Висновки

Отже, праворозуміння – це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття оцінку і відношення до нього як до цілісного соціального явища. Праворозуміння – це відображення у людській свідомості за посередництвом терміно-поняття "право" того явища, яке є істотним для існування й розвитку суб'єкта. Інакше кажучи, це роз'яснення (інтерпретація) того, які з вищезгаданих явищ відображаються поняттям, позначеним словом "право" (або ж іншим однозначним з ним терміном чи знаком). Можна стисло висловитись ще й так: праворозуміння – це інтерпретація того, що, власне, відбиває поняття, назване словом "право". До таких явищ (феноменів) найчастіше належали й належать нині, певні людські можливості (свободи), відносини, інтереси (потреби), дії, а також їх психічні відображення (правила поведінки, ідеї, почуття тощо).

При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.

Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення – держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і пози-тивістську теорії права. Сучасний інтегративний підхід до права містить у собі сукупність різних підходів, що забезпечує всебічне й об'єктивне вивчення права. Але в його основі лежить нормативний підхід, що, однак, не виключає й інших підходів, які разом з тим не повинні суперечити норма-тивному розумінню права.

Класифікацію праворозумінь можливо здійснювати за різними критеріями.

Тип праворозуміння визначає вимоги законності, а при їх задоволенні і її справжній рівень у суспільстві. Праворозуміння як вихідна фундаментальна категорія правознавства є науковою основою дослідження законності. Таке дослідження має практичне значення. А оскільки практика – критерій істинності теорії, то існує ще й зворотній зв’язок даних категорій: вимоги законності та їх виконання визначають реально існуючий тип праворозуміння.

Сьогодні згідно з широким праворозумінням законність є комплексним суспільно-політичним явищем, що відображає правовий характер організації суспільства, гармонійний зв’язок права, держави і законодавства. В такому розумінні законність притаманна країнам з демократичним політичним режимом.

До правових шкіл, що визначають право як явище надпозитивне (наддержавне) належать: природна школа права; історична школа права; психологічна школа права; соціологічна школа права.

Виразом природного права є невід'ємні, невідчужувані права людини. На них повинні спиратися норми позитивного права, що дає змогу правам людини визначати права влади (держави), а не навпаки. Представники історичної школи вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. Психологічна школа права утворилась на початку ХХ ст. Поширення психологічних концепцій права було пов’язане з процесом становлення психології як самостійної галузі знань. Соціологічна школа права складається із значної кількості правових концепцій. Серед них: концепція "живого права" (Є. Ерліх), концепція солідаризму (Л. Дюгі), концепція інституціоналізму (М. Оріу), концепція прагматизму (О. Холмс), концепція інструменталізму (Р. Паунд), концепція реалізму (К. Ллевеллін, Д. Френк). Основне завдання юридичної науки, згідно з теорією позитивізму, полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації XIX ст. Нормативізм можна визначити як відтворення позитивізму на базі неокантіанства.

Від кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів становлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій. У цей час природно-правові теорії сформувалися в чотири системи або напрямки: неотомізм; феноменелогізм; екзистенціалізм; герменевтика.

Інтегративний підхід до права – це напрям праворозуміння, який враховує всі аспекти права, зокрема природно-правовий, психологічний, соціологічний, але ґрунтується на нормативістському підході.

Особливостями розвитку правової думки в Україні наприкінці ХІХ – початку XX ст. був потяг до теоретичних та філософських проблем права, визначення основ права, наукове обґрунтування правової держави. Відповідно українські вчені-правознавці заклали основи етико-морального розуміння права, розвинули ряд демократичних ідей і концепцій, спрямованих на "олюднення" держави і права, формування принципу верховенства права, зв'язаності держави правом. Іншими словами створили міцне підґрунтя для сучасного розвитку теорії права.

Проведений аналіз дав нам змогу переконатися в тому, що інтегративний тип праворозуміння можливо і не дав бажаної однозначної відповіді на запитання про визначення поняття права, однак позитив даної теорії в тому, що на відміну від інших концепцій праворозуміння, інтегративна юриспруденція зробила спробу об'єднати існуючі концепції права (або, принаймні, їх певні позитивні елементи), синтезувати їх та знайти найоптимальніший варіант визначення поняття права.

Визначення поняття права, яке пропонується інтегративною юриспруденцією, дуже широке. Однак можливо таке досить широке визначення поняття права для сучасної теорії – один з засобів, за допомогою яких вона намагається визначити внутрішні суперечки. У будь-якому разі слід віддати належне інтегративній юриспруденції, яка є єдиною в своєму роді, оскільки їй вдалося поєднати в собі положення різних і, навіть, суперечливих теорій права, які ніколи не мали між собою майже нічого спільного, внаслідок чого ми отримали визначення поняття права, в якому кожен прихильник тієї чи іншої теорії права може знайти своє власне бачення цього явища. На сьогоднішній день це одне з найґрунтовніших визначень поняття права.