європи. Оскільки Україна є європейською країною, періодизація вітчизняної історії зазвичай збігається з періодизацією всесвітньої історії.

Однак при цьому всерединівеликих періодів виділяються специфічні періоди, характерні тільки для української історії(княжий період, козацький період тощо).

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

10