1. Які етапи можна виділити в процесі становлення і розвитку педагогіки? В чому полягає роль Я.А. Коменського? Яка основна мета сучасної вищої освіти? Які кваліфікації студентів магістратури можливі на сучасному етапі?

У розвитку системи педагогічних знань можна умовно простежити три періоди.

Перший – це педагогічні знання донаукового періоду. Це знання у формі народної мудрості поколінь. Вони систематизовані на основі емпіричного досвіду виховання і освіти. У сучасних умовах їх відносять до народної педагогіки (це, зокрема, народна творчість, мудрість, прислів’я, казки тощо).

Другий період – це виникнення теоретичних, педагогічних концепцій для побудови цілісної системи світської освіти. Для цього періоду характерні педагогічні ідеї та положення, що входять до філософських систем знань давнини. Сократа, Платона, Аристотеля (Стародавня Греція), Квінталіана (Стародавній Рим), Конфуція (Стародавній Китай. Вважалось, що людина повинна навчатись без примусу, дотримуючись правил гуманності та етикету.

Як наука педагогіка була відокремлена від філософії на початку ХVІІІ століття англійським філософом Беконом, але її самостійний розвиток пов’язаний з ім’ям чеського вченого Яна Амоса Коменського. Він є автором книги “Велика дидактика” . Основна ідея освітян у ХVІІІ – початку ХІХ століття - створити найбільш сприятливі умови для розвитку природних здібностей дитини (Д. Дідро, Ж. Руссо, А. Дістервег та ін.). В Україні Г. Сковорода.

Третій період – це період становлення і розвитку сучасної педагогіки як наукової системи, структуру якої відображають зв’язки і відносини в ході історичного розвитку різних галузей педагогічних знань. До педагогічних наук належать історія педагогіки, педагогіка вищої школи, загальна, військова, професійна, вікова педагогіка та ін. Методологічну основу сучасних педагогічних наук становить діалектичний підхід до теорії розвитку особистості, суспільства, людства. (Н, Гузік, Є. Ільїн, В. Шаталов О. Макаренка, В. Сухомлинський, С. Швацький, Г. Костюк, Б. Лихачов та ін.)

Педагог-гуманіст. Я.А.Коменський зробив гідний внесок у формування педагогіки як самостійної науки. У працях "Велика дидактика", "Всезагальна порада про виправлення діянь людських", "Материнська школа" він довів наявність об'єктивно існуючих законів навчання і виховання.Коменський розробив закінчену теорію навчання – дидактику, або як він пише у передмові до “Великої дидактики“: “універсальне мистецтво всіх вчити всьому легко, швидко, ґрунтовно“. Коменський розробив періодизацію і систему шкільної освіти. Все життя дитини він розбив на чотири вікових періоди по 6 років у кожному. І для окремого періоду пропонується своя школа: дитинство - від народження до б-ти років - материнська школа; отроцтво - від 6-ти до 12-ти років - школа рідної мови; юність - від 12-ти до 18-ти років - латинська школа чи гімназія; змужнілість - від 18-ти до 24-х років - академія чи університет.

У "Великій дидактиці'Я.Коменський не тільки розробив чітку систему навчання і виховання, але й розкрив суть основних її принципів, таких як: наочність; свідомість і активність; послідовність і систематичність знань; міцне оволодіння знаннями і навичками.Я.Коменський детально вивчив досвід навчання з урочної системи, а також дав теоретичне обґрунтування класно-урочної системи шкільного навчання і сформулював її основоположні принципи. Основний Принцип демократизму спільного навчання хлопчиків і дівчаток (школа рідної мови), бідних і багатих. Йому також належить виділення у навчальному році чвертей.Підручники Я.Коменського містять багатий навчальний матеріал, в закладені ідеї виховання особистості, виховання людяності в людині. Коменський виділяє чотири основних доброчесності: мудрість, поміркованість, мужність і справедливість.

Головною метою сучасної освітньої системи в Україні є всебічний розвиток особистості, формування активного громадянина суспільства, забезпечення країни кваліфікованими кадрами. Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України “Про освіту” та “Про вищу освіту”.

Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності.На сучасному етапі окремо виділяють магістрів медичного та ветеринарного спрямування, які можуть здобувати кваліфікацію магістра на основі повної загальної середньої освіти та всіх інших магістрів, які отримують кваліфікацію магістра на базі базової вищої освіти (Приклад: у нас кваліфікація бакалавр з авіоніки).

2. Що таке викладання та учіння? Чому в процесі навчання акцентується увага на формування компетенцій студентів? Наведіть приклади основних компетенцій.

“процес навчання” - це один з видів двосторонньої діяльності, у якому увага зосереджена на проблемах викладання та учіння, тобто на взаємодії викладача і студента. Учіння – це система пізнавальних дій студента, спрямованих на вирішення навчально-виховних завдань. Викладання — упорядкована діяльність педагога щодо реалізації дидактичних цілей (освітніх завдань), забезпечення передавання знань, навичок і вмінь та їх усвідомлення й практичного застосування.

“компетенція” – це сукупність доступних для вимірювання чи оцінювання умінь, знань і навичок, набутих упродовж навчання і необхідних для виконання певного виду професійної діяльності. Зміни у підходах до навчання стосуються зміщення акцентів з процесу на результати навчання. Це означає, що не тільки викладач у процесі своєї праці готує компетентного фахівця, але й студент, зацікавлений в реалізації цієї мети, виступає суб’єктом цієї співпраці.

В процесі навчання увага акцентується на формуванні компетенцій студента оскільки навчання – це активна цілеспрямована діяльність студента спрямована на опанування знань, навичок та вмінь застосувати їх у професійній діяльності. Викладача виступає в ролі організатора самостійної пізнавальної діяльності студента. ( Тому що основне завдання навчання – навчити студента вчитись. )

Відібрано 30 загальних компетенцій з трьох категорій: інструментальні, міжособистісні і системні. Вони класифіковані з погляду значення навичок для професії і рівня опанування після закінчення програми навчання.

Комплекс інструментальних компетенцій включає:

• здатність до аналізу та синтезу;

• уміння організовувати та планувати;

• базові загальні знання;

• базові знання з професії;

• комунікативні навички з рідної мови;

• елементарні комп’ютерні навички;

• навички оперування інформацією (здатність отримувати та аналізувати інформацію з різних джерел);

• здатність вирішувати проблеми;

• здатність приймати рішення.

Міжособистісні компетенції – це індивідуальні здібності, пов’язані з умінням виражати співчуття і формувати стосунки в команді. Комплекс міжособистісних навичок включає:

• здатність до критики та самокритики;

• здатність працювати в команді;

• міжособистісні навички;

• здатність працювати в міждисциплінарній команді;

• здатність співпрацювати з експертами в інших предметних областях;

• здатність сприймати різноманітність та між культурні відмінності;

• здатність працювати в міжнародному контексті;

• прихильність до етичних цінностей.

Системні компетенції потребують засвоєння інструментальних та базових компетенцій як підґрунтя і охоплюють:

• здатність застосовувати знання на практиці;

• дослідницькі здібності;

• здібність до навчання;

• здатність адаптуватися до нових ситуацій;

• здатність генерувати нові ідеї;

• здатність до лідерства;

• розуміння культур та звичаїв інших країн;

• здатність працювати автономно;

• здатність до ініціативи і підприємництва;

• відповідальність за якість;

• прагнення до успіху *.

3. Які документи відображають зміст вищої освіти? Чим відрізняється навчальний план від навчальної програми? Яку систему філософських категорій можна застосувати, щоб відокремити структурні елементи змісту?

Нормативні документи, що визначають зміст освіти: Навчальний план, Програма навчальної дисципліни та робоча програма.

Навчальний план – нормативний документ, що його складає вищий навчальний заклад на підставі освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки, у ньому подано перелік та обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення навчальних занять (лекцій, лабораторних, практичних, семінарських, індивідуальних занять, консультацій, навчальних і виробничих практик) та їх обсяг, графік навчального процесу, форми і засоби проведення поточного й підсумкового контролю. У навчальному плані вказано й час, відведений на самостійну роботу. Навчальний план розробляють на весь період і затверджує керівник вищого навчального закладу. На підставі навчального плану складається розрахунок годин у навчальній і робочій програмі для кожного предмета.

На кожний предмет розробляють програму навчальної дисципліни (навчальну програму)— нормативний документи, що визначає роль і місце навчального предмета в системі підготовки фахівців, цілі його вивчення, перелік тем навчального матеріалу, форми організації навчання.

Програми навчальної дисципліни забезпечують професійну підготовку фахівців. Їх розробляють у взаємозв’язку та з метою забезпечити цілісне оволодіння навчальним матеріалом, необхідним для успішного виконання професійної діяльності, запобігти можливому дублюванню, урахувати міжпредметні зв’язки, визначаючи послідовність вивчення навчальних предметів. Навчальна програма включає пояснювальну записку, стислий зміст кожної теми навчальної дисципліни та списки основної і додаткової літератури.

Робоча програма складається з кількох розділів і містить:

- мету, завдання навчальної дисципліни, перелік знань, умінь і навичок, який повинен засвоїти студент за кожним модулем дисципліни;

- загальний тематичний план курсу з розподілом годин за кожною темою (для аудиторної і самостійної роботи студента);

- теми лекційного курсу, практичних, лабораторних занять із зазначенням годин на аудиторну і самостійну роботу;

- розподіл годин на самостійну роботу студентів за кожною темою з урахуванням підготовки до контрольних робіт;

- оцінювання результатів діяльності студентів: аудиторна, позааудиторна і контрольна робота за кожним модулем навчальної дисципліни;

- список основної і додаткової літератури.

Для формування варіативного, гармонійного змісту навчальної дисципліни необхідно відокремити структурні елементи змісту. Для цього можна скористуватись системою філософських категорій: загальне, особливе, часткове.

Загальне – це результати фундаментальних досліджень, узагальнення наукових фактів, що дають змогу сприйняти цілісну наукову картину навколишнього середовища, фундаментальні поняття, символи, фізичні величини тощо. Максимально ця категоріяпредставлена в загальнонаукових (або гуманітарних дисциплінах), тобто базових курсах.

Особливе – це специфіка кожної форми руху, закони збереження, основоположні принципи, теорії, тобто емпіричні знання предмета. Ця категорія більше реалізується в курсах проміжного, просунутого рівня (освітньо-технічні або технічні дисципліни).

Часткове – це система знань для пояснення окремих явищ, об’єктів, відновлення конкретного в нових поняттях. Це система теоретичних і емпіричних знань у галузі професійної діяльності. Все це характерне для спеціальних курсів.

4. Які методологічні рівні складають основу сучасних педагогічних наук? Чим вони відрізняються? Чому філософська категорія «загальне» максимально представлена у загальнонаукових дисциплінах?

Загалом предмет методології можна визначити як процес пізнання навчально-виховного процесу, а також визначення принципів побудови, форм, методів і способів пізнання педагогічної діяльності.

У структурі методології педагогіки (як і загалом у педагогіці) виокремлюють чотири рівні: філософський, загально-науковий, конкретно-науковий і технологічний.

Першим рівнем методології є філософія. Зміст цього рівня становлять загальні принципи пізнання й категоріальний апарат науки загалом. Методологічні функції виконує вся система філософського знання. Вона відображає світоглядну інтерпретацію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового мислення у відображенні картини світу.

Другий рівень − загальнонаукова методологія, характерна для більшості наукових дисциплін. Загальнонаукову методологію можна представити системним підходом, який відображає загальний зв’язок і взаємозумовленість явищ і процесів навколишньої дійсності. самостійні компоненти розглядають не ізольовано, а в їхньому взаємозв’язку, у розвиткові й русі. Предметний, функціональний та історичний аспекти системного підходу вимагають реалізації в єдності таких принципів дослідження, як історизм, конкретність, урахування всебічних зв’язків і розвитку. (системний підхід, моделювання, статистична картина світу).

Третій рівень − конкретно-наукова методологія, тобто сукупність методів, принципів дослідження і процедур, які застосовують у тій чи іншій спеціальній науковій дисципліні. (сукупність методів, форм дослідження в конкретній науці). Методологія конкретної науки містить у собі як проблеми специфічеі для наукового пізнаня в даній галузі, так і ті, що висуваються на більш високих рівнях методології

Четвертий рівень – технологічна методологія. розкриває методику й технологію дослідження, тобто набір процедур, які забезпечують одержання достовірного емпіричного матеріалу та його первинне опрацювання. Отож, на цьому рівні методологічне знання має чіткий нормативний характер.( дисциплінарна методологія, що стосується частини науки.)

П’ятий рівень – це методологія міждисциплінарних досліджень.

У загальнонаукових дисциплінах найбільше представлена загальнонаукова методологія, яка відображає загальний зв’язок і взаємозумовленість явищ і процесів навколишньої дійсності. самостійні компоненти розглядають в їхньому взаємозв’язку, у розвиткові й русі. Тому філософська категорія «загальне» максимально представлена у загальнонаукових дисциплінах.

5. Які педагогічні підходи використовуються при формуванні змісту навчальної дисципліни? В яких навчальних дисциплінах максимально представлено філософську категорію «часткове», покажіть структуру змісту окремого заняття такої дисципліни.

При формуванні змісту навчальної дисципліни використовуються наступні педагогічні підходи:

• суб’єктно-логічний підхід – враховує логіку подачі інформації і логіку пізнавальної діяльності,

• соціально-детермінований підхід – враховує рівень знань, рівень розвитку студентів, їх національні, етнічні особливості,

• соціокультурний підхід – враховує необхідність об’єднання природничої, математичної, гуманітарної складової для формування світорозуміння студента (світ навколо і світ всередині).

Розрізняють фундаментальні дисципліни, які вивчають фундаментальні, загальнодоступні знання; дисципліни технічної підготовки, які вивчають специфічні знання, закони, теорії; предмети професійної спрямованості, які вивчають знання для пояснення окремих явищ чи факторів зв’язаних з професійною діяльністю. Філософська категорія «часткове» максимально представлена в дисциплінах професійного спрямування.

Розглянемо приклад формування оптимальної структури змісту навчальної дисципліни за допомогою методу аналогії. Зміст вищої освіти у технічному університеті дозволяє умовно розподілити всі навчальні дисципліни на загальнонаукові (фундаментальні), або базові курси, освітньо-технічні (курси проміжного або просунутого рівня), спеціальні курси та гуманітарні (або непрофільні). Відомо, що фундаментальність освіти – це шлях підготовки фахівця, що відповідає сучасним вимогам науково-технічного прогресу, але вивчення фундаментальних дисциплін має йти поруч з професійними (спеціальними) дисциплінами. Фундаментальні знання орієнтують студента у своїй галузі і дозволяють не тільки аналізувати, а й передбачати їхній подальший розвиток. Об’єднання фундаментальності, ступеневого характеру пізнання і професійної спрямованості може бути покладено в основу системно-структурного підходу до формування структури змісту навчальної дисципліни.

Навчальна-програма - недержавний документ, в якому розкривається вміст освіти з кожного предмету і визначається система наукових знань, світоглядних і морально етнічних ідей, практичних умінь і навичок, якими необхідно володіти студентам.

Існує кілька способів побудови навчальних програм:

а) лінійний (передбачає вивчення предмета з поступовим ускладненням завдань на базі раніше вивченого. Він більш ефективний у використанні часу, але, якщо учень не засвоїв матеріал, то це викликає великі труднощі при вивченні наступних тем.);

б) концентричний (передбачає засвоєння і повторення матеріалу на вищому теоретичному рівні, коли деякі теми, розділи повторюються);

в) модульний (при такому способі зміст кожної навчальної теми групується такими напрямами: орієнтаційний, методологічний, змістовий, операційно-діяльністний, контрольно-перевірочний.)

До кожного навчального предмета розробляється навчальна програма, що визначає його зміст, порядок і послідовність вивчення по темах. Затверджується Міністерством освіти України.

Усі функції змісту освіти мають відображатися в програмі повно і конкретно.

Повнота - включення до програми з урахуванням специфіки предмета всіх необхідних (елементів змісту) знань, умінь, навичок, способів дії, досвіду творчої діяльності.

Конкретність - виявляється у відображенні змісту освіти в єдності з процесом навчання, тобто вона містить короткі вказівки на те, що, в якій послідовності і як має вивчатись.

У програмі виділяються базові поняття предмета, обґрунтовуються їх необхідність, достатність, послідовність відповідно вікових особливостей учнів.

6. Чому при реалізації навчальної інформації необхідно дотримуватися певних педагогічних принципів? Які це принципи?

Принципи педагогічного процесу – система основних вимог до навчання та виховання, дотримання яких дає змогу ефективно вирішувати проблеми всебічного розвитку особистості.

Принципи навчання розглядають у сучасній дидактиці як рекомендації, що спрямовують педагогічну діяльність і навчальний процес загалом, як способи досягнення педагогічних цілей з урахуванням закономірностей та умов перебігу навчально-виховного процесу. Кожен принцип (або його пара), таким чином, регулює розв'язання конкретних педагогічних суперечностей, сприяє загальній гармонії, узгодженості, взаємодії.

Виокремлюють такі принципи навчання:

- принцип цілеспрямованості і науковості – зміст освіти у відповідності з поставленою метою і завданням має відображати об’єктивні наукові факти, закони, теорії, забезпечувати професійну спрямованість навчання у вищій школі;

- принцип доступності навчання – від легкого до складного, від відомого до невідомого, від простого до складного;

- принцип гуманізації навчання – переміщення студента в центр навчально-виховного процесу та трансформація викладача в порадника, консультанта;

- принцип єдності освітніх, розвивальних і виховних функцій навчання – мета і зміст навчання повинні передбачати не лише виклад науково-теоретичних положень, законів, а й розкривати їх місце і значення у навколишньому світі, у реальному житті;

- принцип активності і творчої самостійності студентів та їх відповідальності за результати науково - пізнавальної діяльності – опора на активність студентів при спрямовуючій та стимулюючій ролі викладача;

- принцип систематичності та послідовності – зумовлений логікою науки та особливостями пізнавальної діяльності, передбачає послідовність та системність у навчанні та викладанні;

- принцип поєднання конкретного та абстрактного – використання наочності в навчанні, ), раціонального й емоційного, репродуктивного й продуктивного як вираження комплексного підходу;

- принцип міцності знань, вмінь і навичок, розвитку розумових сил – передбачає тривале та свідоме відтворення набутих знань, вмінь, навичок;

- принцип доступності, урахування рівня підготовленості, вікових та індивідуальних можливостей і особливостей тих, хто навчається, співвідносно з рівнем труднощів;

- принцип культуро доцільності - єдність усіх досягнень культури (не лише науки, а й мистецтва, релігії, традиції тощо), як відповідність навчання світовій і регіональній культурі, як єдність свідомого й підсвідомого;

- принцип природодоцільності – відповідність навчання внутрішній природі людини, яка розвивається, та умовам середовища;

- принцип раціонального поєднання колективних та індивідуальних форм і способів навчальної роботи - забезпечує розвиток особистості і її індивідуальну самореалізацію.

- принцип створення позитивного емоційного клімату - забезпечує мотиваційне забезпечення діяльності й системи відносин;

Принципи розвивального навчання регулюють співвідношення оволодіння змістом і розвитком; принцип систематичності спрямовує на досягнення єдності частини й цілого, елемента й структури в оволодінні змістом; принцип наочності регулює відношення й взаємозв'язок конкретно-образних та абстрактно-логічних елементів у пізнанні; принцип міцності - взаємозв'язок і взаємодію між сприйняттям й осмисленням, з одного боку, і запам'ятовуванням - з іншого; принцип науковості регулює співвідношення явища й сутності, пояснення й прогнозу, тлумачення й перетворення дійсності; принцип позитивної мотивації і сприятливого емоційного фону — співвідношення потреби й мотиву, раціонального й емоційного.

Існують принципи, подвійність яких закладено навіть у їхньому найменуванні: зв'язку теорії з практикою; поєднання педагогічного управління з розвитком самостійності тих, кого навчають; єдності навчальної і науково-дослідницької діяльності (у ВНЗ), поєднання колективної роботи з індивідуальним підходом.

7. Наведіть класифікацію методів навчання. Чим відрізняється репродуктивний метод навчання від пояснювально-ілюстративного?

Пропонують класифікувати методи на основі таких засад:

– за джерелом знань (виокремлюють словесні, наочні й практичні методи, тому що інших джерел, крім слова, образу й досвіду, не існує);

– за відповідним етапом навчання, на кожному з яких розв’язують специфічні завдання (орієнтація на методи підготовки тих, кого навчають, до вивчення матеріалу, що передбачає пробудження інтересу, пізнавальної потреби, актуалізацію базових знань, необхідних умінь і навичок; на методи вивчення нового матеріалу; на методи конкретизації й поглиблення знань, набування практичних умінь і навичок, які сприяють використанню пізнаного; на методи контролю й оцінки результатів навчання);

ƒƒ– за способом керівництва навчальною діяльністю – безпосередні або опосередковані (виокремлюють методи пояснення педагога й різноманітні методи організації самостійної роботи студентів);

ƒƒ– за логікою навчального процесу (опора на індуктивні й дедуктивні, аналітичні й синтетичні методи);

ƒƒ– за дидактичними цілями виокремлюють методи організації діяльності тих, кого навчають, методи стимулювання діяльності, наприклад, конкурси, змагання, ігри, заохочення й інші методи перевірки й оцінки;

ƒ– за джерелами передачі і характером сприйняття інформації ( словесні, наочні і практичні );

ƒ– за призначенням: набуття знань; формування вмінь і навичок; використання знань; творча діяльність; закріплення; перевірка знань, умінь, навичок.

ƒ– за типом (характером) пізнавальної діяльності: пояснювально-ілюстративний; репродуктивний; проблемний виклад; частинно-пошуковий або евристичний метод; дослідницький.

Пояснювально-ілюстративний метод. Студенти здобувають знання, слухаючи розповідь, лекцію, з навчальної або методичної літератури, через екранний посібник у «готовому» вигляді. Сприймаючи й осмислюючи факти, оцінки, висновки, вони залишаються в межах репродуктивного (відтворювального) мислення. Такий метод якнайширше застосовують для передавання значного масиву інформації. Його можна використовувати для викладення й засвоєння фактів, підходів, оцінок, висновків.

Репродуктивний метод. Ідеться про застосування вивченого на основі зразка або правила. Діяльність тих, кого навчають, є алгоритмічною, тобто відповідає інструкціям, розпорядженням, правилам – в аналогічних до представленого зразка ситуаціях. Головна ознака репродуктивного методу – відтворення і повторення способу діяльності за завданнями викладача.

Відмінність пояснювально-ілюстративного методу від репродуктивного полягає в наступному. При пояснювально-ілюстративному студент сприймає інформацію через розумінні і запам’ятовування, а при репродуктивному – через практичне застосування знань при виконанні практичних завдань. Пояснювально-ілюстративний метод використовується коли необхідно передати велику кількість інформації, ознайомити з нею. Репродуктивний метод застосовується коли необхідно ґрунтовно засвоїти певні знання.

8. Надайте характеристику основних вимог законодавчих та нормативно-правових актів з охорони праці в галузі технічного обслуговування повітряних суден.

Нормативно-правове регулювання у сфері цивільної авіації здійснюється шляхом прийняття в установленому порядку нормативно-правових актів та прийняття уповноваженим органом з питань цивільної авіації авіаційних правил України, що регулюють діяльність цивільної авіації та використання повітряного простору України.

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері транспорту, приймає нормативно-правові акти, спрямовані на формування державної політики у сфері цивільної авіації, крім авіаційних правил України.

Правила і порядок проведення технічного обслуговування ПС встановлені в Авіаційних правилах.

Уповноважений орган з питань цивільної авіації:

1) визначає вимоги щодо надання аеронавігаційного обслуговування та перелік послуг, що надаються суб'єктами аеронавігаційного обслуговування на всіх етапах польоту повітряних суден;

2) проводить сертифікацію суб'єктів авіаційної діяльності, які надають послуги з аеронавігаційного обслуговування, сукупно чи окремо, з організації повітряного руху, зв'язку, навігації, спостереження (радіотехнічного забезпечення), метеорологічного обслуговування та надання аеронавігаційної інформації;

3) проводить сертифікацію наземних засобів та об'єктів зв'язку, навігації, спостереження згідно із законодавством України.

(Основні вимоги) ПОВІТРЯНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Стаття 5. Державне регулювання діяльності в галузі цивільної авіації

1. Уповноважений орган з питань цивільної авіації реалізує державну політику і стратегію розвитку авіації України, здійснює державне регулювання діяльності в галузі цивільної авіації за такими напрямами:

1) здійснення комплексних заходів щодо забезпечення безпеки польотів, авіаційної, екологічної, економічної та інформаційної безпеки;

2) створення умов для розвитку авіаційної діяльності, повітряних перевезень та їх обслуговування, виконання авіаційних робіт та польотів авіації загального призначення;

3) організація використання повітряного простору України;

4) представництво України в міжнародних організаціях цивільної авіації та у міжнародних відносинах з питань цивільної авіації.

2. Напрями, визначені у пунктах 1-3 частини першої цієї статті, реалізуються уповноваженим органом з питань цивільної авіації шляхом:

1) розроблення, прийняття та впровадження авіаційних правил України;

2) сертифікації суб'єктів та об'єктів авіаційної діяльності;

3) ліцензування господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів та/або вантажів повітряним транспортом та надання прав на експлуатацію повітряних ліній і призначень авіаперевізникам;

4) здійснення постійного нагляду та інспектування дотримання встановлених законодавством, у тому числі авіаційними правилами України, вимог.

3. Уповноважений орган з питань цивільної авіації є уповноваженим та незалежним органом щодо забезпечення використання повітряного простору України суб'єктами авіаційної діяльності, нагляду за забезпеченням аеронавігаційного обслуговування.

4. З метою вжиття заходів до забезпечення безпеки авіації уповноважений орган з питань цивільної авіації взаємодіє з правоохоронними органами, органами виконавчої влади.