Философия

14.Рівні пізнання, їх особливості

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання . Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання.Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів. Важлива роль у

функціонуванні і розвитку раціонального пізнання, мислення, свідомості взагалі належить категоріям.

Категорії – це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Категорії відображають також універсальні схеми, суспільновироблені форми діяльності, а опосередковано, через практику відтворюють загальні властивості предметів і явищ, необхідні і всезагальні зв'язки та форми буття. Раціональне і чуттєве (чуттєво-сенситивне) – це діалектичне взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності. Інтуїція – це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Розуміння – це процес і результат духовнопрактичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Рівні та форми пізнання

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, яку його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.

15. Проблема істини. Основні властивості істини

Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб”єктом пізнання предметів, явищ і процесів об’єктивного світу.Ключовою ознакою істини є її об’єктивність, тобто зміст істинного знання не залежить від суб’єкта пізнання. Водночас істина є суб’єктивною, вона пізнається людиною, яка надають їй певних форм людської думки, і виражається в певних формах мислення. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об’єкта в повному його обсязі. Істина є процес, об’єктивний за своїм змістом і суб’єктивний за своєю формою.

Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи говорять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб’єктивного наближення до об’єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визначають як відносну або абсо­лютну, мають на увазі два необхідних моменти тієї самої істини. Відносна істина, або відносність щодо об’єктивної істини

— це таке знання, яке відображає зміну ступеня його достовірності. Кінцевою метою розвитку відносної істини має стати досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина означає наявність повного адекватного знання про об’єкт пізнання. Абсолютність в об’єктивній істині означає, що подібна істина в процесі свого розвитку ніколи не заперечується, вона лише доповнюється новим змістом. Часто така істина належить до так званих вічних істин, фактів історії тощо. Абсолютна істина є певним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досягти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних істин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже, відносна й абсолютна істини є двома моментами об’єктивної істини.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є помилковими.Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це ясність, очевидність. Л. Фейєрбах вважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціоналізм) тощо.Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Практика різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Форма практики

– міра засвоєння предмета: наукова; соц-політична; виробнича.Критерій практики є одночасно абсолютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може довести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньо наукових (формальнологічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою.Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

Істина — це відповідність змісту знань дійсності, яка не залежить від суб'єкта і не може бути спростована. У цьому підході бачимо дві сторони істини. Вона, з одного боку, є характеристикою знання, тобто, ідеального суб'єктивного образу, а з іншого, її зміст визначається об'єктивно існуючими властивостями. Тобто, вона суб'єктивна за формою та об'єктивна за змістом.Помилка (омана)— це знання, яке не відповідає дійсності за змістом. До помилки призводить і чуттєве пізнання, але чуттєві дані не можуть бути істинними або логічними, вони бувають правильними або помилковими (наприклад, у випадку ілюзій). На відміну від помилки, брехня — це перекручення з наміром. Помилка і брехня суб'єктивні і за формою, і за змістом.Поняття правди включає в себе ціннісну оцінку. Тобто, правда — це не тільки істина, а й справедливість, чесність, єдність слова та справи. Крім того, термін "істина" частіше використовується по відношенню до теоретичних знань, а "правда"— до думок про конкретні явища: ...правда — це істина насправді, істина у блазі, чесність, непідкупність, справедливість... (В. Даль).Істина як явище і процес багатогранна, має багато властивостей, але насамперед, вона об'єктивна. Об'єктивність істини — її незалежність від, волі і свідомості людей. "Рацію має той, хто вважає розділене розділеним, а з'єднане з'єднаним, помиляється той, чия думка протилежна фактичним обставинам...

16.Понятття методу і методології

Метод (грец. metodos) у широкому розумінні слова - "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій ЇЇ формі, а не лише і пізнавальній. Проте не слід зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують ще й інші засоби та прийоми пізнання.

Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки і обговорюється в рамках різноманітних вчень. Особливо питання методу й методології широко ставилось і розв'язувалось філософами Нового часу, діалектичного матеріалізму, феноменології, структуралізму, постструктуалізму, постпозитивізмута ін. Специфіка соціальної методології досліджується в сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях.Таким чином, метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод - дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час, рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

Метод не є безсуб'єктним, який існує окремо від суб'єкта і поза ним. Суб'єкт у процесі своєї життєдіяльності завжди спирається на методи й включає їх у свою діяльність. Будь-який метод є засобом, прийомом, "органоном" забезпечення й досягнення суб'єктом мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів людської діяльності. Інакше кажучи, "людина - центр всієї методології" (Л.Фейєрбах). Метод існує, розвивається лише у взаємозв'язку суб'єктивного й об'єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Водночас він суб'єктивний (не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур) як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої виростає.Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед, слід виділити методи матеріальної і духовної (ідеальної, теоретичної) діяльності. Водночас, методи можна класифікувати: за масштабами (згідно з філософськими категоріями) на одиничні (специфічні) особливі й загальні (всезагальні).Що стосується методів науки, то основ для їх поділу на групи, типи може бути кілька. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістовні, емпіричні й теоретичні та методи викладання. Виділяють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні таке ін.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В зв'язку з цим метода наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можуть бути поділені на кілька основних груп:1. Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і метафізичний. До їх числа відносяться й аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та ін.2.

Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових, найчастіше, відносяться такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.3. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, що застосовуються на стиках науки, включаючи й групи наук, що функціонують в межах на основі вивчення певної форми руху матерії.4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів і принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.

Методологія (від грец. metodos - шлях дослідження чи пізнання; logos - вчення).1) Систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті, спостереженні тощо. 2) Галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Тобто методологія, по-перше - це органон, систематизований арсенал методів, прийомів, засобів і таке ін., що забезпечують досягнення певної мети, а по-друге - це наука, вчення про методи пізнання та діяльності (теорія про теорії). Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера

функціонування, структура і взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності та виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність його змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик та множинність рівнів - від філософських принципів до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод, зокрема, виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системні вчення, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, в котрих вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з них не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною методологією. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Своїм завданням методологія переслідувала й переслідує мету дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. Вона поглибила існуючу тоді методологію науки і значно розширила коло проблем загальної методології. В ній піднімалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних проблем. Та час засвідчив, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й дотепер. Спираючись на загальнонаукові методи, з'явились вужчі методології, що проявляються, в сфері окремих методик. У відношенні до них філософська методологія стала загальною теорією методів.

Методолога (методологію) цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичних, духовних конструкцій, які відображають цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчує теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про неї є об'єктом дослідження методології. Звідси, методологія прагне дати відповідь не на те, що є даний об'єкт, а як він є?

Нині одним із важливих різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні знань. На цій основі вона формулює принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами в філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, -основними структурними компонентами методології наукового пізнання, на абстрактному рівні є: 1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні, дисциплінарні; 4) специфічні методи.

17.Основні процедури наукової діяльності (спостереження, вимірювання, збір даних, опис, експеримент, аналіз і синтез, індукція і дедукція, формалізація тощо).

Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Існують методи емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Є також методи, котрі не можна однозначно віднести лише до одного з них

Спостереження. Наукове спостереження на відміну від звичайного споглядання має смисл, мету і засоби, за допомогою яких суб’єкт пізнання переходить до предмета дослідження (явища, що спостерігається) і до продукту (результату) дослідження у вигляді звіту про спостережуване. До наукового спостереження ставляться суворі вимоги:чітка постановка мети;вибір методики і розробка плану;систематичність;контроль за коректністю і надійністю результатів;обробка, осмислення і тлумачення одержаного масиву даних.

Вимірювання — це спостереження, яке фіксує не тільки якісні, а й кількісні характеристики об’єктів і явищ. Для цього необхідні деякі масштаби, еталони, правила, пристрої вимірювання.Вимірювання є процедурою встановлення однієї величини за допомогою іншої, прийнятої за еталон. Спосіб вимірювання складається з трьох компонентів: 1) вибору одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір; 2) встановлення правил порівняння вимірювальної величини з мірою і правил складання мір; 3) опис процедури вимірювання як експериментальної дії.Вимірювання також визначають як процедуру порівняння вимірних величин з одиницею виміру. А порівняння, в свою чергу, визначається як установлення схожості й різниці між предметами і явищами дійсності. Не можна порівнювати заздалегідь непорівнянні речі (як кажуть, Божий дарунок з яєшнею, наприклад, творчі здатності людини з її гардеробом).

Експеримент — це таке спостереження, за допомогою якого явища вивчають при доцільно обраних або штучно створених умовах. Його проведення передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій:визначення мети експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики і розвитку самої науки;теоретичне обґрунтування умов експерименту;розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту;спостереження, вимірювання і фіксація виявлених у процесі експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку об’єкта дослідження;статистична обробка результатів експерименту;попередня класифікація та порівняння статистичних даних.Щоб перетворити експеримент на пізнавальний засіб, потрібні також операції, що переводять логіку речей у логіку понять: по-перше, для цього треба з’ясувати принципи теорії і логічно похідні від них наслідки; по-друге, створити ідеалізовану картину поведінки об’єктів дослідження; по-третє, перевести на заданий інтервал абстракції певні матеріальні конструкції об’єкта дослідження.

За допомогою спостереження, вимірювання, експерименту формується фактологічна база науки. Науковий факт — це відображення реальності у висловлюванні. Він має бути зафіксований тим

чи іншим уживаним у даній науці способом (протокол, стенограма, фотографія, аудіоабо відеозапис на магнітних і цифрових носіях інформації). Кожний факт має чотирирівневу структуру: перший рівень включає об’єктивну складову (реальні процеси, явища, події тощо); другий рівень — інформаційну складову (інформаційні посередники, які забезпечують передачу інформації від джерела до приймача — засобу фіксації факту); трєтій рівень — практичну детермінацію факту (його зумовленість наявними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання, експерименту); четвертий рівень — когнітивну детермінацію факту (залежність способів їх фіксації та інтерпретації від системи похідних абстракцій теорії, теоретичних схем, психологічних установок тощо).

Опис — це фіксація певними засобами суттєвих ознак об’єкта дослідження або результатів спостереження, вимірювання, порівняння, експерименту.Методи наукового пізнання подвійного призначення (для використання на емпіричному і теоретичному рівнях пізнання) включають

мислений експеримент, абстрагування, аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання.Особливим різновидом експерименту є мислений експеримент. Він посідає проміжне місце між звичайним експериментом і теорією. Його переваги в тому, що в ньому поєднуються сила реального експерименту з силою логічного міркування. Мислений експеримент складається з таких операцій:створення за певними правилами мисленої моделі (ідеалізованого «квазіоб’єкта») справжнього об’єкта дослідження;побудова за такими самими правилами ідеалізованих умов, включаючи ідеалізовані «прилади» і «знаряддя», що впливають на модель;свідомі й планомірні трансформації та відносно вільне й повільне комбінування та їхній вплив на модель;усвідомлене й точне застосування на всіх стадіях мисленого експерименту об’єктивних законів і фактів, що виключають можливість абсолютного свавілля і неприборканої фантазії дослідника.

Абстрагування (від лат. abstractio — віддалення) — метод наукового пізнання, що полягає в мисленому виділенні суттєвих, найістотніших рис, відношень, сторін предмета. За його допомогою формується ідеальний образ реальності. Наукова абстракція підпорядкована певним вимогам: поперше, треба знати, від чого ми абстрагуємось; по-друге, визначити, до якої межі можна коректно абстрагуватися; по-третє, треба мати на увазі, що інтервал абстрагування, в якому створюється ідеальний об’єкт для теорії, залежить лише від об’єктивних умов. Є певна різниця між поняттями «абстрагування» і «абстракція»: перше з них відображає процес, а друге — наслідок абстрагування.

Процес абстрагування є складним, двоступеневим: спочатку відокремлюються суттєве від несуттєвого, загальне від одиничного, важливе від неважливого, а потім установлюється незалежність або слабка залежність об’єкта пізнання від певних факторів для того, щоб відвернутися від них. Операція абстрагування застосовується як до реальних, так і до абстрактних об’єктів, котрі раніше вже досягли певного ступеня абстракції. При абстрагуванні абстрактних об’єктів ступінь їхньої абстракції підвищується.Крім того, в сучасній науці розрізняють абстракції таких видів:абстракція ототожнення (створення понять способом з’єднання кількох предметів в один клас без урахування їхніх несуттєвих відмінностей);ізолююча абстракція (виділення властивостей і відношень з позначенням їх «іменами», які надають абстракціям статус самостійних предметів);абстракція конструктивації (спрощення реальних об’єктів і відкриття на їхній основі певних законів, що дає можливість у першому наближенні зрозуміти їхню сутність);абстракція актуальної нескінченності (відвернення від незавершеності процесу виникнення нескінченної множини);абстракція потенційної здійсненності (перехід від реальних меж людських можливостей до потенційних).

Аналіз — це метод пізнання, змістом якого є розчленування предмета дослідження на складові частини з метою їх детального і всебічного вивчення. Як складові частини цілісного об’єкта виступають його сторони, ознаки, властивості, відношення тощо. Синтез — це метод пізнання, протилежний аналізу, змістом якого є об’єднання раніше розчленованих частин предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємно передбачають і обумовлюють один одного. Залежно від ступеня пізнання об’єкта і глибини проникнення у його сутність використовуються декілька видів аналізу і синтезу:прямий, або емпіричний аналіз і синтез на стадії поверхневого ознайомлення з об’єктом;зворотний, або елементарно-теоретичний аналіз і синтез на стадії встановлення зв’язків детермінації;структурно-генетичний аналіз і синтез на стадії осягнення сутності явища.

Індукція і дедукція. Це також парні, взаємопов’язані методи наукового пізнання. Різниця між ними ґрунтується на існуванні різних типів умовиводів — дедуктивного та індуктивного. Логічні форми індукції й дедукції розглянути у темі п’ятій даного навчально-методичного посібника.

Аналіз класичної схеми процесу пізнання вказує, що підвищення його ефективності можна досягти двома способами: перший з них потребує посилення природних можливостей суб’єкта пізнання (дослідника) за допомогою технічних приладів; другий — заміщення об’єкта пізнання іншим, більш зручним для дослідження, схожим об’єктом. Існують ситуації, коли дослідник використовує лише один із названих способів, а буває так, що обидва способи використовуються одночасно для пізнання того ж самого об’єкта. Пізнання за допомогою приладів або моделей називається опосередкованим. Воно має ряд переваг порівняно з безпосереднім пізнанням і дає можливість:відображати такі об’єкти і їхні властивості, котрі суб’єктові безпосередньо не доступні;прискорити процес пізнання й досліджувати об’єкти, які швидко змінюються;усунути можливу пристрасть, необ’єктивність суб’єкта у процесі пізнання;економно й ефективно витрачати фізичні, психічні, чуттєві, моральні, логічні можливості дослідника.

Моделювання — метод пізнання явищ і процесів, що ґрунтується на заміні конкретного об’єкта дослідження (оригінала) іншим, подібним до нього (моделлю). Модель — це замісник об’єкта пізнання. Існує три групи різновидів моделей: 1) евристичні і дидактичні; 2) знакові і техніко-речові; 3) природні і штучні. Їх класифікація проведена за певними підставами Модель виконує дві головні гносеологічні функції: інформативну (як джерело інформації) і кумулятивну (як засіб фіксації та збереження інформації).

КЛАСИФІКАЦІЯ МОДЕЛЕЙ

Процес моделювання складається з трьох операцій: перша з них — це побудова моделі; друга — експериментальне дослідження моделі, тобто спостереження за її функціонуванням (вимірювання, планомірна зміна режиму її праці, варіювання експериментальних умов тощо); третя — перенесення результатів спостереження за моделлю на об’єкт дослідження.

Сходження від абстрактного до конкретного — метод наукового пізнання, створення якого приписується К. Марксу. Але у найзагальнішій формі його уперше було описано Гегелем. Саме він сформулював сходження від абстрактного до конкретного як закон управління історичним процесом розвитку знання. За Гегелем, конкретне — це дух, а природа в нього — абстрактна, метафізична. Сходження від абстрактного до конкретного трактується ним як сходження абсолютного духу до самого себе. Цей дух і є вихідною конкретністю, котра згодом виявляє себе у вигляді «механізму», «хімізму» і «організму», тобто сходить на себе через певні ступені розвитку природи як «інобуття» духа. Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає виділення у конкретному двох сторін: по-перше, чуттєво-конкретного, власне дійсності (тобто не пізнаної економічної системи, або її окремих макро- і мікропідсистем), яка виступає вихідним пунктом економічного дослідження; подруге, конкретного у мисленні, яке виступає як процес синтезу після розчленування цілого на окремі сторони, елементи, їх відокремленого дослідження та наступного вивчення в усьому комплексі взаємозв’язків і єдності різноманітних проявів з численними визначеннями.

Ідеалізація — це мислене конструювання об’єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого — є абстрагуванням. Метою ідеалізації є: поперше, позбавлення реальних об’єктів деяких — властивостей; по-друге, мислене обдарування цих спрощених об’єктів певними нереальними, гіпотетичними властивостями, які не можна здійснити на практиці. Основними способами досягнення такої мети є: просте абстрагування шляхом усунення деяких реальних властивостей об’єктів; багатоступеневе абстрагування шляхом переходу від реального об’єкта до ідеального, а потім від одних ідеальних об’єктів до інших; мислений перехід до граничних випадків у розвитку реальних властивостей об’єктів.

Формалізація — це певний перехід від реального об’єкта дослідження до його знакової моделі, у процесі якого всі змістові терміни і твердження теорії замінюються логічними або математичними символами і формулами. Метод формалізації має певні переваги перед іншими методами наукового пізнання. Він забезпечує повноту огляду певної галузі проблем, узагальненість підходу до їх розв’язання; ґрунтується на використанні штучної мови, тобто певної символіки, яка забезпечує «згортання» інформації про об’єкт дослідження, її чіткість і стислість; дає можливість шляхом приписування окремим символам і системам певних властивостей уникнути багатозначності термінів; технологізує процес наукового дослідження способом формального оперування зі знаковою моделлю.

Аксіоматичний метод — це метод дослідження і побудови наукової теорії, за яким базові її положення беруться як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. За змістом поняття аксіома є твердженням певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, тобто таке, що є підставою для логічного доведення інших тверджень цієї теорії. Системний метод наукового пізнання і перетворення світу передбачає:розгляд об’єкта діяльності (теоретичної і практичної) як системи, тобто як відокремленої множини взаємодіючих елементів;визначення складу, структури та організації елементів і частин системи, знаходження провідних взаємодій між ними;виявлення зовнішніх зв’язків системи, відокремлення серед них головних;визначення функції системи та її ролі серед інших систем;аналіз структури і функцій системи;виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.

18. Діалектика й метафізика як філософські методи

Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта (1596—1650) намагалися досліджувати проблему методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, аналіз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального аналізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833—1911), Мартін Гайдеггер (1889—1976). Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття

іпредмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять

івиключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу мислення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики. Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «прогрес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджуватиме, що «необхідність — це не випадковість», «живе — не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запереченням зла». Завдяки такому протиставленню ці поняття набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живому — мертве, у прогресі — регрес, у добрі — зло, розкривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського.

Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність — випадковість», «простір — час», «кількість — якість», «явище — сутність», «одиничне — загальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу. Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з´ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектичний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

Отже, протиставлення діалектика-метафізика належить до тієї частини філософської спадщини, отриманої нами від радянських часів, цінність якої є, щонайменше, сумнівною і потребує критичної оцінки.Щоб уникнути такого упередженого підходу, слід, очевидно, звернутися до більш змістовних значень, в яких в історії філософії вживалися поняття діалектики та метафізики. Почнемо з найпоширеніших значень, в яких вживається поняття діалектики.

(1)Діалектика як мистецтво пошуку істини в діалозі. Це значення, що його можна вважати первинним, походить від античної філософії і традиційно пов’язується з іменами Сократа та Платона.

(2)Діалектика як вчення про єдність та боротьбу протилежностей. Це вчення також було сформульоване в античній Греції. Діалектика в цьому смислі означає метод дослідження чи інтерпретації, в рамках якого предмет дослідження (явище, процес) розглядається як єдність протилежностей, що перебувають між собою у "напруженому", динамічному відношенні "єдності та боротьби"; увага дослідника спрямовується на дослідження динаміки цього відношення; відповідно

до цього виявляються закономірності розвитку предмету та робляться передбачення щодо його майбутнього.

(3)Діалектика розглядається як вчення про прогресивний розвиток за схемою теза-антитеза-

синтез (подвійне або діалектичне заперечення, в процесі якого кожний наступний етап зберігає те позитивне, що було накопичене на попередніх етапах) і відповідний метод інтерпретації реальних процесів. Це значення поняття діалектики також походить від Геґеля та Маркса.

(4)Діалектика як метод упорядкування, оформлення знання, метод викладу філософських теорій

вдіалектичних та тріадичних філософських категоріях(категорії-протилежності + синтетична категорія). Теорія про тріади категорій як універсальні апріорні форми мислення, з допомогою яких організовується людське знання, належить Канту.

(5)Діалектика як система ідей, визнаних філософами конкретних діалектичних шкіл - школи діалектичного ідеалізму Геґеля або марксистського діалектичного та історичного матеріалізму. На моє переконання, геґельянство або марксизм не мають скільки-небудь вагомих підстав претендувати на особливий, привілейований статус серед інших філософських "парадигм".

Перейдемо до розгляду основних значень поняття метафізики.

(1) “Метафізика” буквально перекладається як “те, що після фізики”. Це поняття ввів в обіг систематизатор праць Арістотеля Андронік Родоський, об’єднавши під ним ті праці, які сам Арістотель визначав як “першу філософію”, яка розглядає надфізичну реальність – на відміну від “другої філософії”, власне фізики.

(2)Метафізика як чисто спекулятивне, відірване від досвіду, філософування.В певний момент філософська традиція на заході розділилася на дві лінії – емпіричну та спекулятивну. Йдеться, зокрема, про класичний емпіризм та раціоналізм Нового часу, проте не лише про них.

(3)Ще одним, сучасним і доволі популярним, значенням поняття метафізики завдячує позитивізму, і, зокрема, неопозитивізму ХХ ст. В позитивістській термінології (як і в марксистській) слово “метафізика” значною мірою виконувало роль негативного ярлика, яким позначалися ті теоретичні системи та судження, які, відповідно до прийнятих позитивістами критеріїв, “не мають сенсу”. Проте це значення більш змістовне ніж значення "недодіалектики", оскільки пов’язане з достатньо конкретними критеріями, зв’язок яких з наявністю/відсутністю сенсу не такий однозначний, як видавалося позитивістам.

(4)Карл Поппер в праці “Логіка наукового дослідження” (1934 р.) продемонстрував неспроможність програми неопозитивізму і принципу емпіричної верифікації. Натомість він запропонував гнучку теорію науки, яка синтезувала підходи раціоналізму та емпіризму через визнання гіпотетичного характеру усіх теорій та прийняття принципу емпіричної фальсифікації як методу перевірки адекватності теорій дійсності.

Проведений аналіз різних значень понять діалектики та метафізики дозволяє зробити такі висновки:

1.Успадкована від радянської філософії постановка питання про вибір між діалектикою та метафізикою як методами дослідження є некоректною. Теорія про метафізику як “недодіалектику”, однобічний метод, що не враховує розвитку та зв’язків, сама є дуже однобічною та вкрай упередженою.

2.Поняття діалектики та метафізики багатозначні. Діалектика в сократівсько-платонівському смислі методу раціональної дискусії справді є універсальним методом пізнання. Разом з тим, діалектика в смислі методології Геґеля, Маркса та їх послідовників не є методом, авторитетним для тих, хто не є прихильником вчень цих мислителів.

3.Метафізика як розмірковування над проблемою “першооснов буття”, якщо останні інтерпретувати як “надемпіричні” підстави, що уможлюють людський досвід та знання, є важливою частиною філософії. Будь-яка теорія явно чи неявно спирається на певні метафізичні засновки та поняття. Рефлексія над ними хоч і не завжди є обов’язковою, але, як правило, є бажаною в філософських теоріях.

4.В контексті проблеми філософського та наукового значення метафізики потребують спеціального дослідження питання про критерії оцінки, можливості, методи та ефективність критики метафізичних теорій як таких, що не піддаються безпосередній емпіричній фальсифікації.