1.2. Поняття, форма, строки договору.

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 70 ЦК, а також законами України "Про іпотечне кредитування, опера­ції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифіка­ти" [3] і "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" [4].

Конструкція договору управління майном базується на загальних для цивільних договорів принципах свободи договору, рівності сторін, оплатності договору, неприпустимості свавіль­ного втручання у приватні справи тощо. До специфічних рис, притаманних дого­вору управління, які визначили його поняття, належать його фідуціарний харак­тер, а також спеціальні вимоги до суб'єктного і об'єктного складу та здійснення цих правовідносин. У ЦК України договір управління майном віднесено до договорів з надання послуг, але в даній групі слід виділити підгрупу представ­ницьких (посередницьких) договорів, які надто схожі між собою., — договір комісії, - договір доручення, договір управління майном.. Так, зокрема, у швейцарській доктрині протягом певного часу існу­вав спір про природу довірчих (фідуціарних) відносин, і на думку одних авторів, фідуція — це відомий континентальному праву дого­вір, але інші вважали, що йдеться про договір доручення.

За суб'єктною спрямованістю виконання зобов'язань договір управління може бути договором на користь сторін договору (установник призначає вигодонабувачем самого себе) і договором на користь третіх осіб (вигодо-набувачів).

Договір управління майном, укладений в інтересах вигодонабувача, як і будь-який інший договір на користь третіх осіб, має певні особливості. При укладанні такого договору управитель зобов'язується перед установником виконати певні дії не установнику, а іншій особі (вигодонабувачу) і, виконавши такі дії, управи­тель погашає свої обов'язки перед установником. Поряд з цим, суб'єктний склад договору управління майном не збігається з суб'єктним складом правовідносин, які ними породжуються. Будучи учасником правовідносин, вигодонабувач не стає стороною за договором. Крім того, виконання договору управління може ви­магати як засновник, так і вигодонабувач. Саме ця характерна ознака договорів на користь третіх осіб притаманна договору управління майном [22, с.34].

За кількістю зобов'язаних сторін договір управління майном належить до двосторонніх договорів. Права та обов'язки щодо цього договору виникають як з однієї, так і з другої сторони зобов'язання. В договорі управління майном відсут­ні єдиний боржник і єдиний кредитор. Кожна зі сторін виступає як кредитор і як боржник.

Установник після укладання договору зобов'язується передати частину свого майна в управління управителю, не вчиняти ніяких угод з цим майном, що пере­шкоджатимуть здійсненню управління, і одночасно набуває право здійснювати контроль за виконанням умов договору, отримувати вигоди від управління май­ном. Управитель повинен виконувати свої обов'язки виключно в інтересах уста­новника (вигодонабувача) і давати звіт про свою діяльність, а за здійснення уп­равління майном здобуває право на винагороду.

Договір управління майном залишається двостороннім й у тому випадку, як­що власник призначить вигодонабувачем третю особу. Коли в даному договорі з'являється третій учасник — вигодонабувач, договір не перетворюється на три­сторонній, а лише набуває властивостей договору на користь третьої особи. То­му договір між установником управління і управителем не породжує для вигодо­набувача ніяких обов'язків, а лише права. Традиційним критерієм поділу договорів на дво- і багатосторонні є наявність у кожної зі сторін прав та обов'яз­ків. Саме відсутність обов'язків на боці вигодонабувача не дозволяє кваліфікува­ти цей договір як тристоронній. Боржником за цим договором визнається упра­витель, який має виконати те, до чого його зобов'язує договір, а кредитором — установник управління. Останній виявляє довіру управителю і чекає від нього ефективної реалізації наданих йому прав на майно.

За характером спрямованості надання договір управління є оплатним. Дого­вір управління майном визнається оплатним, що прямо випливає із змісту глави 70 ЦК України. Відповідно з п. 1 ст. 1028 ЦК України діяльність щодо управлін­ня майном здійснюється за винагороду. Управителеві відшкодовуються необхідні витрати, зроблені ним при управлінні майном (ст. 1042 ЦК України). Умови про розмір і форму плати управителеві віднесені ст. 1035 ЦК України до істотних умов договору. У разі відсутності в тексті договору умов винагороди, такий правочин вважатиметься неукладеним.

Переважно еквівалентно-оплатні засади сучасного цивільно-правового обміну обумовило загальне правило про оплатний характер відносин установника і до­вірчого управителя. Положення про оплатний характер послуг управителя є ціл­ком обґрунтованими з огляду на те, що особа, яка надає матеріальні блага іншій особі, має право отримувати за це певне зустрічне задоволення.

Припустимим є укладання безоплатного договору управління майном лише в прямо визначених законом випадках.

Метою укладання такого договору є отримання доходу чи інші вигоди від здійснення права власності на майно. При передачі майна в управління управи­телю установник розраховує на еквівалентне збільшення або збереження свого капіталу, хоч не завжди одержує вигоди від цього безпосередньо. Крім мети одержати прибуток чи примножити капітал, заснування управління можливе і в некомерційних цілях. Проте і в цьому випадку договір матиме оплатний харак­тер. Оплатність договору у цьому випадку буде пов'язана з майновими відноси­нами між установником та управителем [12, с. 646].

За моментом набрання чинності договір управління майном є реальним до­говором, оскільки за цією угодою одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителю) на визначений строк майно в довірче управління. Про реальність договору свідчить чітко визначене положення: установник управ­ління передає майно в управління, а не зобов'язується його передати. Тому для виникнення договору управління майном, як і будь-якого реального договору, не­достатньо однієї зустрічної згоди сторін (оферти та акцепту). Обов'язковою умо­вою укладання цього договору є передача майна. Обіцяння передати майно в управління не тягне за собою у даному випадку правових наслідків. Згода по­тенційного управителя і потенційного установника управління до моменту пе­редачі майна, коли один передасть його, а інший прийме і відокремить від ін­шого, що перебуває в управлінні, може вважатися лише попереднім договором, тобто домовленістю сторін у майбутньому укласти договір (ст. 635 ЦК України) [22, с. 34-35].

Моментом укладання договору управління майном вважається вручення установником майна управителю. Договір управління нерухомим майном вважа­ється укладеним з моменту його державної реєстрації (ст. 1031 ЦК України).

За загальним правилом, ЦК України не допускає конструювання дого­вору управління майном як консенсуального. Укладення договору як консенсуального могло б привести до відносин, коли установник управління зобов'язаний був би передати майно, а управитель мав би право вимагати його реальної передачі навіть у тому разі, коли власник засумнівався б у про­фесіоналізмі та старанності обраного контрагента і вирішив би припинити від­носини.

Внаслідок того, що цивільно-правовий інститут управління запроваджений з метою повнішого задоволення інтересів власників майна, які передають своє майно в управління, то, природно, ці інтереси повинні мати пріоритетний захист. Права управителів ні в якому разі не повинні ущемляти інтереси їх клієн­тів. У літературі зазначається про неприпустимість надання управителю можли­востей примушувати власника майна проти його волі до передачі майна навіть у випадку, якщо рішення не передавати його прийняте після підписання дого­вору [14, с. 163].

З іншого боку, визначаючи цей договір реальним, тим самим установнику на­дається право одностороньої відмови від виконання договору у ситуації, коли до­говір з будь-яких причин укладений до передачі майна в управління.

Договори, при укладенні яких потенційний управитель наполягає на оформленні його як консенсуального (такі випадки відомі практиці), нама­гаючись отримати юридичні важелі для примушування контрагента до ре­ального виконання зобов'язання, а у разі відмови установника управління від передачі майна передбачає також можливість притягнення його до ма­теріальної відповідальності у формі відшкодування збитків, повинні визна­ватися недійсними [14, с. 165].

Проте, у деяких спеціальних випадках договір управління може розглядатися як консенсуальний.

Управління державними корпоративними правами здійснюють управителі, визначені на конкурентних засадах за результатами конкурсів на право управ­ління відповідним державним майном. Звичайно договори управління державни­ми корпоративними правами (пакетами акцій, частками, паями) вважаються ук­ладеними з дати їх підписання. Договір управління нерухомим майном не може бути реальним, оскільки згідно з ЦК України правочини з нерухомим майном вважа­ються укладеними з моменту державної реєстрації, проведеної у встановленому порядку. Тому договір управління нерухомим майном вважається укладеним з моменту державної реєстрації.

Отже, договір управління майном є реальним, якщо інше не передбачено за­коном або не випливає із суті цих відносин.

Предметом будь-якого договору завжди є певна правомірна дія, зумовлена його змістом.

Предметом договору можуть бути: а) підприємство як єдиний майновий комплекс; б) нерухома річ; в) цінні папери; г) майнові права; ґ) інше майно. При цьому, майно, передане в управління, має бути відокремлено від іншого майна установ­ника управління та від майна управителя.

Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управ­ління грошовими коштами прямо встановлено законом.

У разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, ко­ли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення. [11, с. 315]

Таким чином, предметом управління майном виступають будь-які правомірні юридичні та фактичні дії, спрямовані на реалізацію чужого суб'єктивного права — установника управління через управителя, з наділенням управителя конкретни­ми повноваженнями щодо довіреного майна, встановленими договором управлін­ня майном, у рамках закону.

При розгляді об'єктів уп­равління неприпустимо ототожнювати цей термін з поняттям "предмет догово­ру", які виступають як різні правові категорії. Предмет довірчого управління — це те, з приводу чого сторони досягли згоди, тобто діяльність управителя, спрямована на певний об'єкт управління.

Таким чином, під об'єктом управління майном необхідно розуміти сукуп­ність переданих управителю майна та/або майнових прав, а також плодів та до­ходів, пов'язаних з ними суб'єктивних прав та обов'язків, що виникли або отри­мані в результаті вчинення дій щодо здійснення управління.[10, с. 450]

Згідно з п. 1 ст. 1031 ЦК України договір управління укладається в пись­мовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Недодержання письмової форми договору управління рухомим майном позбавляє його учасників права підтверджувати його існування свідченнями свідків. У разі порушення вимоги про нотаріальне посвідчення договір управління визнається недійсним.

Відповідно до ст. 1036 ЦК України строк договору управління майном вста­новлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на той же строк і на тих же умовах.

Таким чином, договір управління не може укладатися для вчинення будь-якої разової угоди. У зв'язку з цим уявляється неправильним визнання догово­ром управління договору, за яким управитель зобов'язався перед установни­ком продати на фондовому ринку належний останньому вексель, оскільки предметом такого договору не є діяльність з управління чужим майном і він був укладений для виконання посередницької операції, яка має разовий харак­тер, що не характерно для договору управління [10, с. 451].

Відповідно до ст. 1035 ЦК України умова про строк договору не належить до істотних умов договору управління майном. Тому при вирішенні спорів, пов'яза­них з неможливістю визначення строку договору управління майном, суди мають визнавати такі договори укладеними на строк п'ять років, але не такими, що неукладені.

Положення ЦК України щодо строків адекватно відповідають тривалому і пролонгованому характерові відносин, які регулюються договором управління майном, розрахованих на вчинення не разових, а сукупності юридичних та фак­тичних дій.

Незважаючи на "новизну" цього правового інституту, відсутність практи­ки і традицій його застосування в цивільному праві, законодавець відмовився від хибної практики закріплення в ЦК надмірно короткого максимального строку договору управління, марно намагаючись тим самим зменшити ймовір­ність порушення інтересів установників та вигодонабувачів з боку довірчих управителів за договорами, укладеними на невигідно (для кредиторів) великі строки.

На нашу думку, за допомогою договорів комісії і доручення можна врегулювати відносини більш вузькі за змістом порівняно з договором, спрямованим на управління майном клієнта, особливо_; коли це стосується управління нерухомістю, контрольним пакетом акцій.

Договір комісії передбачає здійснення комісіонером угод від сво­го імені в інтересах комітента. Договір управління майном передба­чає здійснення управителем не лише юридичних, а й фактичних дій в інтересах вигодонабувача. Тобто він наділений більшою свободою у виборі певної моделі поведінки і реалізації своїх повноважень.[13, с. 174]

На відміну від договору доручення, в якому повірений здійснює юридичні дії від імені довірителя, договір управління майном пе­редбачає здійснення будь-яких дій управителем від власного імені. Проте управитель зобов'язаний сповістити всіх третіх осіб про те, що він не є власником, а діє на підставі договору.