Держава і право Стародавнього Китаю

Держава Стародавнього Китаю формується у XVIII—XII ст.ст. до н.е. Біля 1400 р. до н.е. вождь Пань Ген збудував на р.Хуан-хе місто Шан, яке і дало назву всій державі. У XII ст. до н.е. ця держава була завойована чжоуськими племенами, які створили свою державу Інь (XII—VIII ст.ст. до н.е.).

Тривалий час в економіці держави Шан-Інь велику роль відігравали полювання і рибальство, потім тваринництво (західні області Китаю), а в епоху Інь — землеробство; розвиваються різноманітні ремесла: обробка дерева, каменю, ткацтво і навіть металургія. Проте це господарство мало примітивний натураль­ний характер. Це пояснюється існуванням замкнених громад і громадським землекористуванням.

У період Шан-Інь велике значення відігравала патріархальна сім'я. Панування чоловіка і батька, уярмлення жінки були ти­повими рисами китайської патріархальної сім'ї. Авторитет батька санкціонувався державною владою.

У цей період велику роль у житті старокитайського суспіль­ства відігравала родова аристократія, яка входила до ради ста­рійшин, що існувала при царі (вані). Члени царського клану займали вищі посади у державному і військовому управлінні. Першим у цій групі був найближчий помічник царя, який зо­середжував у своїх руках все управління країною. Інколи ця посада переходила у спадщину. Цьому верховному чиновнику підкорялись начальники трьох відомств: військового, фінансо­вого і відомства громадських робіт.

Цар (ван) вважався не тільки намісником бога на землі, але і його земним образом. Його називали “сином неба”, “заступни­ком неба”, він вважався посередником між людьми і силами природи.

У VII—III ст.ст. до н.е. Китай розпався на декілька держав. Проте у період царювання Цінь Ші Хуавді (246—210 рр. до н.е.) знову було відновлено єдину централізовану державу.

Ні єгипетська, ні вавилонська історія не зберегли даних про урядові заходи, що переслідували б порядки, які існували в гро­маді, або ж стимулювали їх припинення. Такі приклади дає нам історія Стародавнього Китаю. У середині IV ст. до н.е. Шан Ян провів реформу, якою було узаконено вільний продаж і купівлю землі; чоловікам, які жили в одному будинку і разом вели господарство (синам, що після смерті батька спільно вели господарство), наказано було розділитись. У той же час в інтересах держави було збережено і зміцнено кругову поруку. Кожні п'ять селянських сімей складали початкову ланку — п'ятидворку. На чолі її стояв староста, що відповідав перед державою за поведінку кожного із своїх людей. П'ять п'яти-^ дворок складали село, п'ять сіл — клан, і так аж до округів і областей. Виникла таким чином централізована система уп­равління на чолі з розгалуженою бюрократичною сіткою чи­новницького апарату.

Зміст реформ коротко викладено в “Історичних записках” старокитайського історика Сима Цяня: “Наказую народу зли­тись по п'ять і по десять сімей, які будуть зв'язані між собою круговою порукою. У випадку суду вони будуть притягуватись як співучасники. Того, хто не донесе про порушення закону, рубати навпіл. Того, хто повідомить про порушення закону, нагородити нарівні з воїном, що приніс голову ворога... Якщо у сім'ї є двоє або більше чоловіків і вони не розділили госпо­дарство, брати з кожного подвійну подать”. Родова аристокра­тія усувалась з політичної арени. В “Історичних записках” Сима Цяня повідомляється: “Кожен, хто має військові заслуги, одер­жує відповідний титул. Родові сім'ї, що не мають військових заслуг, не можуть більше значитись у списках знаті. Установи­ти чітку різницю між вищими і нижчими у титулах і рангах і у відповідності з цим різницю між сім'ями: по кількості землі, будівель, слуг, служанок, а також по одягу, і тим, хто має за­слуги, проявляти почесті; тим, хто не має заслуг, навіть за на­явності багатств, не можна дозволяти розкіш...”

Принцип кругової поруки за п'ятірками Шан Ян переніс і на армію: за провину одного відповідали всі п'ять. Отже, у ки­тайському кримінальному праві утверджується принцип круго­вої відповідальності: покарання поширювалось і на невинного у здійсненні злочину.

Проведення реформ сприяло концентрації землі в руках ок­ремих осіб, що породжувало майнову диференціацію. Тому і податки стали стягувати не з урожаю, а з кількості землі, що знаходилась у того або іншого землеволодільця. У період ца­рювання династії Хань (206 р. до н.е. — 220 р. до н.е.) відбува­лася концентрація великих землеволодінь, що вело до розо­рення селян, які змушені були продавати у рабство своїх дітей.

Чимало селян попадали у боргову кабалу, і якщо вони через три роки не сплачували борг, то ставали рабами. В “Історії першої династії Хань” (автор невідомий) вказується на тяжке становище селян: “Військові і трудові повинності на рік стали в тридцять разів більшими, ніж вони були у старі часи; земель­на і подушна податі, збір за сіль і залізо у двадцять разів більші, ніж у старі часи, дехто обробляє поля великих землеволодільців за половину врожаю”. Цей хід історії посилював напруження у суспільстві. Відбуваються величезні повстання селян. У 18 р. н.е. сталося повстання “червонобрових”, яке було жорстоко придушено. У 184 р. сталося повстання “жовтих тюрбанів”, керівники якого проповідували ідею загальної рівності. Але й воно зазнало поразки.

Чисельні повстання підірвали військово-економічну могутність держави, а напади кочівників довершили її розгром.

Характеризуючи суспільний лад Стародавнього Китаю, за­значимо, що панівний клас складався із нащадків родової знаті, жерців, чиновників, військових начальників. Правове станови­ще визначалось посадою, яку займала та або інша особа. Усі чиновники мали титули, що відповідали їх посаді. Такі титули, як “бо” або “цзи”, означали у буквальному перекладі “дід” і “син”. Їх мали найближчі родичі царя, управителі областей, військові начальники та інші чиновники. Населення повинно було неухильно коритись їх наказам. В указі царя Сюаня (827— 782 рр. до н.е.) вказувалось: “Ні в якому випадку підданий не має права скаржитись на рішення свого безпосереднього на­чальника, бо якби це було дозволено, то сини стали б судитись із своїми батьками і не було б необхідної різниці між старшими і молодшими”.

Панівне становище світської аристократії визначалося не тільки привілеями і посадами, але й земельними володіннями і наявністю рабів. Так, наприклад, у сім'ї якогось Бувея нарахо­вувалось біля десяти тисяч рабів, у сім'ї Лао Ая — декілька тисяч.

Джерелом рабства був полон, продаж за борги, віддача в раб­ство за злочини. Китайські царі щедро нагороджували певних осіб за заслуги перед державою. У написах на посуді із бронзи зустрічаються дарування: хліборобів і ремісників — 659 осіб, рабів — 1050, вождів і старійшин варварських племен — 13 осіб.

Основну масу населення становили селяни. Характерною особливістю китайської громади була наявність системи “ко­лодязних полів”, суть якої полягає у тому, що кожна сільська громада ділила землю на дев'ять ділянок, із яких одна назива­лася “громадським полем”. Це поле селяни обробляли спільно, а одержаний врожай з нього відправлявся царю. Врожай з реш­ти полів ділився між членами сільської громади.

В епоху Інь відбувався процес виникнення і зміцнення круп­ного землеволодіння. У цей період широко застосовується най­мана праця і праця рабів. Практикується навіть продаж-купів­ля землі. Земельний податок складав 1/3 і більше врожаю. По­душний податок брався з кожного, хто досяг 15-річного віку. Діти у віці 7—15 років обкладались особливим податком. До­рослі чоловіки відбували як трудову, так і військову повинність. Держава мала монополію на сіль і вино. У наявності всі ознаки азіатського способу виробництва.

Під час існування інської держави форма правління була дес­потичною. Політична влада зосереджувалась у руках царя — вана — “сина неба”. Елементи деспотичної форми правління весь час розвивались. На чолі центрального управління держа­ви знаходився сян. Йому підпорядковувались сима — команду­ючий армією, сикун — начальник землеробства і ситу, що ке­рував податним відомством.

Китай ділився на 36 областей, області на округи, округи на клани. На чолі кожної адміністративно-територіальної одиниці стояв начальник. Чиновники ділились на ранги, вони були позбавлені можливості скаржитись на своїх начальників. Без­перечне підкорення молодших (цзи) старшим (бо) було най­важливішим принципом права і моралі як у державному уп­равлінні, так і в сім'ї. Чиновницькі посади у II ст. до н.е. — II ст. н.е. обіймали особи, що успішно складали відповідні іспити. Практикувався також і продаж посад.

Судова влада зосереджувалась в руках адміністрації. Основна маса судових справ розглядалась адміністративним главою об­ласті. Він поєднував як судові, так і поліцейські функції. Його помічником був начальник місцевої поліції. Цікаво, що полі­ція Стародавнього Китаю мала досить розгалужену сітку інфор­маторів.

Основу військової могутності Китаю становили воїни-про­фесіонали, що мешкали у спеціальних військових поселеннях і таборах. Поселення і табори мали спеціально виділені для них державою землі, становили їх господарську базу. У розпоряд­женні вана було 14 армій.

Чоловіки у віці від 23 до 56 років мали пройти річну військо­ву підготовку, протягом року нести гарнізонну службу і щомі­сяця кожного року відбувати службу в ополченні за місцем проживання. На захист державних кордонів направлялись перш за все чиновники, що завинили, злочинці, ті, хто втратив сво­боду, і, в останню чергу, вільні землероби.

Право Стародавнього Китаю формувалось під впливом філо­софсько-етичного вчення конфуціанства (VI ст. до н.е.), у яко­му головним були питання етики, моралі, основний принцип якої — гуманність (жень) — вищий закон взаємовідносин лю­дей у суспільстві і сім'ї. Воно також формувалось під впливом філософсько-правової школи легістів. Протиборство цих двох вчень безпосередньо вплинуло на саме розуміння права, на ієрар­хію злочинів, систему покарань, зміст окремих правових інсти­тутів і норм.

У шансько-інській державі головну роль відігравали етичні норми (лі), що визначали ставлення членів китайського суспіль­ства до царя — вана, вони регулювали внутрішньосімейні відно­сини. Ці норми базувались на повазі до родичів, старших, на схилянні перед знатністю, на відданості вану. Зауважимо, що правові норми цього періоду не виокремились із загальної маси релігійно-етичних норм, з якими вони складали єдине ціле.

По мірі зміцнення центральної влади набувають значення розпорядження і накази вана, його наближених, чиновників, виконання яких забезпечується примусом.

Перші писані закони з'явились у Х ст. до н.е., коли нібито існував кримінальний кодекс, у якому було три тисячі статей. Фактично ж писане право з'являється у VI—V ст. до н.е., його поява обумовлена станово-класовою диференціацією суспіль­ства.

На рубежі У—ГУ ст.ст. до н.е. з'являється “Книга законів цар­ства Вей”, що була написана Лі Куєм на базі правових поло­жень, що з'явилися в окремих князівствах. У 193 р. до н.е. було проведено кодифікацію.

Існували також і норми звичаєвого права. До джерел права відносились і конкретні розпорядження царів, а також ухвалені ваном судові рішення.

Не дивлячись на намагання зруйнувати громадське землево­лодіння, ще в І ст. н.е. громада могла вступати у договірні по­земельні відносини як самостійний суб'єкт права. Згідно дже­рел цього періоду договори купівлі-продажу землі могли укла­дати жінки, а також раби (державні). Існували договори орен­ди землі (з розрахунку 1/2 врожаю), закладу, боргового раб­ства, особистого найму. У першій половині І ст. до н.е. ван Уді звільнив з рабства державних рабів і рабинь.

Письмова форма договорів була властивою не лише при ук­ладанні значних угод, але й дрібних, наприклад, при купівлі-продажу одягу та інших речей. Договір був обов'язковим дока­зом позову, і судові органи вимагали його подання.

У сімейно-шлюбному праві у ранній період існування держа­ви Шан зберігалися пережитки родового ладу, зокрема, допус­кались шлюби між близькими родичами, чоловік міг мати де­кілька дружин. Сім'я характеризувалась патріархальним харак­тером, була досить міцною. Патріарху (діду) підкорялись усі члени сім'ї, він же розпоряджався і майном.

Великосімейні зв'язки слабнуть з появою приватного земле­володіння. Родинні стосунки, становище старших і молодших у сім'ї впливали на тяжкість покарань як за злочини проти сім'ї, так і за інші злочини. Наприклад, пом'якшувалось пока­рання батькові, якщо він убив сина за непослух. Крадіжка батька у сина не вважалась злочином, донос на старшого у сім'ї, навіть за наявності злочину, суворо карався.

Кримінальне право було найрозвиненішою частиною старо-китайської правової системи. Китайському праву були відомі такі поняття, як: співучасть; обставини, що обтяжують вину, наприклад попередня змова, рецидив; форма вини. Не виклю­чалось і об'єктивне ставлення. Одна кара наступала за свідо­мий наклеп, інша, легша, за непідтверджений донос. Тяжкість покарання за тілесні пошкодження залежала від того, були вони завдані із “злодійським задумом” чи у бійці.

Старокитайському праву були відомі 500 видів злочинів. На першому місці були державні злочини — зрада імператорові, заколот і т.ін. Далі йшли крадіжки із храму, нанесення ран, наклеп, дезертирство з армії. Досить рано виділились і такі зло­чини, як неповага до батька, до старших у сім'ї.

У старокитайському кримінальному праві були такі види по­карань: татуювання, відрізання носа, відрубування ніг, кастрація, смертна кара, побиття палицями (від 100 до 500 ударів), обернення в рабство, штраф.

Пріоритет етичної норми над нормою правовою породив символічну систему покарань (сян) в Інській державі. Суть цієї системи полягає в тому, що татуювання, наприклад, заміня­лось на чорну пов'язку, відрізання носа — на фарбування одежі, відрубування ніг — на фарбування колін. Саме так у староки-тайському суспільстві намагались перевиховувати злочинців.

У У—ГУ ст.ст. до н.е. у старокитайському кримінальному праві утверджується п'ягичленна система покарань. За державні зло­чини разом із злочинцем карались на смерть три покоління його родичів — по лінії батька, матері і дружини. До самих же злочинців застосовували п'ять видів покарань: їх татуювали, потім відрізали ніс, відрубували кінцівки, кастрували, а потім забивали палицями. Тим же злочинцям, які зводили наклеп, лихословили, ображали вана і проклинали його, попередньо відрізали язик. Отже, покарання у старокитайському криміналь­ному праві переслідувало за мету залякування.

Процесуальне законодавство характеризується тим, що у зма­гальний процес досить рано почали вводити елементи розшук­ного процесу, який з часом стає панівним. Розслідування вів спеціальний чиновник (ліньші), і починалось воно із скарги потерпілого або за доносом. Донос всебічно заохочувався: за той, що підтверджувався, давалась винагорода, сума якої зале­жала від тяжкості злочину. “Видавати своїх людей”, тобто дос­тавляти до суду домочадців і рабів, мав глава сім'ї. Якщо він цього не робив, то підлягав покаранню. Йому ж надавалось право карати своїх рабів і навіть, за дозволом властей, убивати їх.

Доказами у суді поряд із свідченнями були речі, клятва, тор­тури, що вели до зізнання. Голова або тіло скараного на смерть виставлялись для публічного споглядання.