Виникнення і розвиток незалежних держав у Центральній Європі

Незалежні держави у Центральній Європі виникли в ре­зультаті поразки у першій світовій війні Німеччини і Австро-Угорщини та революції в Росії. Ще під час війни австро-німецька адміністрація створила у Польщі “незалежний” уряд, який проводив політику співробітництва з Німеччиною і Австро-Угорщиною. У Парижі було створено Польський на­ціональний комітет, який співробітничав з країнами Антан­ти.

Після поразки Німеччини і Австро-Угорщини “незалежний” уряд і Польський національний комітет виступили спільно в справі утворення незалежної польської держави. Главою (на­чальником) польської держави став Юзеф Пілсудський, який ще у 90-і роки XIX ст. розпочав політичну діяльність у лавах Польської соціалістичної партії (ПСП). У січні 1919 р. Пілсудський призначив главою уряду представника паризь­кої фупи Падеревського і визнав Польський національний комітет представником польських інтересів на мирній кон­ференції. Було створено законодавчий Сейм, який затвердив Пілсудського главою держави і прийняв тимчасовий закон про організацію верховної влади (Малу конституцію).

Основні постанови цього акта, які складалися лише із п'я­ти статей і які зберігали чинність протягом двох років, поля­гали у наступному: верховна і законодавча влада у державі належить Сеймові; начальник держави є представником у зовнішніх зносинах і верховним виконавцем рішень Сейму;

уряд призначається начальником держави за згодою Сейму;

начальник держави і уряд відповідальні перед Сеймом.

У кінці 1919 р. почалася польсько-радянська війна, яка закін­чилася перемогою Польщі і підписанням Ризького договору (1921 р.), за яким до Польщі відійшли Західна Білорусія й За­хідна Україна.

Одночасно з утвердженням Малої конституції, було утворено конституційну комісію для розробки проекту нової польської конституції, яка була затверджена у 1921 р.

Конституція проголошувала Польщу республікою, у якій “вер­ховна влада належить народові”. Сейм, сенат, президент рес­публіки і кабінет міністрів є лише органами влади народу. За-

конодавча влада надається виключно парламентові, який скла­дається з двох палат: сейму і сенату, які обираються на п'ять років на основі загального, прямого і рівного виборчого права за таємної подачі голосів і з дотриманням принципу пропор­ційності. Активним виборчим правом при виборах до сейму користувалися особи, що досягай 21 року. Виборче право на виборах до сейму було обмежене віковим цензом у ЗО років і цензом осілості в один рік.

Закони, прийняті сеймом, затверджуються сенатом. Відки­нуті ним законопроекти після повторного затвердження сей­мом кваліфікованою більшістю набирають чинності.

Виконавча влада надається президентові й урядові. Прези­дент обирається на сім років сеймом і сенатом. Кабінет міністрів призначається президентом, але несе відповідальність перед сеймом. Президент веде зовнішні зносини, укладає міжнародні угоди. Для оголошення війни й укладення миру президент по­винен одержати згоду сейму.

Конституція декларує свободу слова, друку, зборів, спілок, вибору місця проживання і пересування, недоторканість особи і помешкання, рівність усіх перед законом. Праця проголо­шується головною основою багатства республіки, вводиться 8-годинний робочий день, передбачається широка соціальна підтримка громадян, охорона материнства і дитинства, праці підлітків, безкоштовна освіта.

Пілсудський не бачив собі місця у парламентській системі. Він називав Конституцію 1921 р. “конституткою” і відмовився балотуватися у президенти в листопаді 1922 р.

У середині 20-х років Пілсудський знову виходить на полі­тичну арену. Йому вдається об'єднати навколо себе значні про­шарки населення і, спираючись на військових і деякі партії (ППС, Визволення), він у травні 1926 р. здійснює державний переворот. Причиною перевороту було соціальне напруження в суспільстві і слабкість виконавчої влади, що ускладнювалась частими урядовими кризами. Пілсудський ішов до влади з ло­зунгами “захисту народу” й оздоровлення (“санації”) держав­ного апарату.

Перебуваючи при владі, Пілсудський прагнув усмирити на­селення, примирити ворогуючі сторони, особливо в армії. Було відправлено на пенсію чимало генералів, проведено чистку державного апарату в центрі і на місцях. У 1935 р.

було прийнято нову конституцію. Вона переносить центр ваги державної влади на президента. Основні органи держави (уряд, сейм, сенат, суди) перебувають “під главенством” пре­зидента. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої дії, він відповідальний лише перед “богом і історією”. Йому надаються важливі права: право законодавчого вето, призначення міністрів, видання декретів, вирішення питань війни і миру. Деякі питання вирішуються тільки декретами президента: організація уряду і призначення головнокоман­дуючого. Заступником президента є голова (маршал) сейму. Під час війни президент має право призначати собі наступ­ника на той випадок, якщо його посада стане вакантною до укладення миру.

Пілсудський заклав основи “санації” (оздоровлення) країни. Він не терпів анархії, базікання. Якщо він помічав, що у сеймі, як йому здавалося, виникало вільнодумство, то з'являвся туди із загоном поліцейських і викидав із залу засідання неугідних депутатів.

У радянській історіографії державний переворот 1926 р. і Конституція 1935 р. характеризуються як фашистські. Проте така характеристика є не зовсім вірною.

Справа в тім, що головною метою Пілсудського було відрод­ження національної незалежності, він прагнув відстояти са­мостійність Польщі, зробити її внутрішньо міцною.

У 1939 р. Польща була окупована військами фашистської Німеччини. До знищення польської державності доклав зусиль і Радянський Союз. Виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р., В. М.Молотов заявив: “Правлячі кола Польщі чимало хизувалися “міцністю” своєї держави і “могутністю” своєї армії. Проте виявилося достатньо короткого удару по Польщі спочатку німецької армії, а потім — Червоної Армії, щоб нічо­го не залишилося від цього потворного дитяти Версальського договору, що жило за рахунок пригнічення непольських націо­нальностей”.

Значну частину Польщі фашисти приєднали до Німеччини, а на решті території створили генерал-губернаторство.

Антифашистські демократичні організації Польщі створили Крайову раду народову (національну раду), як свій керівний центр, що об'єднував усі антифашистські військові організації і Армію людову (народну армію). Крайова рада створила місцеві

підпільні органи влади у вигляді воєводських, повітових, міських і громадських рад народових. Влітку 1944 р. було створено уряд — Польський комітет народного звільнення (ПКНО), який провів у вересні 1944 р. земельну реформу, за якою землю одер­жували біля двох мільйонів чоловік, було націоналізовано ве­лику і середню промисловість, транспорт, банки. Органами державної влади стали ради народові. Вищим законодавчим органом була Крайова рада народова, очолювана головою, який одночасно був і главою держави. 1 січня 1945 р. ПКНО було перетворено у Тимчасовий уряд, до якого увійшли і деякі члени емігрантського уряду на чолі з Миколайчиком. У січні 1946 р. відбулися вибори до законодавчого сейму, на яких урядові партії одержали 80% усіх голосів. Польща почала розвиватися по соці­алістичному шляху.

Утворення Чехословаччини знайшло підтримку у країн Ан­танти. Ще у 1916 р. у Парижі почала діяти Чеська національна рада, очолювана Масариком, якому вдалося зав'язати тісні сто­сунки з різними чеськими і словацькими партіями, що діяли у середині країни. У листопаді 1918 р. у Празі виник Національ­ний комітет, який взяв владу до своїх рук і проголосив неза­лежність Чехословаччини. Було скликано Тимчасові національні збори із представників усіх партій. У лютому 1920 р. Націо­нальні збори прийняли конституційну хартію та деякі інші за­кони, що в цілому склали конституцію країни, одну із найде-мократичніших у Європі.

Конституція проголошувала Чехословаччину демократич­ною республікою з виборним президентом. Законодавча влада була зосереджена у Національних зборах, які обиралися на основі загального виборчого права та таємного голосування. Національні збори складалися з двох палат: палати представ­ників і сенату. Правом обирати палату представників наділя­лись громадяни віком від 21 року, а сенат — віком від 26 років. Палата представників обиралася на шість років, а се­нат на вісім. Виборчий закон передбачав обрання депутатів за списками.

Главою держави був президент, який обирався на сім років кваліфікованою більшістю Національних зборів. Він мав право укладати міжнародні договори, вводити військовий стан, скли­кати і розпускати Національні збори, повертати із своїми зау­важеннями прийняті палатами законопроекти, призначати і звільняти міністрів, здійснювати верховне командування зброй­ними силами.

Президент мав право втручатися в урядову діяльність, вима­гати від міністрів доповідей з будь-якого питання.

Для розгляду питань про конституційність законів створю­вався конституційний суд, який частково призначався прези­дентом, а частково складався із членів верховного і вищого адміністративного судів. Останній розглядав спори між грома­дянами і адміністративними органами.

Конституція проголошувала різноманітні права і свободи гро­мадян.

Коли Чехословаччина була окупована фашистською Німеч­чиною, то у країні було встановлено режим відкритого теро^-ру. Після того, як було звільнено частину Чехословаччини, у м.Кошіце прибули з еміграції президент Бенеш і Тимчасовий уряд (квітень 1945 р.), відразу ж було сформовано уряд із усіх партій, який провів земельну реформу і націоналізацію про­мисловості. У 1946 р. пройшли вибори до Установчих зборів, у яких комуністи разом із соціал-демократами одержали 154 мандати із 300. Із 22 міністрів — членів кабінету — десять були комуністами. Уряд очолив лідер комуністів К.Готвальд. У лютому 1948 р. комуністи, провівши масові репресії, здійсни­ли державний переворот і Чехословаччина пішла по соціаліс­тичному шляху розвитку.

Югославія, як держава, виникла після того, як у жовтні 1918 р. у М.Загребі було скликано Центральне народне віче словенців, хорватів і сербів, яке прийняло постанову про утворення “Ко­ролівства сербів, хорватів і словенців”. Було створено уряд із представників усіх партій країни.

Прийнята у 1921 р. конституція вручала законодавчу владу королю і народній скупщині, а виконавчу владу — королю, який користувався правом затвердження законів, скликання і розпуску народної скупщини, оголошення війни, укладан­ня миру. Народна скупщина обиралася громадянами, що до-сягли 21 року. Жінки і військовослужбовці не мали права голосу. Конституція гарантувала широкі права і свободи гро­мадян.

У 1931 р. було прийнято нову конституцію, яка значно обме­жувала права громадян. Законодавчий орган складався із на­родної скупщини і сенату. Виконавча влада належала королю.

Вибори народної скупщини проводилися за партійними спис­ками, а сенат складався з половини обраних і половини при­значених королем членів. Міністри були відповідальні тільки перед королем.

На початку квітня 1941 р. Югославія була окупована війська­ми фашистської Німеччини. Під час народно-визвольної бо­ротьби виникали комітети, які займалися наданням допомоги партизанським загонам і які поступово переросли в органи влади. У листопаді 1942 р. було скликано з'їзд народних комі­тетів — Антифашистське віче народного звільнення Югославії (АВНЗЮ), на якому було обрано виконавчий комітет, який складався із голови, секретаря і п'яти членів. Після звільнення Югославії від фашистської окупації відбулися вибори Установ­чих зборів, які у листопаді 1945 р. відмінили монархічну форму правління і проголосили Югославію народною республікою. Установчі збори прийняли конституцію, за якою законодавча влада вручалася Народній скупщині, що складалася з двох па­лат: Союзної скупщини і Скупщини національностей. У міжсе­сійний період верховна влада належала колективному прези­денту — Президії Народної скупщини. Жінки одержали рівні права з чоловіками.

В Югославії було проведено земельну реформу і націоналіза­цію деяких галузей народного господарства.

За Сан-стефанським мирним договором 1878 р. Болгарія одер­жувала незалежність. Правда, Берлінський конгрес визнав урі­зане Болгарське князівство, що перебувало у васальній залеж­ності від Туреччини. Проголошення повної незалежності ста­лося у 1908 р., коли Болгарське князівство було перетворене у царство. Ще у 1879 р. Установчі збори у м.Тирнові прийняли конституцію Болгарії, яка з деякими поправками діяла до дру­гої світової війни.

За Конституцією Болгарія була конституційною монархією. За­конодавча влада належала Народним зборам, що обиралися чо­ловіками, старшими 21 року. Цар мав право затверджувати або відкидати закони, прийняті зборами. Міністри несли відпові­дальність не тільки перед царем, але й перед Народними зборами.

Болгарія змушена була піти на союз з Німеччиною і була у стані війни з країнами антигітлерівської коаліції.

Антифашистський рух очолив Отечествен фронт, який ви­ник у 1942 р. і до якого ввійшли декілька партій, в тому числі комуністична. В ніч з 8 на 9 вересня 1944 р., відразу після пере­можного народного повстання, Болгарію було проголошено республікою.

У Болгарії, як і в інших країнах Центральної Європи, було проведено земельну реформу і націоналізацію промисловості.

Для всіх країн центральної Європи характерним було те, що національно-визвольну боротьбу проти фашизму повсюди очо­лювали комуністи, які, залучаючи широкі верстви населення, створили Народні національні фронти. Ці народні фронти ство­рили збройні сили і самі зробилися органами державної влади. Після перемоги над фашистською Німеччиною комуністи, спи­раючись на радянські війська, що були в усіх країнах централь­ної Європи, вдаючись частково до насилля і використовуючи ідеї про необхідність встановлення соціальної справедливості, зміцнення “демократії” і державності, взяли владу до своїх рук і почали будівництво соціалізму.

Законодавство східноєвропейських країн, що стали на соціа­лістичний шлях розвитку, було спрямоване на зміцнення со­ціалістичної власності і на захист соціалістичних режимів. Якщо конституційне, цивільноправове і трудове законодавство у ціло­му формально декларувало різноманітні права і свободи, рівно­правність чоловіка і жінки, право на працю і соціальний за­хист, то кримінальне мало яскраво виражений репресивний ха­рактер. Воно було спрямоване на переслідування за замахи на новий політичний і економічний лад (польський закон “Про охорону держави” 1944 р., болгарський “Про захист народної влади” 1945 р.), на суспільну власність, проти спекуляції, “чор­ної торгівлі” (чехословацький закон “Про переслідування чор­ної торгівлі та подібних дій” 1947 р., польський “Про боротьбу з дорожнечею і надмірним прибутком” 1947 р., болгарський “Закон про постачання і ціни” 1945 р.).

Для кримінального законодавства європейських соціалістич­них країн характерною була жорстокість покарань. Разом з тим воно переслідувало за мету перевиховання особи, уніфікацію поведінки та мислення громадян. Тому воно передбачало такі міри покарання, як виправні роботи без позбавлення волі, гро­мадський осуд, умовне засудження.

Було знищено демократичні судові установи. Структура і організація судових органів були спрощені. Формально існував принцип виборності суддів та їх відповідальність перед виборцями, але фактично вони призначалися і зміщувалися правля­чою партією. Прокуратура була обмежена тільки функцією підтримання державного звинувачення, хоча пізніше їй було надано формальне право нагляду за дотриманням законності.

Кримінально-процесуальне законодавство формально базу­валося на принципах законності, гласності, публічності, праві звинувачуваного на захист, змагальності, презумпції невинності, але на практиці і органи слідства, і суду їх не дотримувалися.

Застосовувані країнами Східної Європи форми і методи бу­дівництва соціалізму вирішили їх долю наприкінці 80-х років.

Зміст

Вступ

Держава право Стародавнього Єгипту

Держава право Стародавнього Вавілону

Держава право Стародавньої Індії

Держава право Стародавнього Китаю

Держава право Стародавньої Греції

Держава право Стародавнього Риму

Держава право франків

Держава право феодальної Франції

Держава право феодальної Англії

Держава право феодальної Німеччини

Арабський Халіфат

Держава право західних і південних слов'ян

Держава право феодальної Росії (ХIУ-ХVІІ ст.ст.)

Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії (середина XVII—XIX ст.ст.)

Виникнення і розвиток держави і права США

Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції

Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині.

Об'єднання Німеччини

Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Японії

Паризька Комуна і утворення третьої республіки у

Франції

Держава і право Росії XIX — початку XX ст.ст.

Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права

Держава і право США новітнього періоду

Держава і право Німеччини новітнього періоду

Держава і право Франції новітнього періоду

Держава і право Англії новітнього періоду

Виникнення і розвиток незалежних держав у Центральній Європі