Философия

19.Суспільство як об’єкт соціальної філософії Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує

об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості і волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу. Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку – це головне завдання соціальної філософії. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Доцільно виділити такі сфери суспільного життя: матеріальну – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання.соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільсті(національні, групові, міждержавні тощо) В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації. Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень. культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого.Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює усі сфери життєдіяльності, єднає.

Існують два – матеріалістичний та ідеалістичний – підходи до розуміння суспільства та його історії. Ідеалістичний підхід – вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість /наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї /. Матеріалістичний підхід – це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів – матеріального та ідеального.

Об’єктом дослідження соціального філософа слугують мисленеві моделі соціальної реальності або конкретних її феноменів, що продукуються соціально-гуманітарною наукою. Тобто соціальний філософ, на відзнаку від представника соціально-гуманітарної науки, безпосередньо соціальною реальністю, реально існуючими феноменами не займається: він досліджує їх уже опосередковано, відображеними у свідомості.

Предметом соціальної філософії слугує виявлення детермінант оптимізації подальшого розвитку соціально-гуманітарного знання, всіх галузей соціально-гуманітарної науки, а з нею і всіх форм людської діяльності, процесу соціального розвитку.

Основними галузями соціальної філософії є галузі, що досліджують форми суспільної свідомості – філософія наукової, релігійної, політичної, правової, моральної, естетичної свідомості, а також галузі, що досліджують кожну з соціально-гуманітарних наук – історію, педагогіку, політологію тощо.

20.Суспільне виробництво, його види. Спосіб виробництва

Увизначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

Спосіб суспільного виробництва - це спосіб створення і відтворення суспільної людини (індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою - це система взаємодіючих елементів матеріального (технологічного та економічного) і духовного суспільного способу виробництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних причин існування суспільства до матеріального виробництва, соціальна філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво - системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб виробництва і його складові - продуктивні сили та виробничі відносини - для дослідження суспільства і підходить до способу виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи. У такому аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного виробництва і його роль у розвитку суспільства.

Суспільне виробництво поділяється матеріального та духовного виробництва.Матеріальне виробництво – це вид виробництва, який безпосередньо пов'язаний з виготовленням матеріальних благ або з надання матеріальних послуг і метою якого є задоволення постійно зростаючих потреб.Абсолютизація матеріального виробництва, погляд на нього як на рушійну силу і закон розвитку суспільства простежується в теорії «технологічного детермінізму», теорії «індустріального суспільства» (французький філософ, соціолог Раймон Арон (1905–1985); американський соціолог

Даніел Белл (1919); американський соціолог, економіст Волт Ростоу (1916)) [8, с. 502]. Поняття «духовне виробництво» було запроваджено К. Марксом для визначення складової суспільного виробництва – виробництва ідей, знань, художніх цінностей. В. Межуєв вважає, що духовне виробництво є виробництвом свідомості, тому воно дозволяє вивести існування свідомості в певні суспільні форми із конкретного типу духовної діяльності. Духовне виробництво – це виробництво науки, мистецтва, ідеології, в остаточному підсумку, – індивідуальної й суспільної свідомості в його різних формах.

Способові виробництва в розвитку суспільства належить особлива роль. У складній системі взаємозв'язку та взаємодії різних сторін і сфер суспільного життя (економіки, політики, науки і техніки, ідеології і культури) він є основним. Матеріалістична соціальна філософія вважає, що у кінцевому підсумку спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Історія людства насамперед є історією зміни способів виробництва. Зі зміною способу виробництва змінюється вся система суспільних відносин і спосіб життя людей. Творцями способів виробництва є безпосередні виробники матеріальних засобів життя.Суспільне виробництво страждає від поляризації майнових відносин, коли на одному полюсі концентрується багатство, а на іншому – злидні. Виступаючи проти концентрації багатства в руках небагатьох громадян, Гольбах вважав, що майно має розподілятися відносно рівномірно.

Виробництво — процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини і сили природи та власні сили й здібності, цілеспрямовано створюють матеріальні й духовні цінності, здатні задовольняти їхні життєві потреби. Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Виробництво вносить в

аморфне життя людей-збирачів продуктів природи чітку організованість, забезпечує структуризацію суспільства. Ця структура охоплює такі категорії людей: — зайняті у сфері виробництва матеріальних благ, без яких суспільство існувати не може. Ця група є визначальною у суспільстві на всіх етапах історичного розвитку виробництва;— технічні керівники процесу виробництва. Необхідність у них постала у зв´язку з упровадженням машин і механізмів й існує дотепер;— категорія людей, які забезпечують стабільність зовнішніх умов виробництва, охорону і захист виробників, процесу і продукту їхньої праці (адміністративні, судові, законодавчі органи й установи);— зайняті у невиробничій сфері (охорона праці, здоров´я, освіта, побутове обслуговування, пасажирський транспорт тощо);— категорія людей, що забезпечують обмін продуктами виробництва (торгівля, фінансово-кредитна система, транспорт, зв´язок, реклама тощо);— учені, необхідність в яких обумовлена розвитком наукового виробництва.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура.Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

21.Соціальні відносини їх типологія. Місце власності в системі соціальних відносин Суспільні відносини - це різноманітні форми взаємозв'язку, що у процесі діяльності між

окремими людьми, різними соціальними групами, а також всередині них. Суспільні відносини об'єднують розрізнених індивідів в єдине «багатополярне» ціле, надають їх діям певне однаковість, стабільність і соціальну ефективність. Соціальна філософія розрізняє відносини між людьми двох типів: відносини особистого спілкування та соціально-анонімні стосунки.

Особисті відносини між людьми виростають з життєдіяльності кожної людини і тому їх іноді називають «природними» і «органічними». У ході ускладнення суспільного життя ще в оболонці особистих відносин починають формуватися відносини більш складного типу. Особисте у відносинах набуває перетворену (заміщену або відчужену) форму. У особисті стосунки людей вклинюється посередник, найчастіше - «дзвінка монета». Вона обумовлює перехід до опосередкованим (або власне соціальним) відносинам.Власне соціальними відносинами філософія вважає відносини, інтегруючі роздроблених або «атомізованих» індивідів. Відносини такого роду пов'язують людей опосередковано, без безпосереднього контакту між ними, а іноді - без чіткого усвідомлення людиною характеру і навіть наявності таких зв'язків. У громадські асоціації людей підштовхують об'єктивні потреби, які диктують їх носіям необхідно-примусові форми зв'язку, зумовлені найчастіше своєкорисливим інтересом і меркантильним розрахунком.Особисті відносини замінюються відносинами речовими (через речі). Масові форми об'єднання людей в рамках соціально-корисливих відносин виникають у суспільствах з ринковою економікою.

У матеріалістичної трактуванні суспільні відносини діляться на первинні (матеріальні, базисні) і вторинні (ідеологічні, надбудовні). Головними та провідними є матеріальні, економічні, виробничі відносини, що визначають політичні, правові, моральні.

Суспільство є система матеріальних і духовних відносин, носієм і центральною ланкою яких виступає людина і ті соціальні групи, в які він включений. Товариство має надскладний і ієрархічний характер; різноманіття його підсистем певним чином скоординовано і субординовані. Але те, що робить його системою, пов'язує людей і їх розрізнення дії, засоби і механізми цих дій в єдиний соціальний організм, - це суспільні відносини. Саме система цих відносин і складає специфічну природу суспільства.Суспільство, як будь-яка складна й багатопланова система, — це сукупність зв'язків між певними елементами. Для того щоб з'ясувати, хто виступає соціальними елементами цієї системи й, відповідно, соціальними суб'єктами політики, необхідно спершу визначити значення терміна соціальний та зміст поняття соціальні відносини.

Суспільні відносини багатоманітні й можуть класифікуватись за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин між суб'єктами та об'єктами. Першою особливістю соціальних відносин як одного з видів суспільних відносин є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо основою виокремлення, наприклад, політичних чи економічних відносин є їхні об'єкти (відповідно політична влада і власність на засоби виробництва), то основою виокремлення соціальних відносин є їхні суб'єкти — соціальні спільноти. Другою особливістю соціальних відносин є те, що соціальними спільнотами як їхніми суб'єктами виступають не всі наявні в суспільстві спільноти людей, а лише ті, що сформувались об'єктивно у процесі історичного розвитку. Є п'ять основних груп соціальних спільнот: 1) соціально-класові (суспільні класи, внутрішньокласові та міжкласові соціальні верстви і групи); 2) соціально-етнічні (племена, народності, нації); 3) соціальнодемографічні (сім'я, чоловіки, жінки, діти, молодь, особи середнього та старшого віку); 4) соціальнопрофесійні (робітники, селяни, службовці, спеціалісти, підприємці); 5) соціальнотериторіальні (жителі окремих адміністративно-територіальних одиниць — сіл, селищ, міст, районів, областей).Суб'єктом соціальних відносин, отже і соціальним суб'єктом політики, виступає й людина як індивід чи особа — представник тієї чи іншої соціальної спільноти (класу, нації, міський чи сільський житель тощо).Третя особливість соціальних відносин полягає в тому, що вони мають двоїстий характер. Між соціальними спільнотами вони складаються з приводу якихось об'єктів і проявляються як інші види суспільних відносин. Так, складаючись із приводу політичної влади, вони проявляються як політичні відносини, стосовно власності, виробництва виступають як економічні тощо. Відповідно їх так і називають: соціально-політичні, соціально-економічні, соціокультурні відносини. Таким чином, соціальні відносини — це відносини між історично й об'єктивно сформованими спільнотами людей.

Суб'єктами соціальних відносин (і відповідно соціальними суб'єктами політики) є класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні спільноти людей (соціальні спільноти). Інтереси цих спільнот визначають основний зміст політики і виступають як її соціальні засади.

Основні види соціальних відносин виокремлюють залежно від їх суб'єктів. Такими видами є соціально-класові, соціально-етнічні, соціально-демографічні, соціально-професійні та соціальнотериторіальні відносини. Вони існують у межах кожної із п'яти основних груп соціальних спільнот, але не між ними, оскільки одні спільноти водночас складаються з інших. Іншими словами, є відносини між класами і між націями, між демографічними і між професійними спільнотами, але немає відносин між класами і націями, демографічними і професійними спільнотами. У разі, коли відносини між соціальними спільнотами складаються з приводу публічної влади, вони виявляються як політичні відносини, а самі спільноти виступають суб'єктами політики.

22. Джерела, механізми і форми соціальної думки

23.Філософське розуміння культури

Культура – це спосіб організації розитку людської життєдіяльності у вигляді матеріальних та духовних цінностей. Джерелом і найвищою цінністю культури є сама людина . культура заснована на дільності людей. Через культуру і завдяки їй проходить обєднання природного і соціального, основою цього обєднання є людина як суб’єкт дільності, пізнання та спілкування. Культура є результатом об’єктивізації, матеріалізації прагнень, цілей та інтересів людини. Сутність інформаційно-семіотичної концепції культури – культуру розуміють як сферу інформаційного забезпечення функціонування фупільства. Культура має функції: 1. Соціалізуючи – організація процесу соціалізації особи (засвоєння людиною соціальної ролі, навичок тощо) 2. комунікативна – організовує взаємодію між людьми, соціальними групами і суспільством. 3. ф. диференціації та інтеграції суспільства – об’єднуючи людей у межах однієї культури, вона роз’єднує людей по приналежності до різних культур.4. Ігрова – в її межах проходить певна творча діяльність людей, в основі якої лежить розважальний та змагальний момент. 5. Знаково-комунікативна – \усі явища культури є знаками, що несуть символічне значення. Отже, культура не існує поза людиною. Є світова та національна культура (визначення).

Культура – сукупність ідей, носієм яких виступає мова. Сам термін має 3 значення:1. це певна сфера сусп., яка отримала інституціональне закріплення. В даному випадку ми говоримо про Міністерство культури, учбові заклади, пов’язані з культурою. 2. це сукупність духовних цінностей і норм, які властиві великій соц. групі, народу, нації. В даному випадку ми говоримо про укр. к-ру і т. ін. 3. високий рівень якісного розвитку духовних досягнень.

Мова – сукупність слів, організованих за певними правилами, які складають її граматику.Мова це культура а нація це держава

Базові елементи культури:1. Матеріальна – це всі фіз. об’єкти, створені руками людини. Їх можна побачити, відчути. Мають певну цінність як для себе, так і для суспільства.2. Нематеріаль на

– створена не руками людини, а її розумом і почуттями.

Елементи духовної культури. Правила, зразки, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, традиції, мова

Риси матер. і дух. к-ри створ. культурні комплекси – це сукупність культурних рис чи елементів, які виникли на базі вихідного елемента і функціонально з ним пов’язані.

Базові елементи духовної культури:Звичаї, мораль, закони, цінності Додаткові елементи духовної культури:1. Манери 2. Етикет 3. кодекс звичаї а моральність а закони

Звичай – традиційний порядок поведінки, закріплений колективними звичками.Звичаї – масові зразки дій, схвалені суспільством.Мораль – сукупність норм, які отримали ідейне обґрунтування.Закон – це нормативний акт, прийнятий вищим органом державної влади в установленому Конституцією порядку.Цінність – закріплене ставлення до елементів навколишнього світу; стандарти, зв’язки, еталони соц. поведінки.Манери – стилізовані схеми звичної поведінки. Базуються на звичках. Роблять поведінку більш виразною.Етикет – прийнята в певних соц. і культурних прошарках с-ма правил стилізованої поведінки. Кодекс – комплекс законів; систематизований єдиний законодавчий акт, який регулює певну область сусп. відносин В залежності від того, хто створює культура і яким є її рівень існує 3 форми і 2 різновиди культури.

Форми:1. Елітарна 2. Народна 3. Масова…Різновиди:1. Субкультура 2. Контркультура Функції культури:1. Генетична;2. Виховна; 3. Інтегруюча; 4. Регулятивна; 5. Пізнавальна 6. Соц. контролю .

Культура є системою, яка має складну структуру. Якщо розглядати культуру як визначену людську діяльність, то можна виділити в ній матеріальну і духовну культуру, що взаємодіють у процесі реалізації людини як суспільної істоти і неповторної індивідуальності. Якщо ж розглядати культуру з точки зору її носія, то можна виділити світову культуру, яка складається з етнічних та національних культур. Світова і національні культури є синтезом, результатом складної взаємодії культур класів, інших соціальних груп певного суспільства, родин, окремих людей.

Як культури не існує без людини, суспільства, так і не існує людини, суспільства без культури. Культура є власне людським способом “включення” в універсум. Діяльність людини базується на обміні речовинами й енергією з природою. Яка ж специфіка "вписанності" людини у світ ? Специфікою "феномену людини" є формування та відтворення особливих форм життєдіяльності, матеріальної і духовної культури, форм спілкування. Суспільство створює "другу природу", перетворюючи не лише навколишній, але й свій внутрішній світ.

Специфікою буття людини у світі є практична діяльність. Тобто людині притаманний діяльнісно – творчий характер ставлення до дійсності. Діяльність здійснюється в соціумі, в кооперації з іншими людьми. Вона передбачає спілкування, поєднання зусиль людей. Діалог забезпечує можливість вироблення більш оптимальних плідних засад спілкування між людьми.

Культура має історичний характер, який виявляється і в зміні значень символів. Одні і ті ж символи стають носіями нових значень. Так відбувається розширення семантичного поля – окрім того, що з»являються нові символи. Особливе значення у розвитку людської | цивілізації відіграє мова, яка теж є системою символів.

У функціонуванні та розвитку суспільства важливу роль відіграють різні фактори: природногеографічні, економічні, .духовні. Філософи у різні часи ставили на перше місце один з них: географічні фактори - Ібн-Хальдун,Ш.Монтеск"є, І. Гердер; духовні фактори /розвиток Абсолютної Ідеї, мораль, право, політику, релігію/ - Платон, Г.Гегель та інші представники ідеалістичної філософії. Діалектикоматеріалістичний підхід ґрунтується на тому, що в основі розвитку суспільства лежить матеріальне життя, а в основі матеріального життя - той чи інший спосіб

суспільній свідомості в наш час. В одні періоди переважає перша тенденція, в інші – друга. Екофобне ставлення людини і суспільства до природи особливо посилилось в ХІХ-ХХ ст., у той же час у масовій свідомості поширюється розуміння нерозривного зв'язку людини й суспільства з природою. Суспільство складає відкриту систему, яка не може існувати без обміну з оточуючим середовищем: речовиною, енергією, інформацією. Цей обмін здійснюється в процесі праці. К. Маркс відзначав, що "без неї не був би можливим обмін між людиною й природою, тобто не було б можливе саме людське життя."

Сукупність духовних відносин, ідей, поглядів, теорій, звичаїв, традицій, образів, почуттів, смаків, переживань, настроїв складає специфічну сферу духовного життя суспільства. Її характеризують наступні поняття: духовні цінності, духовне виробництво, духовні відносини, .духовна культура.

При розгляді попередніх питань теми відмічалось, що культуру можна умовно поділити на матеріальну і духовну Кожен із цих видів культури має свої специфічні відносини. Духовні відносини – це відносини, в які вступають люди з приводу духовних цінностей ( ідей, наукових теорій, традицій, звичаїв, релігійних вірувань, витворів мистецтва, моральних норм і т.д.) Вони присутні у всіх сферах суспільного життя, але перш за все стосуються процесів виробництва і споживання духовних цінностей. Духовні цінності повинні задовольняти духовні потреби та інтереси особистості. Процес виробництва духовних цінностей ( духовне виробництво) суттєво відрізняється від виробництва матеріальних цінностей, які задовольняють матеріальні потреби людей у їжі, житлі, одязі, засобах пересування, передачі інформації тощо.

24. Історія як об’єкт філософії. Предмет і основна проблематика філософії історії Філософія історії – це розділ філософії, який пояснює зміст, закономірності, основні напрямки

історичного процесу, а також обґрунтовує методи його пізнання.

Структура філософії історії. Спроба визначити структуру філософії історії дозволяє зробити висновок, що цей компонент також залежить від методологічних установок послідовників того чи іншого напрямку філософії історії. Водночас, якщо не звертати уваги на несуттєві розбіжності, можна виокремити основні проблеми, що їх розглядає більшість напрямків філософії історії.Назвемо і коротко розглянемо основні складові частини філософії історії:Онтологія філософії історії – це складова частина філософії історії, що займається розглядом проблем власне історичного буття: змісту і напрямку історії,соціального прогресу, соціального детермінізму, становлення єдиного історичного простору, визначення основ єдності всесвітньої історії, місця людини у світобудові, питання історичного часу і т. ін. Важливе місце в цьому розділі посідає вивчення логіки розвитку суспільства, взаємозв'язку і взаємозалежності його різних сторін тощо.Гносеологія філософії історії головну увагу приділяє проблемам історичного пізнання, а саме: вивченню, аналізу і поясненню історичних фактів і подій, визначенню специфіки історичного знання, пошуку істини в історичному пізнанні і т. д.Історія філософії історії досліджує проблеми виникнення і розвитку філософії історії, формування її предмета, процес внутрішньої диференціації філософії історії, у ході якого виникли різні напрямки і течії філософії історії. Важливими проблемами цього розділу філософії історії є також питання періодизації історичного процесу, визначення місця філософії історії серед інших суспільних наук тощо.Антропологія філософії історії вивчає місце людини в історичному процесі, роль у цьому процесі суб'єктів історії і відповідає на запитання «Хто робить історію?». Як правило, представники різних напрямків філософії історії до суб'єктів історичного процесу відносять народ, націю, масу, натовп, соціальні класи і видатних особистостей і по-різному відповідають на поставлене запитання.

Функції філософії історії. Предмет і специфіку філософії історії неможливо повністю розкрити, не розглянувши питання про її функції. Ґрунтуючись на вже зробленому висновку про те, що філософія історії є складовою частиною філософії, можна припустити, що функції філософії історії в основному такі ж самі, як і функції філософії в цілому. Проте слід пам’ятати, що філософія історії має свої специфічні об'єкт, предмет, методи, мету і завдання дослідження, що дозволяє нам говорити про наявність у функцій філософії історії певних особливостей. Світоглядна функція філософії історії полягає в тому, що вона формує в людини загальний погляд на історію, тобто на існування і розвиток суспільства, єдність і різноманітність історичного процесу, на його зміст і напрямок, на місце і роль у ньому людини і т. ін.Теоретична функція філософії історії полягає в тому, що вона дає можливість зазирнути всередину історичного процесу і розглядати його на рівні теорії, тобто системи поглядів про його сутність, зміст, напрямки розвитку. Вона дає можливість здійснити теоретичну реконструкцію історичного минулого, встановити істинність історичних фактів і подій.Методологічна функція філософії історії полягає в можливості застосування її положень при дослідженні окремих явищ і подій історичного минулого, досліджуваних тими чи іншими суспільними науками. У цьому разі положення і висновки філософії історії відіграють роль могутнього методологічного інструмента в дослідженнях, здійснюваних в царині історії, соціології, економіки, політології, філософії права, психології та інших наук.Прогностична функція філософії історії полягає в тому, що пізнання закономірностей історичного процесу сприяє передбаченню тенденцій розвитку суспільства, його окремих підсистем, найближчих і більш віддалених наслідків подій історії, діяльності людей. На основі такого передбачення здійснюється прогнозування розвитку тих чи інших соціальних явищ і суспільства в цілому.Необхідно зазначити, що всі розглянуті функції філософії історії пов’язані одна з одною. Кожна з них так чи інакше включає їх у свій зміст.

Філософія історії бере початок з античності. З розвитком суспільства розвиваються й удосконалюються знання з філософії та історії. У XVI—XVIII ст. і пізніше проблеми філософії історії досліджувалися просвітителями: Вольтером, Иоганном Гердером, Жаном Кондорсе, Шарлем Монтеск'є та іншими. Виступаючи проти теологізації історії, що йде від Августина Блаженного, вони внесли в цю науку ідею причинності, сформулювали теорію прогресу, виклали ідею єдності історичного процесу та обґрунтували вплив на людину географічного і соціального середовищ. Але саме поняття філософія історії виникло значно пізніше. Французький філософ-просвітитель Франсуа Марі Аруе, відомий як Вольтер, Розробляючи проблеми філософського осмислення історії,

ввів до наукового обігу поняття філософія історії. Однак ще за античних часів проблема осмислення історичного руху, поступу, тенденцій і спрямованості історичного процесу викликала значний інтерес древніх мислителів, насамперед Геродота, Фукідіда, Арістотеля, Теофраста, Плінія Старшого й інших. У їх працях визначалися уявлення про минуле і майбутнє людства, роздуми про хід людських діянь, напрямок і зміст історичних подій (що пізніше одержало назву «філософія історії»). На той час уявлення про історичні події ще не склалися в закінчену систему поглядів. За часів Середньовіччя представники християнської філософської думки Аврелій Августин, Хома Аквінський та інші, синтезуючи біблійну і греко-римську філософсько-історичну думку, створили нову теологічну концепцію історії, сформували уявлення про зміст історичних подій, призначення і завдання історичних праць. Особливо великий вплив на історичну думку епохи Середньовіччя мали ідеї Аврелія Августина. В епоху Відродження у боротьбі з концепцією Аврелія Августина формувалася світська філософія історії, значний внесок до якої зробили мислителі-гуманісти Нікколо Макіавеллі, Франческо Гриччардіні, Жан Боден, Леонардо Бруні, англійські матеріалісти Френсіс Бекон, Томас Гоббс та інші. У Їх творах філософія історії десакралізується, а історія людства вже не обумовлюється повністю Божественним буттям. У XVIII — першій пол. XIX ст. філософія історії є переважно загальною теорією розвитку суспільства. Філософи прагнули сформулювати мету, рушійні сили і зміст історичного процесу. Своєрідним підсумком, вершиною філософії історії є теорія Гегеля, що розглядає історію як єдиний закономірний процес, де кожна епоха неповторно різноманітна і являє водночас закономірний ступінь у розвитку людства. Такий розвиток має дещо інший характер, ніж у сфері природної закономірності. Закони тут реалізуються за допомогою свідомої діяльності людей. Ця діяльність мотивується взаємовиключними, роз'єднаними, егоїстичними потребами, інтересами та пристрастями індивідів і утворює єдиний адекватний засіб, інструмент, за допомогою якого історія реалізує внутрішню надзадачу. Значний внесок у розвиток філософії історії зробили Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, що створили соціально-економічне вчення, котре відіграло величезну й не лише теоретичну роль у житті людства. У чому ж суть філософсько-історичної концепції марксизму? Карл Маркс продовжує раціоналістичні й діалектичні традиції Гегеля. Однак його філософія історії зовсім відрізняється від філософії історії Гегеля. Зокрема значно розширюється сфера дії матеріалізму та поширення його на суспільні явища. Підхід до системи виробничих відносин у суспільстві складає першооснову — базис, на якому формуються інші відносини людей: правові, політичні, ідеологічні тощо.

Історичний процес — об'єкт філософії історії. Філософія історії — форма світоглядного осмислення історичної дійсності, але все ж вона не редукується до філософсько-історичного світогляду. Світогляд як певне становище свідомості людей є лише одним з компонентів філософії історії. Місце і значення філософії історії в суспільствознавстві, її взаємодія з іншими галузями обумовлюється природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта — історичного процесу, але й предмета пізнання, виділеного з об'єкта. Історична дійсність як об'єкт філософського дослідження — утворення складне й різноманітне. Вона не лише твориться, а й інтеріоризується кожною людиною, формуючи її внутрішній і духовний світ. У визначеному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується в людях, їх діяльності, взаєминах, спілкуванні, свідомості, у розмаїтості буття; кожна людина має свою власну історію. За нашого часу не існує єдиної думки філософів і істориків на предмет філософії історії. З погляду естонського дослідника Е. Лооне, можна виділити не менше п'яти різних підходів до філософії історії. Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії.Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість? Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний коло-обіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мирта гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Я. Макіавеллі, Дж. Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ф.Вольтер)та в пізніші часи (І. Г. Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії

історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково-екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінг. "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панує закон Природи, але зовсім інший, ніж у природі видимій, а саме — закон Природи, що існує задля свободи".

Отже, підкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — історики середини XIX ст. Врешті-решт, у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи

має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок,

а також — свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням - елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково - імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М. Ж. Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" ( Г. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт, И.Макіавеллі, Ж. Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж. Кюв'є, некласична філософія О. Шпенглера та ін.).

Важливими проблемами філософії історії постають також такі:Як співвідносяться між собою людина та історія? Особа та історія?Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?Чи існують закони історії?Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінувати?

25. Проблема спрямованості світового процесу. Прогрес і регрес Проблема спрямованості і сенсу історії – суто філософська проблема, яка має коріння в

безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми – проблеми історичного прогресу.

Проблеми змісту та спрямованості історичного процесу.Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту та спрямованості історичного процесу. Її суть полягає в одержанні відповіді на питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо «так», то в якому напрямку і яка періодизація цих змін? Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлювали три найважливіших напрямки лінійної філософії історії: прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці ХIX – початку ХХ століть була обґрунтована так звана нелінійна концепція історичного розвитку.

Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до «золотого століття». Їх можна вважати засновниками прогресивного напрямку. Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрямок від «золотого» століття до залізного століття, для якого

замкнутому колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу.Філософи середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є направленим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.

Одним з перших дослідників, який у своїх роботах найповніше охопив проблеми спрямування, а

природу націй» він показав світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії – від первісного варварства («століття богів») через феодалізм («століття героїв») до епохи демократичної республіки чи представницької монархії («століття цивілізації»). Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По завершенні циклу розвиток відновляється і проходить ті самі стадії, але на більш високому рівні. Таким чином, ідеї Віко лежать

воснові теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).

Усучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний підходи.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-