Розділ і. Договір управління майном: загальна характеристика.

1.1. Поняття управління майном.

Управління майном — це будь-які юридичні і фактичні дії, вчи­нювані з цим майном управителем від свого імені згідно з догово­ром.

Управління майном є одним із нових інститутів цивільного права України. Його закріпленню у нормах ЦК України передувала диску­сія відомих вчених-цивілістів про рецепцію інституту довірчої влас­ності (трасту) англо-американського права. Зокрема, приділялася увага доцільності втілення даної конструкції у вітчизняне право. Зазначалося, що траст — це складна система правовідносин, не при­таманна континентальній (європейській) системі права [13, с. 172].

Дійсно, у правовідносинах довірчої власності беруть участь три суб'єкти —засновник (settor), довірчий власник (trastee) і вигодонабувач (benificiar). Головним завданням довірчого власника є вико­ристання майна відповідно до мети визначеної засновником.

Інститут довірчої власності передбачає розщеплення права влас­ності: одна частина повноважень (управління, розпорядження май­ном) належить довірчому власнику, інша (отримання вигод, дохо­дів) — бенефіціарію.

Довірчий власник виступає у цивільному обороті як справжній власник і може відчужувати майно, що перебуває у довірчій влас­ності.

Сутність трасту полягає у добросовісній, кваліфікованій діяльності довірчого власника, спрямованій на забезпечення отримання найбільшої вигоди бенефіціарієм. Ці відносини мають будуватися на довірі.

За допомогою інституту трасту на сучасному етапі вирішуються такі проблемні питання, як управління грошовими коштами клієн­та, його цінними паперами, нерухомістю тощо. Послуги з управлін­ня надають професіонали тієї чи іншої сфер. Так побудований інсти­тут трасту в Західній Європі і Сполучених Штатах Америки.

Отже, стародавній інститут, що виник в англо-саксонському „праві справедливості”, отримав велике розповсюдження у наші дні. Тому надто привабливим виглядало запозичення цього інсти­туту.

Одна з попередніх редакцій ЦК України розмістила довірчу влас­ність серед речових прав, що, безумовно, викликало певні запере­чення. Але все-таки „рецепіювати” довірчу власність виявилося не­можливим.

По-перше, в англо-американській системі право власності скла­дається з одинадцяти елементів, куди входить право управління і прав на доход (А. Оноре). Це засновано на традиціях прецедентного права. По-друге, жоден з учасників довірчої власності не має всієї сукупності правомочностей власника з точки зору континентально­го права, а володіє лише їх частиною. Тобто право власності нібито, розщеплюється; Отже, виявити власника у такому складному правовідношенні практично неможливо.

Право власності континентальної системи права розщеплювати не можна — воно або втрачається власником, або повністю залиша­ється за ним. У зв'язку з цим французький правознавець Р. Давід стверджував, що «юристи континентального права завжди будуть бачити інститут представництва там, де англійський або американ­ський юрист бачать довірчу власність».

Проте в інституті довірчої власності як специфічному інституті «права справедливості» міститься універсальна ідея передати майно власника професіоналу, і вона реалізується в нормах про договір до­вірчого управління майном. Довірче управління, на думку Є. О. Суханова, — це форма реалізації повноважень власника щодо розпоря­дження, а не встановлення нового права власності на дане майно.

Інститут довірчого управління дозволяє бенефіціарію отримати всі вигоди від майна без його утримання та несення витрат щодо його утримання.