6. На різних етапах перебігу хвороби хворий переживає її по-різному. Можна виділити наступні фази:

• Премедична фаза. З’являються перші, часто незначні прояви хвороби. Виникають питання “Що сталось?”, “Що робити?” ,“Я захворів?” ,“Чи треба йти до лікаря?”. Для цього періоду характерна невизначеність переживань і фантазій. Якщо хворий питає порад у знайомих і родичів, то часто отримує протилежні поради. Іноді хворий проявляє зовнішню безтурботність.

• Різка зміна життєвого стилю ( при госпіталізації або встановленні непрацездатності). Для цього періоду часто є характерним намагання хворого зав’язати більш тісні контакти з лікарем і медперсоналом, що часто розцінюється ними як нав’язливість, а насправді є проявом потреби у впевненості і безпеці. Особливо виражені невпевненість, тривога, побоювання властиві людям, котрі досі ніколи не хворіли. Величезне значення на цьому етапі має психологічно правильна поведінка медперсоналу, зважене інформування хворого про його хворобу.

• Активна адаптація. Хворий пристосовується до самого факту хвороби, дещо звикає до симптомів, адаптується до лікарняного середовища, підтримує в собі надію на видужання, створює позитивне ставлення до медперсоналу. З психологічної точки зору адаптований хворий не являє собою проблеми за умови, що його стан покращується згідно його очікуванням. Якщо ж стан не покращується, а навіть погіршується, у хворого може настати психічна декомпенсація.

• Психічна декомпенсація. Характеризується почуттям обманутих надій, підсилюється невпевненість і страх, він втрачає віру в лікування, в лікарів і медичний персонал, стає імпульсивним, нетерплячим і несправедливим. Головна небезпека цієї фази – конфлікт між медичним працівником і хворим.

• Пасивна адаптація і капітуляція. Хворий змиряється із своєю долею, капітулює перед хворобою. Він стає байдужим, часто психологічно ізолюється. Небезпека такої позиції полягає в тому, що персонал може погодитись із нею і не намагатись змінити, навіть якщо є можливість досягти покращення стану.

7. Велику медико-психологічну проблему становлять невиліковні хвороби. Хворий з невиліковною хворобою, наприклад, злоякісним новотвором, може по-різному переживати свою хворобу:

А) Він не знає про своє захворювання і не гадає, що воно таке серйозне. Хворого слід обережно підготувати до необхідності лікування, можливо тривалого.

Б) Хворий не інформований про свою хворобу, однак передчуває її серйозність і небезпечність, вимагає точних пояснень. З юридичної точки зору хворий має право знати свій діагноз, однак з точки зору етики не завжди психологічно виправдано повідомляти хворого про наявність у нього смертельного захворювання. В таких випадках Гарді говорив про “правду по чайній ложці” Іноді, коли лікар не наважується повідомити онкологічний діагноз хворому, він може говорити про хворобу з подібними симптомами і хронічним перебігом.

В) Хворий дізнався про важкість свого захворювання. Слід пояснити йому можливість позитивного результату лікування при будь-якій хворобі і в будь-якій стадії, наводячи конкретні приклади таких успіхів. Слід триматись спокійно і впевнено, відволікаючи увагу хворого на теми. Що не стосуються хвороби і особисто цікаві для хворого. Дуже важливим при цьому є злагоджена тактика усього медичного персоналу.

На жаль, перед деякими хворобами медицина залишається безсилою і кожен медичний працівник рано чи пізно стикається з проблемою помирання і смерті. В минулому “душевну втіху” помираючим хворим надавали священики. Нині цей обов’язок розповсюджується також на лікарів, медсестер, психологів.

Типові реакції на небезпеку чи близькість смерті:

а) покора і спокійне прийняття невідворотного;

б) пасивна капітуляція, що проявляється в апатії і байдужості;

в) втеча в звичайні балачки і спогади;

г) втеча в фантазії про безсмертя;

д) компенсаторна діяльність корисна (завершення роботи, подорож) або шкідлива (зловживання токсичними речовинами, сексуальні ексцеси).

Е.Кеблер-Росс виділяє наступні фази хронічного смертельного захворювання:

А) усвідомлення наявності важкої хвороби;

Б) внутрішнє заперечення небезпеки;

В) роздратування і гнів (за схемою “Чому я?”);

Г) депресія з суїцидними думками і спробами, частіше спонтанними;

Д) домовленість – строк в уявленні відкладається (“фаза угод”);

Е) активне примирення із смертю, хоча зберігається певна надія;

Ж) якщо надія зникає – пасивна капітуляція, втрата інтересу до оточуючого.

Фази можуть бути більш чи менш вираженими, повторюватись, в залежності від ходу хвороби і лікування.

Медичні працівники прагнуть полегшити стан невиліковного хворого симптоматичним, паліативним лікуванням, незначними маніпуляціями, що можуть мати сприятливий вплив як плацебо. Слід дотримуватись принципу доброго догляду і намагатись зменшити фізичний дискомфорт. Слід уникати маніпуляцій, що самі по собі болючі чи неприємні. Слід намагатись переключити увагу хворого на більш приємні чи цікаві враження або спогади. Забезпечити належний контакт з близькими. В розмовах з хворим бажаний партнерський, не авторитарний стиль, “вміння слухати”, навички подолання складних і неприємних елементів контакту.