Философия

існування в суспільстві у вигляді "розумового поля", яке перебуває у міжсуб'єктних взаєминах, неявно розташовується між суб'єктом і об'єктом пізнавальної діяльності. У процесі трудової діяльності люди вступають один із одним в ті чи інші форми стосунків, взаємин спілкування, які можуть бути виробничими чи особистими. Сьогодні визнано положення про те, що спілкування є однією із необхідних всезагальних передумов формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства в цілому.

Адже якщо ми під спілкуванням розуміємо взаємодію суспільних суб'єктів (класів, груп, особистостей), то між ними, безперечно, відбувається обмін інформацією, досвідом, здібностями, навичками, уміннями тощо. Спілкування - це одна із умов соціалізації особистості. У спілкуванні людина не тільки одержує раціональну інформацію, формує способи діяльності, а й шляхом наслідування та переймання засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки. Як правило, розрізняють міжособистісне і суспільне спілкування.

На жаль, міжособистісне спілкування в наш час стає дедалі винятковішим явищем. Технологізація суспільства, зростання темпів виробничих процесів, зайнятість особистостей у суспільному виробництві й відтворенні ведуть до розмежування людей, не залишають вільного часу для прямих, безпосередніх контактів.

Не менший вплив на розвиток свідомості справляє суспільне спілкування, здійснюване шляхом засвоєння суспільної свідомості за допомогою літератури, сприйняття мистецьких творів, засобів масової комунікації. Воно розширює межі особистих стосунків із світом, робить індивіда причетним до всіх подій, що відбуваються, до різних поколінь, країн та епох. Словом, завдяки цій формі спілкування система відносин особистості збагачується, стає інформаційно-насиченішою й завершеною.

Крім того, мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізнання об'єктивного світу і самосвідомості особи.Таким чином, мову сьогодні розглядають як суспільно-історичне явище, яке виступає засобом відбиття і об'єктивізації ідеального, оскільки і ідеї не існують відірвано від мови.Визначальним фактором виникнення свідомості є соціальність. Саме завдяки соціальності людина закріплювала, удосконалювала і транслювала у поколіннях навички трудової та розумової діяльності, адже між побудовою зовнішньої практичної діяльності і внутрішньою розумовою діяльністю людини є певна відповідність. Соціальність є субстанцією свідомості. Вона створює ту систему об'єктивних відносин, де свідомість виявляє себе, підносячись до рівня самосвідомості, реалізуючись у предметах матеріальної культури.

8.Рівні суспільної свідомості

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто:як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності;суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності.Саме цей "сталий" внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії (філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності.Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй.

До рівнів суспільної свідомості належать буденно-практична й теоретична свідомість, а також суспільна психологія та ідеологія. Їх функціонування зумовлене суперечливим характером об’єктивної дійсності, що відповідним чином відбивається в суспільній свідомості, визначаючи різну міру відображення логічної систематизованості й узагальнення буття, глибини його пі-знання, а також ступеня включеності у сферу практичної діяльності людини.

Розділення суспільної свідомості на буденно-практичний і теоретичний рівні ґрунтується на протиставленні, з одного боку, життєво-практичного, несистематизованого і разом з тим цілісного життєрозуміння, а з другого — того складу ідей, котрі піддалися творчій переробці й раціональній систематизації. Такий розподіл знаходить місце у всіх формах суспільної свідомості, причому відношення між цими рівнями не є однозначними.

Специфіка буденно-практичного та теоретичного рівнів суспільної свідомості не означає їх неповноцінності: навпаки, ці специфічні риси визначають сильні сторони кожного з рівнів, дозволяючи збагатити, конкретизувати істинність знань про об’єкт пізнання. Так, буденно-практична свідомість охоплює об’єкт відображення, як правило, з неприхованої, зовнішньої сторони і, на відміну від теоретичної свідомості, володіє більш широким, цілісним і повним знанням про об’єкт. Цілісність свідомості - один з головних показників її життєстійкості. Можна не володіти жодною з теоретичних або філософських систем і не відчувати психологічних незручностей, якщо буденнопрактичній свідомості притаманна внутрішня безконфліктність і гармонійність. З іншого боку, навіть висококваліфікований фахівець з високим рівнем професійних знань у своїй галузі не може обійтися без цілісносинтетичних поглядів на світ. Інакше його свідомість буде відчу-вати дискомфорт. На теоретичному рівні в його сучасному розвитку синтетична цілісність може бути забезпеченою лише філософським світоглядом, що не принижує ролі несистематизованих знань. Крім того, буденнопрактична свідомість ближче, ніж її теоретичні форми, до безпосередньої дійсності життя. Тому в ній повніше відображена специфіка ситуації разом з усіма її конкре-тними деталями.

Натомість теоретична свідомість є більш глибокою, обґрунтованою за змістом знань. Теоретичний рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і піднімається до рівня раціонально-систематизованого осмислення об’єктів пізнання. Він намагається охопити об’єкт відображення з середини, виявити саму суть явищ об’єктивної дійсності й ви-ступає у вигляді систематизованих поглядів. Теоретична свідомість дає змогу розкрити закономірні тенденції функціонування та розвитку тих чи інших об’єктів пізнання, виявити найбільш суттєві риси природних, соціальних і духовних процесів.Це зумовлює тісний діалектичний зв’язок між названими рівнями суспільної свідомості. Оскільки буденно-практичне знання є первинною формою розуміння суспільством соціального і природного світу, формою, котра має об’єктивну обумовленість у самій природі людини, то й теоретична свідомість ґрунтується на буденно-практичному рівні суспільної свідомості, постійно підживлюючись новими проблемами, що виникають у межах буденнопрактичної діяльності людей і потребують поглибленого вивчення. У свою чергу, буденно-практична свідомість безперервно еволюціонує, ускладнюється, оновлюється новими знаннями, набуваючи внутрішньо динамічного характеру. Розвиток буденно-практичної свідомості здійснюється під впливом суперечливих процесів, що відбуваються в навколишньому середовищі.

Суспільна психологія та ідеологія виступають частковими аналогами буденно-практичної й теоретичної свідомості. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їх життєдіяльності через призму їх повсякденних інтересів. Вона проявляється як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Як первинна сфера суспільної творчості, суспільна психологія відображає об’єктивну дійсність, зазвичай суперечливо, тому часто вона виступає як стихійна, консервативна основа збереження і закріплення стереотипів минулого у свідомості людей.

9.Форми суспільної свідомості Суспільна свідомість — це складне соціальне явище, яке здійснює вплив на духовне життя

суспільства і на всі сфери суспільних відносин. Осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя відбувається саме через форми і рівні суспільної свідомості.

Форми суспільної свідомості розмежовуються за способом відображення дійсності. Розрізняють наукову, релігійну, морально-етичну, історичну, політичну, правову, економічну та екологічну форми суспільної свідомості. Особливе місце у цій структурі належить також соціальній міфології та ідеологічній сфері суспільної свідомості. Розглянемо зміст та сутнісні риси основних форм суспільної свідомості.

Науковий світогляд як форма суспільної свідомості відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез і теорій, формуючи у такий спосіб відповідний тип світогляду, носіями якого стає основна частина громадян сучасних суспільств, особливо зважаючи на результати та наслідки науковотехнічного прогресу.Екологічна свідомість є відображенням складної екологічної ситуації в сучасному світі, розумінням необхідності переходу від «панування над природою», яке спричиняє катастрофічні наслідки, до розумного та виваженого ставлення до природного середовища з метою його збереження та відтворення.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість, що становить сукупність знань та поглядів на юридичні права і норми, які регулюють поведінку людей у суспільстві. Вона тісно пов'язана з правовими нормами та законами і функціонує відповідно до панівних уявлень про законність, порядок, справедливість. Політична свідомість вважається однією із найважливіших форм суспільної свідомості, вона відображає політичні відносини, політичну діяльність, яка відбувається у суспільстві. Політична свідомість — це сукупність ідей, поглядів, вчень, політичних настанов та методів, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів соціальної діяльності. Економічна свідомість суспільства розкривається на рівні економічних ідей та поглядів, теорій і концепцій, що відображають міру розуміння та усвідомлення економічної дійсності. Невід'ємною рисою суспільної свідомості є моральна свідомість як система норм та правил поведінки людей у суспільстві, що регулюються громадською думкою та пронизують усі сфери суспільного життя. У системі суспільних відносин мораль вважається одним із основних засобів нормативної регуляції людської діяльності.

Моральна свідомість охоплює моральнісні погляди й почуття, життєві орієнтації та принципи, цілі й мотиви людських вчинків, саме мораль є сферою визначення межі між добром і злом, честю та безчестям, справедливістю та несправедливістю, нормою та девіацією тощо. Взаємозв'язок моралі з політикою та економікою розглядається у контексті двох основних вимірів їхньої взаємодії — взаємовпливу та протидії. Ідею їхнього тісного зв'язку представлено у працях Аристотеля, їхнє ж протиставлення приписують Н. Макіавеллі, якому належить вислів «ціль виправдовує засоби».

Релігійна свідомість охоплює релігійну ідеологію як більш — менш струнку систему релігійних ідей та поглядів на світ, яку розробляють теологи, та релігійну психологію, яка складається головно стихійно, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов'язані з вірою у надприродне. Історична еволюція релігійних ідей досить часто стає основою моральноетичних вчень, як, наприклад, біблійні заповіді стали основою християнської моралі.

Відповідно, суттєва роль належить історичній свідомості, що є усвідомленням минулого та його впливу на сьогодення і через нього — на майбутнє. Загалом історична свідомість — важливий чинник формування самосвідомості народу та людини, патріотизму, національної гідності тощо. Суспільні норми та цінності так само історично означені і залежать від рівня розвитку суспільства. При цьому теоретичною основою суспільного світогляду є філософія як форма суспільної свідомості. Вдалий синтез історичної та філософської форм суспільної свідомості сприяє формуванню ще однієї невід'ємної частини суспільної свідомості — ідеології.

Суспільна ідеологія — це система оцінних щодо дійсності ідей, теорій та поглядів. Будь-яка суспільна ідеологія орієнтована на реалізацію практичних інтересів суспільства. Основою будь-якої суспільної ідеології є невидимість, прихованість від носія ідеології її основної ідеї, тому основним завдання сучасної соціальної філософії стає пошук умов безконфліктного співіснування множини різних ідеологічних концепцій, а не втілення у життя одного із можливих її варіантів.

10.Філософська постановка і розв’язання проблеми людського начала

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі.Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.

Кожна філософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту. Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійне-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості. Класична філософська традиція починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її. всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про субєкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала — духу, розуму.. З кінця XIX — початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов’язане з визначенням характеру взаємозв’язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості і підсвідоме обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціалдарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX століття, теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини відповідно до теорії Дарвіна.

Біологічна еволюція людини - згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.Безперечно, людина як біологічний вид “хомо сапієнс“ належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції – природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують

первинність індивідуального “Я” як духовного стрижня особистості.Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр-де-Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так званий “антропний принцип”:

Антропний принцип Згідно з цим принципом в підгрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосереднього біологічного, а містить в собі нескінченність космосу.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенезом). Сутність антропо-соціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип – еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності – соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальний (суспільний) характер життєдіяльності, здатність до мовного спілкування, поява свідомості – осмисленого і доцільного характеру діяльності.

Розуміння людини в марксизмі Людина в марксистській теорії виступає як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя.Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, “незапрограмованість” раз і назавжди її сутності. Людина самостворює себе в процесі історичного і культурного життя.У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя.Особливість соціологізаторства полягає:По-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводить роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини;По-друге, в людині не помічається її «надсоціальна», духовна сутність.

Звідси бере свій початок відома теза про формування “нової людини”, згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна “виліпити” все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге – соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра – індивідуальності, духовної незалежності особистості від обумовленості “ззовні” природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теоріях залишається порожнеча.1. Теорія космічного походження людини. Згідно з цією теорією поява людини є загальною тенденцією еволюції Космосу, а сама людина є природно-космічною істотою (В. Вернадський, А. Чижевський, Тейяр де Шарден); 2. Теорія божественного творіння людини. Людина створена Богом “за образом і подобою Бога”;3. Теорія Ч. Дарвіна про еволюційний розвиток живих організмів на Землі.

Соціальна зумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена “ззовні”, виступає своєрідною “іграшкою” соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами – отримує вимір духовності.Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначитися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) є не лише “суспільно-корисними” здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського “Я”. Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.Таким чином, людина проявляє себе як біопсихосоціальна система, при тому її соціальний аспект постає домінуючим. Відповідно до співвідношення названих компонентів людського виразу напрацьовані поняття: індивід – особа – індивідуальність.

11. Індивідуальне і супільне буття людини. Індивід, індивідуальність, особистість

Людина – істота розумна, людина – істота, яка має самосвідомість, моральна і вільна істота тощо. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.

У з’ясуванні загального змісту антропосоціогенеза важливу роль відіграла і відіграє трудова гіпотеза, яка визначала значення праці в процесі антропосоціогенеза. Та значення праці в процесі становлення людини і суспільства не можна перебільшувати, тлумачити в дусі натуралістичних (а тим більш механістичних) уявлень про причини і залежності. Важлива риса антропосоціогенеза – комплексність, і тому неправильно твердити, що спочатку виникла праця, потім суспільство, а ще пізніше – мова, мислення, свідомість. Та праця і сама має історію походження, перетворюючись в повноцінну предметно-практичну діяльність лише у взаємодії з факторами соціалізації: мова, свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика та ін. Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визначальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в природу (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявляється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності – праця — уже за походженням є колективною, спільною діяльністю. Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло, оскільки вона служить, по-перше, безпосереднім життєвим засобом для людини, а по-друге, матерією, предметом і знаряддям її життєдіяльності. Лише членами суспільства люди можуть відчувати себе господарями природи або істотами, захищеними від її стихійних сил. І те особливе значення, яке людські індивіди одержують усередині суспільства, врешті-решт визначається їх місцем в складній і багатоманітній системі відносин, що складаються з приводу виробництва, суспільної праці. Отже, поняття людини дає найзагальнішу, абстрактну характеристику індивіда як родової істоти.

Система соціалізації людини.Соціалізація – процес засвоєння людським індивідом певної системи

знань, норм і цінностей, що дозволяють йому діяти й розвиватися як повноправному члену суспільства.

Мета соціалізації людини: підготовка людини до життя у суспільстві;розвиток суспільно-ціннісних якостей особистості;нейтралізація осудних у суспільстві якостей;навчання комунікації;виховання працелюбності. Основні сфери соціалізації людини: Я” і “Я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості;“Я” і “Ти” – основні моральні почуття (любов, дружба, ненависть тощо);“Я” і “Ми” – групові, кланові, кастові, національні, класові, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання;“Я” і “Вони” – міжособові, міжгрупові, суспільні суперечності та спричинені ними почуття, настрої, ідеї, вчинки;“Я” і “Суспільство” – відношення до світу створених речей, ідей, відносин;“Я” і “Природа” – екологічна свідомість і ставлення до навколишнього середовища;“Я” і “Універсум” – світогляд, релігійні та філософські ідеї про сенс життя і смерті.

1. Людина –духовно-душевно означ, природ-соц істота..Л-особлив чином тілесно організ істота…Л-має душу …Л-свідома істота…Л-суспільна істота….Л-діяльна істота (пізнає і перетвор світ). 2. Індивід - людська біологічна основа розвитку особистості у певних умовах(виокремлена з сусп. людина)Характеристики людини як індивіда: виділяються два основні класи індивідуальних властивостей: 1) віково-статеві (вікові властивості та половий диморфізм); 2) індивідуально-типові (конституціональні особливості, нейродинамічні особливості мозку, особливості функціональної геометрії великих півкуль). 3. Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються замученістю людини до конкретних суспільно-історичних та культурних відносин.(погляд на люд з боку сусп., тобто соціалізов люд, індивід. Є творцем взаємозв між собою подібним)Характеристики людини як особистості: 1) статус в суспільстві (економічне, політичне, правове, ідеологічне положення в суспільств); 2) статус спільності( в рамках якої формується особистість). На основі статусу та постійної взаємодії з ним формується системи: а) суспільні функції-ролі; б) цілі та ціннісні орієнтації.Класи особистісних рис:- Статус, ролі і ціннісні орієнтації створюють первинний клас особистісних рис;- Вони визначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки вторинний клас особистісних рис;- Вищим інтегрованим ефектом взаємодії рис 1 та 2 класу є характер та здібності. – третій рівень.Основний засіб розвитку особистісних рис людини - життєвий шлях людини в суспільстві,його соціальна біографія. 4. Індивідуальність – вищий прояв існув людини, тому що воно вказує як на прояв індив якостей люд, так і особистих яостей. Індивідуальність вже має соц. Характер.

12.Смисложиттєві засади буття людини

Під поняттям „людина” розуміємо суп. істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – сусп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської концепції людини:людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного, скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності, гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід протиставляти.Природне

влюдині не зводиться лише до біологічного, а має в собі безконечність космосу.Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя, має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

Філософська антропологія не може обминути питання про зміст і мету життя. Різні філософські вчення відповідають на нього по різному. Представники матеріалізму звертаються до розгляду об'єктивної реальності і реальної життєдіяльності людей. Представники ідеалістичних напрямків спрямовують свій зір до бога, розуму, духу, ідеї. Але не зважаючи на різноманітність поглядів, до сьогодні це питання залишається відкритим і відсутні підстави для його вирішення в найближчий час.

Характер релігійного світогляду неодмінно підштовхує нас до думки: про яке життя ми повинні міркувати і піклуватися в першу чергу - про вічне, чи ту мить буття, яка спалахує щомиті і відходить

внебуття, маючи назву земного життя. Якщо це так, то велику мудрість виказав Сократ, що вбачав сенс земного життя у підготовці до вічного потойбічного існування. Теоцентризм знецінює і навіть визнає гріховними природні радощі земного існування. Якщо тіло це темниця душі, то чи слід турбуватися про неї і, тим паче, любити її? Аскетизм, пригнічення плоті – ось вища доброчинність людського існування, стверджували і стверджують сьогодні церковники.

Епоха Відродження заперечила геоцентризм, замінивши його антропоцентризмом.. Були реабілітовані земні людські радощі і почуттєві пристрасті. Змістом життя людини оголошується не гіпотетичне блаженство після смерті, а можливість досягнення щастя і життєвих насолод у житті земному. Оголошувалося, що це можливо завдяки пізнанню людського світу, її доцільній і наполегливій діяльності. Так гуманістичний світогляд вперто пробивав собі дорогу, секуляризуючи філософію сенсу людського життя.Гуманізм епохи Відродження, разом з тим, привів до формування індивідуалізму. Індивідуаліст бачить мету свого життя в собі самому, а його зміст – в отриманні життєвих насолод. Аморальних задоволень, за його переконанням, не існує, а інтереси інших людей для нього байдужі. Таким чином, індивідуаліст стає антисоціальною істотою, небезпечною для інших людей. Егоцентризм веде до анархізму і нігілізму, до бунту проти всякого суспільного порядку.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити, творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фрома, в самих основах людського існування укорінена потреба в об’єкті для служіння.Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове” знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. . З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (грецькою – ”насолода”, “задоволення”) позиція, яку можна розуміти як “життя заради життя”. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурійської позиції

13.Теорія пізнання в системі філософського аналізу Гносеологія – це філософська дисципліна, що вивчає пізнання, його можливості, роль у людській

практиці, рушійні сили, визначальні риси та критерії істини. В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів.

1.Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта пізнання.

2.Принцип пізнавальності – пізнання можливе, людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності, пізнання людини немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання воно обмежене рівнем розвитку людської практики.

3.Принцип активності – процес пізнавання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.

4.Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5.Принцип практики – практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої сеье є головною рушійною силою, метою пізнання.

6.Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.

7.Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Наукове пізнання — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Проблема – це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми або для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково

обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези, є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об’єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Усі ці форми наукового пізнання діалектично взаємопов”язані, і взаємо обумовлюють одна одну. Методи пізнання бувають емпіричні та теоретичні. Емпіричний рівень дає знання про явище. На

емпіричному рівні здійснюється спостереження об’єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв’язки між окремими явищами. Основною формою емпіричного рівня є науковий факт. На емпіричному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку його зовнішніх зв’язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв’язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання.

Теоретичний рівень дає знання про сутність (предмета або явища). На теоретичному рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв’язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Основною формою теоретичного рівня є наукова теорія. На теоретичному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб”єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. На теоретичному рівні суб’єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних об’єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей. Теоретичне дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично.